Тарас Компаніченко, лідер гурту «Хорея Козацька», молодший сержант ЗСУ

Тарас Компаніченко – український кобзар, бандурист і лірник, лідер гурту «Хорея Козацька», Заслужений артист України, Народний артист України.

У 2023 році «Хорея Козацька» стала лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.

Тарас Компаніченко – активний учасник Революції Гідності, під час якої дав десятки концертів на Майдані, виконував пісні військового циклу.

Після початку російсько-української війни у березні 2014-го часто відвідував зону бойових дій, де виступав перед воїнами української армії та добровольцями. Є учасником волонтерського руху.

Також є автором низки поетичних творів, створених у старосвітському ключі, зокрема Думи про битву на Савур-могилі, присвячених українським воїнам, загиблим в Іловайському котлі.

За час повномасштабного вторгнення Тарас Компаніченко створив кілька пісень про героїзм українських воїнів.

Тарас Компаніченко – молодший сержант Збройних Сил України – розповів СтратКому ЗСУ, чому російська культура – це великий міф, які функції виконує в армії, які мотиви привели його на службу, які пісні виконує на прощанні полеглих українських Воїнів.

- Пане Тарасе, ви неохоче погоджувалися на інтерв’ю як військовослужбовець, тому що, мовляв, ви не здійснили якогось подвигу. А який подвиг ви би хотіли здійснити?

- Хочеться бути корисним, хочеться бути ефективним і хочеться приносити найбільше користі для перемоги, для того, щоб ми змогли швидше здолати цей московський імперіалізм.

Який би я подвиг хотів здійснити? Просто, знаєте, я бачу, як хлопці, які геть не мали жодного досвіду, так само, як і я, набули цей досвід – і хто став зв’язківцем, хто мінометником, хто артилеристом, хто працює в Силах спеціальних операцій. І вони не були якимись фаховими військовими. Я був сапером, був у саперній роті, мені сказали: «Йди звідсіля».

- Чому?

- Казали, а якщо тобі руки відірве, що це буде?! Але ж якщо всім відірве руки, то що це буде?!

- Просто у нас не кожен вміє на бандурі грати.

- Так, але ж хтось інший, може, вміє щось інше, може, потрібніше, ніж я.

Я от був у шпиталі, й там хлопець один, офіцер, сапер. У нього немає двох кінцівок, однієї ноги половини і очі пошкоджені. І він каже: Я хочу вертатися. Отакі в нас люди! Ну, нехай він військовий за фахом, але я просто про те, що ти весь час думаєш над цим. Це таке почуття вини вцілілого, відчуття, що ти живий, а хтось уже не живий. Ця думка усередині весь час бентежить.

І потім весь час думаєш, чи достатньо того, що ти робиш. От граєш на мотиваціях, граєш там на декомпресії з психологами, з капеланами чи самостійно. А чи цього достатньо, цієї роботи твоєї, чи все ж таки?

І потрібно чомусь вчитися. Знаєте, психологи, з якими я служу, кажуть, що ми прийшли у військо також за досвідом. Це для нас новий досвід. Зрозуміло, що мотивація захистити, боронити, але була й цікавість здобути новий досвід. І якийсь досвід я здобув звичайно, армійський.

- Розкажіть про свій армійський досвід.

- Треба все звітувати, наприклад, все ставити до відома керівництва. Ми митці – свавільні люди, самі собі начальники, богема, а тут треба ставити до відома. Особливо перші місяці було тяжко, тому що ти жив у частині, на казармі, вихід на волю – це було взагалі нереально, тільки за перепустками і на якісь певні години. Ну, все треба ставити до відома, всі кроки, які ти робиш…

- Ви добровільно мобілізований?

- Так, 9-го (березня 2022 року, – авт.) я приймав присягу на Тарасія Константинопольського, на іменини. Але я не грав у себе на присязі. Я багато грав на присягах, але не в себе, і дуже дратувався з цього приводу…

- Чому так виходить, що одних мучить, що недостатньо роблять, комплекс вцілілого зароджується, а інші просто ухиляються від армії і нічого не роблять?

- Ну, різний рівень відповідальності, мабуть, різний рівень осмислення себе в цьому суспільстві. Чи суспільство тобі щось винне, чи держава тобі щось винна, чи ти щось повинен творити для неї, щоб вона була, чи для суспільства, для громади. Мабуть, одні свідомі кметі, як той казав, громадяни свідомі, а інші – просто обивателі. Обиватель – підданий. А громадяни – люди свідомі, які взяли на себе відповідальність, які не лише користуються, як-то кажуть, своїми правами та вольностями, але несуть відповідальність і тягарі, оцей тяжкий хрест, тобто вони усвідомлюють, що держава – це вони, суспільство – це вони. Для того, щоб воно вистояло, щоб воно вижило, це суспільство українське, потрібно йти на якісь жертви, на якесь самозречення.

І люди це усвідомлюють, і свідомо обирають цей шлях, тому що вони бачать пріоритети. Пріоритети вищі, суспільство понад усе, народ понад усе, Україна понад усе.

- А ви не задаєте собі таке питання, глупе, звісно, – що мені дала ця Україна? Мені це багато разів доводилося чути від різного роду людей і навіть від деяких знаних митців українських…

- Ні, я не задавав такого питання, тому що я боровся за Українську державу, змалечку виховувався в такій родині, альтернативній можна сказати, не дисидентській, тому що батьки не сиділи. Але коло було, це шестидесятники… І я вболівав за те, щоб українці мали повноцінну державу, з дитинства, був в Українській Гельсінській спілці у 1988-го році… Я опинився серед тих людей, які відсиділи великі терміни. Це і Оксана Мешко, і В’ячеслав Чорновіл, і Микола Горбаль, Олег Шевченко, Левко-Лук’яненко, Іван Кандиба, Микола Матусевич, Олесь Сергієнко, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк… Можна називати й називати ці прізвища. І ми просто марили про те, щоб Україна відбулася, і мені видається, що Україна від тієї омріяної країни, тобто ідеальної України, від реальної до ідеальної пройшла величезну відстань.

- Вона ще далеко не ідеальна.

- Так, ще далеко не ідеальна і далеко ще до мрії, але від отої омріяної до реальної України – ми здолали великий шлях насправді. Тому я не розчарований, я бачу цей поступ, я бачу цю динаміку, цей рух.

Такі запитання виникають у людей, які не асоціюють себе з Україною, або не асоціювали себе з Україною, їм треба перебудовуватися. Наприклад, важко перебудовуватися людям, які прожили довший свій вік і склалися як гомосовєтікус, а це продовження російського імперського наративу. І взагалі імперського, так би мовити, способу мислення. А тут треба було перебудовуватися, мову свою змінити, пантеон героїв, наприклад.

- Мислення навіть.

- Та й мислення загалом. Ну, але це відбувається. Знаєте, я вам скажу таку річ, що ці 30 років не були марними, не були даремними. За 30 років Україна відбулася. От і молодь наросла. Це молоде покоління, з одного боку, вільне, красиве, готове до жертви, це дуже важливо.

Протягом цих 30-ти років у багатьох людей теж і мізки помінялися. От ми служили з одним прекрасним психологом – Володимиром Соповим. Він почав службу ще при Костянтині Морозову – першому міністрові Збройних сил вже Незалежної України. Було сформовано психологічний відділ – прототип сучасного МПЗ (морально-психологічного забезпечення). Очолював цей відділ Володимир Мулява. Володимир Мулява був програмістом, вчився в Глушкова, тобто такий головатий чоловік, патріот, з вусами такими… Сопов розповідає, що вишикував Мулява їх на плацу в Суворовському училищі імені Івана Богуна... Так, Суворов стоїть, а ліцей – вже імені Богуна. …Вишикував, у папасі, з вусами, в шинелі, й каже: «Ну, що, козаки, будемо бити москалів?».

- Це ж тільки 90-ті роки?..

- Та 1992, січень, після Референдуму. Сопов такий: «А я так злякався, так я ж, мабуть, сам москаль». І Сопов каже, якби мене зараз спитав Мулява: «Брати-козаки, будемо бити москалів?» – то я б йому сказав: «Будем, батьку, будем!»

Тобто це дуже важливий момент, що відбувся. Отой час, поки людям потрібно було визріти до чогось, щось переосмислити, збагнути, щось прочитати, побачити реально, як воно розвивається кудись… що у нас суспільство все ж таке, яке культивує повагу одне до одного, культивує повагу до іншого, й інший у нас не затоптується ногами. Тобто, тому можна залишатися грузином, кримським татарином, євреєм, поляком, росіянином, але бути водночас громадянином України.

- Бути нормальним.

- Так, бути нормальним і свідомим водночас. І свідомо прийти захищати оцей наш дім, хоч як це пафосно звучить, нашу Україну.

Покійна, тяжко про це говорити, Віка Амеліна говорила, що ми знаходимося в центрі розстріляного відродження, на наших очах гинуть кращі. Проте, перефразовуючи водночас, – ми в епіцентрі змін, ми в епіцентрі метаморфоз, ми і є носії змін і преображення України нашими руками, нашими помислами. Це пафос такий я кажу, але це реальність, це все відбувається. Ми співтворці. Бо що треба ще людині взагалі, крім як творити.

- Ви себе зараз таким відчуваєте? Ваші побратими, з якими ви служите…

- Та це найкращі люди! Знаєте, це вже афоризм: у найгірші часи, але з найкращими людьми. Хтось очолював консалтингову компанію, психологи, які мають свої школи психологів, юристи, які дуже успішні, які займаються спеціальними напрямками, робітники, будівельники, які 40 років будували Київ, умовно кажучи, які там казали: та візьміть мене, я ж артилерист; дуже багато істориків, музикантів…

- І ви знаходите мову, скажімо, з людьми робітничих професій?

- Так, та звичайно.

- Про що ви з ними розмовляєте?

- Та вони розказують щось, діляться чимось, намагаються підтримати розмову, наприклад, каже до мене, а ти знаєш таку пісню? Чи розказують свої житейські історії.

Мені завжди цікаво слухати, бо коли люди розказують історії, з цього народжується поезія. Часом думаю, Боже, це все ж готова новела. Люди розказують і свій життєвий досвід, і буває – анекдоти.

Чесно кажучи, приносять і грішки свої, але армія все-таки це тримає в рамках.

- Вас поставили в рамки якісь?

- Так, з запізненням. (Сміється). Ну, ви зрозуміли мій сарказм.

- А яка ваша зараз місія в Збройних Силах України?

- Я механік роти логістики. Проте зараз не працюю за цим напрямком, я прикомандирований до капеланської служби. Ми займаємося різними напрямками роботи, крім служби Божої, яка у капеланські години. Разом з цивільно-військовим співробітництвом у нас є завдання спілкуватися з сім'ями, які втратили годувальника. Тобто це взаємодія з місцевими й опіка місцевого люду, посполюду. Таке старе слово.

- Ви розповідали, коли почалося масштабне вторгнення, ви вийшли з дому з бандурою. Тобто тут ідуть ці орди москалів, а ви-от – клопочетеся, чи можна взяти бандуру?

- Насправді, я хотів автомат. Але Андрій Ковальов сказав, що я «айфон», а «айфоном» цвяхи не забивають. Ковальов сказав: «Батьку, беріть одну бандуру».

Ну, і я аж заплакав. Кажу, ну, слухайте, як я буду без зброї. Ну, це соромно. Кажу, я не буду грати тоді.

Перший раз я заграв твір, який співав у вас на початку. Але тоді ще не було цього русского корабля. Потім я думав, як це його інкорпорувати в текст, щоб там не було цього матюка.

- Не призвичаїлися до вживання «міцних слів» у війську?

- Я намагаюся не вживати цих слів. У літературі XVII-XVIII століть є таке «а йо ма». Ну, є українська лайка, наприклад, «матері твоїй кадук». Знаєте, страшне таке слово. Або «матері твоїй ніколи» чи «матері твоїй ковінька». Тобто, щоб матір твоя з ковінькою ходила…

…Насправді ми всі прийшли були гідно померти зі зброєю в руках, тому що ми не знали, як обернеться справа. Це була така-от головна як би, ну, місія тоді.

- Не важко було припустити, що було б, наприклад, із київською інтелігенцією взагалі, з цим проукраїнським таким ядром, якщо б вони взяли Київ…

- Так, я-от говорив своїм донькам, а вони казали: «Слухайте, тату, ну, перестаньте говорити такого».

- А що ви такого казали?

- Ну, я говорив, що буде війна, буде повномасштабне вторгнення, серйозне. Треба готуватися, вибирати – опиратися, боротися чи виїжджати в евакуацію, бо будуть ґвалтувати, вбивати. Ми, кажу, в розстрільному списку… Я не знаю, чи я в розстрільному списку, прямо як Портников.

- 90 відсотків, що так.

- Ну, мабуть, я маловідомий. Не важливо. Вони просто б усіх, хто хоч якось пов'язаний… Я б усе одно якось би засвітився… Люди, які були менш посвячені й менше якось себе проявили, були розстріляні в Ірпені, наприклад…

Коли-от сталися ці зґвалтування, пройшли перші чутки про Херсон, то вони мені потім плакали й казали: «Тату, ти мав рацію, ми просто недооцінювали»… Тобто, знаючи про Батурин, знаючи всі ці там історії раніше, люди все одно не могли повірили, що такі звірства можливі, ці трофеї жіночого тіла як трофеї війни…

Але люди, які трошки мали досвіду, знали, які на московщині правила до принижених, як ставляться до людей, яких «милость к падшим». «Что в мой жестокий век восславил я Свободу и милость к падшим призывал…». Так вот мілості к падшим нікто би в російському суспільстві не прізивал. Ми це побачили. Мілості к падшим не було і ніхто нє восславіл нікакую свободу.

Публічним людям взагалі лихо потрапляти туди. Вони залучають найгірші способи приниження, ця безкарна московська система. Вони ж не карають просто.

- Це дикі люди.

- Дикі люди. Але ж є якісь правові інституції, а нічого не працює. Це так само, як «вєлікая русская культура». Це ширма, ерзац, маска. А за тим усім – страшний світ, і про це говорив, наприклад, ще Дмитро Донцов чи інші українські інтелектуали, які знали росію зсередини, які жили в російській імперії. І Донцов – не зі Львова, він із Мелітополя…

Нещодавно я був у Фрайбурзі й виступав у Росгаймі перед ротарі клубом – ротаріанцями баварськими. Я говорив про те, що російська культура – це була така ширма, за якою ховалося нелюдське суспільство, суспільство андрофагів, тобто людожерів… Але на заході створювався такий міф величі російської культури, завдяки якому на Заході інтелектуали не могли повірити, що таке можливе, що росіяни здатні на такі звірства, бо вони знають росію, як росію Достоєвського, Набокова, Рахманінова, Стравінського, Чайковського, розумієте, Чехова…

- Стравінський – він же українець…

- Ми не повинні боротися за Стравінського. Там багато хто був креолом. Стравінський був українцем, але він не був творцем української культури. Він записував українських лірників. Ну і що? Але він не написав «Петруся», а написав «Пєтрушку»… Навіть Вертинський більше пов'язаний з українською культурою… І в нього є така страшна фраза: «Українська – моя рідна мова, а я все життя працював на російську культуру».

Тобто ми можемо розглядати і Вертинського, і Стравінського як жертв культурного імперіалізму, але ставити на них як на українських виконавців і педалювати, що це ми, – ми не повинні, бо з нас кури будуть сміятися.

Ми повинні ставити на вірних синів і доньок України. Зараз повернулися блудні сини і доньки. І я кажу, якби не було вірних синів і доньок України, то не було б куди блудним повертатися.

Знаєте, така просто річ – в Ізраїлі не слухають Вагнера. Ріхард Вагнер в Ізраїлі не звучить.

Бо Ріхард Вагнер – геніальний композитор, але він написав про євреїв погано. І євреї мають гідність: вибачте, тут ця музика звучати не буде.

І ми так само маємо мати гідність: це зараз тут звучати не буде! Ні Мусоргський, ніхто. І байдуже, що вони брали українські мотиви. Хто тільки не брав українські мотиви – і Мусоргський, і Чайковський, і Глінка… Ні. Треба мати гонор, як євреї, а не тягнути – «генетична пам’ять»… Це просто комплекси.

- Вікіпедія пише, що ваша родина – вихідці з депортованого козацького роду. Тобто боротьба з московією, з москалями для вашої родини, якщо глибоко взяти, – то не є щось нове?

- Ні, нічого нового. Ну, вони просто знали, з ким мають справу, вони розказували… Я від діда навчився співати «Ще не вмерла», «Уже років 200 як козак у неволі під московським караулом у тюрмі…». Пісня Анатолія Свидницького.

Каже, оце знаєш, Тарасе, всі співали «під московським караулом у тюрмі». А оце прийшли в кожанках з наганами, то заборонили. Люди почали співати «під турецьким караулом». Але це ж смішно. Під яким «турецьким»? Під турецьким караулом нічого не було!

Мене бабуся навчила таку співанку, їм на засланні місцеві співали: «Скоро ягода поспеет – чёрная смородина, забывайте украинцы, кака была родина».

- Пане Тарасе, «Хорея козацька» стала лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка в цьому році, але саму премію вам ще не вручили. Як ви до цього ставитеся?

- Як митець, який знаходиться усередині процесу, – правду кажучи, байдуже. Нічого не змінилося. Я до себе ставлюся критично і до того, що треба зробити, як роботоголік. Тобто я не перестав менше працювати і не запишався.

Як громадянин, ставлюся до цього негативно. Вважаю, що це дискредитація самої інституції. Усе було здійснено легітимно. Були конкурси. Ми це все пройшли. Я ліктями не штовхався. У нас були гідні конкуренти, насправді – партнери. Євген Петриченко, Богдан Пліш… Я люблю їх, слухаю їхню музику. Євгена вважаю геніальним. Якби їм дали цю премію, я би не засмутився.

Це приємно, звісно, хоч як би там було, твоя праця потрібна суспільству. «Пісні Української революції» – це був суспільно значимий проєкт, осмислення спадщини сторічної давнини. Суспільство тобі якось дає знак: ти не перевзутий, ти давно цим займаєшся, дякую тобі, що ти це зробив. Це гідно. Ще й на мистецькому рівні.

Мені це також було важливо як керівникові ансамблю. Хлопці, от бачите, ми пустилися були, як аргонавти, пливти невідомо куди з якимись химерами, але пройшовши це все – в кінці золотого руна таки досягли.

- Зараз в армії ви, я так розумію, їздите на похорони і співаєте на похоронах. Як ви підбираєте цю музику? Це йде від родичів чи ви на власний розсуд вирішуєте?

- Від родичів нічого не йде, як правило. Скажімо, на похороні Артема Соханя, це 130-й Бат, його дружина попросила заспівати «Гуцулку Ксеню». Це гуцульське танго, тобто воно там як би не пасувало, але він любив його – і я заспівав.

На похороні Вікторії Амеліної я не збирався співати «Савур-могилу» в Михайлівському. Це моя пісня. Але Мирослава Барчук попросила заспівати.

Граю ті твори, які важливі з точки зору, щоб люди осмислили універсальність української культури, з одного боку.

Друге – граю ті твори, які відповідні, універсальні твори, які віддають шану полеглому Лицарю чи Лицарці. Бо мені доводилося і дівчат ховати.

Є прописаний ритуал: сурма, барабан, Гімн, розгортання Прапора. Павло Подобєд прописував. Цього достатньо. Але є такий страшний момент у прощанні – останнє цілування. Зависає тиша. Останнє надгробне ридання. Треба це чимсь заповнити – і чимось відповідним. Я завів правило, що я співаю думу – одну з найкоротших дум «Плач зозулі» про смерть козака, яка переходить у пісню Доби визвольних змагань сторічної давнини Степана Іванченка «Воскресла надія». Чи співаю Заповіт. І ми всі співаємо разом. І люди кажуть: «Боже, та це пісня не про Шевченка, це пісня про нас». Я знаю, що цю пісню співали ще в добу Революції і до Революції як один з національних гімнів – не про Шевченка, а про нас. А в совєцький період вони так звузили, що це пісня про Шевченка, Заповіт Шевченка.

У процесії я співаю «Ой на горі вогонь горить». Ми з «Хореєю» завели трембітання. Ми трембітаємо на кожному похороні.

Мені кажуть, то ви, гуцули, спеціально приїхали, щоб трембітати. Кажу, ні, ми – тут вуйки, ми вуйки, які ні звідки не приїжджали.

Це по-гуцульськи називається трембіта, а на Чорнобильщині (Київщині) така сама, трішки коротша, називається пердівка, такі самі виконує функції.

Тобто я про національну єдність, щоб підкреслити, що Велика Соборна Україна віддає честь і шану великій жертві полеглого Лицаря.

Розмовляла Оксана Климончук, Стратком ЗСУ – Укрінформ

Фото: Укрінформ