Тарас Возняк, гендиректор Львівської національної галереї мистецтв

Львівська галерея мистецтв імені Бориса Возницького – одна з найбільших та найбагатших музейних інституцій України. До її складу входить 21 музейний комплекс, а фонди налічують майже 65 тисяч творів світового та національного мистецтва, від античних часів до наших днів. Як уберегти таке багатство в часі війни, коли російські загарбники розграбовують музеї на окупованих територіях та вивозять нашу історичну спадщину, а ворожі ракети спопеляють культурні пам’ятки? Про це кореспонденти Укрінформу дізнавалися у генерального директора Львівської національної галереї мистецтв, українського культуролога та політолога Тараса Возняка.

ПОДОРОЖІ ЛЬВІВСЬКИХ СКАРБІВ

- Тарасе Степановичу, дуже рада зустрітися з вами в Україні. З початком війни ви часто у закордонних відрядженнях. Займаєтеся культурно-музейною дипломатією?

- Саме так. Ми, напевно, найбільш активна музейна та культурна інституція в Україні. Інколи в нас буває одночасно 8-10 виставок за кордоном. І їх потрібно супроводжувати. Не лише закривати чи відкривати, а й зустрічатися з впливовими делегаціями, популяризувати українську культуру, налагоджувати партнерські відносини.

- Такий ажіотаж у проведенні виставок в країнах ЄС спричинила війна?

- Ми й до війни багато співпрацювали з музеями Польщі, Литви, Італії, Німеччини. Але варто відзначити, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну надало нових сенсів міжнародній співпраці. Тепер ми не просто проводимо виставки із фондів нашої галереї, а рятуємо безцінні речі від ймовірної загрози. Поки кажу «ймовірної», бо ми ще не постраждали так сильно, хоча певні втрати є, як і всюди.

Ми прийняли для себе рішення, що максимально вивеземо за кордон найякісніше і найцінніше, що в нас є. Перебуваючи там, наші шедеври де-факто будуть в евакуації, у безпеці, а з іншого боку – відкриють нові сторінки історії української культури для іноземців.

- З якими колекціями з фондів галереї зараз можуть ознайомитися європейці й де саме?

- П’ятого жовтня ми спільно з Музеєм Королівського палацу у Варшаві та Львівським історичним музеєм відкрили у столиці Польщі величезну виставку найкращого, що є у нашій колекції, "Дух Львова". У Варшаві цим безцінним скарбам буде затишніше. Це майже сотня творів, яка, якщо б не завія війни, ніколи б не полишила Львова. Ці твори XIX-XX ст. експонувалися в палаці Лозинського, на вул. Стефаника, 3. Із них видно, як розвивався художній процес у Львові та на Галичині від 1800 року до 1930-х років під впливом мистецтва Праги та Відня.

Окрім того, у Варшаві в галереї «Okno na kulturę» за участі Міністерства культури та національного спадку Республіки Польща та фонду «Полоніка» відкрилася виставка знакової для Львова фігури скорботного Христа. Перед самою війною ми розпочали її реставрацію та зняли із ренесансової каплиці Боїмів. Відновлення продовжили наші колеги в Польщі, й поки що скульптура там і залишається, але по закінченню виставки повернеться до Львова.

Також у Королівському замку в Кракові у межах виставки «Експресія. Львівська рококова скульптура» демонструвалися твори Йогана Пінзеля. Ці скульптури ми перевезли туди в перші дні Великої війни, перед тим вони були у Вільнюсі, й ось два дні тому твори повернулися до Львова. Зараз плануємо їх виставити в Латиському національному музеї в Ризі. Якраз сьогодні маю перемовини з їх директоркою.

Також у Вільнюсі представлена майже вся колекція, що була експонована на другому поверсі у Палаці Потоцьких.

- І ваша візитівка, єдина в Східній Європі картина Жоржа Де ла Тура «Платіж»?

- Ця картина Жоржа де Ла Тура насправді не має ніякої назви, її називають то «Платіж», то ще якось, але я думаю, що тут зовсім інший сюжет. А саме: коли римський воїн не впускав святого Петра до храму, той закинув сіті в озеро Кінерет і виловив рибу, в роті якої були монети. От він ними і заплатив, щоб їм із Христом дали зайти до синагоги. Швидше за все, цей сюжет там і зображений. Зараз ця робота знаходиться у Литовському національному художньому музеї, в палаці Хоткевича. Інші полотна з нашої галереї представлені у палацах Радзивілів та Великих князів литовських.

- А чим найбільше вдалося здивувати вибагливих до мистецтва європейців?

- Однією з найблискучіших подій стала виставка скульптури Пінзеля в Кракові. Експозиція, яку зробив Анджей Бетлей, директор Королівського замку Вавель, стала найкращою у виставковій історії нашого Пінзеля. Такого не було ні в Луврі, ні в Мілані, ні у Відні. Роботи були так заекспоновані, що вражали всіх, а прийшли сотні відвідувачів. Експозиція імітувала престол в костелі Всіх Святих у селі Годовиця під Львовом, для якої й були створені ці роботи у XVIII столітті.

Також вражаючою була виставка скульптур Франциска Оленського в Північній Італії. Ви розумієте, що в Італії є все, і з ними зрівнятися ніхто не може. А ми представили його ангелів – і ці роботи їх вразили.

Це були найвизначніші експозиції. Є й інші, бо жодна з наших виставок не є якоюсь прохідною.

Україна надзвичайно важлива в культурно-музейному середовищі Європи. За ці 20 місяців ЄС разом з нами реагує на виклики. В перші дні повномасштабної війни наші польські партнери моментально приїхали зі своїми матеріалами, допомогою, пропозиціями убезпечення експонатів. Першим прилетів до Львова Томаш Ленський, директор Познанського національного музею, потім інші долучилися. Сьогодні якраз повернулася виставка Яцека Мальчевського, яку ми розміщали в Познані. Вона була застилізована як колекція, яка втікає від небезпек війни, колекція, яку рятують музейники обох країн – України та Польщі. Зараз плануємо її відправити ще кудись, бо ж війна не закінчується.

НА ЗАХИСТІ КУЛЬТУРИ

- Ви прийняли рішення «евакуювати» шедеври з фондів галереї за кордон. Проте розповідають, що у Львові є сховки, які використовувалися для збереження творів мистецтва ще за часів Другої світової війни, і зараз львівські музеї їх також використовують...

- У часи Другої світової війни не було дуже масових грабунків у Львові. Так, нацисти деякі речі забирали, але крали якраз «визволителі» – більшовики та росіяни. А от німці, дивний народ, навіть розписки лишали. І в нас є документи, що саме вони експропріювали, включаючи роботи Альбрехта Дюрера, які були в нашій галереї.

У Львові дійсно є сховки для музейних фондів, але їх, по-перше, недостатньо, а по-друге, вони не дають 100% безпеки. Так, звичайно більшість експонатів ми там поховали, але гарантії нема. Небезпека існує, навіть попри те, що Львівщина не знаходиться під постійними обстрілами. Проте біля наших двох замків упали ракети: у Золочеві рік тому, а через деякий час – і біля Підгорецького замку. Ями були по 6-11 метрів. Навіть якби ми сховали картини чи скульптури у підвалах чи пивниці, я сумніваюся, що врятували б їх від потужної сили ворожих ракет.

- Чи зберігаються у цих бункерах речі з музеїв інших регіонів, які зараз перебувають під обстрілами або в тимчасовій окупації?

- Не скажу. Це конфіденційна інформація, яка не підлягає розголосу.

- Після повідомлень, що скорботний Ісус із каплиці Боїмів перебуває у Варшаві, львів’яни почали хвилюватися, чи повернуться евакуйовані культурні цінності в Україну. А оскільки ця новина збіглася з історією про скіфське золото в Іспанії, виникли переживання, чи не повернуть нам якісь підробки. Що ви на це скажете?

- Мені смішно слухати цей лемент. Будь-який мистецький твір, що є державною власністю, не може переміститися без дозволу Міністерства культури України та міністерства сторони, що приймає, за кордоном. Все це оформляється контрактами, страховкою, документами, проплачується… Як їде, так і повертається. Але є злостиві паскудники, які, знаючи, що все повернеться, пускають неприємний «запах» по Львову. Що з ними говорити?!

- А як відбувається процес вивезення національних шедеврів за кордон?

- Коли відправляємо річ від нас у будь-який музей за кордоном, то спочатку від них отримуємо листи до нашої галереї й до Міністерства культури України. Якщо міністр культури дає згоду, ми готуємо контракт двома мовами: українською і країни, яка приймає виставку. Він підписується двома сторонами, і там зазначено, яка вартість цих творів, як вони будуть зберігатися та транспортуватися. Це ж зрозуміло, що транспортувати такі шедеври, кинувши на воза, неможливо. Хоча за Союзу нормально було перевозити вантажними машинами... Зараз є спеціалізовані фірми, які при перевезенні враховують температуру та вологість, а спеціальна комісія встановлює вартість твору задля страховки. Оплачує послуги доставки приймаюча сторона, і це одна з найзатратніших частин.

Перед відправкою у нас проводиться експертиза, під час якої встановлюється стан роботи та обумовлюються кондиції її презентації. Далі твір опечатується спеціалістами та відправляється на митницю, яка фіксує перетин кордону та переглядає, чи документи відповідають дійсності. На місці прибуття твори мистецтва розпаковують, у присутності спеціаліста нашої галереї складається акт про прийняття. Після експозиції, в належний час, обумовлений контрактом, ці твори перевіряються експертами з двох сторін, запаковуються, звіряються на митниці й повертаються додому. І на завершення в нас у галереї ми, в присутності експерта зі сторони, де перебували роботи, перевіряємо оригінальність повернення, стан збереження та неушкодження.

Так подорожують наші речі. А злостивцям, які шукають причин для пліток, слід би було знати, що це надзвичайно складна бюрократично-технічна процедура, яка потребує як фінансових затрат, так і великої відповідальності перед країною.

- Проте чимало мистецьких творів злодії вивозять з України. Чи були випадки, коли митники передавали галереї вилучені на кордоні цінності?

- Зазвичай їх вивозять не злодії, а власники, не декларуючи ці твори. Часто це не дуже вартісні речі. Те, що насправді цінне, чомусь митники не виловлюють, хапають найчастіше якихось дилетантів, які везуть сімейну іконку. Але були й інші випадки. От нещодавно митники виявили картину, яку намагалися вивезти, замаскувавши під днище в ящику для яблук. Зараз ця надзвичайно цінна робота – у Волинському художньому музеї. Ймовірно, цей портрет був втрачений у часи Другої світової війни, десь перебував, а тепер його хотіли перепродати за кордон.

- Росіяни розграбували всі музеї на окупованих територіях, я думаю, багато що перепродалося у приватні колекції. Як Україні повертати свої шедеври?

- У світі є відповідні сайти та інституції, де вкрадені речі відслідковують. На рівні міністерства культури Польщі є спеціальний відділ, в якому працівники з ранку до вечора сидять, переглядають усі аукціони, спеціальні сайти, які відкриває поліція чи Нью-Йорка, чи Пекіна, чи Парижа. Вони це все моніторять і, як кажуть, час від часу сліпій курці зернятко попадає. Тоді міністерство культури Польщі виступає з поданням, що це власність їхнього народу.

Такої служби в Україні, наскільки я знаю, нема. Але, на мою думку, варто було б створити.

- А чи є у держави можливість викуповувати твори українських художників на світових аукціонах, щоб повернути до України?

- Щоб викупити, наприклад, Казимира Малевича, треба мати близько 10 мільйонів євро. Чи могла б українська держава, навіть до війни, виділити кошти на таку річ? Звичайно, що ні. Разом із тим такі маленькі країни, як Латвія чи Литва, мають таку практику і можуть купувати. Я вже не кажу за Польщу, в них на це йдуть сотні мільйонів євро. Що стосується України, то в нас це теж не заборонено, але ми можемо купувати наразі роботи сучасних українських художників, які, до прикладу, коштують не 30 тисяч євро, а 30 тисяч гривень. І це теж непогано. Але зараз і такої можливості немає, бо фінансування нам відкрито тільки в частині комунальних послуг, оплати праці й охорони об’єктів.

- Щодо охорони: найперше, що кинулося в очі у вашому кабінеті, – це зброя на столі. Навіщо вона вам?

- Для захисту культури (сміється). Я не жартую.

- Маєте досвід?

- Я офіцер, щоправда, ще радянської армії. Якщо потрібно буде, не вагаючись візьму зброю до рук для захисту. За місяць до війни я видав наказ про підготовку до можливого нападу. За місяць! І якщо мені зараз кажуть, що в Києві не знали, що буде повномасштабне вторгнення, я в це не вірю. Але судити не маю права.

У нас спочатку тут чергували цілодобово зі своєю зброєю охоронці із Ротарі-клубу «Леополіс». Потім завдяки ОВА я домігся, щоб біля галереї розмістили військові підрозділи, і вони тут перебували майже рік. Зараз ми дещо змінили форму охорони, але вона є.

МАЛЕНЬКІ КРОКИ «ВЕЛИКОЇ РЕСТАВРАЦІЇ»

- Що потрібно українським музеям, щоб вийти на європейський рівень?

- Звичайно, потрібні кошти, нові технології, безбар’єрність, ремонти, починаючи від даху і закінчуючи фундаментом та стінами. Крім того, українські музейники мають їздити за кордон, не боятися. Одна з проблем наших колег – я не говорю про львівських, київських чи одеських, а з менших міст, – те, що вони бояться вилізти зі своєї музейної мушлі. Не звикли кудись їздити, не знають мов, не мають контактів – і так і сидять. Хоча часто мають що показати світові.

Наші музеї Львівської національної галереї є однозначно європейськими. Ми оновили експозиції в палацах Лозинського та Потоцьких, інших музейних установах, і це чітко європейський рівень. Що стосується наших колекцій, то є країни, які в силу історичних обставин дуже багато втратили, і таких мистецьких творів, як у нас, у них немає. До прикладу можна взяти Литву. Ще в час наполеонівської війни російська армія пограбувала всю країну, а після того додалися мародерства в часи світових воєн.

- Нещодавно ви отримали високу нагороду від литовського уряду. Розкажіть про неї.

- Так, у жовтні став лавреатом нагороди Форуму діалогу та співпраці Польща–Литва імені Єжи Ґедройця та отримав орден Литовської республіки за заслуги у царині культури “Nesk Savo Svesa ir Tikek” (орден тим, що «несуть світло і віру»). За всю історію ним були нагороджені 42 особи, але лише латиші. Я єдиний іноземець, який удостоївся такої честі, була навіть дискусія, чи це можливо. Старатимуся бути гідним таких високих нагород.

- Ви кажете, що українським музеям, щоб відповідати європейським стандартам, потрібна передусім відбудова. На деякі з замків Львівської галереї перед війною скеровувалися кошти з президентської програми «Велика реставрація», але війна призупинила цей проєкт. Чи вдалося доробити об’єкти, на яких були розпочаті роботи?

- Вже в часі війни фактично з нуля ми відновили пам’ятку ЮНЕСКО, старовинну дерев’яну церкву Пресвятої Трійці у Жовкві. Зробили! Спочатку за кошти, які виділила держава, а згодом завершили за допомоги наших польських партнерів. Зараз ще, правда, вирішуємо питання із землеустроєм навколо. Адже для того, щоб будь-який об’єкт запустити в експлуатацію, потрібно врегулювати майнові, земельні та інші стосунки. Ми працюємо з міською владою Жовкви, щоб ця ділянка під пам’яткою була належним чином оформлена. Не хочемо, щоб попри неї побудували, наприклад, коксохімічний комбінат, бо так не прийнято в світі. Має бути облаштована належним чином охоронна зона.

Може я скажу банальну річ, але одним із елементів культури є облаштування вбиральні. У нас в провінціях люди соромляться це робити і навіть говорити. Для них дерев’яна «шпаківня» біля історичної культурної пам’ятки, до якої приїжджають туристи зі всього світу, – це блискучий вихід із ситуації. Ми так не вважаємо й оце вмовляємо жовківську міськраду збудувати там цивілізований туалет із каналізацією та водою. З цього починається культура!

Війна нас застала, коли перекривали дах у Жовківському замку. Власне, 23 лютого хлопці завершили бетонне перекриття на другому поверсі й написали дату – «23.02.2022». Але після того ще треба було поставити конструкцію даху і накрити… Кошти закінчилися. Але, якщо ви бачили, дах уже стоїть. Бо сталося чудо – знайшли меценатів.

- У вересні на Львівщину приїжджав т.в.о. міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв. Він зазначив, що можливе відновлення фінансування «Великої реставрації» на об’єкти, де розпочаті роботи. Йшлося, в тому числі, про Жовківський замок. Чи відомо, про яку суму йдеться?

- Якщо ви зауважили, там одна з веж не перекрита, її потрібно доробити.

- За кошти держави?

- Побачимо. Про такі речі не треба казати «гоп». Наша держава перебуває в часі війни, чи будуть кошти, чи ні – невідомо. Добра воля Ростислава Карандєєва є, але ж він теж державний чиновник і повинен працювати в рамках держбюджету. Проте ми сподіваємося на дофінансування, щоб завершити критичні питання, які стосуються реставрації. Про суму я наразі точно сказати не можу.

- А як щодо інших замків «Золотої підкови»?

- Перед війною ми розпочали і змогли закінчити реставрацію барокового костелу святого Йосифа XVIII століття біля Підгорецького замку. Відновлення вийшло фантастичне: в такому стані костел був ще в час будівництва, але й тоді не було даху із міді, а просто бляха. Реставратори відновили сходи в захристію храму, які були повністю втрачені, та вивели з аварійного стану центральні сходи з частковою заміною втрачених елементів. Відновлено тиньк на фасаді, 90% карнизів та тяг повністю відтворено згідно з автентичними лекалами. Окрім того, було встановлено охоронну та пожежну сигналізацію та захист від блискавки. Додатково зроблено освітлення периметру території храму та змонтовано систему відеонагляду. Реставрація нам обійшлася у 23 мільйони гривень, але це того вартувало.

Також ремонтні роботи в час війни провадили у Золочівському замку, адже біля нього впала російська ракета та пошкодила вікна, дах і надбрамний корпус. Ми все відновили за кошти галереї. За що «доброзичливці» одразу підняли крик: мовляв, вікна пластикові, хоч насправді вони дерев’яні. Дах не такий, як потрібно, хоча він тимчасовий, зроблений ще за Бориса Возницького. Ми його плануємо переробити, але поки це не на часі.

- Коли у палаці Лозинського у 2021 році відкривали нову експозицію, ексміністр культури Олександр Ткаченко повідомив, що планується зведення даху над внутрішнім двором, де розміститься «Сад скульптур» та сучасне фондосховище. Ткаченко подав у відставку, а як із грандіозними планами?

- Плани залишаються. Це не абстракція, він не кидав слова на вітер. Так, у палаці Лозинського буде «Сад скульптур», ми вже маємо готову проєктну документацію. Зараз просто це не на часі, поки немає коштів і сенсу розпочинати ці роботи. Ми повернемося до цього проєкту після перемоги.

ЗАРАЗ НАРОДЖУЮТЬСЯ СУЧАСНІ ГЕНІАЛЬНІ МИТЦІ

- Якою ви бачите культуру України в світовому масштабі після війни?

- Україна є величезною країною з багатющою культурою, і це не лише підробне скіфське золото, про яке бігають усякі легенди, що оповідають неуки. І навіть, мені здається, найцікавіше – це не ті мистецькі скарби, які ми маємо в наших музеях, а те, що творять наші митці зараз і будуть творити в майбутньому. Сучасне мистецтво України заявить про себе на увесь світ. Треба дивитися вперед, і я так і роблю.

- Зараз у галереї часто проходять виставки сучасних українських художників?

- Так, і це чудово. Коли ми зняли експозиції з наших залів, то почали робити виставки сучасних митців. Наприклад, Влада Ралко, Олена Придувалова, Володимир Будніков та інші – це художники, які творять сьогоднішнє мистецтво, прописують те, що твориться з нами зараз. Ралко зробила величезну серію графік, які в метафоричній формі відображають гарячу фазу війни. У співставленні зі світовим мистецтвом це щось подібне до “Жахів війни” Франциско Гойї. І коли через 100 років хтось буде шукати візуалізацію цієї війни, то роботи Ралко в цьому плані є, на мою думку, найкращими.

Зараз у нас в холі Палацу Потоцьких відбувається виставка одного твору Юрія Шаповала «Зболений я цілий». Коли я побачив цю роботу в Інтернеті, не міг її оминути. Сюжет твору ілюструє драматичні події, що відбувалися в селі Олександрівка на Херсонщині. Його обстріляли російські війська. І тварини з цього села – поранені корови, коти, собаки, кози – зібралися всі разом і пішли в сусіднє. Вони просто стояли на площі й дивилися на людей, а в очах читалося: «За що? Люди, що ви наробили?» Почуте вразило художника. Шаповал цією картиною доводить, що лише переживши біль – усвідомлюємо дар життя, цінуємо кожну живу істоту. Біль очищає, вчить людяності. Змушує боротися, робить нас сильнішими, кристалізує цінності й торує шлях.

- Днями також ви відкрили виставку Марії Примаченко зі збірки полотен Запорізького обласного художнього музею і доповнили її предметами трипільської культури, які датуються VI-III тис. до н.е. Не страшно? Адже це безцінні речі, а Львів час від часу таки атакують, як ракетами, так і БПЛА.

- Цю виставку ми сформували на прохання секретаря Ради національної безпеки й оборони України Олексія Данілова. Вона в нас не буде тривалою, бо ми її теж плануємо відправити в закордонне турне. Важливо, щоб у світі чимчастіше з’являлися речі, які нагадуватимуть про Україну, її культуру, історію, і водночас будуть акцентувати на сьогоденні. Це мають бути впізнавані пам’ятки та імена, такі як, зокрема, Примаченко, Пінзель, Шевченко, трипільська культура, скіфське золото тощо. Зараз культурно-мистецька дипломатія України виходить на новий світовий рівень, і ми маємо на ньому втриматися.

Людмила Гринюк, Львів
Фото Анастасії Смольєнко