«У метричній книзі Моринців є запис про народження Шевченка»
Як живе під час війни село Моринці на Черкащині, де Кобзар провів свої перші роки
У Моринцях кажуть, що український Пророк народився саме в їхньому селі, а не в сусідньому – Шевченковому, і прожив тут півтора року. Зауважують, що мають документ, який це підтверджує. Місцеві мешканці також розповіли Укрінформу, як живуть Моринці на третій рік повномасштабної війни.
ПРО АКТОВИЙ ЗАПИС №10
Біля Городища, по дорозі до Моринців, бачу на полях залишки снігу. А в самих Моринцях – снігу якщо не по коліна, то по кісточки. Задивляюся на кількох відчайдухів, які наважилися приїхати за такої погоди на місцевий базар у надії щось продати.
- Моринці – найвища точка серед усіх навколишніх сіл, – каже староста села Лариса Кириченко. – Не знаю чому, але холод у нас тримається найдовше. Довкола люди вже на городах, а в нас ще сніг лежить.
Переконаюся в правдивості її слів за кілька годин, коли приїду до центру громади, міста Звенигородки, де снігу – катма.
- Нас неабияк зачепили слова сільського голови Шевченкового Сергія Смалька, мовляв, народження Шевченка в Моринцях – радянська вигадка, – продовжує Лариса Миколаївна. – На відміну від сусідів, ми маємо офіційний документ – актовий запис про народження поета, зроблений у метричній книзі села Моринці під №10. Тут так і написано, що в місцевого жителя Григорія Шевченка та його дружини Катерини народився син Тарас.
Додає, що сам Кобзар до 1846 року вважав, що народився в Керелівці (тепер – село Шевченкове, – ред.). Аж поки не отримав виписку, яку йому надала Київська духовна консисторія для подання в Університет імені святого Володимира (наразі – Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
- Дослідник спадщини Шевченка Олександр Кониський у 1892 році особисто відвідав обидва села й написав свідчення очевидців про Шевченка. Дехто вже тепер каже, що запис про народження Тараса зробив п'яний дяк. Але ж цей запис – у моринській книзі, а не в керелівській! – наголошує староста села.
Запитую Ларису Миколаївну, чому Моринці свого часу приєдналися до Звенигородської громади, а не до Шевченківської.
- На це є кілька причин. Найперша – за економічними показниками ми перевищували сусідів із Шевченкового. І саме Моринці стали б центром громади, якби не географічне положення, – з усіх сіл до нас було би найдовше добиратися. Тому ухвалили рішення приєднатися до Звенигородки і ні про що не шкодуємо. Маємо освітлення на вулицях і баки для сортування сміття, минулого року відремонтували п'ять вулиць і фасад будинку культури. Зі Звенигородки до Моринців тричі на тиждень їздить автобус, про який потурбувалася Звенигородська громада, тому відстань до райцентру не є критичною.
«ТЕПЕР НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА – ВІЙНА»
У кабінеті Лариси Миколаївни, забувши про конкуренцію із сусідами, говоримо про життя села.
- Є найбільша проблема, порівняно з якою тьмяніють усі інші. Це – війна, – каже вона. – Семеро уродженців села загинули на фронті, 72 – служать в армії. Із Моринців фактично забрали активних та працездатних жителів, мобілізували навіть працівників науково-виробничої фірми «Урожай». Ніхто не викручувався, не ховався. Днями стало відомо, що син працівниці моринського музею Галини Відоменко пропав безвісти. Дуже хороший хлопець, лише за кілька днів до того телефонував мені, розповідав, з якого пекла йому вдалося вирватися. У селі є жінка, її єдиний, 24-річний, син – медик «Азова» – вже два роки в полоні. За весь час йому дозволили надіслати одну коротеньку звістку. Хлопець схуднув до невпізнанності. Матір не знаходить собі місця від горя, – розповідає староста села.
Пані Лариса каже, що через Моринці тепер часто летять російські ракети.
- Колись родина нашого уродженця Олега Шандренкова переїхала до Моринців із Росії. Все життя вони розмовляли російською. Нині Олег воює. Якось спілкувалась із ним і зауважила, що перейшов на вишукану українську. Каже, що по-іншому тепер не може, – додає вона.
Під час розмови староста Моринців зауважує, що у лютому-березні 2022 року в їхньому селі було 1200 внутрішньо переміщних осіб, але лишилося небагато.
- Є дві родини з Корабельного району Херсона, які приїхали до нас у грудні 2022-го. Тоді казали, що на місяць-півтора, та розтяглося на роки. Ще одна родина – із Бахмута: батько воює, мама з дітьми – тут, одна дитина народилася вже в Моринцях, – додає староста.
За її словами, в селі функціонує московська церква, хоча Звенигородська районна рада ухвалювала рішення про її заборону. Один із депутатів райради навіть заварював до тієї церкви двері, але батюшки їх відчинили та правлять. Староста додає, що до Моринців також приїжджає із сусідньої Тарасівки священник Київського патріархату, яким керує патріарх Філарет.
- Нічого московського в нас не проповідується, бо люди дуже патріотично налаштовані. Вважаю, що питання заборони московської церкви має розв'язати Верховна Рада. Поки що виходить, що депутати скинули цю проблему на місця. А ми її розв'язати не можемо – не маємо повноважень, – коментує староста села.
Запитую, кого з уродженців Моринців можна назвати «фігурою номер два» після Тараса Шевченка.
- Хіба поета Анатолія Самойленка, який народився тут, а живе в Києві. Він щороку як не приїздить, то телефонує і вітає земляків. Почесним громадянином Моринців є колишній президент Віктор Ющенко. Щоправда, Віктор Андрійович уже років десять не приїжджав. Колись був відомий директор місцевого хлібокомбінату Олексій Кубрак, моринський хліб мав велику популярність на Черкащині, – зазначає староста.
ПРО «ШЕ FEST» І ЗМІЄВІ ВАЛИ
Художній керівник місцевого будинку культури Лариса Відоменко розповідає, що неабияка подія для села – літній музичний фестиваль «Ше Fest».
- Фестиваль розвивається, у найкращі, довоєнні, часи його відвідували 20 тисяч гостей. Це – майже у 20 разів більше, ніж місцевих жителів. Спочатку мали лише три локації, а тепер – 12. На фестивалі звучить музика на всі смаки: від року до хорового народного співу, – каже вона.
Моринці також відомі Змієвими валами, що простягаються в напрямку Києва, зазначає Відоменко.
- Нещодавно в лісі знайшли язичницьке капище зі слідами багаторазових спалень. Надокучають чорні археологи, які ховаються в лісі неподалік Змієвих валів, їх там дуже важко виявити, – каже.
За місцевим Будинком культури – старовинна хата, вкрита очеретом. Біля неї – козацький хрест із каменю, датований чи то ХV, чи ХVІ століттям. Довкола – тин, а на місці хвіртки – перелаз.
- Усі туристи, які заходять сюди з дітьми, показують їм зібрані старовинні речі. Кажуть: «Ось така скриня в моєї баби стояла», «Ось така лежанка в батьківській хаті була», – зауважує Лариса Відоменко.
Йдучи селом, зустрічаємо військового, пані з ним обіймається.
- Це – мій однокласник, прийшов із фронту у відпустку, – каже Лариса Кириченко.
Біля школи бачимо жінку з візочком. Знайомимося, це – Світлана Федорова із Бахмута, про родину якої розповідала Лариса Миколаївна. А маля у візочку – дівчинка, яка народилася вже в Моринцях. Розпитую пані Світлану про старших дітей.
- Навчаємося онлайн. Діти та вчителі з Бахмута роз'їхалися Україною та світом. Важко, але терпимо. Чоловік на фронті, житла свого не маємо, тож орендуємо, – каже вона.
Двоповерхову моринську школу збудували ще в 1939 році. Директор навчального закладу Валерій Колісник розповідає, що у 1995 році, коли він прийшов працювати, тут навчалося понад 300 дітей, а тепер – 139.
- У 30 з них батьки на фронті. Ось зараз, ви бачите, почалася тривога – й усі організовано пішли в укриття. Іноземна мова в школі – англійська. Проблем із учителями гуманітарних наук немає. Дуже важко затягнути в село технаря – фахівця з інформатики, фізики, – зауважує він.
«ФАКТ, ЯКИЙ НЕ ДАМО ЗАПЕРЕЧИТИ»
Музейний комплекс у Моринцях – поруч зі школою. У селі розповідають, що його збудували й облаштували на початку 2000-х, у часи прем'єрства Віктора Ющенка. На другому поверсі тут представлені роботи місцевого майстра Івана Кулика – виконані з дерева мініатюри церков, відомих на Черкащині та загалом в Україні.
Галина Відоменко веде до відреставрованої хати родини Шевченків. У центрі – люлька для новонароджених. Вважається, що саме тут Катерина Якимівна гойдала маленького Тараса.
Коли виходимо, стає тепліше, вода збігає солом'яною стріхою.
- Розумієте, – каже староста, – ми не претендуємо на те, що Шевченко провів усе дитинство в нашому селі. Бо так сказати – згрішити проти істини. Але ті півтора року, що він прожив у Моринцях, – факт, який не дамо заперечити.
Спілкуємося з жінками на прощання. Із телефона однієї з моїх співрозмовниць лунає «Думи мої, думи мої».
Юрій Стригун
Фото автора