Мирослава Швах-Пекар, солістка Закарпатської обласної філармонії

Робота журналіста пов’язана з майже цілодобовим перебуванням у мережі Інтернет, і хочеш, чи не хочеш, тебе невпинно носить хвилями бездонного інформаційного океану: ти б’єшся об каміння жорстких фактів про війну, видираєшся з липких водоростей фейків та все ж завжди потрапляєш в холодні течії об’єктивних новин та аналітики, а інколи… можеш натрапити й на Гольфстрім – щось тепле, потужне і стрімке.

Так сталося й цього разу – Ютуб знайшов і виніс для мене з глибин перлину – всесвітньо відомий хіт «Spente Le Stelle» («Згасають зорі» (італ.) з репертуару знаменитої французької співачки Емми Шаплін. Клікнувши на рекомендоване відео, ми з колегами із подивом побачили там не Емму, але відірватися від цього вже не могли, бо магічним чином потонули в «тембральній темноті» (на той момент я ще не знала, що це так називається) драматичного сопрано української співачки. «Spente Le Stelle» – це річ, яку переспівали десятки, якщо не сотні найвідоміших виконавиць. Українська співачка виглядала яскравою зіркою на їх тлі. Це незважаючи на очевидне: зал в якому вона співала, це явно не концертний майданчик на розкопках древньої Кейсарії (Ізраїль), на «дачі Понтія Пілата», де Емму Шаплін підтримував потужний хор. Але менше з тим – це було дивовижно. То хто вона, ця таємнича незнайомка?

Швидкий пошук інформації про невідому нам виконавицю не дав результату: навіть в українській Вікіпедії статті про неї немає. Що ж, вкотре переконуємося: Україна часом й не знає, якими скарбами вона володіє… Але ми вирішили неодмінно розшукати співачку для наших читачів.

- Пані Любо, а як так взагалі сталося, що ви мене знайшли? – зі щирим подивом запитала у мене солістка Закарпатської обласної філармонії та артистка Академічного симфонічного оркестру Закарпатської обласної філармонії Мирослава Швах-Пекар, якій я зненацька зателефонувала.

- Ось так і знайшли, випадково невипадково! – пожартувала я.

Тож, що стосується пісні «Spente Le Stelle», яка, можливо більш яскраво запалить ще одну українську оперну зірку, то записали і виклали відео в мережу відносно недавно – у червні цього року пані Мирослава виконала її на концерті разом з Академічним симфонічним оркестром Закарпатської обласної філармонії під керівництвом диригентки Вікторії Свалявчик-Цанько.

- Це ж дуже цікавий оперний жанр – поп-опера або «класичний кросовер», взаємопроникнення популярної і класичної музики, яке отримало назву від англійського cross over – перехрещуватися. Як давно ви в ньому працюєте?

- Десь 12 років тому наш тенор, соліст-вокаліст Закарпатської обласної філармонії Олександр Садварій подарував мені компакт-диск Емми Шаплін. Зізнаюся, що для мене це був культурний шок – щось таке красиве, ніби класика, але водночас ніби і не класика, з сучасними елементами. Там була «Spente Le Stelle» і мені хотілося щось подібне виконувати на концертах. Я звернулася до студії звукозапису, ми зробили «мінусовку», я почала інколи співати цю пісню в нас на Закарпатті, а в червні буквально витягнули її зі «скриньки» і виконали у нашій філармонії на концерті академічного симфонічного оркестру.

Я ПРАЦЮЮ СОЛІСТКОЮ У ФІЛАРМОНІЇ, ЦЕ НАСПРАВДІ БІЛЬШЕ, НІЖ ХОБІ, АЛЕ ОПЛАЧУЄТЬСЯ…

- Наскільки я тепер знаю, ви почали співати дуже рано – з 9-ти років, а коли у вас визріло усвідомлення, що вам цікавий саме академічний спів, а не, припустимо, естрада? Напевно ж, в дитинстві мріялося стати поп-зіркою?

- Не хочу казати, що я випадково потрапила у світ класичної музики, але, якщо розібратися, то так саме і було (сміється). З дитинства я переспівувала відомих співаків, у мене рано виявився цей дар від природи. Я від Бога мала яскравий, об’ємніший, ніж у інших виконавців, голос, тому, коли вже у юнацькому віці я для себе все вирішила: крім співу мене більше нічого не цікавить, хочу тільки співати!

У нас на Закарпатті (я родом з Перечинщини, село Сімер) на початку 2000-х років було два навчальні заклади, які могли запропонувати навчання з вокалу. В одному – профіль більше до народного співу (але це зовсім не моє), а в іншому – Ужгородському державному музичному училищі (зараз Комунальний заклад Ужгородський музичний фаховий коледж) імені Д.Задора, де я потім працювала викладачем – академічний спів був.

Звісно, тоді ні я, ні мої батьки не думали, що все зайде так далеко. Зазвичай студенти закінчують музичне училище і йдуть працювати учителем до музичної школи, або вступають до якогось іншого університету на інший факультет. А я закінчила музичне училище і вирішила, що буду продовжувати – вступила до Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка, де власне вже і здобула фах співачки.

- Батьки теж співали, чи ви – перша така в родині?

- У мого батька був дуже гарний голос, але він закінчив історичний факультет і все життя пропрацював істориком, був директором сільської школи. Ніхто у нас професійнім музикантом не був, я перша (посміхається).

До речі, батьки мені тоді казали: може вибереш якусь іншу професію, співачка – це не професія, це більше як хобі. Зараз я розумію, чому вони так тоді говорили і в багато чому, як з’ясувалося, були праві. Я працюю солісткою у філармонії, це насправді більше, ніж хобі, але оплачується ця діяльність дуже-дуже слабо. Не хочу порівнювати нашу заробітну плату з мінімальною зарплатнею, але це майже однаково... А витрат наша професія потребує колосальних – ти сам власним коштом забезпечуєш собі вбрання, зовнішній вигляд, адже це – частина професії, без цього ніяк.

ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДУЖЕ БОЛЮЧЕ – ОПЕРНИХ ТЕАТРІВ П’ЯТЬ, А ЩОРОКУ КОНСЕРВАТОРІЇ ВИПУСКАЮТЬ КІЛЬКА ДЕСЯТКІВ ОПЕРНИХ СПІВАКІВ

- Чи не затісно вам на Закарпатті? Пробували виходити на інші українські майданчики? Чи вистачає арт-просторів, де академічні виконавці можуть себе презентувати?

- Питання реалізації є дуже болючим для митців: оперних театрів в Україні всього п’ять (філармоній трішки більше), але кожного року українські консерваторії та музичні академії випускають кілька десятків спеціалістів, які мають у своєму дипломі запис: оперний співак. Але ж оперних театрів тільки пів десятка і в них штат уже сформований. От, куди йти іншим? Немає куди… Хтось себе реалізовує закордоном, хтось в якихось разових проектах, хтось перекваліфіковується, тому що не може себе реалізувати в Україні. Це дуже болюче питання, і його корені, як мені здається, криються в недопрацюваннях освіти – у наших навчальних закладах вчать виконавської майстерності, але не вчать маркетингу, а це важливо, бо потрібно не тільки володіти своїм голосом, а й нести його як бренд. Правильно?

Здорова, вихована, інтелігентна нація обов’язково має культуру на дуже високому рівні. Я часто працювала на різних словацьких фестивалях (бо Ужгород на кордоні зі Словаччиною, дуже багато запрошень), я ще багато років назад звернула увагу, як вони популяризують і бережуть свій фольклор. У Словаччині на першому місці стоїть фольклор, а потім все інше. У нас же на першому місці стоїть популярна музика і далеко не високого ґатунку. Чому? Це риторичне питання.

- Можливо, я спробую відповісти, спираючись на ваші ж слова? Може, це саме через слабкий маркетинг, адже ніхто раніше не «пакував» український фольклор так, аби він став презентабельним для мас. А популярна музика зазвичай має блискучий «фантик» – на неї масовий попит…

- Виходить, що ми самі виховали собі аудиторію… бо рівнялися на російських виконавців, на наших ворогів. Це стосується фактично всіх наших митців, можливо, хтось і не хотів співати ті пісеньки, але для того, щоб втриматися на плаву, якось заробляти своїм ремеслом,– співали те все, виховували таким чином аудиторію в Україні. І на жаль, таки виховали… Я іноді, думаю, як люди такі примітивні пісні взагалі сприймають?

ОПЛЕСКИ І ОВАЦІЇ ДЛЯ АРТИСТІВ ДУЖЕ ЦІННІ, БО ЦЕ ПОКАЗУЄ, ЩО ПУБЛІЦІ СПРАВДІ ПОДОБАЄТЬСЯ ТВОЯ РОБОТА

- Тим не менш, класичний спів залишається еталоном вокального мистецтва. І тут у мене до вас наступне питання: для естрадного співака дуже важливо в репертуарі мати власний хіт ще краще декілька – це запорука впізнаваності, а як з цим у середовищі академічних виконавців? Звісно, є блискуча техніка, емоційна складова, роки занять і практики, але ж, зазвичай, у репертуарі зірок – відомі світові арії. Яка вірогідність, що під такого виконавця буде написана арія, ораторія чи кантата, яка стане «хітом»?

- А чому ні? У мене були різні пропозиції від композиторів, поетів. Я бралася, ми записували пісні, але здебільшого все ж не в класичному стилі. В Україні є хороші композитори, які можуть написати музику під твій тип голосу, і я була би готова. Навіть, якісь власні кошти знайшла б, щоб це записати і представити.

Україна вже має талановиту співачку Аріну Домскі, яка працює у музичному напрямку «класичний кросовер» і активно розвивається, бере відомі арії із опер, трансформує їх, подає в сучаснішому руслі, сама пише музику, я вважаю, що у неї у неї є хіти.

Але якщо брати широко, то ця практика, справді нечасто зустрічається, тому що оперне мистецтво є дуже дорогим, співати треба під живий оркестр – це складно організувати. Тому частіше оперним співачкам пропонують виконати якісь романси сучасних композиторів під фортепіано.

- Чи є у вас в репертуарі на сьогодні пісня, яку ви вважаєте своєю коронною?

- Я дуже люблю виконувати пісню «Canto Della Terra» («Пісня землі») відомого дуету Андреа Бочеллі та Сари Брайтман, і вважаю її коронним номером у своєму репертуарі. Тому що завжди, коли я співаю цей твір – бурхливі оплески, овації, це для артистів цінно, показує, що публіці справді подобається твоя робота.

- А якщо брати українські пісні?

- Я працюю паралельно в двох напрямках і опера, і популярна естрадна музика і у мене є авторські твори, в яких і музика, і слова мої, або тільки музика моя. Є пісня, яка називається «Ночами», на слова поета Василя Мулеси, якого на жаль немає вже серед нас, він цієї весни помер, але в моїх п’яти піснях його тексти живі. Ця пісня мені дуже подобається, тому що її аранжування наближене до неокласики, мені дуже пощастило, що знайшовся молодий і талановитий ужгородець Дмитро Павловський, який зрозумів, в якому напрямку і стилі я би хотіла подати цю пісню, він зумів підібрати тембр інструментальні акорди, коли робив власне обрамлення цієї пісні і я з задоволенням співаю її.

ТЕЗА, ЩО ОПЕРНІ СПІВАКИ ОБОВ’ЯЗКОВО МАЮТЬ БУТИ ГАБАРИТНІ, ВЖЕ НЕ АКТУАЛЬНА

- Існує думка, що оперним співакам і співачкам краще для голосу бути в тілі – ніби повнота додає кращого чи глибшого звучання. І якщо ми згадаємо видатні світові імена, то на те й схоже – Монтсеррат Кабальє, Лучано Паваротті, Пласідо Домінго... Чи це міф?

- Теза, що оперні співаки обов’язково мають бути габаритні, вже неактуальна. Навпаки тенденція у Європі, така, що оперний співак має бути у формі, має бути красивим, щоб на нього було приємно дивитися. Бо опера – це вже свого роду академічний перформанс, і там, так само, як і в естраді, зараз діють елементи шоу. Люди, хочуть видовищ і наша місія їх цим забезпечувати. Наприклад, коли я виступала закордоном, там були задіяні живі тварини і це цікаво! А габарити голосу не допомагають, а навпаки, заважають. Коли співак у здоровому тілі, підтягнутий, здоровий, впевнений – це дуже гарно. А маса на голос практично не впливає, головне – сила звуку, вона або є, або її немає, третього не дано.

- У вас – драматичне сопрано. Композитори наділяють таким голосом героїнь з вольовими характерами і драматичною долею. Серед партій для драматичного сопрано Тоска («Тоска», Дж. Пуччіні), Турандот («Турандот» Дж. Пуччіні), Ельза («Лоенгрін», Р. Вагнер). Я читала, що драматичне сопрано було у світової оперної зірки – української співачки Соломії Крушельницької.

- Так, вона співала такі партії, наприклад, «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні. Є три основні різновиди жіночих сопрано: драматичне, ліричне і колоратурне. Драматичне сопрано класифікується завдяки тембру і об’ємності, який у вас від природи тембр голосу, така і буде класифікація. От у мене відчувається тембральна темнота, нема легкості, тому драматичне сопрано.

Ліричному сопрано властива легкість, гнучкість, легка подача, ніжне тембральне забарвлення. Колоратурному сопрано характерні рухливість у виконанні пасажів, прозорість тембру, легкість і свобода звучання у верхньому регістрі.

А от у драматичного тенора та у драматичного сопрано є сила, метал у звуці. Це – природа, це – не набуте, не навчене, просто ми відштовхуємося від того, що нам дано природою.

- Раз ми вже згадали Крушельницьку, то поцікавлюся, чи була вона для вас взірцем у співочому мистецтві? Ким ви захоплювалися з нинішніх оперних виконавців?

- Мені хочеться назвати імена не суто оперних співаків, а неокласичних – Андреа Бочеллі та Сара Брайтман. Мені дуже імпонує їхня творчість. Але я не хочу копіювати когось, абсолютно ні! І ніколи цього не хотіла, мені хочеться в собі вирощувати щось своє, власну своєрідність, стиль, у мене такий характер.

Мені не хочеться бути ні другою Крушельницькою, ні другою Монтсеррат Кабальє, мені хочеться бути першою собою! І залишатися вірною самій собі.

Були моменти, коли колеги казали: заспівай на концерті щось інше, що ти таке співаєш? А я кажу: не хочу щось інше, я хочу виховувати свою аудиторію під себе, співати те, що подобається мені! І з часом, людям настільки це сподобалося, що вони почали кричати мені «браво». Я залишилися вірною собі і людям, як зараз модно висловлюватися, «зайшло».

ЗАРАДИ ОДНІЄЇ ПАРТІЇ «КАРМЕН» Я РІК ВЧИЛА З РЕПЕТИТОРОМ ФРАНЦУЗЬКУ

- Мова опери, як правило, італійська. Ви її знаєте?

- Я в консерваторії три роки вчила італійську, тому що справді майже всі опери написані саме нею. Але ще студенткою з репетитором вчила французьку, тому що лібрето деяких опер – написані французькою. Наприклад, «Кармен» Жоржа Бізе – от, фактично заради цієї однієї партії, я рік вчила французьку, щоб зрозуміти і правильно вимовити текст.

Для нашої професії надзвичайно важливо знати мову, якою співаєш, інакше ти нічого не розумієш і не можеш задіяти під час виконання всю гаму емоцій. Я вчила італійську, французьку, так сталося, що вивчила чеську, і англійську теж довелося вчити, коли я потрапила у міжнародний проект Ellen Kent and Opera & Ballet International, який працював у Великій Британії.

- А оперний репертуар українською мовою?

- У нас була така практика на Закарпатті – наша філармонія та симфонічний оркестр в концертному вигляді ставили «Запорожець за Дунаєм» (опера на 3 дії українського композитора С. С. Гулака-Артемовського є першим твором цього жанру на лібрето українською мовою, – ред.). Я співала партію Оксани, вона дуже підходить під мій голос, і взагалі ця опера мені дуже подобається, вона спокійно може конкурувати із найвідомішими операми світу.

КРАЩЕ НЕДОСПІВАТИ, НІЖ ПЕРЕСПІВАТИ. ВИТРИВАЛІСТЬ ГОЛОСОВОГО АПАРАТУ НЕ БЕЗМЕЖНА

- Оперний спів – це велика напруга для зв’язок, скільки арій співак може виконати за один концерт, щоб не нашкодити голосу?

- Якщо це досить відомі, технічно непрості арії, то максимум 12 за одну концертну програму, не більше. Знаєте, покійний Ігор Кушплер, народний артист України, соліст Львівського національного театру опери та балету ім. С. Крушельницької, казав так: краще недоспівати, ніж переспівати. І він був правий, тому що витривалість голосового апарату не безмежна.

Якщо це опера, то співаку трішки легше – в опері ж дія відбувається. Тобто, соліст може бути на сцені, але не співати, а грати, бути в русі. Опера триває близько 3 годин, якщо у вас 3-4 арії, а коли в ансамблі, то там можна вже і «сховатися». Коли у вас 2-3-5 голосів, ти не мусиш видавати всю потужність, задіювати всю свою енергію, можеш берегти голос. А коли це концертна програма і ти виконуєш 12 складних арій (це по тривалості десь півтори години), то мусиш видавати повну потужність, кульмінаційні моменти обов’язково.

- Доводилось вам колись перенести виступ через втрату голосу?

- Так, був такий випадок… У мене був сольний концерт «Opera Diva», і ви не повірите, він переносився три рази! Перший раз я захворіла коронавірусом, другий раз – через виснаження, я просто не змогла вранці піднятися – відчула, що голос не в формі. Вся організація фактично була на мені, я вибирала декорації, домовлялася з колегами музикантами, які мені акомпанували. Я забагато на себе взяла, цим таки має займатися не сам виконавець, а хтось інший, але того іншого у нас немає.

А третій раз концерт перенісся, тому що припав на те 24 лютого 2022 року…

Лише на четвертий раз він таки відбувся і все пройшло прекрасно. Тепер я точно знаю, що легко не здамся.

- Коли ви співпрацювали з вищезгаданим британським проектом, то, я так розумію, часто їздили за кордон. Після повномасштабного вторгнення не думали поновити виступи за межами України?

- Разом з тим проектом я їздила в турне з 2016 по 2020 роки, ми виступали в найбільших містах Англії, Шотландії, Ірландії, Уельсу. Два роки тому від них була остання пропозиція поїхати, але, так сталося, що я відмовилася. Я тоді якраз влаштувалася в Ужгороді в музичний коледж і у філармонію, мені не хотілося це кидати, хотілося стабільності. Тому що контракт – це буквально на три місяці, а потім 9 місяців ти не маєш роботи. Це незручно і нестабільно. Я відмовилася, і після того від них більше пропозицій не було, там не люблять, коли їм відмовляють.

НА НАШИХ КОНЦЕРТАХ ОСТАННІМ ЧАСОМ БАГАТО ВИМУШЕНИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ, ЇХ, НАПЕВНО, БІЛЬШЕ, НІЖ КОРІННИХ УЖГОРОДЦІВ

– Перші декілька місяців після нападу Росії деякі творчі люди наче заклякли: письменники не писали, театри зачинилися… Коли ви змогли вийти на сцену після 24 лютого?

- Ми досі, живемо як на емоційних гірках – сьогодні ніби добре, а завтра починаєш хвилюватися й нервувати, як буде далі. Але після початку повномасштабної війни я дуже швидко почала співати – наприкінці березня вже був благодійний концерт в одній з військових частин. Ми навіть не афішували ті виступи, у нас був «арт-батальйон» і ми їздили невеличкою бригадою та трошки намагалися підняти дух нашим воїнам, показати, що ми з ними. А згодом відновилися і концерти у традиційному розумінні – на більш широку аудиторію.

- Зараз у вас скільки концертів на місяць у середньому?

У мене 8-10 концертів на місяць є, влітку було по 11 концертів – це багато, але це концерти не тільки в місті, а по області. Дуже часто задіяна програмах з естрадно-духовим оркестром – роз’їжджаємо з нашими програмами і музично виховуємо собі слухачів. Я ж співаю не тільки класику, а й естраду, маю в репертуарі багато патріотичних пісень, пісень про війну, вони зараз дуже потрібні і близькі слухачам.

Бажаючих прийти й послухати не можу сказати, що поменшало – вірогідно тому, що у багатьох зараз з’явилася необхідність переключатися і періодично торкатися чогось прекрасного, вищого. Бо одна справа послухати в записі, а інша – відчути атмосферу, коли це відбувається наживо.

На наших концертах останнім часом бувало багато вимушених переселенців, їх, напевно, більше, ніж корінних ужгородців. Після виступу вони підходять, дякують. Нещодавно до нас підходили іноземці, зауважте, які не побоялися приїхати в Україну під час війни. Вони тут, в Ужгороді – хтось займається волонтерською діяльністю, хтось просто подорожує. І коли люди підходять та дякують, це обнадіює, надихає працювати. Наша місія така – дарувати те, що не купиш ні в магазині, ні в аптеці. Це ми і намагаємося робити.

Любов Базів. Київ - Ужгород