«Artdocfest-2024»: потужні фільми про Україну та сумні кінодіагнози Росії
Підсумки фестивалю документального кіно в Ризі на тлі «Оскара»
Перший – воєнний! – український «Оскар», отриманий за фільм «20 днів у Маріуполі», окремо показав силу та вагомість документального кіно. Це не просто репортажі, телесюжети, якось збиті у те, що на TV часто називають «відеофільмами». Це справжній витвір мистецтва, сила сприйняття якого посилюється від того, що глядач розуміє – це насправді!
Тому тепер, після оголошення таких результатів у Лос-Анджелесі, Міжнародний фестиваль документального кіно «Artdocfest» у Ризі, який завершився кількома днями раніше, набув більшої вагомості. Тим більше, що тут є й інший прямий зв’язок. Президент «Artdocfest» Віталій Манський – член оскарівського журі.
ЖОВТО-СИНІЙ «ARTDOCFEST» – ВЗАГАЛІ І В КОНКУРСНІЙ ПРОГРАМІ
Уродженець Львова Манський у своєму акаунті вже привітав Україну з таким важким в усіх сенсах «Оскаром». А також додав цікавинки, що дозволяє зазирнути за лаштунки процесу: «Якби я на Оскарі робив ставки, то мої передбачення дорівнювали б 90%. Але голосуючи за своїм смаком та переконаннями, вийшло 8 збігів із 23 номінацій. І це тішить». Звісно, цікаво було б дізнатися, як голосував Манський в номінації «Найкращий документальний фільм», в якій перемогла стрічка про Маріуполь. Але він все одно не має права про це говорити…
Отже, повертаємось до латвійської столиці. Минулий тиждень проходив у ній під знаком «Artdocfest». Цей знак – чотири пальці руки, підняті вгору. Що показує – нинішній кінофорум став четвертим, який відбувається в новому форматі, поза межами Росії, країни-агресора, котра дичавіє шаленими темпами.
Вся символіка «Artdocfest», якої в Ризі в наявності багато, витримана в жовто-синіх кольорах. І в програмі – дуже багато фільмів українського виробництва або ж про Україну, загалом більше двадцяти. Минулого разу ми говорили про спеціальну програму «Україна понад усе!», яка складалася з семи картин. Сьогодні ж розглянемо українське кіно основної конкурсної програми «Artdocfest Open». Це 5+1 стрічка.
ДИВИМОСЬ «ЗВІДКИ КУДИ» У «ДЗЕРКАЛІ ЗАДНЬОГО ОГЛЯДУ»
І відразу ж зазначимо, що Гран-прі отримала картина «Звідки куди» польсько-французько-українського виробництва. Це справді дуже сильна робота, яка вже мала екран на Каннському фестивалі, а також брала призи на кількох кінофестивалях, включаючи Одеський. Її автор – Мачек Хамела.
Він народився у Варшаві, проте в середині 1990-х сім'я емігрувала до США. Закінчивши школу, хлопець сім років мешкав у Франції, навчався у Сорбонні та міжнародній кіношколі в Парижі. І повернувся до Польщі, замкнувши перше коло життєвого шляху. А друге почалося з участі Мачека в Євромайдані, після чого Україна стала частиною його душі. А коли у 2022 році почалася Велика війна, він купив старий вен і поїхав в Україну допомагати евакуювати мирних мешканців, переважно жінок і дітей, до Польщі.
Не відразу, але встановив Мачек камеру на «дзеркало заднього огляду» (ці три слова складають другу назву картини, теж вдалу, альтернативну першій - польсько-українській «Skąd dokąd / Звідки куди»). Вийшло приблизно 500 годин запису розповідей евакуйованих, їх розмов між собою та іноді – з самим Мачеком. За словами Хамели, людей не доводилося розпитувати. Їм самим хотілося виговоритися, зняти із себе ношу пережитого – окупація з жорстокою поведінкою загарбників, обстріли, бомбування.
І сталося дивовижне перетворення звичного жанру роуд-муві в документальну воєнну сповідь. Мінімалістську за формою та глибоку за змістом і емоціями… На початку стрічки вистачає і справжнього трилера. Це перший етап повномасштабного вторгнення, коли в багатьох місцях ще не було чіткої лінії фронту. Ось Мачек телефоном радиться, куди та як їхати за людьми – в глухі села «в глибинці». Йому ж кажуть: «Будь обережним, не звертай на таку-то трасу, там уже бачили російський блокпост». І тоді стає зрозуміло, що в цьому «тумані війни» за кожним рогом, за будь-якою лісосмугою можуть виявитися окупанти. А за їх викривленим світосприйняттям польський волонтер – це натовський шпигун. Після таких маршрутів Хамела казав собі: «Яке щастя, що ми залишились живими».
ТРАГЕДІЯ МАРІУПОЛЯ + РОДИННА ІСТОРІЯ + ТЕМА ІДЕНТИЧНОСТІ
Друга стрічка, про яку хотілося б розповісти, це «Трохи чужа» Світлани Ліщинської. Вона родом з Маріуполя, з часом поїхала в Київ, як казали в ті часи, «завойовувати столицю». І далі – слово авторці:
«Задум цього фільму з’явився в мене після 2014 року, коли росіяни захоплювали Крим. Питання мови тоді дуже сильно експлуатували, лякали людей в Криму. І я сама, будучи зі зросійщеного регіону, добре бачила та чудово розуміла, як це питання тригерить наше суспільство. І відчула, як важливо для мене зробити фільм про тих, хто говорить російською мовою і чиї рідні місця можуть бути наступними після Криму. Це дуже важливо – зрозуміти, що там за демони в голові людей, які ухиляються від української мови. І чи можна якось деактивувати тих демонів?».
Ліщинська взяла за об’єкт дослідження власну родину – і вийшла історія про чотири покоління жінок: мама режисерки, вона сама, її дочка та онука. Мама згадує, що їхня родина загалом-то – з козацького роду. Але так уже вийшло, що нині розмовляють російською. Складніше спілкуватися з донькою – у цьому випадку накладається давня образа через те, що Світлана, поїхавши у велике місто, пробиватися у творчій роботі, на якийсь час залишила доньку з бабусею. Може тому та особливо уперто чіпляється за російську мову та не хоче приділяти увагу українській, яка для неї «трохи чужа».
Але тут починається Велика війна. Агресія Росії, в яку донька авторки не могла повірити, – сталася! Рідний Маріуполь, який вони всі так любили, вщент розбомблений. Донька з онукою евакуюються до Англії. Авторка розмовляє з нею телефоном і… часто, як і раніше, не може порозумітися. Потім багато говорить вживу з мамою. І рефлексує з приводу ідентичності, своєї та всієї родини. А також розмірковує над тим, як важко та як важливо позбуватися залишків радянщини в нас.
Ближче до фіналу ми бачимо маленьку, але перемогу, внутрішньосімейну. Це коли дочка в далекій Англії ставить дворічній онуці україномовні пісеньки та мультики. Отже майбутнє в цій родині – у поверненні до української мови.
Перед Ригою картина «Трохи чужа» була показана на 74-му Берлінському кінофестивалі (в програмі Panorama Dokumente). Цікаво було дізнатися, як сприйняли стрічку там. Знову – слово авторці:
«На Берлінале фільм прийняли дуже добре. Мене це навіть здивувало. Здавалося б, історія локальна – взаємовідносини української та російської мов. Я не думала, що фільм так зацікавить західних глядачів. Частково це пов’язано з Маріуполем, що є болючим для всіх. Але картина “20 днів у Маріуполі” цю тему закрила… Отже справа радше в іншому. Мені казали, і не одна людина, з різних куточків: “Це картина про мене!”. Гадаю, так через родинні перипетії, показані у фільмі. Стосунки різних поколінь – універсальна тема: “Як ви це знали? Як ви показали все те саме, що в мене у родині відбувається”. І для мене це також дуже цінно – що ми зробили український фільм, який відгукується у людей по всьому світу».
Від себе можу додати, підтвердити: ці три теми, щільно переплітаючись, стискають серце та захоплюють мозок. Біль Маріуполя. Непросте порозуміння різних поколінь. Та боротьба за українську ідентичність.
«ФОТО НА ПАМ’ЯТЬ» В «ТУМАНІ» РОЗБОМБЛЕНОГО СВІТУ
Цікава та тонка робота – «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Її родина з Донецька (і тут є Маріуполь, в дитинстві дівчинку возили на море). Мама – патологоанатом. Батько – художник. Може тому дівчинка, майбутня авторка фільму, і малюнки з патологоанатомічних книжок (масштабовані зрізи) сприймала як витвори абстрактного мистецтва. Після 2014 року сім’я переїхали до Києва. А їхня старенька бабуся залишилася в Донецьку. Вони і після того регулярно спілкуються телефоном, через лінію фронту… Так, зі старих кіноплівок, давніх фотографій та сучасних кадрів, світлин і стрімів складається мозаїчна картина буття родини (та країни) – в умовах війни.
По суті екзистенційне «Фото на пам’ять» разом із полемічно, світоглядно загостреною «Трохи чужою» складають своєрідну кінодилогію. Вони доповнюють одна одну, по різному розкриваючи тему.
Приблизно те ж можна сказати і про короткометражку «Туман» Дмитра Шовкопляса. Цю 15-хвилинну стрічку теж можна було б показувати в одному кіносеансі зі «Звідки куди». В «Тумані» теж багато дороги, тривожні звуки російських атак, розбиті будинки та траси. Але це не роуд-муві, тут нема розуміння «звідки» та «куди». Стрічка показує перші години, перші дні великої війни. Її прихід в життя. І це багато в чому саме те, що експерти називають «туман війни». Життєвий туман війни, яка прийшла до нас. Точніше – з якою вдерлися.
А з радіохвиль голоси – з усіх усюд – України. Вони розповідають, хто спокійно, хто більш емоційно, що де відбувається. І тим зшивають країну, яку ворог у перші ж дні намагався розбити на окремі шматки.
Мінімалістський, як і «Звідки куди», «Туман» дає сильний психологічний аудіовізуальний образ України перших годин війни. Коли старого життя вже нема, а нове треба збирати докупи.
«ПОЗИЦІЯ» ЖИТТЄВА ТА ВОЄННА: ДВА ДНІ ВІЙНИ У «СІРІЙ ЗОНІ»
П’ятий з українських фільмів основної програми «Artdocfest» – 27-хвилинна короткометражка «Позиція». Автор – боєць батальйону територіальної оборони Юрій Пупирін – у мирному житті режисер. І от група з 11 осіб, до якої входить і він, вирушає із завданням у «сіру зону», що знаходиться за кількасот метрів від позицій противника (район Гуляйполя). Їхня ціль – спостерігати за ворогом, коригувати вогонь артилерії, а у разі ворожого наступу – першими дати бій.
Отже два дні у «сірій зоні», в окопах. Шуміти не можна, всі говорять пошепки. Постійні вибухи, свист снарядів, що пролітають. Смерть проноситься поряд. Вік бійців – 30-40 років. Хоч вони і у формі, і зі зброєю, та по виправці видно, що не професійні військові, донедавна – цивільні.
«Не так я уявляв собі війну, – каже Юрієві один боєць. – Багато фільмів дивився, але все одно не уявляв. Це дуже страшно. Поки не опинишся – не зрозумієш… Але москалів прогнати треба». «Страшно та брудно, – додає другий. – Війна… Збожеволіли – чужу землю захоплювати. Це нормальні люди?!». «Я одразу пішов воювати, вже 26 лютого був у військкоматі, – розповідає третій. – Доньці три з половиною роки. Мені тут спокійніше, ніж із донькою по бомбосховищах сидіти...».
Одного вечора на позицію обрушується дощ. Вода – стіною, залила окопи, земля перетворюється на місиво. Але це – легше, ніж вогнева стіна. Ворожі атаки прийшлися на іншу дільницю. А цій групі пощастило – завдання виконали, ніхто не загинув. На околиці лісу чекають дві машини. Обидві загрузли у розмитій після дощу землі. І ось уже бійці штовхають їх дорогою, самі по коліно в багнюці. Все мовчки, без слів.
З фінальних титрів ми дізнаємося, що буквально за кілька днів цю позицію в «сірій зоні» розбомбили. Останнє речення з фільму: «На травень 2023-го всі учасники зйомки живі». Помагай, Господи, щоб так і далі!
Скупий і правдивий, героїчний негероїчний фільм з такою багатозначною назвою – «Позиція».
БІЛОРУСЬ, РОСІЯ: ВБИВСТВО ІНДИВІДУАЛЬНЕ ТА КОЛЕКТИВНЕ
Щодо фільму, який на початку був позначений, як «+1» то це шведсько-українсько-норвезька стрічка «Батьківщина». Вона не про Україну, а про Білорусь. Режисери – Олександр Міхалкович і Анна Бадзяка. Головні герої – білоруска Світлана, сина якої, Микиту, кілька років тому призвали до білоруської армії. Там він був знайдений закатованим та повішеним «дідами». Світлана хоче знайти винуватців, але в звірячій країні, вибудованій Лукашенком, це неможливо.
Далі автори напряму пов’язують те звірство із нелюдською жорстокістю лукашенківських силовиків, які придушували революцію 2020 року. І це справедливе узагальнення.
Тут же, на додачу, треба згадати ще кілька фільмів з «Artdocfest Open», без української участі та не про Україну, але важливих для нас. Бо вони – про країну-агресора. Перший – «Справа Дмитрієва» голландки Джессіки Гортер. Режисерка почала знімати його ще до арешту видатного карельського історика, правозахисника Юрія Дмитрієва. В Україні добре знають цю людину. Він – один із тих, хто відкрив урочище Сандармох, де були розстріляні тисячі жертв сталінських репресій, в тому числі – видатні діячі української культури. Цю генерацію так і назвали – «розстріляне відродження».
Після того Дмитрієв став особистим ворогом російської гебістської влади. Через що проти нього була сфабрикована одна справа. А після виправдання фігуранта – друга, ще більш брудна. Дмитрієву, немолодій і не дуже здоровій людині, присудили 15 років ув’язнення. Оскільки щось чесне та правильне в Росії не може бути на волі.
Але при всій повазі до сміливого та стійкого правозахисника, фільм про нього, про його справу дає тільки один приклад, одну грань кремлівської злочинної влади. А от стрічка естонки Маріанни Каат «Останній релікт» – це щось неймовірне за рівнем узагальнення щодо цієї сусідньої країни, яка збожеволіла.
ЕРЕФІЯ ЯК СТРАШНИЙ «ОСТАННІЙ РЕЛІКТ» ЕПОХИ
Українські шанувальники документального кіно добре знають Каат по стрічці «Копанка №8» (2010). Страшна, довоєнна ще картина про дитячу працю, яку за часів Януковича гальмували в прокаті та на фестивальних показах.
Отже ми вже тоді дізнались, як естонська режисерка вміє поєднувати психологізм із публіцистичністю. Та от якось після початку гібридної війни і до повномасштабної Маріанні запропонували зняти стрічку про російську опозицію в Єкатеринбурзі. А це місто, в якому багато чого намішано. Єльцин-Центр, котрий розповідає (точніше, розповідав) про лібералізм, та поруч – монастирі царебожників, ультраконсервативних сектантів, що боготворять останнього російського царя Миколу II…
Каат працювала над стрічкою довго, з перервами, орієнтовно – у період десь із 2016 по 2019 рік. А потім ще монтаж, вибудовування власне фільму. Матеріалу дуже багато, але ж треба відчути, які акценти мають стати головними. І от все зійшлося! «Останній релікт» – потужна картина, гротескний політичний блокбастер, який захоплює, не відпускає. І глядач не помічає, як промайнули 105 хвилин, відведені на нього. Це детальний, в чомусь метафоричний, а в чомусь буквальний діагноз стану країни, яка от-от розпочне війну.
Каат занурює нас у це: дивіться, вдивляйтеся у вир, в якому формується монстр. Це пекельний бульйон, в котрому все перемішано: кадети, бали, красуні, пікети, арешти опозиції, в'язниці і – церкви, хресні ходи, банери, портрети царської родини, Єльцин-центр, безхатьки-резонери напідпитку, військові паради, репетиції парадів, знову паради. І кожну секунду поряд силовики, силовики, силовики. Вони всюди – як метастази, як гній – вразили організм повністю, вони керують країною.
Монстр визріває, піднімається з глибин виру, все ближче до поверхні – страшний удар, і ось уже його пащу видно у всьому світі, на іклах бовтаються шматки російської «домашньої опозиції». Далі монстр розпочне велику війну. Цього у фільмі немає. Тільки титрами наприкінці мовлено, що сталося з героями-опозиціонерами – після 24 лютого. І вже на обговоренні фільму Каат підтвердила сумну новину, що одного з героїв її стрічки, який встиг виїхати в Грузію, російські спецслужби зуміли виманити поближче до кордону та вивезти в Мордор…
Повторюся, сильна робота. Тому справедливим виглядає те, що за неї Маріанна Каат отримала одну з двох головних нагород «Artdocfest-2024» – приз за кращу режисуру.
Олег Кудрін, Рига
Фото автора; кадри з фільмів