Деколонізація Булгакова – законна і справедлива
Протягом цього тижня в соціальних мережах спалахнула дискусія щодо питання т. зв. «кенселінгу» російського письменника Михайла Булгакова.
Приводом стало рішення Експертної комісії Українського інституту національної пам’яті з питань визначення належності об’єктів до символіки російської імперської політики від 27 березня 2024.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки з’ясовував, які аргументи на користь застосування законодавства про деколонізацію щодо Булгакова.
1. Україна як колонія Російської імперії
З ліквідацією козацької автономії та трьома поділами Речі Посполитої в кінці 18 століття, 80 % українських земель стали частиною Російської імперії. Хоча влада Російської імперії декларувала українські землі як «історично російську землю», маніпулюючи питанням історичного спадку Русі, на практиці відносини між Петербургом та Україною мали ознаки колоніальних. У соціокультурному плані вони проявлялись наступним чином:
- заперечення існування українців як окремої нації та української мови, яка мала статус «говірки»;
- зведення проявів національної самобутності українців до фольклорної та регіональної екзотики, презирливо-поблажливе ставлення до української культури;
- відсутність системи загальної обов’язкової освіти, зокрема рідною мовою;
- асиміляція українців, обмеження та заборони на вільне функціонування організацій українців та представників інших неросійських національностей, навіть таких які були суто культурними товариствами, не кажучи вже про політичні;
- система цензури, яка обмежувала свободу слова, зокрема українського;
- підтримка відтоку найбільш перспективних інтелектуальних діячів з України до російської метрополії для розбудови імперської культури;
- створення та підтримка з кінця 19 століття російських націоналістичних організацій, відомих як «чорносотенці» для протидії національному відродженню українців та інших поневолених Росією народів.
Українцям у Російській імперії відводилась роль максимум етнографічної групи, із певним набором декорацій, який не мав загрожувати проєкту «єдиного російського народу». Будь-який вихід за ці рамки сприймався російською владою вороже, як підрив цієї концепції.
2. Булгаков як представник колоніальної культури
Питання про Україну як колонію Російської імперії дуже важливе для характеристики того, в якому середовищі сформувався Булгаков як людина та письменник. Його родина походила з території Росії, переїхала до Києва для того, щоб зробити наукову та адміністративну кар’єру в складі імперського апарату на українських землях. Батько Михайла, Афанасій Булгаков був не лише науковцем-богословом, а і цензором, на якого покладалося завдання обмежувати свободу слова, зокрема українського.
Проте далеко не завжди родина, імперська освіта та русифікаторська політика визначали вибір світогляду та національної ідентичності. Всі без винятку українські діячі національного відродження на території Російської імперії зростали в аналогічних соціально-політичних реаліях. Частина з них походила з уже русифікованих родин. А деякі взагалі не були українцями за походженням, але зробили свідомий вибір пов’язати свою долю з народом, який мешкав на цій землі.
У Булгакова так само була можливість долучитись до українського життя та боротьби за незалежність під час Української революції 1917-1921 років. Але він не лише не зробив цього, але і протиставив себе новопосталій незалежній Україні, яка боролася за власне виживання. Вибір був, і Булгаков його зробив.
Закономірно, що нині Україна вшановує передусім тих, хто ще 100 років тому зробив вибір на її користь. Це щонайменше справедливо, адже протягом імперської та радянської доби імена саме представників національного руху були найбільше замовчуваними та таврованими тодішньою владою.
3. Образ ворога у творах Булгакова
Найвідомішим твором Булгакова, де сценою виступають події Української революції, є роман «Белая гвардия», за якою було створено п’єсу «Дни Турбиных». Літературознавці зазначають, що роман має характер автобіографічного, а тому презентує авторський погляд на Україну.
Роман просякнутий зневагою до прагнень України мати свою незалежну державу. Уся боротьба українців за незалежність як від «білих», так і червоних характеризується як «оперетка». Цей погляд абсолютно імперський та колоніалістський. Він представляє будь-який порив до створення незалежної України «штучним», із прозорими натяками на його зовнішнє походження (російський міф про «українство як австрійську/німецьку/польську інтригу», який з деякими варіаціями живий досі). Навіть ситуативна підтримка гетьмана Павла Скоропадського персонажами роману мотивована лише сподіваннями, що рано чи пізно той приведе Україну назад під крило Росії.
Сам образ українців передає ставлення колишньої колоніальної еліти до «тубільців»: як до «селян-мужиків», обов’язково в «шароварах», що відкидає можливість сприйняття українців в інших соціальних сферах, без явно виражених етнографічних ознак. Висміюється й українська мова, що є далеко не ознакою інтелігентності, а навпаки – обмеженості та ксенофобії.
Вустами одного із персонажів, проте, звучить обережно застереження, що велика частина українців уже пройшла горнило Першої світової війни в окопах і готова боротись за Україну. Але для героя роману ця обставина є лише констатацією загрози комфортному існуванню колоніальної еліти, якій «незручна» боротьба українців за свою незалежність.
4. Образ «українців-антисемітів» та оспівування воєнного злочину
В оповіданні «Я убил» Булгаков іде ще далі. Автор згадує про неіснуючий єврейський погром в Києві, вчинений нібито армією УНР в 1919 році незадовго до захоплення міста більшовицькою армією. Це є цілковитою вигадкою. Більше того, уряд УНР ліквідував дискримінаційну політику Російської імперії щодо євреїв, зрівнявши їх у правах з рештою громадян, долучив єврейських політичних діячів до української влади, створив проєкт національно-персональної автономії. Уряд УНР намагався боротись із єврейськими погромами (на відміну від «білих», оспіваних Булгаковим, де антисемітизм був частиною офіційної політики, а прихід їхніх збройних загонів завжди супроводжувався погромами).
Проте міфом про «українців-антисемітів» Булгаков не обмежується. Головний герой оповідання добиває пораненого українського полковника і дезертує з армії УНР. І автор оповідання ніяк це не критикує, а навпаки – смакує воєнний злочин: «Яшвин ответил, улыбаясь своей странненькой улыбкой: — О, будьте покойны. Я убил. Поверьте моему хирургическому опыту».
Прикметно те, що факт дезертирства з армії УНР і подальший вступ Булгакова до складу «Білої Армії» є частиною його біографії і якнайкраще говорить про ставлення до боротьби України за свою незалежність.
5. Деколонізація Булгакова мовою закону
21 березня 2023 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» (відомий як «Закон про деколонізацію»). Відповідно до статті 2 цього Закону визначаються зокрема терміни «пропаганда російської імперської політики», «русифікація», як зокрема нав’язування використання російської мови, пропагування вищості російської культури порівняно з іншими; «українофобія» як дискримінаційні дії та публічні заклики (зокрема і в літературних творах), що заперечують суб’єктність Української держави, української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації, асиміляції Українського народу, а також правомірність захисту політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитку української національної державності, науки, культури, зневажають питомі етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру.
До символіки російської імперської політики відносяться зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені особам, які публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримували, глорифікували або виправдовували російську імперську політику, закликали до русифікації чи українофобії (крім зображень, пам’ятників, пам’ятних знаків, написів, присвячених особам, пов’язаним із захистом політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитком української національної державності, науки, культури).
Стаття 4 цього Закону забороняє присвоєння назв, що глорифікують, увічнюють, пропагують або містять символіку російської імперської політики, а стаття 5 забороняє її виготовлення. Випадок Булгакова підпадає під дію Закону про деколонізацію.
Важливо зазначити, що Закон не забороняє використовувати спадщину Булгакова, навіть таку контраверсійну, як частину приватних колекцій, об’єктів антикварної торгівлі, музейних, архівних та бібліотечних фондів. Також вона може використовуватись в музейних експозиціях, творах мистецтва, освітніх та інформаційних матеріалах, якщо це не приводить до прославлення російської імперської політики.
Підсумовуючи, варто сказати що так званий «кенселінг» Булгакова, про який так багато говориться – це не заборона Булгакова, як часом звучить в дискусіях. Це шанс критично переосмислити його особистість і творчість в контексті історії України, як колишньої колонії Російської імперії та боротьби українців за свою окремішність в політичному та культурному плані. Якщо придивитись ближче до постаті цього письменника, стає очевидним, що попри факт його народження і життя в Україні, він так і не вийшов за межі світу російської колоніальної еліти, яка сприймала українців та їхні прагнення як незрозумілі й ворожі.
Матеріал підготовлено редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу
Фото: Wikimedia Commons/ Ynesyn