Родина Крушельницьких. 2. Святе сімейство, Sancta familia

Розповідь про знищену родину Крушельницьких, в рамках проєкту «Калиновий к@тяг», “присвячується” симпатикам ідеї повернення до СРСР

8 травня 1934 р. Крушельницькі назавжди покидали Галичину, і на міському вокзалі їх проводжало пів Львова. Дехто говорив теплі напуття, дехто щиро заздрив, дехто лише знизував плечима, а були й такі, хто дивилися на безтурботне святе сімейство, sancta familia широко розплющеними очима – чи то від жаху, чи то від скорботи. Хіба розумієш справжню цінність ближнього, допоки його не втратиш?

Їхали Крушельницькі двома вагонами, з собою забирали геть усе з апартаментів на десять кімнат: темний “магоньовий” гарнітур та велике бюро – Антонів кабінет, різьблені гуцульські меблі, які в родині називалися “вишиваними”, величезну бібліотеку, два фортепіано, італійські лампи у формі куль, навіть фікус і макраме. Хоча сім років тому з Австрії вони повернулися до підпольського Львова, хоча мешкали у столиці Галичини сім років, але за багатьма ознаками – їхньою другою вітчизною, а, може, справжньою духовною батьківщиною залишався… Відень. Бо ж із Австрії в Україну Крушельницькі повернулися не напускними космополітами, а щирими… європейцями. Перебуваючи сім років у місті Лева, день-у-день вони саме так себе відчували, тому терпляче зносили мавпування долі.

Sancta familia знала достеменно: не тут, а десь, десь далеко, але точно є саме їхній світ. Частина галицької еліти ще хворіла на “дитячу хворобу лівизни”, намагаючись здаля знайти та накинути своє розуміння омріяної державності саме підрадянській Україні. У чому, як на мене, полягала їхня історична помилка? По обидва боки державного кордону українці по-різному розуміли націоналізм. Інтелектуали Західної Галичини вважали, що націоналізм, поширений у УСРР, сприяв перетворенню українців у... державну націю, тоді як українці Східної Галичини належали до недержавної нації. Вони шукали Державу, щоб знайти Батьківщину.

*   *   *

Що на власні очі бачило святе сімейство, залишаючи Львів – після закриття в 1925 р. Українського таємного університету (1921-1925), у Галичині масово скорочувалися українські школи, тривала сумна пацифікація Західної України, де чим далі, тим більше вони, європейці, виявлялися… чужинцями. Ні, не здогадувалися Крушельницькі, коли потяг рушив, що на львівському пероні у густих клубах пилу, пари й диму вони назавжди полишили тихі сімейні радощі.

Вірилося в інше: вони прямують у безтурботне майбутнє, людяніше прийдешнє, яке своїм подвижництвом заслужили, якого насправді варті. Бо не могли їх узяти й ошукати рідні діти – Володимира та Іван, не наважилися б одурити брат і сестра, ні, ні за яких обставин не покликали б у пастку батьків, тітку та дядьків.

Їм ввижалося, там, в УРСР, у подобі чи то гуманістичної Європи, чи то освіченої Австрії лежала земля обітована. Яка саме – і кортіло швидше з’ясувати. Отже, 11 травня 1934 р. Антін Крушельницький, його дружина Марія, сини Остап і Богдан, невістка Наталя, онука Лариса обережно ступили на харківський перон. Із обіймами до них щиро кинулися Володимира та Іван. Сімейні любощі-та-пестощі.

*   *   *

Попервах велося гостинно. А.В. Крушельницький отримав радянське громадянство та посаду редактора у видавництві “Українська радянська енциклопедія”, де головував Микола Скрипник (1872-1933; див. тут). Отож, у межах культурного будівництва в УРСР Антін Володиславович сумлінно трудився над укладанням першого тому УРЕ. Ясна річ, у Країні Рад “планов любили громадьё”, але із запланованих 20 томів першої редакції у 1929-1934 рр. склали лише... три; чимало науковців Сов’єти передчасно розстріляли.

За домовленістю з урядом тодішньої УРСР, родину зі Львова оселили у відомому в Харкові будинку письменників “Слово”, по вулиці Червоних письменників, 5, (нині – вул. Культури, 9). Ту кам’яницю, за свідченням поета і публіциста Івана Багряного (1906-1962), в українській богемі називали “Крематорієм”. Зойкнуло, мабуть, серце матері Марії, що квартира №54 ще нещодавно належала репресованому письменнику Василю Вражливому (1903-1937). Після розлучення з дружиною його помешкання перетворилося на готель, де ночували майже всі приїжджі літератори.

Тоді у “Слові” роїлося від митців. До прикладу, тут, у першому під’їзді на п’ятому поверсі, у квартирі №15 мешкав Павло Тичина (1891-1967). Із неприхованим захопленням Антін Володиславович та Марія Степанівна вдивлялися в “нове соціялістичне життя”, збагачувалися враженнями. Перед “Словом” було облаштоване подвір’я, пристойний скверик, буяли квітники. Саме тут, проти сонечка, любили посидіти та потеревенити: легкий і спритний Микола Хвильовий (1893-1933), котрий узимку віртуозно ганяв на дворовій ковзанці; митець дивної організації душі Микола Куліш (1892-1937), котрий геніально полонив слухача розмовою, у чому з ним міг змагатися, хіба що, Володимир Сосюра (1897-1965); розважливий Павло Тичина чи то в окулярах, чи то в пенсне, котрий полюбляв неспішно милуватися мурашками, що густо мережили потрісканий асфальт. А ось уже навчений більшовиками Остап Вишня (1889-1956) ніколи в передбудинковий скверик не виходив, ні з ким не сідав, бо щось, кажуть, затомив.

За кілька днів Крушельницькі дізналися, що саме в їхньому будинку 3 травня 1933 р., у квартирі №15 ліг скронею на дуло револьвера Микола Хвильовий, з яким із Галичини часто листувався Антін Володиславович. Читач так і не побачив його заборонену від 1926 р. дивовижну, актуальну нині статтю “Україна чи Малоросія?” Гірко говорити, проте в 1930-х рр. із 62 письменницьких квартир – усього в “Будинку Слова” налічується 66 помешкань – були репресовані 70 (!) мешканців. Національну еліту ретельно висмикували і стріляли.

*   *   *

Аби знайти привід, слідчі нічого не вигадували – шакали навчені зграєю скавчати та нишком із юрби вигризати. Як пригадував у “Нотатках про літературне життя 1920-1940-х років” (1970) прозаїк та драматург Іван Сенченко (1901-1975), “тут і ламати голову довго не доводилося. Бо, бачте, Василь Вражливий, наприклад, організував на своїй квартирі… явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І чудового письменника, свіжу, благородну, творчу людину знищили”.

Щось у Харкові, чим далі тим більше, колишніх львів’ян спонукало не поспішати. Усі привезені Крушельницькими валізи застрягли в комунальних коридорах, лише деякі з них розпакували; їхні добротні меблі на очах псувались у вологих підвалах.

Дедалі частіше сивочолий “Равин”, як жартома у Львові називали мудрого А.В. Крушельницького, замислювався не над тим, куди він завів найдорожчих людей, кохану дружину, дітей, невісток та онуку, а над тим, де і коли він помилився у життєвому виборі. Його праця в прорадянському часописі “Нові шляхи”, що майже чотири роки задля просвітництва він видавав у Львові, закінчилася восени 1932 р. арештом. Тоді стійкого духом Антона Володиславовича ніяк не змінили три місяці у львівській буцегарні “Бригідка”, проведені у колі заґратованої плеяди редакторів лівих газет Західної України... Опинившись на волі, він знову заходився видавати прорадянський журнал “Критика”, аби невдовзі подати документи й оформити переїзд в УРСР. Вчить життя тебе, вчить – а ти ніби несповна розуму.

*   *   *

Був би він один Дон Кіхот, так – ні. Разом з А.В. Крушельницьким у пащу до червоного дракона, з невеликою різницею в часі, потрапили й інші. Оформлювати документи на переїзд до Української РСР взялися: політичний діяч, голова дипломатичної місії УНР у Вашингтоні в 1919-1921 рр. Юліан Бачинський (1870-1949), публіцист та літературний редактор Роман Сказинський (1901-1937), чимало інших галичан. Лише за 1934 р. до Консульського відділу Наркомату закордонних справ СРСР у Львові надійшло 128 заяв із проханням дозволити етнічним українцям переїзд до УРСР. Схвальну відповідь отримали тільки півтора десятки, рахуючи членів родини Крушельницьких. Затим у Польщі розпочався курс на самоізоляцію, і від 1935 р. жодне клопотання про еміграцію Радянська Україна… не задовольнила.

Подібно до гільйотини, залізна завіса впала, відтявши прорадянську ідеологію на Галичині. Разом із романтичними головами. Так настало запізніле прозріння.

Коли політемігранти стикаються з радянщиною, бринить розчарування. Розмірковуючи про розвіяні ілюзії, правозахисник Євген Сверстюк (1928-2014) діагностував:

- Українська інтелігенція справді мала європейську школу, але вона відрізнялася від західної тим, що несла в собі драму поразки в національно-визвольній війні і неспокій національного болю. Вона прагнула продовжити боротьбу на ниві культури там, на Великій Україні, нива якої, начебто, чекала плуга. Цю ілюзію живила вся Західна Європа, яка співчувала “соціяльному експериментові в Росії” і поділяла погляди на “проґресивний розвиток” та “героїчні зусилля народних мас”. Такою непохитною вірою відзначаються ідеалісти усіх часів. Саме таким ідеалістом, своєрідним Дон-Кіхотом і був Антін Крушельницький, який у страшний 1934 р. повів родину в пащу дракона.

*   *   *

Вони їхали на батьківщину, а опинилися за ґратами.

Вони шукали Україну, а потрапили в більшовицький барак.

Напередодні річниці Жовтневого заколоту, у 1934 р. їх, новоприбулу західноукраїнську інтелігенцію, почали… брутально пакувати та викривати, як “класових ворогів” радянської влади. Україною вдосвіта загуркотіли спеціальні тюремні авто, горезвісні “чорні воронки”, масово вихоплюючи з переляканих родин перші жертви. Хто потрапляв у лабети агентів НКВС, не повертався. Заарештованих морили голодом, піддавали тортурам, вибивали зізнання, а потім – розстрілювали: тисячами, часом – із кулеметів. Поодинці зморених та гуртом знівечених, їх топили на старих баржах у Білому морі, біля берегів Соловецького монастиря. У комуняцького експерименту зі знищення людської гідності з’явилося гасло:

- Залізною рукою заженемо людство до щастя!

За півроку після переїзду до столиці Радянської України, відповідно до свідчень інформаторів-провокаторів – академіка Володимира Юринця (1890-1937) та професора-лінгвіста Івана Карбоненка, 6 листопада 1934 р. по Антіна Володиславовича приїхали агенти ІІ відділення Секретного політичного відділу (СПВ) Управління державної безпеки (УГБ) НКВС УРСР у Харківській області. Чомусь – за одним із перших з-поміж тогочасних мешканців будинку “Слово”... На квартирі влаштували трус, хоч ордер оперуповноважений 2-го відділку СПВ УГБ по Харківській області Георгій Бордон (1905-1937), нагороджений 8 квітня 1934-го знаком “Почесний працівник ВЧК-ОДПУ”, видав… днем пізніше. У “чорних воронків” – власний календар. Між іншим, у січні 1934 р. саме отой Бордон мордував на допитах Остапа Вишню.

Під час трусу в А.В. Крушельницького вилучили рукописи, сотню особистих листів, 38 фотокарток, автобіографію, валізу, старі газети і нащось... комірець та чотири запонки. Усе нагадувало польські ревізії 1931-1933 рр. у Львові. Того дня лише в Харкові заарештували добрих два десятки “ворогів народу”, рахуючи й синів Крушельницьких – Івана й Тараса. 

*   *   *

Спецконвоєм, дотримуючись суворої ізоляції, 10 листопада 1934 р. А.В. Крушельницького відправили у розпорядження СПВ НКВС Української РСР – слідство у відкритій справі чомусь “сконцентрувалось у Києві”. Із бранцями був перебір... На перший допит Антіна Володиславовича викликали тільки 15 листопада. Із протоколу випливало, що затриманий щиро вірив: сталась якась жахлива помилка. Слідчі тільки щирили зуби: голубе, це – кінець.

Як там діялося в катівні, можна здогадуватися. Але навіщо? І так я ледь стримуюся... 28 листопада 1934 р. під час допиту Антін Володиславович Крушельницький визнав себе винним у тому, що “за завданням закордонного проводу ОУН прибув на Радянську Україну, аби здійснювати контрреволюційну роботу на користь фашизму”. А ще: “Під його керівництвом після приїзду до Харкова виник контрреволюційний центр ОУН у складі його, Бачинського та Сказинского”.

На кого міністра культури УНР перетворили слідчі Грушевський та Любченко? Що сталося з А.В. Крушельницьким за два тижні від першого допиту? Хтозна, але підпис галицького просвітянина стоїть під несусвітньою дурницею:

- До табору фашистів я приєднався в період його відкритої збройної боротьби проти Радянського Союзу в 1917-1918 роках. Решту часу, в тому числі, коли я видавав різного роду назв і відтінків так звану сов’єтськофільську літературу, я продовжував перебувати в таборі українського націонал-фашизму, діючи за вказівками його керівництва. Емісаром того крайнього націонал-фашизму, об'єднаного під керівництвом полковника Коновальця в організацію ОУН, я прибув на Радянську Україну. На своє виправдання можу сказати, що мій виїзд на Радянську Україну для здійснення тут антирадянської агітації стався під тиском проводу ОУН…

*   *   *

Пам’ятаймо: не вперше Антін Володиславович опинявся в буцегарні. Та що цього разу змусило достойника, котрий мав репутацію людини довельми принципової, навіть незламної, за 14 днів повністю змінити свідчення? Здається, не фізичні тортури, а усвідомлення того жаху, що в сусідніх одиночних камерах заґратовані сини – Іван і Тарас. На той час батько знав лише про двох заарештованих дітей.

Тоді як ще 5 листопада 1934 р. співробітники Держбезпеки НКВС УРСР прийшли й по Богдана та Остапа, а 12 грудня – жорстко заарештували дочку Володимиру. Більше того, за Богданом “чорний ворон” припхався в... колгосп, а за Остапом – до студентського гуртожитку.

У запитаннях слідчих до ув'язненого А.В. Крушельницького ні Іван, ні Тарас майже не фігурували. Більше того, відповідаючи на запитання, Антін Володиславович неодмінно наголошував:

- Мої сини до цього не причетні. Вони нічого не знали. Іван і Тарас завжди сповідували прорадянські погляди.

*   *   *

Як належить батькові, до останку він як міг захищав родину, сім’ю, синів, нащадків, любов та, власне, Україну. Вчитайтесь у рядки. 15 грудня 1934 р. А.В. Крушельницький не покаявся (письмово) “Суду при НКВС СРСР” у злочинах проти СРСР і УРСР, а просив… залишити в живих хоча б його дітей:

- Роззброївшись під час слідства, звільнившись від залишків ворожого націоналізму і фашизму, я прошу суд і радянське суспільство дозволити і надати можливість мені разом із моїми синами перевиховатися на засадах радянської ідеології і повернутися до роботи серед радянської громадськості, щоб віддати залишок моїх сил і усі сили моїх синів на роботу на користь будівництва соціалізму і безкласового суспільства.

Чому так сталося? У мемуарах “Рубали ліс. Спогади галичанки” (1990) Лариса Крушельницька, онука Антіна та Марії Крушельницьких, яка шестирічною дівчинкою дивом вижила у часи сталінського терору, пролила трохи світла:

- Скільки написано про трагедії, які пережила Галичина у воєнні, а головне, в повоєнні роки, однак, ми все ще не усвідомлюємо до кінця розміру наших втрат. Знищено не лише окремих людей і їхні сім’ї, а цілі роди, династії, що потягнуло за собою втрату життєвої рівноваги, порядку і почуття обов’язку, родинної солідарності, традицій. Фактично величезна родина Крушельницьких перестала існувати. Зрубали ліс, і передусім – найвищі дерева.

Заарештованого за сфабрикованим звинуваченням у “створенні центру ОУН на території України” і “підготовці терористичних актів проти представників партії і уряду” співробітника редакції “Української радянської енциклопедії” Військова колегія Верховного суду СРСР у 1935 р. засудила до 10 (десяти) років ув’язнення з конфіскацією усього належного йому майна та із примусовим відбуванням терміну покарання на Соловках.

*   *   *

Як рубають ліс? Починають із молодняка, аби ближче підібратися до дужих дерев.

Так діяли й більшовицькі лісоруби – вони почали з дітей.

Із нагоди вбивства секретаря Ленінградської парторганізації ВКП(б) Сергія Кірова 13 грудня 1934 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР, що засідала у Києві, на підставі постанови президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. засудила Івана Крушельницького, Тараса Крушельницького, а також знаного поета, драматурга і театрознавця Костя Буревія (1888-1934), прозаїка та перекладача Михайла Лебединця (1889-1934), поліського поета і перекладача Дмитра Фальківського (1898-1934), українського новеліста Григорія Косинку-Стрільця (1899-1934), поета і прозаїка Олексу Влизька (1908-1934), – загалом 28 “ворогів народу” – за першою категорією, тобто до розстрілу.

Є свідчення, що офіційного судового рішення кати не чекали, а взялися страчувати українську інтелігенцію за день чи навіть два до оголошення (!!!) вироку. Діялося це в Києві, у підвалі будівлі Інституту шляхетних панянок (нині – Міжнародний центр культури і мистецтв; вул. Інститутська, 1). Так було зручно: до суду в’язнів конвоювали просто з підвалів. І – туди ж спускали, аби похапцем розстріляти. Хоча офіційно вважається, що І.А. Крушельницького стратили 17 (18) грудня 1934 р.

Хоч як би там діялося, а матеріали кримінальної справи №215101 зберігають Акт від 17 грудня 1934 р. Документ просякнутий безневинною українською кров’ю:

- Я, комендант НКВС УРСР Куртц, на підставі наказу наркому внутрішніх справ УРСР, голови ГПУ УРСР тов. В.А. Балицького, згідно з вироком Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 13-14 грудня 1934 р. виконав вирок над засудженими до вищої міри соціального захисту (!) – розстрілу.

*   *   *

Вирок молодим європейцям стисло видрукувала харківська газета “Красное знамя” в числі від 18 грудня 1934 р. та оприлюднила список із 28 осіб, серед яких сумно значилися 29-річний художник і поет Іван Крушельницький та 25-річний письменник і перекладач Тарас Крушельницький. Світ пішов кругом перед очима матері Марії.

Перший молодняк дракон поїв, але чи вгамувався ненажера? 26 березня 1935 р. Богдан Крушельницький, Остап Крушельницький і Володимира Крушельницька отримали від особливої наради НКВС по п’ять років таборів. Невдовзі вони заходилися будувати Бєломорканал.

Справу А.В. Крушельницького відправила на дорозслідування та розглянула 28 березня 1935 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням армвоєнюриста Василя Ульріха (1889-1951). Здавалося, все по процедурі. Пролунав поблажливий, начебто, вирок за ст. 54-8-11 КК УРСР:

- Десять років позбавлення волі в Соловецькій в’язниці ГУЛАГ НКВС СРСР із конфіскацією всього майна, що належить засудженому.

Невідомо, чи то від батька приховали правду, чи то він не зміг її опанувати, але, як випливає з листа від 1936 р. до сім’ї, Антін Крушельницький не усвідомлював, що насправді сталося. Досить урівноважено ним коментувалися слова з листа невістки:

- Всі наші, пишуть, здорові.

Та у спогадах “Рубали ліс. Спогади галичанки” Лариса Крушельницька переказувала дідові слова з Соловків:

- Слова “всі наші, пишуть, здорові” були цілющим бальзамом на душу, заперечують усе, що хотіли б люди вмовити в мене... Правда, це неприємно, що так сталося, але ми всі маленьке зеренце у крутіжу і світових, і всесоюзних подій. І як новини кинули нас у крутіж, так і винесуть із нього. Найбільше моє щастя, що вже всі пишуть.

*   *   *

Термін покарання український Дон-Кіхот Антін Крушельницький відбував на Соловках – у табірному пункті на о.Велика Муксалма, облаштованому ще у листопаді 1924 р. відповідно до Постанови про Північні табори примусових робіт особливого призначення. Саме там, у ІІІ відділенні Соловецького табору ОГПУ (СЛОП ОГПУ), що називався Муксолмський табірний сільгосп №1, бранця, який не раз оголошував голодування, зустрів колишній співробітник археографічної комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН) Семен Підгайний (1907-1965), котрий згадував у мемуарах “Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні” (2008):

- Тяжко зажурений, геть посивілий і змучений Крушельницький-батько, ледве пересуваючи ноги по темній камері, жив у Соловецькому кремлі. Єдиною його втіхою була донька, що так само сиділа тут же в кремлі й працювала за молодшого лікаря в соловецькому госпіталі… Улітку 1937 р. всі жінки мусили залишити острів, і Крушельницька покинула старого батька. Ще й сьогодні стоїть вона мені перед очима, вся в сльозах, на прощанні з сивим батьком.

У Соловецьких таборах для “каерів, на місцевому арго – “контрреволюціонерів”, практикувалися оригінальні тортури. Улітку неслухняного бранця могли поставити “на комара”, тобто на ніч, заздалегідь роздягнутим, прив’язували до дерева, що в умовах Приполяр'я значило повільну та болісну смерть. Або: змушували цілий день сидіти на жердинах завтовшки в руку, укріплених так, що ноги не діставали до землі, – тих, хто звалилися, охоронці лупцювали. Узимку недогідливого ув’язненого обливали на вулиці холодною водою, ставили в “стійку” на сніг, опускали в ополонку або в самій білизні кидали в неопалений карцер.

Так, дракон робив свою справу, але дракон хотів ще. Особлива “трійка” УНКВС у Ленінградській області під головуванням начальника Ленінградського управління НКВС Леоніда Заковського (справжнє ім’я: Хенрікс Штубіс; Henriks Štubis; 1894-1938) 9 жовтня 1937 р. влаштувала масову “чистку” Соловецької в’язниці ГУЛАГ НКВС СРСР. Така у катів була робота...

Виступаючи 10 червня 1937 р. на Ленінградській обласній конференції ВКП(б), майбутній депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання, комісар держбезпеки 1 рангу Л.Заковський пообіцяв товаришам по партії:

- Ми повинні ворога знищити до кінця. І ми його знищимо.

До першої категорії, розстрілу, зарахували 1825 тамтешніх політв’язнів. У справі №103010/37 р. до смертної кари засудили більшість саме українців – 134 “буржуазних націоналісти”, причетних до уявної контрреволюційної організації “Всеукраїнський центральний блок”. Щоправда, йшлося не лише про українців. Аби уникнути звинувачень в упередженості, наведу жахливу статистику: із серпня по грудень 1937 р. за вироками особливої “трійки” УНКВС у Ленінградській області, Комісії НКВС і Прокурора СРСР, спеціальної колегії Ленінградського облсуду, військових трибуналів Ленінградського військового округу і Червонопрапорного Балтійського флоту – з національних меншин розстріляли: 2615 поляків, 754 естонці, 721 фіна, 287 німців, 198 латишів, 168 карелів, 112 литовців.

Технологія в енкавеесівців була відпрацьована до дрібниць. На запитання, чи були випадки побиття заарештованих до виконання вироку, кат-пенсіонер Міхаіл Матвєєв (1892-1971) зізнався:

- Так, такі випадки траплялися. У перший із днів розстрілу кілька засуджених здійснили спробу втечі. Конвоїри їх упіймали. Відтоді перед розстрілом ув’язнених лупили спеціальними ціпками – “колотушками”, щоб вони фізично не могли втекти.

*   *   *

Сьогодні, коли Європа прагне цінувати кожне життя, а ми – прагнемо в Європу, масштаби радянських злочинів проти людськості вражають. За чотири місяці тільки однією “трійкою” УНКВС – на чолі з начальником УНКВС по Ленінградській області Л.Заковським – до 1 січня 1938 р. було засуджено 28 588 осіб.

До осені 1937 р. Крушельницьких етапували в Мєдвєж’єґорський слідчий ізолятор Бєлбалтлагу. Із 27 жовтня по 4 листопада 1937 р., дев’ять днів органи НКВС по-стаханівськи святкували 20-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Як? Вони масово знищували “ворогів народу”, поголовно розстрілюючи весь “соловецький етап” – 1111 в’язнів Соловецького табору особливого призначення.

Серед винищених 3 листопада 1937 р. у лісовому урочищі Сандармох, що за 15 км від Мєдвєж’єґорська у Карелії, були: 59-річний письменник, журналіст, видавець, міністр освіти УНР Антін Володиславович Крушельницький та два його сини – 32-річний “злочинний” вчитель 1-ї середньої школи у с.Вільшани Харківської області і викладач райколгоспшколи Богдан Крушельницький та 25-річний “несамовитий” викладач німецької мови філії Інституту променергетики Остап Крушельницький.

У сиру землю масово вкладалась українська еліта... Уявіть, у карельському урочищі Сандармох за один день, 3 листопада 1937 р., сталінський Молох перемолов кістки багатьох знаних українців: драматурга, режисера і теоретика театру Леся Курбаса (†03.11.1937), політика і прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського (†03.11.1937), поета, літературознавця, професора, лідера “неокласиків” Миколи Зерова (†03.11.1937), історика, академіка Матвія Яворського (†03.11.1937), режисера, драматурга і педагога Миколи Куліша (†03.11.1937), наркома фінансів УРСР Михайла Полоза (†03.11.1937), письменника й перекладача Валер’яна Підмогильного (†03.11.1937), географа, картографа, академіка Степана Рудницького (†03.11.1937), поета, прозаїка, драматурга Мирослава Ірчана (†03.11.1937), офіцера й отамана Омеляна Волоха (†03.11.1937), поета й перекладача Василя Атаманюка-Яблуненка (†03.11.1937), ученого-гігієніста, професора Володимира Підгаєцького (†03.11.1937), кіносценариста, перекладача й публіциста Григорія Епіка (†03.11.1937), історика та доктора права Олександра Бадана-Яворенка (†03.11.1937), письменника й публіциста Клима Поліщука (†03.11.1937), політичного діяча і правника Юрія Мазуренка (†03.11.1937), прозаїка, поета і байкаря Михайла Козоріза (†03.11.1937), голови Головвидаву УРСР та Головнауки УРСР Юрія Озерського (†03.11.1937), поета і прозаїка Олекси Слісаренка (†03.11.1937), директора Департаменту охорони здоров’я УНР Аркадія Барбара (†03.11.1937), поета, перекладача і літературознавця Павла Филиповича (†03.11.1937), професора інституту Комунального господарства у Харкові Петра Дятлова (†03.11.1937), поета, прозаїка і драматурга Михайла Ялового (†03.11.1937), професора Медичного та Художнього інститутів у Києві Володимира Удовенка (†03.11.1937), поета і перекладача Марка Вороного (†03.11.1937), сина Миколи Вороного та багатьох інших.

За один день, лише в Карелії.

Слава КПРС?

Слава Компартії України?

*   *   *

Переказують, що всіх 1111 жертв із 1116 бранців у потилицю особисто розстріляв з табельного револьвера начальник бригади із виконання вироків Біломорського балтійського комбінату (ББК) у Сандармосі Міхаїл Матвєєв. Той кат із освітою в два класи сільської школи у середньому вбивав упродовж дев’яти днів 200-260 “ворогів народу”. Щодоби.

Конвой ледь встигав підвозити вантажівками бранців учаснику штурму Зимового палацу. Конвой ледь встигав вкладати долілиць на мерзлий ґрунт чергову партію. Капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв діяв методично. Йдучи за ним, копачі не встигали притрушували мерців вапном і загортати землею. Українську еліту насипали у звичайні ями, розмірами 4х4 та глибиною 2 м. У лісовому урочищі Сандармох щодня не один гробок парував до ранку – у кожному хололо, де п’ятнадцять, де двадцять страчених в’язнів. За півтора місяці по цьому, згідно з наказом по УНКВС Ленінградської області 20 грудня 1937 р. з’явилося коротке повідомлення:

- Капітан держбезпеки, тов. Матвєєв Міхаїл Родіонович за самовіддану роботу з боротьби проти контрреволюції нагороджений цінним подарунком, орденом Червоної Зірки та… путівкою в санаторій.

*   *   *

Під капітаном-катом світ захитався 11 березня 1939-го, коли Міхаїла Матвєєва заарештували свої. Його підлеглий, комендант Ленінградського УНКВС, старший лейтенант держбезпеки Олександр Полікарпов (1897-1939) не чекав на арешт, а 14 березня сам застрелився. Крім господарських порушень, “товаріщі” пригадали Матвєєву масовий розстріл у Сандармосі. Та звинуватили людожера не в самому факті розстрілу, а в зайвій жорстокості, у зайвому побитті засуджених. Того разу йому минулося...

І “полум’яний комуніст” М.Р.Матвєєв, а після Другої світової війни – завідувач внутрішньої в’язниці Управління НКВС у Ленінграді, преспокійно помер собі у ліжку. У власному ліжку. У колі своєї родини. У 1971 р. Совдепія залишалася совдепією.

…Нині у зловісному карельському лісі урочища Сандармох, по коліна залитому українською кров’ю, облаштовано меморіальний цвинтар. Пошуковці віднайшли близько 150 ям, над кожною з яких виставлена табличка. Стоять похилі Хрести скорботи. Сіріє дерев’яна капличка. І на самоті, наче тремтить та від горя розвалюється, пам’ятник – гранітна брила з промовистим написом:

- Люди, не вбивайте одне одного.

Відповідно до підписаних протоколів “трійки” УНКВС Ленінградської області №134, 198 та 199 від 10 і 25 листопада 1937 р., ще одну чималу групу на 509 в’язнів вивезли з Соловків до Ленінграда. Їх за ст. 58-10-11 КК РРФСР розстріляли у місті Леніна. У той “ленінградський етап” потрапило 89 українців. Серед них – талановита лікарка-дерматолог із дипломом Віденського університету, 34-річна докторка медичних наук Володимира Антонівна Крушельницька. Її 27 лютого 1935 р. засудили до трьох років таборів; покарання бранка відбувала на Соловках, де трудилася звичайним лікарем. Але все-таки її більшовики вирішили теж знищити.

У згадуваній вище ленінградській партії бранців були також український панфутурист Гео Шкурупій (1903-1937; див. тут, а також тут) та російський філософ Павло Флоренський. Документ про виконання вироку підписали, ймовірно, заднім числом – 8 грудня 1937 р. Ви не забули – у “чорних воронків” власний календар?

*   *   *

Невісток колись щасливої родини Крушельницьких, Наталю і Стефу з дитиною Марією, котра народилася за два тижні після розстрілу батька Тараса, й Іванову донечку Ларису вислали в Курськ.

Згодом Стефі, Ларисі й Марії дозволили повернутися до Львова. А ось невістку Наталю заслали до Сибіру, де сердешна й загинула.

Онука Марія Тарасівна Крушельницька стала відомою піаністкою, знаною професоркою Львівської консерваторії, двічі обіймала посаду ректора вузу.

Онука Лариса Іванівна Крушельницька – також професорка, доктор історичних наук.

Слідчого Миколу Грушевського, котрий вів справу А.В. Крушельницького, заарештували 1937 р. і розстріляли; багато падлюка знав.

Що міцного здоров’я А.В. Крушельницький нагло помер у… Ленінграді, родина з документу дізналася лише у 1941-му. Ті радянські цидулки про стандартизовану долю соловецьких в’язнів надсилалися (під копірку) більшості пошматованих родин.

*   *   *

Власне, доля кожного українця, знищеного більшовиками, – ненаписана повість.

Коли йдеться про трагедію родини Крушельницьких, жах полягає в тому, що далекозорий Батько повсякчас брав усю провину на себе, чим прагнув порятувати дітей. У такий спосіб він намагався убезпечити рідних людей. Зваживши на обставини, радянський суд виявив завидний гуманізм – справу А.В. Крушельницького та ще кількох фігурантів направили на дорозслідування. Як наслідок, Антін Крушельницький отримав десять років таборів, а його синів одразу розстріляли. Словом, Феміда з зіркою на кашкеті вкотре розібралась у питанні.

Коли іменем СРСР вирок виконали, на волі лишалися самотня мати Марія, невістки Крушельницьких та онуки. Не довго пережила Марія Степанівна загибель п’ятьох дітей. За кілька тижнів вона від розпуки зціпила зуби. Щосили... Останнє, що вголос жінка сказала, були прокльони на адресу свого чоловіка.

Потім Марія Степанівна замовкла. До кінця життя мати Марія не зронила ні слова. У глибокій мовчанці вона збожеволіла. Як слушно констатували радянські лікарі, від невиліковної хвороби серця. В одній із харківських лікарень 28 серпня 1935 р. М.С. Крушельницька пішла у засвіти.

*   *   *

Вони не хотіли, щоб у прямому і переносному сенсі залишилися й він, святе сімейство, і їхня Батьківщина-мати. Із секретної записки тюремного управління НКВС від 16 червня 1941 р. відомо, що в архівах УНКВС Ленінградської області кілька років зберігалося 13 зошитів рукопису українськомовного роману “Батьківщина” Антіна Крушельницького. На звороті документу сухо зазначено: “Рукопис твору знищено шляхом спалення 4 червня 1941 р.”

Усі матеріали щодо родини Крушельницьких були засекречені до 10 березня 1958 р., коли у Харківському суді було винесено вирок про реабілітацію святого сімейства.

У справі 1935 р. – Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала Антіна Володиславовича Крушельницького 19 жовтня 1957 р., у справі 1937 р. – 3 грудня 1957 р. вирок скасувала президія Архангельського обласного суду. Та велику дружну родину повернути до життя із лісу в урочищі Сандармох було несила.

На рідну землю Крушельницькі не повернулися. На спомин про відому львівську родину на Личаківському кладовищі встановлено кенотаф (пам’ятний знак), символічна могила з іменами загиблих у далекій Карельській землі.

Олександр Рудяченко