Коля Сєрга, військовослужбовець, музикант

Коля Сєрга – старший лейтенант Збройних Сил України, український музикант, телеведучий, актор і поет, який започаткував у ЗСУ так званий «Культурний десант» на підтримку психологічного стану військовослужбовців, особливо тих, які знаходяться на передовій.

Коля Сєрга в інтерв’ю СтратКому ЗСУ розповів, як діє «Культурний десант» у ЗСУ, чому потрібно підвищити культурологічний рівень в армії та як переконався в людяності Головнокомандувача Валерія Залужного.

- Миколо, ви започаткували так званий «Культурний десант» у ЗСУ, зараз намагаєтеся підвищити культурологічну складову в армії. Як це має працювати?

 - В експериментальному форматі ми вводимо в деякі бригади культурологів. Це, як правило, люди цивільні, які займалися тут цією роботою, в яких є там хоча б первинні знання в психології, у роботі з особовим складом, у роботі з групами, у керуванні групами, донавчаємо їх комунікаційних практик, і будемо тестувати, як працює окремо така посада всередині бригади, і наскільки в широкому обсязі вона потрібна.

Це буде одна людина на всю бригаду, чи це буде в кожному батальйоні така людина, яка буде і заміряти культурологічний стан, розуміти потреби, розуміти рівень, і працювати з ним, підвищуючи його. Оскільки будь-яке суспільство починається з культури, і закінчується нею, культура в армії знищувалась дуже цілеспрямовано, дуже довго. Тепер потрібно вибудовувати її наново, бо культура – то є ідеологія.

Я зараз, наприклад, вивчаю підручники із військової культурології, яка викладається у Львові, інституті сухопутних військ. Це дуже потужні підручники. Знову ж таки, для того, щоб зацікавити людину в отриманні певної освіти, потрібно надати їй сенс. А сенс, робота із сенсом – це вже про культуру.

 - Це за якимись стандартами НАТО чи це таке буде більше ноу-хау?

 - Це за стандартами «надо». Ну, по-перше, культура – це якісна характеристика будь-якого суспільства, тому культура – це те, що допомагає нам навіть не впізнати, а зрозуміти, наскільки для нас можливий світ, своє місце в ньому і надає сенс для того, щоб рухатися далі.

«Культурний десант» розширився, продовжує розвиватися і охоплює нові й нові галузі. Він починався з концертів, у першу чергу, відомих артистів. Напочатку це був і Саша Ярмак, Саша Чемеров, Мойсей Бондаренко – скрипаль.

Головна мета «Культурного десанту» – намалювати в уяві нашого співбесідника таку картинку майбутнього, у якій йому є місце, і він хоче цього місця. Тому наші колективні сили були спрямовані безпосередньо на цю мету. Далі розподіляли, хто за що відповідає. Працювали і працюємо за принципом піраміди Ділтса, яка складається з шести психологічних рівнів. Це рівні, на яких людина приймає рішення.

Скажімо, гумор допомагає роз’єднати форму і зміст. І зберігаючи стару форму, змінювати зміст, або, зберігаючи зміст, змінювати форму. На цьому будується гумор, на таких невеличких парадоксах, загадка для розуму, що це вже знімає накал і асоційованість з проблематикою. Це можна використати в терапевтичному плані, висміюючи певні проблеми.

 - Тоді з цього можна тільки посміятися.

 - З цього краще посміятися, не те що можна посміятися, можна і постраждати, ну, як варіант. Краще посміятися, тому що це допоможе себе від'єднати від цих проблем на якийсь час. Але в чому є проблема? Якщо ти постійно смієшся з цього, то ти перестаєш щось з цим робити, то це перестає тобі боліти, тому тут потрібно бути дуже уважним.

І ще – коли ми працюємо з колективом, коли ми приїжджаємо до різних груп людей, то гумор допомагає нам з'ясувати такі речі як згуртованість колективу через оплески, наприклад.

- Це прямо цілу науку ви розказуєте.

- Звісно. Ми – у Збройних Силах України, ми не можемо собі дозволити невігластво, коли працюємо з людьми, тому в нас дуже ретельний відбір у «Культурний десант».

Є артисти, які приїжджають, і ми розуміємо, що вони там хітмейкери, їхні пісні знають, люблять - і там працює навіть не стільки артист, скільки ця пісня, і їм не потрібно розуміти контексти і тонкощі взаємодії.

«Культурний десант» працює як майданчик для цього артиста, ми робимо все, щоб використати його як суперзброю, кидаємо його, він усе обнуляє, усі в кайфі, усі дуже задоволені.

А є артисти, яких ми знаходимо у війську і до себе переводимо.  Оскільки це так само, як з мінометом працювати максимально ефективно, потрібно вивчати теорію і практику, набувати її і бачити, де що можна поліпшити, щоб це ефективніше працювало. Так само в «Культурному десанті», треба вивчати своє мистецтво, своє ремесло.

 - «Культурний десант». Це є якийсь окремий підрозділ?

 - Грубо кажучи, так.

 - Де ви ці концерти проводите?

 - У лісі. У залежності від формату. Як правило, збираємо мінімум людей.

Іноді в лісі можемо зібрати двісті людей, так щоб не було видно. У кожної з груп відбувається три-чотири концерти вдень, групи чотири, тож в день ми граємо від шести до  дванадцяти концертів.

 - А ви якось аналізуєте віддачу після концерту, який в них стан -  погіршується, покращується чи залишається на тому самому рівні?

 - Звісно, у нас у нас є повний замір всього, що ми робимо.

Починаємо, наприклад, з гумору, пропрацьовуємо перші лінії, далі виходить хтось, хто працює з чуттєвим. Це або інструменталіст або дівчинка, яка може розказувати вірші або співати народні пісні, або колектив, який цим займається.

Тож для того, щоб відпочити від гумору і підготуватися до наступного етапу, у нас є Михайло Олійник – піаніст-віртуоз, якого ми в ДШВ забрали, випросили, або скрипаль Мойсей Бондаренко чи саксофоніст є, чи фокусник у нас є дуже-дуже потужний.

У мене і лялькар є в колективі, він надпотужний. І те, що він робить, ніхто більше не робить. Глибину, на яку він вводить людей, це неймовірно складно, особливо, коли, наприклад, працюєш зі страхом смерті, коли ти працюєш із втратами, то дуже мало хто може знайти правильні слова і в принципі правильні слова можуть бути тільки метафоричними, це поезія або казки. І він це робить, робить неймовірно! Це наш, мабуть, один з найбільших здобутків, – знайомство з ним.

…Далі працюють з чуттєвою частиною, піднімають кінестетичне сприйняття, після цього йде робота з переконаннями. Наприклад, Саша Ярмак -  він, мабуть, найкращий в ситуації з переконаннями.

 - Я йому казала, що коли слухаю його музику, я б ще раз мобілізувалася.

 - Супер. Так ось його пісні побудовані на переконаннях.

Пам’ятаєте, фільм Крістофера Нолана Inception з Ді Капріо, коли вони у снах мандрували.

- Про трирівневі сни…

 - Так, це робота з різними станами свідомості, тож це робота в трансі і будь-яка робота без аудиторії – це все ж таки транс, навіть зараз ми з вами знаходимось, ви ж не весь час бачите операторів, ви не весь час розумієте, де ви знаходитесь, і чим цікавіша історія, чим глибше ви  всередині цієї історії і чим більше вам місця, як для спостерігача всередині цієї історії, тим менше ви помічаєте, що відбувається тут і ви вже в змінному стані свідомості. І чим глибше ви туди занурені, тим більше ця історія може змінити вас, ваш стан, вивести вас у ресурс, вивести вас у продуктивний стан, в якому ви захочете йти далі, а продуктивний стан - він не завжди залежить тільки від фізичного стану.

Часом здається, уже немає сил, здається, що нібито скелет з тебе витягли, а потім з’являється щось - або позитивне, або негативне, і ти збираєшся начебто як на адреналіні – полетів.

До речі, ця психічна стійкість прописана в стандартах НАТО. Ключова думка така – навіть якщо людина фізично дуже сильна, розвинена, але якщо вона психічно слабка, ця фізіологія не працює.

Так і є. Ми ж багато працюємо, ми бачили людей, які накачані там, термінатори, рембо, які втікають з поля бою,і  бачили таких людей типу «шо?», але які рвуть, біжать, потім мотивують весь колектив іти в бій, хватає РПГ і біжить на танк, і нищить цей танк. А тобі здається, що він зараз одягне бронежилет і ти за бронежилетом його не бачиш, такий маленький, щуплий, а по факту така сила волі, такий дух. Тож психіка - це надважливо.

 - Про тих, хто повтікали. З ваших знайомих є багато таких?

 - Є такі. Є такі, що напочатку в Європі були, зараз повернулися до Києва, і нормально себе почувають, і просто відокремилися від війни, і навіть не донатять.

- Це Ви говорите про якихось публічних артистів?

 - Зараз кажу про непублічних людей, але і серед публічних таких багато, на жаль. Просто, знаєте, є культурні діячі, а є публічні люди, коли ти розумієш, що бути публічним діячем, то велика відповідальність, ти тоді несеш відповідальність за культуру, і кожна твоя дія чи не дія впливає на це. Є артисти такої свідомості, для мене честь спілкуватися з ними, їх досить багато, а є ті, хто продовжує грати в шоу-бізнес, це їхній вибір.

- Миколо, а розкажіть свою історію, чому ви прийшли в ЗСУ? Ви, здається, добровільно мобілізовувалися наступного дня після масштабного вторгнення…

 - Я хотів вбивати. Коли я побачив, що відбувається, я розумів, що я хочу вбивати росіян, які будуть на моїй землі. Я йшов з цією ціллю. Просто я побачив тотальну несправедливість, я навіть скажу, що в моїй карті життя не було такої можливості, я якось інфантильно жив до цього.

 - Саме до повномасштабного вторгнення?

 - Так. А тут я побачив і одночасно з цим я побачив, скільки всього я не помічав. Що я не помічав війну, яка вже була вісім років на той момент і це була така тотальна злість.

 - На себе в тому числі?

 -І на себе, і на ворога, на росіян. Далі ця злість була розділена, і ця злість, яка була на себе, вона… прийшло відчуття провини, вона пішла всередину, а та, що була на ворога, вона пішла назовні.

- Якщо прочитати про ваш творчий шлях, він пов’язаний з росією, з російськими вашими колегами... До речі, як ви з ними спілкуєтесь, не спілкуєтесь?

- Я жив у росії, я жив в москві. Я взагалі не спілкуюсь з росіянами.

Є одна людина, з якою я спілкуюсь, яка в принципі поїхала з росії з початку повномасштабної війни, він і до цього не особливо там жив, він жив в Аргентині, і він допомагав нам: перепрошивав дрони на російські номери, а для цього потрібні російські паспорти, тому він там ризикував, шпіонську операцію проводив… І це єдина людина, з якою я спілкуюсь. А так – ні.

Чесно кажучи, мені важко уявити, це такий можна сказати розрив свідомості, тобто ти мав одне уявлення, а тут раптом ці, кого ти вважав, що вони на таке не здатні, а вони на таке здатні. По-перше, дуже важко примиритися з собою…

Скажімо так, для того, щоб рефлексувати, потрібен на це час. Я діяв  з початку повномасштабної війни і, в принципі, майже весь час я знаходжусь в дії, і виходить, що була стара картинка світу, і коли ти розумієш, що вона не працює, я не почав колупатися в ній спочатку, я почав будувати нову.

Ось, напевно, побудова нової і був вступ до ЗСУ,  і коли я зрозумів, що ця достатньо окріпла з новим світоглядом, то я почав іноді зазирати туди, і щось доставати звідти і перевіряти, що підходить, що ні.

- Ви жили в росії і ваша творчість, російськомовність, тепер – україномовність… Що ще змінюється? Мабуть, у вас було одне уявлення про Україну до 24-го лютого, і потім раптом воно викристалізовується якесь інше. От яке зараз це уявлення про Україну?

 - Воно різне. По-перше, я розумію де моє стадо, де мої люди, з ким я хочу бути поруч і з ким я розділяю спільні цінності. І я б не сказав, що весь народ України є цими людьми. Знаєте, раніше було, служим народу України, а зараз «служу Українському народу». Так ось, народ України і український народ – це зовсім різні поняття і, мабуть, для мене зараз Україна – це люди, воїни світла, це люди, які зараз  беруть активну участь у війні проти росії, проти зла, проти темряви.

Люди, які жертовні, люди, які вміють покласти себе, фізичне своє тіло, фізичні можливості за ідею, за щось значно більше, за кожного з нас, і може за нас всіх разом взятих. Це люди різних професій, різної статі, навіть десь різних поглядів в інших речах, але це, напевно, і є моя Україна, люди в першу чергу.

 - Ви з родини військовослужбовців, як це вам допомагає бути військовослужбовцем?

 - Так. Допомагає. Це те, з чим я боровся в собі до початку повномасштабної війни, і зрозумів тільки, коли вступив до лав ЗС. І я дуже вдячний батьку за дисципліну, за вимогливість робити постійно надзусилля. Така дуже завищена була вимогливість. І я раніше думав, що це непотрібно, тепер я розумію, наскільки це важливі знання були і наскільки важливий досвід, наскільки важливі навички. Тож, гадаю, це зіграло дуже велику роль у моєму житті.

- Ви знайомі, я так розумію, з нашим Головнокомандувачем Валерієм Залужним? Розкажіть історію знайомства з ним...

 - Валерій Федорович був знайомий зі мною значно раніше, ніж я з ним. Валерій Федорович – це людина, яка… Він бачить усе: і погане, і добре. І він розуміє, у який момент потрібно акцентувати на доброму і підтягнути це, а в який момент потрібно акцентувати на поганому і позбавитись цього.

Це неймовірно потужній стратег…

Коли перший раз наживо з ним побачився, він запитав, чому не заходиш? І я потім почав шукати, як зайти і він мене прийняв, я приїхав, і причому він прийняв мене у свій вихідний… Зустріч була десь дві з половиною години. Мене дуже надихнула ця зустріч і надала, напевно, нових сил, я зрозумів наскільки в нас розумний Головнокомандувач, наскільки він людяний. Спершу я боявся, що це моя ілюзія, яка складається з інформаційного простору чи спілкування з іншими людьми. Тут я розумів, що це вже моє бачення, моє ставлення.

Коли йшов до Валерія Федоровича, я хотів, щоб це було саме так, щоб це була саме та людина, якій можна довіряти не озираючись назад.

Розкажу у який момент я зрозумів: вау, з якою людиною ми живемо в один час. Я Валерію Федоровичу показував одну схему, що стосується культури, і я сідаю, показую йому, від дивиться… У нього є футляр для окулярів, який бачить тільки він, ніхто більше його не бачить. І в нього у футлярі у верхній частини є записка від якоїсь маленької дівчинки.  Там слова вдячності і дуже велика надія до Валерія Федоровича, дуже велика надія як на Супергероя. Для дівчинки Головнокомандувач це пусте слово, а от Супергерой – саме те, що вона в ньому бачить. Я розумію, що це він тільки для себе тримає, і що це є його мотивацією. Цей момент дуже сильно надихнув.

 - Я завжди задаю собі питання, задаю його іншим військовослужбовцям, наскільки особистість Головнокомандувача важлива, щоб стати до лав ЗСУ?

 - Я можу сказати, що в тактичній перспективі це не було так важливо. Я взагалі не знав, хто в нас Головнокомандувач і дізнався десь через півтора місяця, коли мені мій перший командир розказував про нього з великою повагою, що він з бізнесу пішов у Збройні Сили саме тому, що побачив, хто Головнокомандувач.

Гадаю, що персона Головнокомандувача навряд чи вплинула б на те рішення піду я далі, чи ні. Але коли я зрозумів, що я хочу залишатися, розвиватися і рухатися далі і вкладати весь свій ресурс у все це, в ЗСУ, використовувати свій досвід, талант, свої знання для того, щоб підсилити ЗСУ, для того, щоб залишити щось після себе, що буде поза мною, то тут особистість Головнокомандувача зіграла важливу роль, бо я зрозумів, що можна дійсно побудувати щось на довготривалий час, що вплине на нашу армію, що вплине на нашу країну і покращить її.

Розмовляла Оксана Климончук, СтратКом ЗСУ – Укрінформ