Як Росія привласнювала собі митців України та їх спадщину
«Мистецтво за мир», «культура поза політикою», «творчі професії об’єднують людей», «війна поза музикою» – всіма цими лозунгами часто послуговувалися деякі наші артисти, приховуючи своє бажання зберегти приналежність до «великої» російської культури.
Лише після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну для багатьох стало зрозумілим, що творчі професії не можуть бути аполітичними, ніколи такими не були, а навпаки є важливим чинником впливу на суспільні настрої мас.
Українська культура потерпала від російського пригноблення століттями. Росія забороняла її, висміювала, привласнювала собі талановитих митців, або буквально нищила їх. Тривале колоніальне панування Росії над Україною, цілеспрямована політика імперії – висмикування талантів з «провінції» в «центр» — відірвали чимало світочів від українського ґрунту, зробивши їх постатями «загальноросійського» масштабу. Хрестоматійним прикладом є зросійщення вихідців із козацьких родів.
В добу імперського панування митці могли творити різними мовами (народною, російською, європейськими), мати множинну національну ідентичність, або й не декларувати її зовсім, переїжджати з країни в країну, і навіть більшу частину свого життя прожити далеко за кордоном у відриві від рідної землі. Така розмитість досвіду ускладнює однозначну кваліфікацію: класиком і корифеєм якого народу слід вважати ту чи іншу історичну постать.
Нині Москва зухвало відмовляє українцям у праві на культурну спадщину, органічно пов’язану з Україною, але яка постала в політичних кордонах колишньої Російської імперії та СРСР. Доходить до очевидного абсурду, коли окупаційна адміністрація в Луганську вішає на пам’ятник українському Кобзарю табличку «Тарас Григорьевич Шевченко. Российский поэт».
Взагалі питання приналежності відомих митців минулого до тієї чи іншої національної культурної спадщини є предметом жвавих дискусій у різних країнах світу. До прикладу, Вольфганга Амадея Моцарта своїм вважають як Австрія, так і Німеччина. Однак ці дебати, зазвичай, не мають такої політичної гостроти, як у спробах Росії заперечити не те, що належність світочів культури, а й взагалі існування окремого українського народу та його культурної самобутності.
Правильним підходом є визнання права кожного народу самому формувати уявлення про свою плеяду талантів минулих епох. Ми не можемо заборонити росіянам привласнювати Миколу Гоголя та Казимира Малевича. Але так само в праві розглядати їх як діячів культури України. Така множинність приналежності не є чимось проблемним чи унікальним. Той же Адам Міцкевич – «свій» і для поляків, і для литовців, і для білорусів.
Тривалий час у світі домінував суто російський наратив про приналежність «спірних» митців минулого. Попри те, що вже понад чверть століття існувала незалежна Україна, навіть на Заході не часто воліли помічати український бекграунд деяких репрезентантів так званої «великої російської культури». Напевно, давалася взнаки інерція сприйняття, сформованого в ті часи, коли Росія мала монопольне право звертатися до світу від імені своїх підкорених територій.
Героїчний та відверто несподіваний спротив України російській агресії змусив багато країн світу звернути увагу на нашу країну і по новому її для себе відкривати. На знак підтримки низка західних музеїв та галерей змінили атрибуцію творів та діячів з «російських» на «українські». І цей крок був продиктований не лише політикою cancel culture щодо російського агресора, але й реальними підставами для визнання цієї частини світової спадщини українським внеском.
Пропонуємо коротку підбірку талановитих митців, які репрезентують також і українську культуру, а не винятково російську.
Взяти, до прикладу, відому родину Тарковських, які походять з Кіровоградщини. Олександр Тарковський – поет, громадський діяч. Його старша сестра Надія, в якої він виховувався, була дружиною Івана Карпенка-Карого. З дитинства світогляд Олександра формувався поряд із такими українськими діячами як Панас Саксаганський, Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька.
Але через покоління родина Тарковських з українців різко стає росіянами. Арсеній Тарковський – син Олександра. Як і батько він був відомим поетом, перекладачем і літературним критиком. Безумовно, що батько вплинув на його літературні інтереси та був йому наставником. Однак сина Арсенія Тарковського – Андрія Тарковського уже знають як російського режисера. Дід – українець, батько – українець, але онук – вже росіянин.
Олександр Тарковський
Арсеній Тарковський
Андрій Тарковський
Схожа історія і з видатним художником Іваном Крамським (1837–1887), якого росіяни також вважають своїм. Сам художник про своє українство ніколи не забував. Народився він у козацькій слободі Нова Сотня, що на Східній Слобожанщині. Там минуло і дитинство майбутнього художника.
Мати Настасія Іванівна Бреусова належала до старовинного козацького роду. На просторах інтернету ми частіше бачимо російський манер написання прізвища художника – Крамськой замість Крамський. Хоча історики стверджують, що воно є українським і, очевидно, його предки «крамарювали», тобто займалися торгівлею, звідки і пішло прізвище родини.
Нині небагато з пересічних українців знають ім’я цього художника. Однак, абсолютно всім: від малого до великого відома його основна картина. Це портрет Тараса Шевченка, який висів у кожному шкільному класі, і який був зображений в кожній хрестоматії: у смушевій шапці та кожусі. Сьогодні оригінал цієї картини висить у Третьяковській галереї. Крамський писав його вже після смерті Шевченка.
Особисто автор ніколи з Кобзарем не зустрічався, тому орієнтувався на фотографії та спогади сучасників.
Так само, як і портрет Шевченка, у Третьяковці висить ще одна дуже відома картина митця під назвою «Невідома». Однак дівчина у кареті, яка зображена на картині, дуже знайома багатьом поколінням українців.
Цікавою у цих контекстах є постать Соні Делоне (1885-1941). Художниця, модельєрка та постійна експериментаторка. Вона одягала європейську еліту. Була колегою Коко Шанель. А також першою жінкою, виставка якої експонувалася у Луврі в 1964 році. А ще – вона була українкою з Одеси, яку в 5-річному віці перевезли до тітки в Санкт-Петербург. Що саме сталося з батьками мисткині, і чому вона змушена була покинути Україну – достеменно невідомо. Але вже у 18 років вона навчалася в Німеччині в Академії витончених мистецтв, а згодом переїхала до Парижу. Мала там власний Дім моди.
У російській Вікіпедії мисткиня значиться як «русско-французская художніца-абстракционистка еврейского происхождения».
Але сама Делоне у своїх спогадах ніколи не називала себе росіянкою. Натомість є її власні спогади про Україну. Соня писала: «Спогади маленької дівчинки, яка жила в Україні є згадками про яскраві кольори». Вона згадувала захід сонця на морі, українські весілля, вишиванки та кольори. У своїй автобіографічній книзі «Ми йдемо за сонцем» вона писала про українських митців Олександру Екстер та Олександра Архипенка.
Національний центр пластичного мистецтва/Національний фонд сучасного мистецтва, Париж, надано в оренду Palais des Beaux-Arts de Lille
Пальто дизайну Соні Делоне, виготовлене для приватної колекції Gloria Swanson 1923-24
Художниця Марія Башкірцева (1858-1884), яку росіяни також привласнили за радянських часів, більшу частину свого життя провела у Франції. І показово, що у російській Вікіпедії вона значиться як «русская художница», в українській – як українська і французька художниця, а от на американському сайті Art Renewal Center, який включає онлайн-музей, присвячений реалістичному мистецтву, винятково як «Ukrainian Naturalist painter, sculptor, author and musician». Там зазначено, що Марія народилася в Полтаві, померла в Парижі і ні слова про те, що вона росіянка чи француженка.
У дорослому віці Башкірцева часто навідувала батька, який все життя провів в Україні. Вона була дуже відомою і яскравою фігурою у творчих колах. Їй приписували романтичні стосунки із Гі де Мопассаном. Башкірцева яро дискутувала про рівність жінок у мистецтві, мала відкриті феміністичні погляди.
Марія Башкірцева
Українська літературознавиця Віра Агеєва наголошує, що Марія Башкірцева вважала себе представницею космополітичної богеми, але все ж підкреслювала, що приїхала з України, а не Росії. Після смерті мисткині був виданий її знаменитий «Щоденник». У ньому вона не тільки описала, як жила буржуазія в кінці 19 століття, а й поділилася своїми почуттями, емоціями та страхами. На жаль, поки що світ не бачив цього видання українською мовою.
Поета, художника Максиміліана Волошина (1877-1932) самі українці звикли сприймати як російського митця українського походження. Хоча він народився у Києві, потім жив у Криму, деякий час в Росії, і більшу частину свого життя у Феодосії та Коктебелі. Там, власне, і помер. 
Максиміліан Волошин
Сам художник був доволі цікавою фігурою. Він захоплювався буддизмом, окультизмом, католицтвом. А ще Волошин був пацифістом, ненавидів війну, виступав проти військових методів вирішення проблем. У революцію 1917 року переймався «за тих і за інших», і рятував червоних від білих, а білих від червоних.
Митець не зараховував себе до жодної національності, але чомусь вважається «російським». Його батько, Олександр Максимович Кирієнко-Волошин, був нащадком козаків із Запоріжжя, а мати, Олена Оттобальдівна, німкеня за походження.
Максиміліан дуже багато подорожував Європою і в спілкуванні був більше схожим на ерудованого європейця, на який сьогодні взоруємо і ми, максимально оминаючи «русский мир» та його пафос.