Олексій Гнатковський, заслужений артист України

У заслуженого артиста України Олексія Гнатковського, який зіграв роль Івана у фільмі «Довбуш», нині дуже щільний робочий графік. Попри велику кількість вистав та соціальних проєктів актор не шкодує ні часу, ні сил на благодійність і волонтерську справу, якою займається з 2015 року.

Укрінформ зустрівся з актором Івано-Франківського драмтеатру перед виставою «Енеїда». За годину до виходу на сцену Олексій Гнатковський погодився розповісти про свою роботу в фільмі «Довбуш», про улюблені коляди на Різдво, свої «місця сили» в Карпатах і про те, яким був для нього другий рік повномасштабної війни.

ХЛОПЦІ І ДІВЧАТА БАЧАТЬ СЕБЕ У ФІЛЬМІ «ДОВБУШ»

- Фільм «Довбуш», у якому ви зіграли одну з головних ролей, зібрав в українських кінотеатрах уже більше 68 мільйонів гривень. Утім, ви постійно їздите з презентацією стрічки в лікарні, реабілітаційні центри, школи. Що це за ініціатива?

- Вважаю, що це – наша робота. Ми живемо в стані війни, і найголовніше, що в нас тепер є, – Збройні сили України. Стояти осторонь війни сьогодні не можна. Я всюди говорю, що в нас немає культурного, інформаційного, фінансового чи б’юті-фронту. Це все називається одним словом – тил. І в ньому люди мають працювати активно, бо фронт і тил – нерозривні і взаємопов’язані.

Перше, що ми зробили із творцями фільму «Довбуш», – показали стрічку бійцям 68-ї єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Тепер Олесь Санін (режисер фільму «Довбуш», – ред.) щодня їздить із фільмом у бойові частини до наших військових. Я теж роблю це, якщо можу. В Івано-Франківську я вже об’їздив усі реабілітаційні центри і лікарні, де є наші захисники. Не відмовляю, коли мене кличуть у містечка і села. Я не розумію, коли актори заявляють, що вони «внє політікі», чи кричать «какая разніца!». Не розумію митців і художників, які хочуть бути поза життям суспільства і політичними процесами. Навпаки. Ми маємо робити все, щоб підтримати людей, військових, щоб зберегти свою країну.

- А як сприймають фільм у таких вузьких аудиторіях? Чи мають військові особливі побажання після перегляду?

- Часто у хлопців і дівчат – сльози на очах, бо вони бачать себе у цьому фільмі. Це кіно – буквально про них, про сучасних героїв. І їх це надихає. Бо коли українці бачать себе у фільмі красивими, мужніми, сильними, то це сприймається зовсім по-іншому, не так, як «Великі вуйки», «Свати» чи інше низькопробне лайно, яким нас намагаються «пічкати».

Я не психолог, але маю досвід роботи у психологічній реабілітації з 2015 року і розумію, що військових не можна розпитувати. Вони тут потрапляють у середовище, в якому хочуть позбутися стресу, а ми, розпитуючи, ніби повертаємо їх на війну. Але коли вони починають говорити, то їх треба слухати. Найчастіше вони порівнюють події у фільмі «Довбуш» зі своїм бойовим досвідом. Пригадую, казали, як ми класно у кіно зробили засідку, маскування. Тобто ці події вони екстраполюють на свій бойовий досвід, обговорюють їх, і це насправді чудова терапія. Крім того, у наших хлопців – дуже класний гумор. Ми його називаємо чорним, але він теж потрібний у реабілітації.

У фільмі «Довбуш» українці побачили себе переможцями. Чи є прохання у цих хлопців і дівчат? Є. Вони просять створювати такі фільми, спектаклі і показувати їх. Кажуть: «Ідіть і говоріть людям про Україну, про українську мову, історію, бо ми за це воюємо». Якщо в тилу будуть про це забувати, то всі їхні старання можуть стати марними.

АКТОР-ВОЛОНТЕР

- Розкажіть про свій досвід у психологічній реабілітації. Де ви його здобували?

- Я почав робити це 15 років тому на волонтерських засадах. При монастирі займався з дітьми із синдромом Дауна. Ми робили з ними театр: при церкві звели сцену і грали на ній. Після Майдану ставив вистави і працював з людьми, які їздили на фронт. Пізніше з ветеранами АТО я поставив комедію «Дванадцята ніч, або Що собі хочете». Люди, які ніколи не грали в театрі, ставили на сцені Шекспіра в оригіналі. З цією виставою ми навіть виграли премію GRA (всеукраїнський фестиваль; премія, яку в театральних колах вважають українським Оскаром, – ред.).

- В одному з інтерв’ю ви розповіли, що маєте з дружиною благодійний фонд, який вже надав допомогу нашим оборонцям майже на 10 мільйонів гривень. Як він працює?

- Один із моїх продюсерів мав контакти латвійських фондів, які могли переказувати в Україну кошти, але їм потрібно було розуміти, як тут допомагати. Ми долучились до цієї ініціативи. Спочатку передавали тепловізори на фронт, пізніше відкрили центр психологічної реабілітації: орендували приміщення, оплачували роботу професійних психологів. Це було в той час, коли Маріуполь потрапив у облогу і ми розуміли, що багатьом людям, які сюди їхали, потрібна психологічна підтримка. Потім я почав грати вистави з Ірмою Вітовською-Ванцою (українська акторка кіно і театру, – ред.). Майже рік ми гастролюємо, заробляємо гроші та віддаємо їх на фронт. Буває, що до нас звертаються військові щодо своїх потреб. За місяць ми можемо назбирати на машину для фронту, а це – близько 300 тисяч гривень.

- Скільки автомобілів ви вже передали на фронт?

- Я не рахую. Ми не лише машини передавали, але й дрони. Пам’ятаю, допомагали хлопцю, який повернувся з полону і знову вирішив йти на війну. Його амуніція у спецпідрозділ обійшлася у 320 тисяч гривень. А ще потрібні тепловізори, підвіси на автомати та інші речі. Разом виходила велика сума, він мав десь ці кошти знайти. Допомагаємо чим можемо, і в нас це виходить.

Так, я актор-волонтер. Коли у нас з дружиною народився другий син, вирішили купити більшу квартиру. Частину коштів за нове житло вдалося віддати, ще частину збирали. І коли почалась війна, я за всі ці гроші, що відкладали, купив бронежилети. Міркував, що в нас ще все вийде з житлом, а оця допомога була тоді вкрай важливою. Та вона й не співмірна із самопожертвою наших хлопців і дівчат на фронті.

НА ЗНІМАЛЬНОМУ МАЙДАНЧИКУ Я СЕБЕ ВІДПУСКАВ

- Поговорімо про роботу в кіно. У книгах, піснях та й у фільмах про опришків увага майже завжди фокусується на Олексі. Ось виходить фільм «Довбуш» – і перед нами постає брат Олекси, Іван, який вражає своєю харизмою. Він – зухвалий, безкомпромісний і відчайдушний. Як вам вдалося знайти цей образ? Багато було імпровізації?

- Найперше, мені допомагав Олесь Санін, а він – геніальний режисер і чудова людина. З нами також працював один з найкрутіших операторів у Європі – Сергій Михальчук. І насправді мій персонаж можна назвати суцільною імпровізацією, але імпровізацією підготовленою, в тих рамках, які ставив режисер. Тобто Олесь дав мені можливість впливати на манеру спілкування героя. Я брав текст і питав режисера: а може, він би сказав ось так? І переписував деякі фрази. Я ще консультував групу з вимови та діалекту, бо в команді працювали люди з інших регіонів, які цей діалект не знають. Фразу «То мої гори і я тут ґазда!» написав я, а Олесь її вже редагував і погоджував. У фільмі також є імпровізована сцена, де карають хлопця у солеварні. Пам’ятаєте, там я кажу: «Зараз я йому вухо буду різати»? Насправді ми з Олесем дуже багато говорили перед зйомкою кожної сцени, щоразу попередньо проводили репетиції. Не було такого, щоб знімали абияк чи з коліс. Так, на знімальному майданчику я вже себе відпускав. Ідеї, які у фільмі озвучує Іван, є важливі для мене як для українського актора. Навіть про людей-овець. Іван нарікає на цих людей. Каже, що «їх доять, знімають із них шкіри, а вони між собою ворогують». Водночас він каже, що «хтось за цих людей має стати», тобто він їх любить. Мені це дуже близьке.

- А як вдалося обійтись без дублерів у фільмі, де дуже багато батальних епізодів?

- У мене і Сергія Стрельнікова (актор, який зіграв у фільмі роль Олекси, – ред.) були дублери, але вони не вийшли на майданчики. Ми наполягали, що все будемо робити самі. Для цього за пів року до початку зйомок працювали в тренажерних залах. Наприклад, каскадер мав замість мене битись чи йти по колоді. Ну хіба я не можу по колоді пройтись? Як би я себе мав почувати, коли б сам це не зробив? (Сміється).

- На своїй сторінці у фейсбуці ви розповідаєте про місця в Карпатах, де знімали фільм. А було бажання кудись повернутись уже після зйомок? Чи, може, маєте в горах свої «місця сили»?

- Фільм знімали у 2018 році. Відтоді в мене – дуже напружений робочий графік, і я не встигаю робити те, що часом і хотілося б. Мені дуже подобається локація у Дрогобичі, стара солеварня. Дякувати Богу, її відновили. Бо коли я почув, що солеварню закривають, то закупив останні пачки солі. Така вже вона там смачна.

Але в горах є місця, куди я люблю приходити. Люблю йти на Кукул. Навіть не на гору, а на полонину, бо там – надзвичайно мальовнича місцевість. Щороку я піднімаюся на гору Піп Іван і почуваюсь там фантастично. Так само – на Драгобраті. Оці зйомки для фільму з квадрокоптера робили саме там.

ПОГОДЖУЮСЬ ГРАТИ ЛИШЕ ТАМ, ДЕ МЕНІ ЦІКАВО

- Під час презентації стрічки «Довбуш» в Івано-Франківську Олесь Санін зауважив, що дуже багато відзнятого матеріалу не увійшло у кіно. Отже, вели переговори з Nеtfliх та іншими платформами, щоби створити серіал «Довбуш». На це варто очікувати?

- Думаю, ні. Серіал дуже дорого коштує, а сьогодні гроші більше потрібні фронту. Робити його як-небудь не варто. Матеріалу справді є багато, але поки що він залишається на поличці.

- Як змінилось ваше творче життя після виходу фільму в українських кінотеатрах? Вас упізнають, запрошують у кіно?

- У Франківську й до фільму мене впізнавали. (Усміхається). Так, «Довбуш» подивились багато людей, бо кіно – круте… Після нього мене часто просять повторювати фразу «То є мої гори і я тут ґазда!» І я не втомлююсь це робити.

Що дав мені цей фільм? Радше трибуну, де я зміг сказати суспільству те, що думаю. Ця трибуна в мене була, але вона стала більш велелюдна. Чи запрошують у кіно? Ні. А що тепер знімають в Україні? Куди кликати? Я погоджуюсь грати лише там, де мені цікаво. Про українців, де вони принижені чи дурники, я точно грати не буду.

Ось запропонували мені прочитати диктант національної єдності. Це для мене була велика честь. Тепер у мене є дуже цікавий проєкт із «Суспільним» – серія наукових фільмів про становлення і розвиток української мови від Київської доби до сучасності. Я одразу на це погодився, бо мені дуже цікаво. Попри те, що маю обмаль часу, буду навіть уночі їздити на зйомки, бо це – важливо. Перший запис у мене пройде в Луцьку.

«КОЛЯДА НАХМУРЕНИХ» І ЛАНЦЮГОВЕ ДИХАННЯ

- Наша розмова відбувається напередодні Різдва. Чи маєте свої традиції у родині? Чи є у вас улюблені страви, коляди?

- Найбільше люблю свято Миколая. Люблю Різдво, Йордан, Великдень. Зазвичай йдемо у ці дні до моїх батьків, вони живуть у Івано-Франківську. На Різдво збираємось за столом, колядуємо. Діти бігають поряд, жінки готують, всі метушаться. Все це виглядає, наче вулик, але я його обожнюю.

На Сході мої друзі співають «Добрий вечір тобі, пане господарю» і «Нова радість стала». А я люблю дуже коляди «Бог ся рождає» і «Бог предвічний». Мені завше здавалося, що оцю останню треба співати лише басом і дуже хмурити брови. Я ще з дитинства називав її «колядою нахмурених». (Наспівує «Бог предвічний»).

- А яким був для вас цей рік? Окрім виходу на екрани фільму «Довбуш», які ще були знакові події в житті?

- Зізнаюсь, війна переформатувала для мене все. Час ніби зупинився і ніби блиснув. Кожний день переживаєш синусоїду почуттів – від ейфорії, що перемога вже близько, до розпачу через втрати і поразки.

Важливим для мене стало те, що брат дружини вийшов із полону. Він там був рік і два місяці. Тепер знову повернувся на війну. Загинули мої друзі. Поряд із цим, у брата народився син. Тому і сум, і радість інколи я переживаю майже одночасно.

Ось недавно мене запросили провести весілля. Я зазвичай цим не займаюсь, але погодився. Бо ж люди навіть у війну мають одружуватись, народжувати. Щоб налаштувати себе на весільну тему, почав гортати Біблію і знайшов таке послання: «Хто радіє – з тим радій, а хто сумує – з тим сумуй». Оце ж і наше життя тепер таке – в одну секунду ми втрачаємо і отримуємо, радіємо і сумуємо, плачемо і сміємось. Так, коли народжуються діти, треба радіти. Точно не варто запускати салюти, але радіти треба, бо продовжується український рід.

Людина тепер – ніби чаша, яка наповнюється різними емоціями, і якась із них може стати останньою краплею, що її переповнить. Від цього навіть може розривати зсередини. Я рятуюсь роботою. Стараюсь підтримати тих, кому ще важче. Завше кажу, що треба витягуватись, щоб потім підтримати тих, хто поряд. Іншого варіанта в нас немає. Знаєте, це як у хоровому співі, де є ланцюгове дихання. Усі по черзі мусять набирати повітря, бо якщо це всі зроблять одночасно, то звучання припиниться.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука