Євгенія Кузнєцова, письменниця

Перший роман цієї талановитої української письменниці «Спитайте Мієчку» вийшов у 2021 році, він відразу полюбився читачам і увійшов до коротких списків Літературної премії «Книга року BBC», саме про нього детально йшлося у нашому попередньому інтерв’ю, записаному буквально за місяць до повномасштабного вторгнення. Друга її реалістична художня книга - «Драбина» - вийшла друком під час великої війни у 2023 році та стала вже переможцем Літературної премії «Книга року BBC - 2023». Крім того, Євгенія Кузнєцова за цей час встигла видати і науково-популярний посібник «Мова-меч. Як говорила радянська імперія». От саме про ці нові видання (та не тільки про них) ми й поговорили у нашій великій розмові для Укрінформу.

ЛЮДЯМ НАЙБІЛЬШЕ ВІДГУКНУЛИСЯ СЦЕНИ, КОЛИ ТРЕБА У СВІЙ СВІТ ПУСТИТИ ІНШИХ І ВОДНОЧАС СТАТИ СВІТОМ ДЛЯ КОГОСЬ ЩЕ

- Пані Євгеніє, ще раз вітаю вас з престижною літературною відзнакою і хочу трішки зазирнути за письменницькі лаштунки – це завжди дуже цікаво читачам. Пам’ятаю, що говорячи про «Спитайте Мієчку» ви назвали її сімейною замальовкою. Роман «Драбина», я так розумію, це теж сімейна історія, але його герої перебувають в зовсім іншій реальності – адже ця книга про війну?

- Я часто кажу, що працюю в жанрі підглядання за людьми. «Спитайте Мієчку» - це книжка, яка допомагає нам підглянути за життям інших, уявити, як вони живуть, як говорять. Там немає такого, щоб авторка щось дуже детально розповідала про героїв, все вимальовується за допомогою діалогів та якихось невеликих сцен. І у «Драбині» я теж не розповідаю докладно про своїх героїв і про ті страшні обставини, в яких вони опинилися.

– Герої «Драбини» - це вимушені українські переселенці, які евакуювалися до Іспанії. Дія, за якою ми підглядаємо, відбувається у широкому родинному колі родичів, які вже давно не жили один з одним, аж раптом – всі під одним дахом. І все це на тлі прекрасних сонячних пейзажів і відкритого неба, але читач відразу розуміє, що в їхніх душах геть не безхмарно, бо вони весь час у думках про те, що відбувається вдома. У ваших персонажів є реальні прототипи? 

- Іспанію я обрала, тому що гарно знаю цю країну, я вчилася там. І повномасштабна війна якраз застала мене в цій країні. А щодо прототипів, то, як влучно сказала Катерина Ісаєнко (літературна редакторка «Драбини»), “всі ми - трошки Толік” (один з головних героїв роману), незалежно, чи за кордоном ми опинилися в той момент, чи були в Україні – тут головне, що ми були не вдома.

Ви ж пам’ятаєте, всі тоді масово виїжджали в села, до родичів, до друзів чи просто знайомих, кудись на захід України, де здавалося, буде безпечніше. Дуже багато українців опинялися в обставинах, коли раптом треба зживатися з людьми, з якими ти начебто і тримаєш контакт, але вже не планував ніколи разом жити, ділити спільний побут, ще й за таких страшних, нервових, стресових обставин.

Тому, я думаю, що читачам найбільше відгукнулися саме ці сцени, коли треба у свій світ пустити інших і водночас стати світом для когось ще. Ці моменти найскладніші.

- У героїв дуже різні типажі, широка палітра характерів, бо справді, ми всі по-різному переживали цей досвід - когось «накрила» депресія (Поліна), хтось, намагався вперто жити життя і одягати свої найкращі сукні (Григорівна), а когось, як Толіка, мучило відчуття провини… 

- Так. Його мучить провина і родичі мучать, все водночас. 

- Ну, звісно, він довго жив у Іспанії, нарешті придбав будиночок своєї мрії високо в горах, а тут його раптом ніби повертають в дитинство - з мамою, тітонькою, дальніми родичами, котами-песиками, та ще й за таких трагічних обставин.

- Мені здається, що якби я взялася писати цю книжку зараз, я б її так вже не написала просто тому, що ті моменти перших тижнів швидко забуваються. Людина дивовижно адаптивна істота. Пам’ятаєте, як раніше до повномасштабної війни люди, яких не зачепила напряму війна, дуже дивувалися, як Ізраїль може жити при постійній теоретичній можливості ракетних атак. Нам це здавалося фантастикою, ніби вони надлюди. А тепер в Україні ми всі стали такими надлюдьми... І моменти перших тижнів шоку забуваються. Зараз вже небагато людей починають свій день зі зведення скільки загинуло російських солдат, а тоді це була побутова рутина практично всієї країни. Тому важливо вести записи. Може, це невдале слово в такій ситуації, але я рада, що з’явилося багато книжок про війну, тому що вони фіксують різні важливі свідчення.

ОДИН З МОЖЛИВИХ СПОСОБІВ ВІДРЕФЛЕКСУВАТИ ТЕ, ЩО З ТОБОЮ СТАЛОСЯ - ЦЕ ТРОХИ ПОСМІЯТИСЯ НАД СОБОЮ

- Ви писали книгу, коли ще були в Іспанії? Відразу в перші місяці вторгнення чи вже трошки пізніше?

- У мене народилася дитина в червні 2022 року і я вперше поїхала в Україну з нею в листопаді. І книжку десь тоді здала.

- При тому, що роман «Драбина» про війну, на важку тему, але він дуже легко читається і там досить багато смішних моментів. Ви не побоялися підійти з гумором до таких страшних речей?

- Це таке насміхання над собою по суті. Я знаю мало інших способів, як впоратися з чимось дуже страшним, і це один із них. Ймовірно не з усіма драмами й трагедіями можна так впоратися, але один з можливих шляхів принаймні відрефлексувати те, що з тобою сталося - це трохи посміятися із себе. 

- У вас там окрема історія з домашніми тваринами, яка дуже відгукнеться багатьом, хто у ваших кицях Дусі і Друсі та песику Владіку впізнають своїх евакуйованих улюбленців. На жаль, і мого кота, якого мама вивозила на Закарпаття, спіткала доля собачки однієї з героїнь «Драбини»…

- …і таких трагічних історій, пов’язаних з тваринами безліч. Так склалося, що ми ще до повномасштабної війни поселилися прямо поруч із великим готелем на іспанському узбережжі. І в перші тижні цей готель прийняв десь 300 українських біженців. Потім вони розподілилися, дехто по інших містах чи країнах поїхав, дехто повернувся в Україну, але майже рік вони там жили і я почувалася майже як вдома – трішки комусь допомагала у побутових моментах, когось до лікаря записати, десь з мовою допомогти.

Для українців зробили виняток – заселили в готель з тваринами, хоча зазвичай такого не роблять, і там було кілька випадків, коли тварини тікали або гинули. Я багато думала, як же це, наприклад, доїхати з Харкова тими страшними дорогами, через величезні черги на кордоні з цими тваринами, за кілька тисяч кілометрів, і щоб твій улюбленець тут пропав… Це дуже боляче.

ЦЕ СВОБОДА ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ, ЩО ПОСТФАКТУМ МОЖНА ШУКАТИ ВСЯКІ СИМВОЛИ, АЛЮЗІЇ, НАВІТЬ ТІ, ЯКИХ ТАМ НЕ БУЛО

- Підступаюся до назви роману. Якщо в попередній книзі вона дуже персоніфікована - «Спитайте Мієчку», то назву «Драбина» - я спочатку сприйняла як щось дуже метафоричне, але потім вона таки з’явилася на ваших сторінках! Я все одно побачила в ній символізм – сходинки до волі, в безхмарне небо, де літають літаки, тоді, коли над твоєю країною воно закрите.

- Ви знаєте, вже після того, як все написано, як уже назва придумана, як ми вже посперечалася, знову ж таки, з моєю редакторкою за цю «Драбину» (Катя спочатку не підтримувала цю назву, їй хотілося чогось іншого, але все-таки «Драбина» лишилася «Драбиною»), то можна вже придумувати красиві пояснення. Це така свобода літературної критики, що постфактум можна шукати всякі символи, алюзії, навіть ті, яких там не було. Але я тут процитую Віру Агеєву, яка в передачі «Шалені авторки» (записаній про «Драбину» ще, до речі, до результатів «Книги року ВВС») сказала, що «Драбина» - це роман про крах ескапізму. Я погоджуюся, тому що Толік намагається втекти, але передусім він намагається втекти від самого себе, а втеча від самого себе, приречена на невдачу.

- Дуже влучно пані Віра сказала. А я пам’ятаю, що роман «Спитайте Мієчку» спочатку мав іншу назву – «Останній притулок», а потім вже перед самим друком таки став «Мієчкою». Чи мала «Драбина» якусь попередню назву?

- Ні-ні, назви не було до самого кінця. Редакторка наполягала, говорила: ти мусиш іще в процесі, коли ще книжка не була дописана, якось її назвати, тому що, для того, щоб все поплило, треба його назвати. 

- Це такий ваш авторський стиль роботи? Хтось спочатку тримає в голові назву твору і від неї пливе, а ви спочатку створюєте це велике полотно, а потім дивитеся, яке ім’я йому дати?

- Як бачите, може бути по-різному: з «Мієчкою» було все навпаки, а з «Драбиною» так. Я думаю, що у навіть в одного автора може бути різний підхід до назв. 

- Це ваша друга художня книга, вони у вас вийшли з не дуже великою перервою у Видавництві Старого Лева. Маєте вже зараз якісь плани, нотатки на нову? Часу на все вистачає?

- Ви знаєте, здавалося, що писати «Драбину» просто фізично було неможливо, але якимось чином все-таки вона написалася. Тому, якщо книжка вимагає бути написаною, то вона напишеться, буде в мене час на це, чи не буде.

У мене є ідея наступної книги і вона вже починає мені дошкуляти своєю ненаписаністю. Поки я ще можу це витримувати, але як тільки стане нестерпно, сяду і буду писати. У мене процес самого написання, зазвичай, швидко проходить. Коли я вже сяду писати, напишу швидко, можливо, навіть до кінця року.

- Будемо чекати! Це добре, що ви швидко пишете, бо ми ваші книги швидко «ковтаємо» - вони надзвичайно легко читаються, але при цьому надовго западають в пам’ять - їх можна цитувати і переказувати, ніби це історії твоїх близьких людей.

- Дякую, мені дуже приємно, якщо справді так читаються. 

СТИХІЙНІ ПРОЦЕСИ У МОВНІЙ СИТУАЦІЇ Є, АЛЕ ЯКЩО БРАТИ БАЛАНС РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ, ТО СТИХІЙНОГО ТУТ МАЛО

- Крім художніх книг, ви вже маєте і надруковану науково-популярну – в 2023 році вийшла ваша книга «Мова-меч. Як говорила радянська імперія», в якій досліджуєте одне з найбільш стратегічних питань для українського суспільства – мову.

- Я називаю це - посібник із мовних суперечок, який в ста невеличких епізодах розповідає про загальну мовну політику Радянського Союзу. Не тільки щодо української мови, а щодо всіх 150 мов, які були в Радянському Союзі. Це книжка, яка відповідає на питання, чому саме так у нас склалася мовна ситуація, і пояснює, що вона не склалася так сама по собі. Стихійні процеси у мовній реальності, звичайно, є, але якщо ми говоримо про баланс російської та української, то стихійного тут мало. Всі ці історичні обставини (як нам люблять казати, що «так історично склалося») складали люди, і складали досить систематично й з певним баченням того, якою буде та велика, «прекрасна» країна майбутнього - СРСР, яка говоритиме спільною мовою. 

- Певним чином зокрема нав’язуючи, що російська мова – це «міська» мова, мова еліти, а якщо ти говориш українською – це маркер «сільськості» та упослідженості?

- І, бачите, і ми з вами це застали, і наші батьки та наші дідусі відчували цю упослідженість і багато з нас думали, що так просто склалося, бо в селі говорять українською, а міста русифіковані. Але для того, щоб якась мова стала мовою престижу, якою була російська в Радянському Союзі (і це конкретний термін у мовних дослідженнях - «мова престижу»), треба було дуже багато працювати за багатьма напрямками. Для цього треба було, наприклад, обмежити видання літератури “високої полиці” іншими мовами, не дозволяти освіту повного циклу тощо. Нам часто кажуть, що в Радянському Союзі була доступною освіта українською мовою. Так, була доступна, але не освіта повного циклу! Не можна було почати з першого класу вчитися українською і завершити аспірантурою. Для того, щоб пройти всі ці етапи, тобі треба було знати російську.

Складно вирахувати, що саме вплинуло найбільше на становлення російської, як мови престижу, бо це завжди сукупність різних чинників, але один із основних, на мою думку, це те, що все начальство було російськомовне, і всі престижні професії були російськомовними. Цього легко можна було добитися: наприклад, будується в місті якесь велике підприємство чи завод – всі прості робочі – місцеві україномовні, а весь керівний та інженерний склад завозиться з різних республік, не тільки з Росії, але в основному звідти, і мова спілкування головних на підприємстві людей відповідно була російська. І очевидно, що молода людина, яка там працює, чи батьки дітей, які працюють на цьому заводі, бачили, що для того, щоб досягти чогось у житті, зробити кар’єру, заробляти гроші, мати привілеї у цьому суспільстві, людина мусить бути російськомовною, а дитина відповідно має її вивчати. Це, мені здається, було дуже важливим, і багато дітей ставали російськомовними, бо за них це вирішили батьки, які жили в цій системі і відчували мовну дискримінацію на собі. 

ПОКОЛІННЮ НАШИХ БАТЬКІВ, ВСЕ СВІДОМЕ ЖИТТЯ ПРОЖИЛИ В ПРОПАГАНДІ МАБУТЬ НАЙСКЛАДНІШЕ ЗАРАЗ ПЕРЕЙТИ НА УКРАЇНСЬКУ

- Про шкільну освіту: я пам’ятаю, як у 4-му чи 5-му класі в моїй школі в Кропивницькому (тоді ще Кіровограді), з’явився факультативний предмет «Родной язик». Як ви розумієте, це була не українська мова.

- Так-так, «саме родной язик».

- І я, дитина, сприйняла це досить органічно - нам щось цікаве розповідали, мені подобалося. І от я приїхала до бабусі та й поділилася, який же «інтересний» новий предмет у нас. А вона запитує: в сенсі «родной язик»? Хіба російська – твоя рідна? Я дуже чітко пам’ятаю своє величезне здивування і раптове усвідомлення, що тут щось не те. Зараз я вже розумію, що то була підміна понять, яку ми на підсвідомому рівні сприймали, як щось природне і в силу віку вважали, що так і треба.

- Зараз багато людей можуть сказати, от, а якби тоді люди були достатньо свідомими та достатньо говорили зі своїми дітьми на ці теми, було б інакше, але тоді ми навіть не зовсім усвідомлювали, що це з нами відбувається. Добре, що вам бабуся нагадала, що ваш «родной язик» - це не російська. Її це різонуло. У книжці Ніни Кур’яти «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР» (яка ось недавно вийшла у видавництві «Лабораторія»), є епізод, як дівчинка, котра ходить в совєтську школу, де їй постійно розповідають про «родіну», заговорює про цю «родіну» зі своєю бабусею (бачите, теж з бабусею!). А бабуся повертає її до поля, показує і каже: запам’ятай, оце твоя родіна, твоя родіна – Любашівка (де вони живуть). Тобто бабусю теж різонуло те, що дитині в школі втокмачують, що її велика «родіна» - це весь Радянський Союз.

Що у вашому випадку, що в тому, який Ніна описувала, це бабусі, які ще все пам’ятають, а їхні діти – вже не дуже. В принципі, покоління наших батьків мабуть найбільше постраждало від цієї пропаганди. Тому що це люди, які народилися і все своє свідоме життя прожили в пропаганді, і їм, якщо вони були російськомовними, мабуть, найскладніше зараз перейти на українську.

ПРОЦЕС ПІШОВ І ЦЕ ДАЄ ОПТИМІЗМ, ТОМУ ЩО, КОЛИ МОВА СТАЄ МОВОЮ КУЛЬТУРНОЇ ЕЛІТИ, ВОНА ВЖЕ НЕ ПРИРЕЧЕНА, ЦЕ ТОЧНО

- Напевно. Але багато хто переходить, і зараз вже українська мова – стала «мовою престижу»? Які ваші спостереження?

- У певних сферах ситуація абсолютно змінилася, і це єдине джерело мого оптимізму, тому що, якщо походити Києвом і послухати школярів, можна впасти в песимізм, бо російської, особливо від дітей, досі дуже багато. Але, водночас, я оптимістична, тому що в Україні вже стало неможливо бути діячем культури і при цьому бути російськомовним. Або бути повноцінним російськомовним журналістом чи журналісткою, писати російською мовою і вважатися повноцінно українським письменником чи письменницею. А ще донедавна це все було можливим.

- До повномасштабного вторгнення ви маєте на увазі?

- Це вже починалося раніше, поступ пішов після 14-го року, особливо, коли сформувалася сучасна українська література, яка поступово набирала обертів і в неї вже важко було включитися суто російськомовним поетам чи письменникам. Процес пішов іще тоді і це дає оптимізм, тому що, коли мова стає мовою культурної еліти, вона вже не приречена, це точно.

- І театральні постановки у нас зараз йдуть тільки українською, хоча до 24 лютого 2022 року по всій Україні це ще було не так.

- Ну, дочекалися, Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, нарешті перестав бути «російської драми», не знаю, правда, що там зараз йде.

- Там всі вистави зараз йдуть українською, а минулого року вони поставили «Украдене щастя» за Іваном Франком. Так що зміни кардинальні.

- Ну нарешті, бо я щоразу, як проходила повз цей театр, думала, це ж треба було так познущатися над Лесею Українкою, щоб назвати саме театр російської драми її іменем! Для її мами – Олени Пчілки була абсолютно принципова річ виростити україномовних дітей, а тут таке знущання. Слава богу, що це змінилося.

ТІ, ХТО ЗАКЛИКАЄ ПОВИКИДАТИ З СИНОНІМІЧНОГО РЯДУ ВСІ СЛОВА, СХОЖІ НА РОСІЙСЬКІ, ВИБРАТИ НАЙ-НАЙУКРАЇНСЬКІШИЙ ВАРІАНТ - ДЕМОНСТРУЮТЬ ДУЖЕ РАДЯНСЬКИЙ ПІДХІД ДО МОВИ

- Але в прагненні перейти на українську мову інколи трапляються курйози, чому сприяє масова поява новоявлених «мовних знавців», зокрема у популярному Тік-току, які створюють контент на кшталт: «говоріть українською правильно». При цьому авторитетно заявляючи, наприклад, що не можна говорити бутерброд, бо це німецьке слово, не можна канапка, бо це французьке, а питомо українське - це «накладанець». Носії української відразу розуміють, що це якась абсолютна вигадка, а от люди, які тільки переходять на українську можуть повірити і почати вживати такі дивні слова.

- Це проблема. Є такий термін - впевненість неофітів. Тобто коли людина тільки починаєте досліджувати якусь тему, глибоко в неї занурюється, через невеликий проміжок часу їй здається, що вона все вже зрозуміла. А тим більше, якщо це ще й поєднується із впевненістю молодості. (Наприклад, я була набагато впевненішою в своїх знаннях і судженнях, коли мені було 20 років, ніж зараз). Щоправда, деякі люди з віком так і не позбавляються цієї впевненості і несуть її через життя. І от, коли на юність накладається ця неофітська певність в тому, що є тільки єдино правильна мова, це не дуже добре. Певно до цього треба поставитися із розумінням і думати, що вони, скоріше за все, змінять свою думку, заговорять живішою мовою.

До речі, в моїй книзі «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» є цілий розділ про радянський підхід до такого очищення мови, мовного пуризму. Радянський Союз жив же в постійно в оточенні «ворогів», так і мова, передусім російська (а через російську таке відбувалося і з іншими мовами Радянського Союзу) начебто жила постійно в оточенні ворогів. Їй весь час щось загрожувало, регулярно оголошувались якісь газетні кампанії за очищення мови від різних елементів. То їй загрожували слова іноземного походження, то матюки, то якісь діалектні слова. Були випадки, коли письменники весь написаний твір (наприклад, про російську Сибір, де описували простих робочих чи селян, які говорили місцевою говіркою російської) в пилу бажання очистити мову, повністю його переписували, щоб там абсолютно всі герої говорили літературно. Тобто, це був дуже радянський підхід до уніфікації і очищення мови, що мова має бути чиста, як сльоза немовляти.

А якщо ми візьмемо підхід до складання словників – зазвичай, словник це що? Це фіксація живої мови, це те, що відбувається в мові зараз. Треба зафіксувати всі слова, якими послуговуються всі носії мови. В Радянському Союзі було так: ми всі «гріховні» слова відкидаємо, лишаємо тільки правильні і робимо вигляд, що радянський ідеальний громадянин говорить саме так.

І зараз в Україні є люди, які закликають повикидати з синонімічного ряду всі слова, які схожі на російську, бо ж не можна казати слово «ждати», наприклад, хоча це абсолютно нормальне українське слово! Чи люди, які закликають позбутися всіх варіантів, вибрати такий най-най-найукраїнськіший варіант і тільки з ним лишитися. Навіть, бачите, канапку і бутерброд не можна, тільки накладенець. Вони по суті демонструють дуже радянський підхід до мови.

- Вчора по радіо почула: не говоріть аеропорт, бо це не правильно, говоріть летовище – це питомо українське слово. Мене це, якщо чесно, теж здивувало.

- От я теж не раз по радіо потрапляю на якусь таку рубрику і вона щоразу мене дратує. Жодного разу не чула там нічого притомного.

ПРОЦЕС ПЕРЕХОДУ З РОСІЙСЬКОЇ НА УКРАЇНСЬКУ НЕ ЗГАСНЕ ШВИДКО І ВПЛИВАТИМЕ НА ТЕ, ЯК ВИГЛЯДАТИМЕ СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОВА

- І виходить, що російськомовні люди, які хочуть перейти на українську, намагаються вибрати най-найукраїнськіший відповідник і в своїх дописах буквально шукають нових «ґазд» для загубленої собачки. Бо розуміють це слово як питомо український відповідник слову «хазяйка». Напевно ж, послугувавшись порадами таких знавців?

- Це шкідницькі поради. Але є такий канал «Твоя підпільна гуманітарка», я раджу всім підписатися на нього, вони записували багато програм і про суржик, і про діалекти, пояснювали чим відрізняється діалект, суржик, різні говірки. Є також канал «Ідея Олександрівна», який теж описує різні українські говірки, щоб люди усвідомлювали багатство української мови. Тому що так, як ви навели приклад «ґаздиня», можна ще назвати «свічадо» - нам говорять: не можна ж казати, ні дзеркало, ні люстерко, треба свічадо! Хоча переважна більшість українців не знає, що це слово означає. Ясно, що для якогось регіону, це питоме слово, вони ним користуються, це прекрасно. Але не варто вимагати, щоб всі використовували його тільки тому, що воно звучить зовсім незрозуміло для російськомовного вуха. Я називаю цей підхід радянським, бо по суті він таким є.

Якщо ми з вами виходимо із того, що російська і українська – це різні мови, то російськомовній людині справді може бути важко опанувати україномовні контексти. Тому трошки, як каже молодь, крінжово слухати, як у мові людей з традиційних російськомовних міст виникає «філіжанка» чи «кавуся». А знаєте, чому? Тому що від’їдьте з Харкова на 15 хвилин від міста, і послухайте українську мову питому для того регіону - там в селах будуть говорити українською мовою. І хотілося б, щоб умовні харків’яни говорили своєю втраченою українською, а не непритаманними їм «філіжанка», «кавуся» чи «летовище».

- Але може це ми забагато хочемо?

- Безумовно! Я розумію, чому це в нас викликає таку реакцію і намагаюся в собі її гасити та ніяк на це не реагувати. До речі, цікаво що в якийсь момент, я зрозуміла, що треба не робити людям компліментів щодо української мови. Бо, коли говориш: «ой, яка у вас прекрасна українська мова!», ніби загострюєш увагу на тому, що відразу чуєш, що людина недавно перейшла на українську. І я зовсім перестала робити подібні компліменти. Розповіла про це в якомусь контексті на своєму ютуб-каналі і мені написали багато коментарів, в яких люди дякували і казали, що їм справді не завжди приємно чути такі компліменти на свою адресу.

- Я впевнена, що згодом всі, хто цього хоче, відчують все багатство відтінків української мови і говоритимуть дуже гарною живою українською мовою.

- Так і буде, бо процес переходу з російської на українську почався вже до 2022-го року, він не згасне швидко, і якщо ще й набере обертів згодом, то в майбутньому впливатиме на те, як виглядатиме сучасна українська мова.

Любов Базів. Київ