Саша Денисова, драматургиня, режисерка «Гааги»

Як часто ви уявляли собі Путіна та його прибічників на Гаазькому суді? Напевно, кожен українець прокручував це у своїй уяві неодноразово. 

Драматургиня-документалістка, уродженка Києва Саша Денисова написала власну версію цього дійства – її трагікомічна п’єса «Гаага» («The Gaaga/The Hague») – це фантасмагорична подорож страшними наслідками російської агресії, створена на реальних фактах та історіях. 

Однойменна вистава за п’єсою вийшла вже у Польщі, США та Болгарії, викликавши широкий суспільний резонанс, а поважне видання «Вашингтон пост» навіть назвало її «лідируючим голосом цієї трагічної війни». 

Тож у світі вже побачили Путіна в Гаазі, а чи побачать його там найближчим часом (хоча поки що і на театральній сцені) українці, кого ще судитимуть разом з Путіним та як виходити правильно до зарубіжного глядача, що вже почав втомлюватися від воєнної теми, нам розповіла авторка п’єси: вона зараз в Україні на декілька днів приїхала до мами. Між іншим, мама є героїнею іншої резонансної і дуже цікавої п’єси Саші про повномасштабну війну, яку Росія веде проти України. Про неї ми теж розповімо в цьому інтерв’ю.

- Сашо, почнімо з ідеї. ЧомУ, в чОму і як ви побачили драматургію навколо такого «персонажа»? 

- На початку повномасштабного вторгнення художній керівник «Польського театру в Познані» Мачей Новак запропонував мені написати п’єсу про… Путіна. Питає: «Можеш?» Відповідаю: «Можу. Тільки для Путіна у мене одне є слово – Гаага!».

Я зв’язалася з українськими та британськими правозахисниками, які займалися темою Гааги, а також зі слідчою групою, яка збирає доказову базу для міжнародного трибуналу. Журналісти допомагали мені знаходити українські кейси злочинів проти людяності, скоєні, починаючи з 24 лютого 2022 року. Коли я тільки починала роботу над п’єсою, ще були певні проблеми зі створенням спеціального трибуналу для притягнення до кримінальної відповідальності керівництва Російської Федерації за скоєння злочину агресії проти України. Але зараз все дуже змінилося.

- Зараз до коаліції (Сore group) зі створення спецтрибуналу увійшли представники 38 держав, а Міжнародний кримінальний суд відкрив свій офіс у Києві, і це найбільше представництво МКС за межами Гааги. 

- Я зрозуміла, що мати лише польську аудиторію – це замало, треба думати, як поширити це на Європу. Бо чим більше тема Гаазького трибуналу над Путіним звучатиме у міжнародному культурному полі, тим краще. Потім стала думати, як це подавати, що це – драма чи трагедія? Адже зарубіжний глядач вже й рік тому почав від теми війни втомлюватися…

- Треба було заходити на складну територію цієї теми з іншого боку?

- Так, довелося. Але я ж комедіограф, то й уявила, на мить, як Путін заходить до в’язничної їдальні, всі підіймаються, а він їм: «Ну, які у нас умови? Прийнятні?». Вони починають щось говорити, жуючи сардельки чи щось інше, що у в’язниці на обід дають. І мені стало весело з ними проводити час – далі вони починають один одного зраджувати, плести інтриги, а потім починається суд. Зараз я пишу книгу «Гаага», це роман – і знову звернулася до Генеральної прокуратури, до МЗС України, до Гаазької групи, яка розробляє проєкт трибуналу. Книга вийде в англомовному видавництві – це той самий сюжет, але з продовженням і більш розгорнутий. Така собі українська Аліса в Задзеркаллі війни. П’єси широка аудиторія не читає, а от романи – сподіваюсь, так.

Я ПОДУМАЛА, ЩО ХТОСЬ ПОВИНЕН ГЛЯДАЧАМ ПРО ВСЕ РОЗПОВІСТИ – ТАК З’ЯВИЛАСЯ ДІВЧИНКА З МАРІУПОЛЯ

- Кого ще, крім Путіна, глядач бачить у Гаазі? 

- Путін, Шойгу, Суровікін, Матвієнко, Симоньян, Кадиров, Сурков, Патрушев, Ковальчук. Зрозуміло, що хотілося і Скабєєву туди, і всіх-всіх-всіх, але, наприклад, у театрі Познані трупа – 18 акторів, а в мене – уже рівно 18 ролей... В Америці – проєктний театр, і там теж, щоб зібрати багато акторів, треба купу грошей, тому і там я обмежилися 18-ма персонажами. 

- І Путіна судили вже тричі... Маю на увазі, що за рік поставлено вже три різні вистави за п’єсою «Гаага» у різних країнах світу – Польщі, США та Болгарії… 

- Першу «Гаагу» я поставила в Польщі сама, як режисер. Там був дуже показовий момент – коли актори почали читати сцену, де Путін опитує своїх співкамерників і вони сваряться, поляки стали якось дивно на мене дивитися. Мовляв, ми ж не знаємо, хто є хто і з чого ці жарти витікають… І я зрозуміла, що вони ситуацію достеменно не відчувають (так як українці), знають когось приблизно, того ж Кадирова, а глибше – ні. І це – Польща… А коли я поїхала до Іспанії, то там, крім Путіна, взагалі вже нікого не знають. 

- Як ви вирішили цю проблему?

- Я подумала, що хтось повинен глядачам про все розповісти – так з’явилася в п’єсі українська дівчинка з Маріуполя. Вона в першій сцені просто як дітям у школі розповідала: це – Кадиров, він зробив таке-то, це – Патрушев… і так про всіх інших. Такий хід, щоб іноземцям було зрозуміло про що мова, з чого виросло те, що ми взялися висміювати. В одній з трьох вистав (американській) головну героїню, чию долю зруйнувала війна, блискуче грає 17-річна українка Тая Федоренко (вона нині в Америці, самотужки вступила до коледжу кіно в Нью-Йорку. – Авт.).

Я читала про Нюрнберг, і тут є багато паралелей. Наприклад, думала, ну хто з них, підсудних, зможе викрутитися? З початку вистави вони сподівалися на адвокатів. А Шойгу взагалі просився: «Дайте мені мільйон і змініть зовнішність, я все скажу! Я, між іншим, пригноблена меншість, я монгол!». 

ТУТ ВЖЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ ФАНТАСМАГОРІЯ, СХОЖА НА ХОРОР ЧИ ТРИЛЕР. ОДИН ПЕРСОНАЖ РОЗМОВЛЯЄ З ВІДРІЗАНОЮ ГОЛОВОЮ

- Персонажі у вас схожі на своїх прототипів чи все умовно? 

- Вони схожі, і ця візуальна схожість досягається також і гримом. Але ж я зробила багато документальних вистав, можна сказати, на цьому з’їла собаку, і собака ця зарита не стільки в зовнішності, скільки в умовній правді, мовленні, відносинах. Вони розмовляють реальними цитатами, до речі. Але не зовсім. Коли британці в театрі «Ройал-Корт» навчали нас документальному театру, мені казали: вивчи добре двох реальних людей і відправ їх у космос. Я це сприйняла буквально і кожну свою виставу роблю на стику документального і фантастичного. 

- Тобто Шойгу і Пригожин сваряться на сцені реально, але це все одно фантастично, тому що вони роблять це у в’язниці? 

- Так! Я їх добряче вивчила –  їхню мову, конфлікти, їхні долі. А для цього спілкувалася з інсайдерами, наприклад, з Майклом Накі (відомий російський блогер, – авт.), з тими, хто це добре знає. От реальний Шойгу колекціонує статуетки з дерева і сам щось випилює. Суровікін ходить по сцені з пилкою – натяк на його лісопилки на Уралі, де він відмиває гроші. Або якісь деталі про залаштункового олігарха Ковальчука, начебто правої руки Путіна, який несамовито шукає безсмертя або геном росіянина, як його брат в Інституті Курчатова, існує багато версій, що Путін керує війною не сам – він зовсім не «геній війни», а хтось йому нашіптує. 

Тут – як в оперативників ЦРУ – ти маєш тримати в думках багато-багато файлів, поки твої персонажі не заговорять природно. І у тебе в голові «поселяється» Шойгу чи Кадиров, який постійно каже: «Дон, дон».

- Кажуть, Путіна у всіх трьох виставах грають жінки...

- Путіна грає саме актриса з двох причин. По-перше, жінці легше передати це відсторонення – сценою ходить якась істота з лисиною, якийсь смішний монстр. До того ж – у п’єсі все відбувається у фантазії української дівчинки. Вона ходила з мамою в Маріупольський театр і бачила там казку перед війною. Так Путін в її уяві стає Чорною королевою. І ще тому, що Путін вважає себе Росією-матінкою, втіленням країни, яка як хворий організм, як спрут буде просуватися за новими територіями, за вугіллям, нафтою, землею – це в її природі. Це, до речі, цитата з улюбленого філософа Путіна Ільїна, його настільна книга.

Я запитувала адвокатів про вирок, скільки їм дадуть? Вони кажуть: «За міжнародним правом – 30 років або довічне ув’язнення». Ну, це ж не цікаво! А не можна – 100 раз по 100 років чи страту? 

- Але ж у театрі можливе все?

- Саме так! І та дівчинка може приректи їх на пекельну кару, щоб ми насолоджувалися цим. Вона так і чинить – прирікає кожного на своє персональне пекло. От тут вже починається фантасмагорія. Пригожин розмовляє з відрізаною головою солдата, Кадирова катують свої ж кадирівці.

У фіналі вона викладає свою страшну історію про Маріуполь, в якому загинули всі її рідні. Але вона жива і її щоденник – свідоцтво в Гаазі. Дівчинка буде жити, коли Путіна не буде на землі – їй належить майбутнє. 

- В Америці під час показу вистави йшла також її віртуальна версія. Що це за технологія?

- Там театральна система не така, як у нас: це – шоу, там немає репертуарних театрів, як, скажімо, наш Національний театр Франка – з акторами, які отримують зарплатню. Там театр – проєктний, бродвейська система. Ти готуєш виставу (наприклад, я робила 6 тижнів), вона йде три тижні кожен день. І все. 

Три тижні в Бостоні у театрі Arlekin Players Theatre грали «Гаагу», а два тижні паралельно з живою виставою йшла віртуальна її версія, режисером якої є виходець з України Ігор Голяк, він і очолює цей театр.

По всій сцені було дуже багато мініатюрних камер – навіть у колясці, яку гойдає Симоньян, у Суркова на шоломі чи в дереві у вишневому садку, під яким Ковальчук читає Чехова, – були понатикані! І коли віртуальний глядач в інших штатах купує квиток з кодом і вмикає віртуальну версію, він бачить виставу так, як люди, які прийшли на неї у Бостоні. Це дуже круто і функціонально, тому що глядачів може бути скільки завгодно, а не лише 300 чи 500. Картинкою керував Єрік Данлап, до речі, відеохудожник Шаубюне (Schaubühne am Lehniner Platz – відомий театр у Берліні, – ред.). Ти можеш обирати якусь одну суб’єктивну камеру і дивитися через неї на повний екран, в деяких екранах є спецефекти. Мені це теж було цікаво, я такого ще не робила.

У БОЛГАРІЇ АКТОР, ЯКИЙ ГРАВ ПАТРУШЕВА, ВІДМОВИВСЯ ПЕРЕД ПРЕМ’ЄРОЮ І СКАЗАВ, ЩО ЙОГО ОТРУЯТЬ «НОВІЧКОМ»

- Ваша п'єса перекладена польською, англійською, французькою і болгарською мовами. Вона поставлена в трьох країнах і у двох з них – ви також є і режисером її постановки?

- У Польщі я і автор, і режисер. В Америці теж була режисером, а потім вирішила, що вже досить, може хтось ще поставить. І поставив – француз болгарського походження Галін Стоєв, художній керівник Національного театру в Тулузі (Франція), він ставив і в Одеоні, і в «Комеді Франсез». Він захотів поставити «Гаагу» в Болгарії у Національному театрі Софії, а вже потім привезти у Францію. 

- Режисура багато значить – коли ти у болгарській виставі бачиш сцену, як у майбутньому судять за Бучу, то між глядачем і дійством з’являється певна дистанція. Це дуже дивно – розумієш в якому ти часі зараз, а на сцені тебе наче зводять з розуму. 

- Коли я ставлю сама себе, у мене завжди є певні сумніви – гарна сцена чи не гарна, чи може її трошки розфарбувати, прикрасити. А він просто ставить мене, як Шекспіра, герої розмовляють ніби це «Макбет». Я сиджу і думаю: «Боже, я – Шекспір» (посміхається). Галін Стоєв бачив мою виставу в Польщі, і у нього не було сумнівів: він зробив її класично, як ставив би у «Комеді Франсез», на великій сцені. 

Галін сказав, що Болгарія дуже пропутінська і йому прикро й болісно за свою країну, тому він хотів би зчинити там галас, суспільний вибух. І вибух там був! Я їздила у вересні на прем’єру до Софії, мені одразу сказали: при водієві нічого не кажи, він пропутінський. Я наче в якомусь шпигунському бойовику опинилася! Щоб ви розуміли, актор, який грав Патрушева, відмовився перед прем’єрою і сказав, що його отруять «Новічком», йому здавалося, що за ним слідкують. 

У Софії зал великий, на 850 місць, – весь уряд прийшов на виставу. Ми хвилювалися, навіть чекали на провокації від пропутінської партії, бо для Болгарії уявити, що Путін у в’язниці – просто було неможливо, ніби основи рухнули! 

А ще саме Пригожина вбили, і мені довелося переписувати сцени, бо цей персонаж у виставі є, але ж він уже не може бути живим. Хоча, якби вони всі померли, було б теж нормально, я б все переписала! Тому Пригожин зараз у нас у «мерехтливому стані» каже: «Я буду на суді триматися версії, що я помер, і взагалі я – це не я». Зал регоче, бо це – суперсвіже. А ще українська амбасада зауважила, що болгари після прем’єри ледь не вперше стали називати в пресі війну війною. Там багато агентів російського впливу, пропутінських політиків, і вистава таки спричинила суспільний вибух – вийшло два десятки рецензій, а прем’єр-міністр навіть зробив заяву, що вони ще раз запевнили в тому, що підтримують Україну і вистава дуже вчасна. 

ТАМ І ТОРТУРИ КАДИРОВА, І КАСТРАЦІЯ – КОЖНОМУ СВОЄ ПЕКЛО

- Крім трьох країн, в яких вже ця вистава йде, чи розширюватиметься її географія?

- Зараз ми очікуємо французьку «Гаагу». Вже є переклад. Але нюанс у тому, що кожен переклад треба ретельно обговорювати, продумувати. Не можна просто механічно перекласти. Наприклад, в Америці ми працювали декілька місяців з перекладачем, який адаптував певні фрази, жарти, щоб вони були зрозумілі американській публіці. У театрі ти не можеш перемотати, як у кіно, і переслухати кілька разів незрозуміле, тут треба, щоб все було зрозуміло в кожний момент і наростало до кульмінації так, щоб глядач ридав. Або принаймні не заснув. 

Це – трагікомедія і фантасмагорія – наприкінці всі персонажі опиняються в розбомбленій квартирі дівчинки в один із страшних днів березня 2022 року, коли Маріуполь помирав… І вони всі: Путін, Суровікін, пілот, який бомбардував театр – самі опиняються в страхітті, створеному ними. А дівчинка їм каже: «Сідайте, будемо пити чай». Потім приходить мама, яка біля будинку на багатті варить картоплю (і яку скоро вб’є ракета) і каже: «Ви не переживайте, то ще далеко вибухи, ви беріть картоплю, ми знаємо, що то не ви, то все Путін» – вони навіки замкнені тут, дівчинка їх на це прирікає. 

Я виходила з того, що путінська влада в Маріуполі зараз згрібає екскаваторами зруйновані будівлі разом з кістками загиблих, навіть не розбираючи їх, тобто Путін і всі його прибічники для історії назавжди прикуті до тих кісток і до того каміння Маріуполя… Мені спало на думку, що це і є покарання, вони назавжди там, вони не вийдуть з цієї маріупольської квартири ніколи. 

- Розкажіть ще про героїню.

Вона – українська Аліса в Задзеркаллі, тому що може ходити крізь Путіна, Суровікіна, розказувати про них, карати їх. Це її ляльки, вона ними керує. Такий збіг реальності та фантастичності – ніби казка, тому Путіна, як ми вже згадали, в усіх трьох виставах грає жінка – вона Чорна королева з Аліси і вона ж – Росія (бо Путін каже: «Росія – це я»). В польській та американській версії є похорон Путіна, до речі, що теж дуже тішить.

- Візуалізація бажань?

- Можна й так сказати. Там і тортури Кадирова, і сцена кастрації – кожному своє пекло. Через те, що він катував в’язнів, я зробила, що він опиняється у такому страшному сні і його катують, як він сам це робив. 

- Я бачила рецензії на «Гаагу» в «Вашингтон пост», що насправді дуже-дуже круто! Адже це поважне видання зазвичай стримане в оцінках, а тут навіть назвало виставу за вашою п’єсою «лідируючим голосом цієї трагічної війни». 

- Так, видання «Вашингтон пост» вибухнуло аж трьома (!) рецензіями щодо вистав про війну в Україні. І це важливо – щоб слово «війна» не зникало з американських шпальт.

МИСТЕЦТВО – ЦЕ СПОСІБ ЗАЙТИ З ІНШОГО БОКУ ДО ПИТАННЯ ЗБРОЇ

- Після того, як ви «провели» Гаагу в Польщі, ви створили ще одну документальну трагікомедію про російську агресію проти України – вона має цікаву назву «Моя мама і повномасштабне вторгнення», з чого я роблю припущення, що вона є в чомусь автобіографічною? 

- Про свою маму Ольгу Іванівну, якій зараз 82 роки, я пишу вже багато років, у мене є ціла низка оповідань про неї, але з початком повномасштабної війни це набуло нової якості та масштабу. 

Мама народилася на початку нацистської окупації України в бомбосховищі. Коли почалися перші бомбардування Києва в 2022 році, вона категорично відмовилася виїхати, сказавши: «Твоя бабуся і прабабуся ніколи з Солом’янки (район Києва, – ред.) не виїздили, і я залишуся тут, із Зеленським, будемо тут проти Путіна боротися». От і вийшла гостра трагікомедія, про силу духа старої жінки, яка бореться за свою землю. У неї свій Генеральний штаб, вона – центр Всесвіту, центр прийняття рішень, вона на зв’язку з усіма та вимагає від Макрона і Шольца врятувати Україну. Американці просто реготали зі сцен, де вона пригощає Байдена у себе вдома фаршированими перцями. Задля цього американська акторка Холлі Твайфорд навчилася крутити м’ясо на м`ясорубці за українськими рецептами.

Спочатку я написала і поставила «Мою маму…» в Іспанії, а потім (після того, як в Америці вже з’явилася «Гаага») американський театр Wooly Mammoth Theatre поставив її у Вашингтоні з американськими акторами. Про мене і «Мою маму…» писав «Гардіан», вистава йшла в театрі поруч із Білим домом і Капітолієм (у цей театр часто ходить експрезидент США Барак Обама). 

Такі вистави, як «Гаага» та «Моя мама…», маю надію, і українцям сподобаються, але для іноземців вони вкрай важливі, бо краще допомагають зрозуміти, що ми – не екзотична країна чи якесь селище з дикунами, яке було щойно знайдено. Ми такі самі – європейська країна з історією, з сучасними людьми, яких вбивають. Оскільки в Америці виборці мають вплив, там важливо, просто зі сцени в комедії чи в трагікомедії – просити надати зброю. Мистецтво – це дуже дієвий спосіб підійти до цього питання з іншого боку.

КОЛИ ВІД’ЇЖДЖАЄШ ДАЛІ ВІД ПОЛЬЩІ, НАПРИКЛАД, ДО БЕРЛІНА, ТИ БАЧИШ РОСІЙСЬКИХ МИТЦІВ, ЯКІ ВЖЕ ТЕЖ РОБЛЯТЬ ТАМ ВИСТАВИ 

- Чи побачимо ми ці вистави в Україні? 

- Я б їх комусь віддала, звичайно.  Сподіваюся, що болгарську виставу зараз покажуть всюди і що польську кудись повеземо. На жаль, ми не можемо повезти її до України зараз, але, може, через якийсь час це станеться. А може хтось із українських театрів захоче поставити? Я відчуваю, що в Україні сприйняття буде інше. 

В Європі, коли ти від’їжджаєш далі від Польщі, наприклад, до Берліна (куди я возила виставу про маму), ти відчуваєш наскільки активно точиться боротьба. Ти бачиш і росіян, які вже роблять там свої вистави... 

- Це щось у них здебільшого відсторонене чи вже рефлексія на повномасштабну війну? 

- Звісно, рефлексія! Міжнародні мистецькі зв’язки і раніше були, і нікуди не поділися зараз. Ліберальна інтелігенція буде ставити щось своє – про відчуття росіян під час цієї війни, хоча вони і втекли з Росії. Зараз українці за кордоном здебільшого націлені на те, щоб якось «законселити» ці паралелі з нами. Але моя думка, що краще змагатися мистецтвами. Треба створювати свої, найкращі українські вистави, показувати наші таланти, генерувати ідеї, втілювати їх, тому що правда – на нашому боці. 

Любов Базів, Київ

Фото Руслана Канюки