Іван Рябчий, керівник представництва Українського інституту у Франції

Представництво Українського інституту у Франції, в Парижі, відкрили 4 місяці тому. Його керівником став відомий перекладач, видавець і громадський діяч Іван Рябчий. В інтерв’ю Укрінформу він розповів про просування української культури у Франції, особливості місцевої ментальності, «хароших рускіх» у Парижі та свою нову роль.

БУДІВЛЯ «РАДІСТЬ ЛІРИЧНА» – НЕАБИЯКИЙ ШАНС І ВЕЛИКИЙ СИМВОЛ

- Іване, хочу, щоб наші читачі відчули себе так, ніби знаходяться разом з нами, у цьому особливому місці. Бо те, де ми з тобою розмовляємо, дуже далеке від класичного офісу, навіть мистецького…

- Так, Українському інституту дуже пощастило з колом друзів – один із них, Мерія Парижа, надала незвичайне місце для представництва. Це, можливо, наймодніше нині місце у французькій столиці. Старовинна будівля зветься La Gaîté Lyrique (Ґете лірік). Це колишній театр, у 19-му столітті тут був осередок модного тоді мистецтва «кабаре». «Ґете» – дослівно з французької «радість, веселощі». Тобто буквально це «Радість лірична» – наш інститут перманентно перебуває у радості.

Цей театр довгий час був занедбаний, потім перейшов у власність мерії, вона дуже довго його перебудовувала і, зрештою, перетворила на суперсучасне місце, де є все – звукові кімнати, зали для танців, для експозицій, є навіть ЛГБТ-книгарня. Тобто тут все «заточене» на сучасну молодь.

До речі, як я вже казав, La Gaîté Lyrique – це історична назва. Офіційна ж назва має й другу частину – «Фабрика епохи». Центр був створений саме для того, щоби знаходити відповіді на виклики доби. І це перегукується з нашою діяльністю, бо ми також змушені постійно підлаштовуватись під виклики, які виникають чи не щодня: політичні, ментальні, історичні та інші.

У фокусі роботи центру – Європа, осмислення загальноєвропейського культурного простору. У цьому контексті перебувати тут для нас – неабиякий шанс і великий символ.

Іван Рябчий із командою на інавгурації Українського інституту у Франції 9 листопада 2023 року.

- Я дивлюсь на тебе і хочу зрозуміти: як людині, яка завжди була в авангарді мистецького життя, тепер бути таким собі функціонером від культури, чим є насправді твоя посада?

- Юридично я керівник представництва Українського інституту у Франції. Але моє коло обов’язків досить широке. Я відповідаю за команду, нас усього чотири людини, нас мало, тому  мушу вникати особисто у кожну деталь. Іноді озирнешся – і заклякнеш від жаху: на нас, чотирьох маленьких людях, лежить представлення величезного обсягу культурних, цивілізаційних, історичних та інших наративів України.

МИ МАЄМО ВИХОВУВАТИ І ПЛЕКАТИ ПЕРЕКЛАДАЧІВ

- А як це корелюється з тим, чим ти займався раніше, з твоїми перекладами? Ти ж автор перекладів майже півтори сотні книжок. І видавець.

- Правда в тому, що для мене переклади ніколи не були роботою. Це стихія, як для риби – вода. Пірнаєш туди – і відпочиваєш. Тому, коли у мене є вільний час (а це буває вкрай рідко), я залюбки плаваю в цій воді, мов у живильному розчині, – продовжую перекладати.

- Але я не про хобі, просто зараз так хочеться, щоб якомога більше української літератури було перекладено на французьку, більше того, є величезний попит на це, а вас таких одиниці?

- У нас справді обмаль художніх перекладачів з української на французьку. І це те, чим ми також плануємо зайнятися. Але це завдання не на один рік, звичайно, думаю, ми запустимо його восени.

Мені часто кажуть, що от, мовляв, Росія видає кілька сотень перекладів французькою. Це правда, видає. Але Росія має величезний бюджет, який вона спрямовує в це, як вона робила десятиліттями – вкладала багато сил у виховання поколінь перекладачів з російської на французьку.

Нам бракує часу, бракує бюджету, та все ж ми маємо виховувати, плекати наших перекладачів. Ми запланували перекладацьку програму, будемо заохочувати тих, хто хотів би перекладати з української на французьку, будемо пропонувати їм робити це спільно з Національним інститутом східних мов і культур, з Національним центром книги, французьким Міністерством культури, Французьким інститутом.

ФРАНЦУЗИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ ПАФОСУ

- Коли ти зустрічаєшся з французами, даєш їм свою візитку, яке перше питання вони тобі ставлять? Або ж їх перші емоції, коли ти кажеш, хто ти і чим ти займаєшся, а вони співвідносять це з країною, в якій триває війна?

- У Парижі дуже багато культурних центрів, національних, міжнародних, різних, які існують десятиліттями і напрацьовують аудиторію. Ми намагаємося просувати українську культуру, ми працюємо системно з медіа, та все ж таки це лише початок. Тому поки що перша реакція: «Вау! Невже ви існуєте! Це дуже круто! Скажіть, куди йти, де дивитися, розкажіть про вашу програму. Як вам допомогти?». Це здивування, а наступною йде підтримка.

А візитівки у мене немає (сміється). Є електронна. Ми – дуже сучасні.

Іван Рябчий на відкритті виставки «Україна. Погляд(и)» в La Gaîté Lyrique 8 лютого 2024 року.

- Про підтримку мерії вже зрозуміло, але ж ви не на порожньому місці також почали роботу?

- Спершу була «Українська весна» – прекрасний, дуже вдалий фестивальний проєкт, задуманий і здійснений Олею Сагайдак. А далі ми спиралися на так зване «коло друзів», яке складається з Міністерства культури Франції, Французького інституту, Мерії Парижа, Університету Сорбонна, Міністерства закордонних справ Франції, асоціації Relais Culture Europe і багато інших.

У Франції оцінюють насамперед по тому, як і що ти робиш. Якщо добре робиш, тоді до тебе підходять, знайомляться і кажуть – а давайте створимо щось разом. Наприклад, ми відкрили виставку «Україна, погляд(и)», і вже багато фахівців її оцінили, запропонували співпрацю. Тому це основний спосіб нашого зростання і розгалуження.

- А як французи бачать, що це – виставка, літературний вечір тощо – зроблено добре?

- Я ж не француз, мені важко судити. Але мені здається, що тут не треба якогось особливого пафосу. Французи не люблять пафосу, вони дуже ліберальні, дуже розкуті. Звичайно, ти маєш бути гостинним, відкритим до спілкування. Ми намагаємося працювати по-французьки, щоби бути ближчими до французів.

- Як ви підбираєте контент, що саме показувати і як розповідати? Адже це ваша місія  зараз – розповідати про війну через культуру?

- Ми прагнемо дати це так, аби психологічно, на нашу думку, це було близько саме французам. Не можна робити це в лоб, щоб не викликати відторгнення. Типу, «візьми і викинь негайно томик Пушкіна у смітник!». Це не спрацює, на тебе подивляться, як на йолопа.

Тема війни іде через емоції, через гуманістичні цінності. Люди читають щемкий вірш, скажімо, Ірини Цілик, Катерини Бабкіної чи Люби Якимчук – і плачуть.

А ще, на мій погляд, потрібно брати ширше. Бо вони в більшості мало що знають про Україну. Розповідаючи про Україну, ми показуємо себе, бо Україна – це не тільки війна, яка є зараз. Це й причини цієї війни, це й більш ніж тисячолітня історія, це і мультиетнічна культура, і прекрасна природа, і дивовижна архітектура… Словом, є про що говорити і розповідати.

- Але ви ж сучасним мистецтвом займаєтеся насамперед, а не класикою, не старовиною..     

- Я залюбки б зробив виставку Кобзаря, але – через якусь сучасну призму, щоб це було цікаво всім. Якщо ми сучасній молоді французькій будемо просто показувати Кобзаря, вони подивляться і не зрозуміють. А якщо це подавати правильно, через правильну оптику, – я думаю, це буде дуже цікаво. Тарас Григорович був людиною з почуттям гумору, людиною, яка любила порозважатися, сміливою для свого часу людиною, яку не зупиняло нічого, дуже сучасною людиною. Оце й треба показати.

Іван Рябчий з колегою Оксаною Трипольською на вечорі презентації українського номера журналу L'Obs 14 лютого 2024 року / Фото: Микола Колісник

ЧЕРЕЗ МЕНТАЛЬНІСТЬ ФРАНЦУЗИ ПОСТІЙНО НАМАГАЮТЬСЯ ПІДСУНУТИ НАМ «ХОРОШИХ РУСКІХ», ЩОБ «ПРИМИРИТИ»

- За умов такого сприяння паризької влади та такої позитивної реакції на вас французів, чи є те, що «заважає»?

- Емоційно заважає насамперед (і це традиційно тут у Франції), що нам постійно намагаються підсунути якихось «хороших рускіх». Щоб «помирити» нас, чи щось таке. Утім, я сприймаю це стоїчно, по-філософськи.

Це така своєрідна натура французів, ментальність, ми не можемо її змінити, не можемо реагувати так гостро, як нам би хотілось. Тому кожного разу ми терпляче пояснюємо, чому ні, чому в даному випадку не може йтися про мир, братерство і так далі. Ми ж все таки говоримо про культурну дипломатію, тож маємо бути дипломатичні.

- Крім ментальності, є ще кількастолітня історія інтеграції сюди рускіх – разом із балетом, пушкіним, князівськими родами і всім, що йде під грифом «вєлікой культури». Як балансувати тобі на цій грані, ти не можеш закенселити все, що вони знали про це раніше?

- Я намагаюся вислуховувати всіх. Це є своєрідний сеанс терапії. Взагалі, на цій посаді часто почуваюся психотерапевтом. (Сміється). Тут, у Франції, «cancel culture» не пройде, вони цього не сприймуть. Традиційно не розуміють, і не тільки тому, що це про російську культуру. Париж – це Вавилон, тут є абсолютно всі національності, всі культури, цивілізації, тож французи банально звикли, що все і всі співіснують. У мене, наприклад, сусіди – уйгури. Вони такі ж біженці, як і українці, як і інші народи.

По-друге, я бачу, що процес уже пішов у потрібному для нас напрямку. Наприклад, є такий письменник Емманюель Карер, дуже відомий у Франції. Він багато писав про Росію, навіть біографію Лімонова видав. Тут Карер безумовний авторитет. І от нещодавно він написав статтю дуже велику в журналі «Комета», де розповідає, як він з 'їздив до України під час війни, і він – той, який раніше писав про велич Пушкіна та Достоєвського, – тепер пояснює, чому пушкіни і достоєвські – це погано. Тобто процес іде, потроху, але йде. Зрозуміло, що це буде не швидко. Та поступово справа рухається.

Більше того – росіяни це роблять самі, всі їхні дії знищують поступово їхню репутацію, у тому числі культуру. У них є тільки гроші зараз, тож вони можуть піти і купити, але авторитет вони остаточно втратили. Ніякі «харошиє рускіє» їх не врятують. Всі слов'янські студії у французьких вишах – усі хочуть запровадити щось українське, щось про Україну робити.

- Можливо французами рухає певне відчуття провини?

- Провини – певною мірою так, ми про це часто говоримо. Але вони дійсно хочуть щось робити! Їм соромно за те, що вони, по-перше, не помічали Україну, а по-друге – за те, що вони, мабуть, все ж таки підозрювали, але закривали очі на те, чим є Росія. Я про це чую досить часто від колег. Ми з ними спілкуємось, аж раптом лунає фраза російською. І людина каже – я ж вивчав її 40 років тому, але тепер мені так соромно, що я не знаю української, і я хочу щось зробити.

ФРАНЦУЗЬКІ ІНТЕЛЕКТУАЛИ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ

- А як ти пояснюєш оцю фальшиву, але вкорінену тут росіянами парадигму, що російська культура, вона ніби первинна, а українська – це лише її шматочок, похідна?

- Зараз уголос це може дозволити собі сказати лише якийсь дуже радикальний політик, та й то навряд чи. Все ж таки тут прогресивна політична еліта здебільшого. Інтелектуали розуміють, що відбувається. І Франція має шанс, бо французи слухають своїх інтелектуалів. Інтелектуали у Франції почуті. Тому наша ідея – працювати з  публічними інтелектуалами. Не щоби ми напряму казали французам, а доносити наші думки через інтелектуалів. Тому ми робимо дуже багато подій з Сорбонною, з іншими вузами. Зводимо українських і французьких інтелектуалів разом. Французи люблять дискусії. Інакше в них не виробляється консенсус.

Іван Рябчий із командою на конференції в Сорбонні «Первісний злочин: Крим, Україна та десять років російської агресії» за участі професора University of Cambridge Рорі Фінніна та письменниці Галини Крук 29 лютого 2024 року. / Фото: Микола Колісник

- У мене склалось враження, що ви працюєте трохи «камерно». Чи не вважаєш ти, що вже час братись за великі формати – виходити на вулиці, на якісь фестивалі тощо?

- Ми не є організаторами подій. Зазвичай, до нас звертаються з уже готовим задумом і просять допомогти: знайти партнерів, місце, перекладачів тощо. І ми допомагаємо. Або ні. Намагаємося дуже прискіпливо ставитися до проєктів. Не варто забувати: ми працюємо з обмеженими ресурсами, передусім людськими, тож цілимося в аудиторії, які дадуть максимальний результат.

Камерно? Не думаю. На наші події ходить досі багато людей. Наприклад, велика меморіальна лекція у Сорбонні, у старовинній Залі Рішельє, де виступали професор з Кембріджу Рорі Фіннін та письменниця Галина Крук, зібрала майже 400 глядачів!

У лютому у нас було 10 подій. Своїх та у партнерстві. Звісно, ми плануємо і більші формати – великі виставки, Тиждень української драматургії восени, участь у фестивалях, конференціях.

Хотілося б жити в ідеальному світі – планувати наперед, мати чіткіший графік. Але інтерес до України такий великий і щирий, «мандрівних» митців стільки, що дуже часто виникають ургентні задуми, треба діяти швидко. Так і живемо. Крім того, наша інтенція – працювати по всій території, не тільки в Парижі.

ДУЖЕ НЕ ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ УКРАЇНЦІ АСОЦІЮВАЛИСЯ ТІЛЬКИ З ВІЙНОЮ

- Але ж зараз це коштує чимало зусиль, довезти аж у Францію когось цікавого та яскравого…

- Є таке. Тому якщо вже ми за це беремось, то використовуємо весь потенціал. Наприклад, Ірина Цілик і Катерина Бабкіна, які їхали на відкриття цієї виставки «Україна, погляд(и)», організованої спільно франко-німецьким колективом фотографів MYOP та PEN Ukraine, виступили також на вечорі поезії у Будинку поезії, дуже престижній локації. А щоб був максимум віддачі, ми організували для них ще кілька інтерв'ю.

Українські митці зараз постійно в русі, всюди їздять, всюди розповідають про Україну, про те, що коїться, вони розуміють свою місію.

Звичайно, моя мрія – щоб ми могли запросити більше наших поетів, письменників, фотографів, художників, які воюють, але це фізично складно. Я, приміром, дуже хотів би привезти Сашка Михеда, Артема Чеха, є багато інших. 

Ще один момент: тут, де ми з тобою говоримо і де знаходиться наш Інститут, це фактично серце ЛГБТ+ культури Парижа. Тут весь час щось відбувається щось на цю тему, до нас постійно завертиться. Я особисто знаю людей ЛГБТ+, які воюють. Коли я розповів про це французам, у них був шок, вони сказали – авжеж, ми дуже хочемо. І це буде.

- Чи є шанс в української  культури поборотися з російською дезінформацією якимось чином?

- Однозначно! А для чого тоді ми знаходимось тут? Я інакше нашу місію не бачу. Ми маємо протистояти російським наративам, маємо змінювати оптику бачення французького суспільства. Розумієш, мені дуже не хочеться, щоб українці асоціювалися тільки з війною. Ми не повинні виглядати як жертви. Так, треба якомога більше розповідати про свою історію, свою цивілізацію, щоб відповісти на ці кляті історичні (й істеричні) маніпуляції Путіна, зокрема. Про те, що ми були загарбані хитрими прийомчиками, але ми – не Росія. І ніколи нею не були. Ми маємо відповідати мовою мистецтва, науки, залучати істориків, науковців, щоб у дохідливій формі, цікаво, просто розказати, як усе було насправді. Будемо працювати над цим.

- А яка була б для французів «ідеальна» культурна подія про Україну? Щоб вона спрацювала та дала максимальний ефект?

- Це має бути в якомусь музеї – як на мене, в ідеалі, Лувр. Якась велика виставка, яка би показала, що Україна – це щось неймовірне. І щоб експозиція була тривалою, може рік. Наприклад, привезти Мурашка, Малевича, модерністів, бойчукістів. Але таким масштабом має займатися держава, ми ж готові підставити плече. Воно у нас маленьке, звісно (бо нас мало), але… бувале. (Сміється).

- Яку подію від часу відкриття Українського інституту в листопаді минулого року ти вважаєш найяскравішою?

- Ми прогресуємо від події до події. Я вважаю, що найяскравіше на цю мить – це вже згадана виставка «Україна. Погляд(и)». Вона відкрита до 9 червня і щодня її відвідує велика кількість людей. Тож вплив виставки – значний. Як уже зазначалося вище – через емоції.

Ми взагалі орієнтуємося на зацікавленість аудиторії. Саме тому прагнемо залучити якомога більше французів – інтелектуалів, університетську професуру. А ще нам потрібні студенти. Люди, які не просто прийдуть, надихнуться, а потім забудуть. А ті, хто пізніше захоче більше – щось зробити, щось написати, продовжить цікавитися. Мене цікавлять, насамперед, такі люди, які проростуть, як коріння. Тому я не вимірюю в тисячах і сотнях. Я вимірюю в якості.

Лідія Таран, Париж