Театр приїхав у село? Таке буває. Не часто, на жаль
Чи може сільська публіка хоч зрідка торкнутися театрального дива, не виїжджаючи до міста? Досвід такий в Україні є. Але важко…
Міський (тим паче столичний) глядач, навіть попри війну і постійні повітряні тривоги, балуваний театром – вистави тут йдуть на будь-який смак і гаманець. А як щодо сільської публіки? Зробити власну розвідку на цю тему нас надихнула афіша про виставу з відомими українськими акторами в селі Гореничі Київської області. Сповнені оптимізму ми взялися до пошуку театрів, які сьогодні везуть театр до віддалених населених пунктів України, а разом з тим ми назбирали ще й історій про долі сільських театральних колективів, які творили театр у селі до повномасштабного вторгнення.
ЗАЇЖДЖАТИ У СЕЛА – ЦЕ БАЖАННЯ РОБИТИ ЩОСЬ ХОРОШЕ У СКЛАДНИЙ ЧАС. ТЕАТРИ ВИХОДЯТЬ У НУЛЬ У ТАКИХ ПОЇЗДКАХ
Але ж хтось таки повіз театр у прикиївське село Гореничі! Антрепризну виставу «Основний інстинкт» з відомими українськими акторами (Влад Нікітюк, Ольга Атанасова, Ярослав Гуревич) також побачили жителі містечка Березань Київської області, а до того вона вже побувала в Ірпені та ще кількох маленьких населених пунктах. Її продюсер – український актор театру і кіно Євген Олійник говорить, що це звичайне бажання робити щось хороше у складний час, бо якщо вони виходять у нуль у таких поїздках – це вже добре.
«Є великі міста – Київ, Львів, Одеса, де ми збираємо широкі аудиторії і маємо прибуток, а для маленьких – я реально хочу щось тепле і достойне зробити, щоб люди відволіклися, відпочили, видихнули», – каже пан Євген. – Глядач там завжди нам радий, не було жодного випадку, завжди отримуємо прекрасний відгук. Але ж і вистави ми возимо, за великим рахунком, життєві – про кохання, про людські стосунки – те, що будь-якому глядачеві близьке. Такі вистави зачіпають людей і тематикою, і гарним виконанням, вони пробиваються крізь будь-яку «броню» до душі і серця».
Втім, перша складність для театру їздити маленькими містечками і селами, за словами продюсера, адміністративна. Треба отримати дозвіл та домовитися з адміністраціями місцевих будинків культури, а з ними інколи дуже складно це робити – потрібно, підкреслити повагу, покланятися. Звісно, так не всюди, але часто. До того ж, туди не так часто хтось «катається», тому у тих же директорів БК просто бракує такого досвіду. Тому багато питань доводиться вирішувати, вже приїхавши на місце.
ДРУГА СКЛАДНІСТЬ, ЩО ВИНИКАЄ ПІД ЧАС ГАСТРОЛЕЙ У НЕВЕЛИЧКІ НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ – ЦЕ ПРОДАЖ КВИТКІВ
Велике місто завжди платоспроможне – населення багато і якщо не прийде один глядач, то прийде інший. А в маленькому н/п – потенційна кількість публіки обмежена, і якщо приїхав театр, а паралельно у клубі відкрилася дискотека, то можемо припустити, куди піде народ.
«У нас були випадки, коли на виставу приходило 20-30 людей, я запитую: чому так мало? А мені кажуть: ну, так у нас сьогодні «дискотека дев’яностих» і там дають безкоштовно дегустувати алкоголь», – згадує продюсер.
Те ж стосується і реклами вистав у селі. Зазвичай театр рекламується через Інстаргам та Фейсбук, де таргетно дає інформацію на ту місцевість, куди збирається. Але у великих містах люди звикли купувати квитки онлайн, а в невеликих – ще побоюються так робити.
Знову ж таки, доводиться встановлювати гнучку цінову політику – для маленьких містечок діапазон вартості квитків – від 250 до 450 гривень. Тоді, коли для великих міст ціна може стартувати від 400.
Зараз, за словами продюсера, все ускладнилось ще й тим, що гастрольна діяльність була переведена зі спрощеної систему оподаткування (5 відсотків) на загальну – 20 відсотків з НДС і обороту та близько 18% з прибутку. За такого оподаткування вистава на двох акторів просто не витягне по квитках. Доведеться робити їх дуже дорогими, що за нинішньої ситуації неможливо. Тому Україною катаються всього дві їхні вистави: «Основний інстинкт» і «Наші Кайдаші», але команда готує третю.
Частина коштів від проданих квитків завжди йде на волонтерську діяльність, яку Євген Олійник з Тарасом Цимбалюком активно просувають: купують амуніцію, ремонтують машини військовим.
СЕЛЯНИ ЧЕКАЛИ ПРЕМ’ЄРУ, ВОНИ СПОЧАТКУ БУЛИ ТРІШКИ НАСТОРОЖЕНІ, А ПОТІМ ВЖЕ Й ДОПОМАГАЛИ
Про банальну фінансову неспроможність для незалежних театрів організувати виїзд на гастролі у село (навіть попри шалене бажання команди) розповіла нам засновниця Дикого театру Ярослава Кравченко.
Хоча її театр де тільки не грав своїх «Кайдашів 2.0» – і в селі Сорокотяга, і в лісі у Олешках (в рамках останнього довоєнного фестивалю «Мельпомена Таврії»), і у Мамаєвій Слободі, і в Куренях під відкритим небом! Дикий театр взагалі рекордсмен з незвичних локацій, наприклад, імерсійну виставу «Рентген» вони грали в шахті на ВДНГ, виставу «ZOO» – у Київському зоопарку, «Афродизіак» – на арені Національного цирку, виставу «Галка Моталко» – в легкоатлетичному манежі Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного.
Але повернімося до села, точніше, до унікального досвіду створення та навіть прем’єри вистави «Кайдаші 2.0» в селі Сорокотяга (Черкаська обл.). Тоді, в 2019 році, резиденцію театральної трупи підтримав УКФ, оскільки організувати такий виїзд за власний рахунок для незалежного театру було практично неможливо (повезти, розмістити та годувати команду з 20 людей).
Концепція вистави «Кайдаші 2.0» в селі була викликана бажанням не вигадувати, як живе зараз українське село, а дослідити, наочно зняти архетипи сучасних сільських людей. Актори соціалізувалися – грали з місцевими у футбол, ходили в магазин, на ферму, на ставок. Активно взаємодіяли, щоб зрозуміти з кого можна «списати» своїх персонажів.
ХТОСЬ – УБРАНИЙ, ЯК НА ВЕЛИКДЕНЬ, ХТОСЬ – ТІЛЬКИ З ТРАКТОРА СТРИБНУВ У ПЕРШИЙ РЯД. АЛЕ ДЛЯ НИХ ЦЕ БУЛА ПОДІЯ
Пані Ярослава згадує, як майбутні перші глядачі – селяни чекали на прем’єру, спочатку були трішки насторожені, а потім вже й допомагали. «Якось прокидаємося, а у нас на столі біля хати яблучка, медочок стоїть, горішки – місцеві почали нас підгодовувати!», – розповіла вона.
А потім була сама прем’єра, команда розраховувала, що всі бажаючі мають поміститися в БК, а вони як почали йти!
«І ми вже розуміємо, що треба звужувати місце дії, тому що всі глядачі не поміщаються! – згадує пані Ярослава. – Хтось на підвіконня сів, хтось – в проході, хтось – вбраний, як Великдень, хтось – тільки з трактора стрибнув у перший ряд – навіть без майки. Але для всіх них це була подія. Більше того, це був досвід взаємостворення. Для людей у селі це справді важливо, від них йде щирий відгук, вони висловлюють, як можуть, свої враження, емоції, видно, що їх зачепило, що це їм потрібно».
Дикий театр тоді перезнайомився з усім селом – і з головою громади, і з керівником будинку культури, і досі, тільки-но настає літо, вони їм пишуть: може, привезете щось, хочемо подивитися.
«Запит є, але поки складно і через логістичні моменти, і через фінансування. Якби була якась підтримка для незалежного театру, ми б залюбки собі сіли в автобус і поїхали б по селах катати! Наш актор Андрій Кронглевський зараз у ЗСУ, але він весь час мріє про гастролі селами, каже: «Беремо мотоблок, сідаємо і їдемо!» – поділилася пані Ярослава.
Оскільки Дикий театр багато працював на вулиці (більшість їхніх вистав адаптовано під «відкрите небо») – у команди навіть виникла ідея поставити сцену десь у полі, щоб з кількох сіл люди приходили чи приїжджали на велосипедах! Це теоретично організувати можна, але практично поки що складно... – каже Ярослава Кравченко. Адже Дикий театр лише рік, як відновив роботу після вторгнення, і враховуючи, що половина команди в ЗСУ, цей час пішов на відновлення вистав. Але вони навіть у такому режимі спромоглися випустити дві прем’єри. Планів у Дикого театру багато, і село вони вважають місцем сили, тому все можливо – хто знає, може й гайнуть скоро на мотоблоці по сільських БК?
У НАС ПЛАН ПОЇЗДИТИ УКРАЇНОЮ, АЛЕ СПОЧАТКУ ОХОПИМО ОДЕСЬКУ ОБЛАСТЬ – ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ТЕАТР «ЛЮТИЙ»
Цілком реалістичні плани провезти свої вистави селами і містечками області має аматорський документальний театр «Лютий», що народився в Одесі вже під час повномасштабної війни.
І про ці плани нам розповіла його художня керівниця та режисерка Галина Джикаєва (переселенка з Криму, яка після анексії була режисеркою документального PostPlayТеатру в Києві). Театр «Лютий» виник як група небайдужих творчих молодих людей ще до початку повномасштабного вторгнення, але активно вони почали працювати за документальним напрямком вже після 24 лютого 2022 року, коли взялися за читки п’єс, написаних одразу після російського вторгнення. Фокус першої вистави «Свій/своя, чужий/чужа» був російською мовою та в цілому на російському культурному наративі на півдні України в контексті війни.
Актори «Лютого» переважно не мають академічної акторської освіти, але для театру цього формату вона може і не потрібна – тут достатньо бути дуже емпатичною людиною, щоб відсторонено транслювати іншого. Не грати, не вигадувати, а ніби медіум передавати те, що бачиш і чуєш.
Документальний театр має практичний вплив на людей, тому часто працює з історіями ВПО, які якраз приїхали в села та невеличкі містечка Одеської області з окупованих або знищених територій. Одна з таких вистав називається «Стіни», бо як говорять прототипи її героїв: «У нас немає дому, у нас тільки стіни» – їх дім лишився там...
Незабаром «Лютий» планує поїхати з виставами в містечко Роздільна під Одесою, бо саме звідки їхні донори (так називаються люди, історії яких показують у документальному театрі). На кінець березня – квітень запланована поїздка в Чорноморськ.
«У нас план - поїздити Україною, але спочатку хочемо охопити Одеську область. Я маю досвід таких поїздок з іншим проектом – пов’язаним з кіно. Ми тоді їздили з ним в куточки, де кінотеатри відсутні багато років, де люди пам’ятають перегляд на великому екрані тільки індійського кіно у 80-х роках. В Одеській області є працюючих 3 кінотеатри (це без Одеси). Тим паче сучасний театр до них важливо повезти», – розповіла актриса театру та координаторка поїздок Анна Шестакова.
Велика перевага документального театру і одна з його необхідних умов – це інтимність, близька позиція до глядача, погляд очі в очі. Акторам не потрібні для цього великі зали, тому «Лютий» – практично «летючий» театр, бо грає на різноманітних локаціях: у культурних хабах, будинках культури, в бібліотеках.
От якраз вистави по Одеській області вони планують грати в бібліотеках, щоби бути якомога ближче до глядачів, ходити поміж ними. І якщо для Києва це не новина, то для одеського глядача, як розповіла пані Анна, це просто шок, що їх «примушують» сидіти поряд з акторами, але потім після вистави, коли йде обговорення, дуже багато людей кажуть: ми навіть не уявляли, наскільки це зачіпає.
У репертуарі «Лютого» є вистава про дітей війни під назвою «43/23», де проводяться історичні паралелі: діти Другої світової – наші сучасні діти війни. Зараз готують ще дві вистави: про переселенців, які повиїжджали з гарячих точок та окупованих міст, та виставу «Митці на війні» – про людей, які навіть подумати не могли, що колись вони будуть воювати...
«Після наших вистав завжди дуже цікава полеміка, бо документальний театр це – громадянська активність, яка спонукає людей говорити на складні теми, важливі для суспільства. Але перед цим спілкуванням часто бувають не бурхливі оплески, а пауза, тому що це шок, для багатьох це – ретравматизація. Водночас це і терапія, тому що спільне, колективне проживання травми – дуже терапевтично. Люди можуть поплакати, розказати свою історію після вистави. Цей театр не для задоволень, цей театр для іншого», – додала режисерка «Лютого» Галина Джикаєва.
НАЙСКЛАДНІШЕ ВИЖИВАТИ ТЕАТРАМ У МАЛЕНЬКИХ МІСТАХ З ЛІМІТОВАНОЮ КІЛЬКІСТЮ ПОТЕНЦІЙНИХ ГЛЯДАЧІВ
Тепер про театр не привезений на гастролі в село, а власне театр, який в селі створювався і працював.
Зрозуміло, що під час повномасштабної війни театральним колективам нелегко живеться скрізь – чи то у столичному мегаполісі, обласному місті, чи маленькому населеному пункті. Але, як наголошує театральний аналітик Сергій Винниченко, найскладніше триматися театрам у маленьких просторах з лімітованою кількістю потенційних глядачів та без інформаційного супроводу.
Є навіть статистика – на 2020 рік до першої театральної мапи країни «Театральні міста України» увійшло кілька сільських театрів: у селі Велика Олександрівка (Херсонська обл.) працював театральний колектив «Студія Простір» створений Андрієм Богуном; на Волині, в своєму рідному селі Лобачівка народний артист, актор Національного театру Франка Петро Панчук організував Народний аматорський театр, у селі Козовому (Тернопільська обл.) Людмила Кулька-Ткаченко 40 років як підтримує діяльність Дитячого зразкового театру «Дивосвіт». Кілька років поспіль у селищі Подвірне Чернівецької області силами Миколи Бабина проводився фестиваль «СТеП» («Справжніх ТЕатральних Патріотів»).
Ось власне й вся вибірка на тему театру в селі. Що змінилося станом на 2024-й? З оптимістичного – в Козовій 20 лютого зіграли прем’єру «Бачили тут їжака?» за сучасною п’єсою Яни Зеленської (декорації вистави зроблені власноруч акторами-підлітками). Решта – сумніше. Після 5-го «СТеПу» 2021 року активностей у Подвірному ще не відновлювалось, аматорський театр Петра Панчука припинив свою діяльність, а Великоолександрівський БК, де працювала «Студія Простір», після деокупації перетворився на пункт прийому-видачі гуманітарної допомоги…
У БК, ДЕ ГРАВ ВИСТАВИ «ПРОСТІР», У ВЕЛИКІЙ ОЛЕКСАНДРІВЦІ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКА РОЗТАШОВУВАЛИ КУХНЮ І СКЛАД
Ми поспілкувалися з керівником раніше успішного театрального колективу «Студія Простір» з Великої Олександрівки на Херсонщині паном Андрієм Богуном.
На момент повномасштабного вторгнення у них нараховувалася 51 театральна робота – це і вистави за п’єсами відомих світових та українських драматургів, і пластичні постановки. Класика в репертуарі проскакувала дуже рідко, якщо вже сильно припадала до душі, здебільшого ставили сучасні речі.
Впродовж 15 років «Студія Простір» активно їздила по обласних та всеукраїнських фестивалях, брала участь у зйомках кліпів відомих українських гуртів («Антитіла») і усіляко намагалася просувати театральне мистецтво в глибинці.
Учасниками колективу були переважно підлітки від 13 і старше років, а також студенти. Зараз вони всі здебільшого роз’їхалися за кордон.
Інколи «Студії Простір» вдавалося організувати гастролі – їздили по селах свого Великоолександрівського району, бували в Казанці (Баштанський район Миколаївської області), в Бериславі, Голій Пристані (Херсонська обл). Але війна зруйнувала цю театральну оазу... Великоолександрівський будинок культури був окупований російськими військами, там розташовувалися кухня, склад, казарма.
«У будівлю були прильоти, але вона більш-менш збереглася, руйнування не критичні, ремонту піддаються, проте зараз не до фінансування культури», – зітхає пан Андрій. Великоолександрівський БК перетворився на пункт прийому-видачі гуманітарної допомоги, там немає ні світла, ні тепла.
Андрій Богун з родиною переїхав до Кривого Рогу, намагався працевлаштуватися: вів заняття в театральній студії з дітьми переселенців, вів гурток із лозоплетіння для всіх охочих.
У нього багато задумів і планів, але поки все зупинилося на співробітництві з іншим митцем – Павлом Осіковим – засновником криворізького театру одного актора «AVE». Котрий спочатку надав колезі свій артмайданчик і допоміг організувати показ моновистави «Водночас», частина доходів від якої пішла на ЗСУ. Далі творча допомога один одному переросла у повноцінний спільний проєкт – два окремих виконавця моновистав об’єдналися і випустили монолог на двох – виставу «Діа/Моно/Лог».
У контексті розмови про театр у селі варто зазначити і про створення Павлом Осіковим унікального простору для постановки – спільно із Оленою Аракелян вони зробили виставу «127 годин», яку поставили у Кочубеївських штольнях Кіровоградської області.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР ФРАНКА ПОЧИНАВ СВОЮ ДІЯЛЬНІСТЬ, ГРАЮЧИ В НЕВЕЛИКИХ СЕЛАХ
Дещо несподіване про Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка: колись – у 1920-1926-х рр. – він грав вистави по невеликих селах центральної і східної України. Сьогодні вистави в селах цей колектив не грає, але веде активну комунікацію. Зокрема, для створення «Кайдашевої сім'ї» актриса Наталія Сумська привезла чимало реквізиту з села, щоб створити відповідний дух та самобутність. Вона якось навіть зізналася, що йде на сцену не грати «Кайдашеву сім’ю», а йде туди пожити в селі. Пані Наталя завжди з любов’ю розповідає про виконання головної ролі у виставі, адже вона в дитинстві часто бувала у селі Катюжанка на Київщині не лише під час літніх канікул і ще застала самобутні сільські висловлювання, інтонації, пластику. Будемо вважати, що хоча зараз театр Франка вже не возить свої вистави в село, але сільський дух все ж зберігається в деяких його постановках.
А от щоб надихнутися цим духом, митці театру інколи роблять експедиції вглиб України. Так актори, котрі грали у виставі «Буна» режисера Давида Петросяна, разом з ним під час її створення їздили в експедицію в село Комарники (Львівська обл.).
Актори театру Олексій Богданович, який народився і виріс у селі, регулярно проводить для односельців творчі зустрічі і поетичні вечори, а Петро Панчук навіть створив у рідному селі Лобачівка Народний аматорський театр, де активно робив вистави до повномасштабної війни. Зараз від Лобачівського театру залишився лише фільм під назвою «Деміург» – режисерка Ольга Семак максимально красномовно визначила жанр свого фільму – «трагедія про сільський театр на Волині».
У ПІДСУМКУ: З ВІРОЮ В ПЕРЕМОГУ ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ
Ми постаралися розкрити тему театру в селі, але матеріал вийшов трохи песимістичним – столичні театри не планують масових гастрольних десантів селами, а поодинокі сільські театри не витримали випробовування сьогоденням. Тож, які варіанти виходу можуть бути з цієї ситуації? Адже по телевізору не розказують про життєву необхідність театру, сільських театральних традицій не існує, але ж глядач там є і вдячний, він чекає на краплю мистецтва.
Як підсумував нашу розвідку театральний аналітик Сергій Винниченко, напрямків виходу – щонайменше, два. Еволюційний – очікування, що столичний театральний бум перекинеться, зрештою, на менші міста, звідти по районах і через кілька поколінь з’явиться у селі. Або революційний – перевідкриття села як альтернативного театрального простору, за яким готові будуть їхати новатори та ідеологи нових трендів, вести за собою платоспроможного споживача, що в свою чергу вдихне додаткового життя в села, спровокують розвиток сфери послуг тощо.
Який шлях, щоб жити в маленьких містах і селах обере Мельпомена – покаже час. З вірою в Перемогу все буде добре.
Любов Базів. Київ
Фото Олексія Товпиги і надані театрами