Наталія Пасічник, директорка Українського інституту у Швеції

Наталія Пасічник – знана українська та шведська піаністка. Виступала у найвідоміших концертних залах, із найзнанішими диригентами та оркестрами світу. Викладала в Королівському коледжі музики в Стокгольмі. Вона є лауреаткою багатьох міжнародних конкурсів та престижних премій. Днями її нагородили золотою медаллю міжнародного музичного конкурсу Global Music Awards, що відзначає незалежних виконавців за досконале виконання.

Понад 30 років живе у Швеції. Й усі ці роки своєю творчістю знайомить світ з високою українською культурою – класичною музикою наших композиторів – від Бортнянського, Лисенка, Леонтовича до сучасних Скорика та Галини Гаврилець.

Наталія дуже багато років у шаленому темпі гастролювала – понад 200 днів на рік. У 2014 році очолила Український інститут у Швеції. Він уже понад 10 років заповнює прогалину в пізнанні та розумінні України через культуру в Скандинавії. Інститут став платформою для зустрічей шведів та українців. Це сприяє обізнаності про спадщину й культурне життя України.

З початком Великої війни Наталія прийняла для себе рішення менше гастролювати. Натомість більше розвивати діяльність Українського інституту. Її амбіція – створити у Швеції та у Скандинавії загалом платформу для пізнання України.

Про фейковість російської культури, чи потрібно українізувати Чайковського та чи треба вимагати від світу “закенселити” російське – в інтерв’ю директорки Українського інституту в Швеції, піаністки Наталії Пасічник.

- З початку повномасштабного вторгнення Швеція дуже допомагає Україні. Ми знаємо про це і дуже цінуємо. Наприкінці травня оголошено про 16-й пакет військової допомоги Україні – близько 1,26 млрд доларів. Також Швеція прихистила понад 42 тисячі українських переселенців, з них 13 тисяч – діти. Усюди відчувається дуже тепле ставлення до українців. Ви понад 30 років живете у Швеції. Чи завжди відчували отаку прихильність до України, чи це виявилося після повномасштабного вторгнення?

- Хочу сказати, що завжди відчувала тісний зв’язок наших країн. Недаремно, в нас однакові кольори на державних прапорах.

У нас зі Швецією дуже багато спільного в історії. Починаючи з часів, коли вікінги заснували Київ. У вищих колах Київської Русі їхні нащадки послуговувалися староскандинавською (старою шведською) мовою. Далі – тісні стосунки Карла ХІІ з Мазепою тощо.

Так, я спостерігала трансформування бачення України колективним заходом від 1990-х років. Хоча Швеція завжди мала адекватне ставлення до Росії, на відміну від, наприклад, Франції, де дуже відчутний пієтет до російського. Тут цього ніколи не було. Але й про Україну як самостійну державу знали небагато, вважали, що її природне місце – у Росії. І це глибинне нерозуміння історії нашої країни було дуже поширене у західному світі.

Уявлення про країну будується значною мірою на розумінні її культури. A українська культура для західного світу була “землею незвіданою”. У 2004 році здається світ вперше зауважив Україну як самостійну країну.

З початком російсько-української війни у 2014 році й, надто, у 2022-му – з початком повномасштабного вторгнення, усе шведське суспільство, як одне, однозначно стало на правильний бік барикад. І з´явився голод щодо пізнання України, її історії й культури.

І я побачила, що можу тут щось зробити.

- Розкажіть про діяльність Українського інституту у Швеції, який ви очолюєте вже понад 10 років. Як виникла ідея його створення?

- До 2014 року моє життя було більше сконцентроване на кар'єрі. Коли почався Майдан і багато моїх друзів там були, прийшло повне усвідомлення, що поза політикою жити неможливо. Як і неможливо бути відокремленою від таких суспільних змін у твоїй країні. То й виникла ідея створити Український інститут як культурно-дипломатичну інституцію, яка би представляла Україну через культуру. Ми стали першою такою інституцією в Європі.

Український інститут став членом Європейської спілки культурних інституцій, до якої входять, зокрема, інститут Гете, Польський інститут, Французький інститут тощо. Для мене це було надважливо, бо завжди мала переконання, що Україні потрібно інтегруватися в європейський культурний простір. Це та сфера, де я могла робити реальні зміни та впливи. Цей напрямок роботи Українського інституту вважаю найважливішим.

10 років тому ми були “голосом волаючого в пустелі”. Відчувала, що нас не чують у Європі, або не хотіли чути, бо не були готові до цього. Російсько-українська війна це змінила.

Серед важливих напрямків діяльності інституту – ті, що пов’язані з ревізією історії, вкраденою та знищеною росіянами культурною спадщиною України. І це, зізнаюся, було часом дуже тяжко. Бо про це на заході або не чули, або не хотіли чути розмови на такі теми. Бо вони дуже відрізнялися від тих наративів, які Росія вмонтовувала у мозок людей кілька століть. Тому, звичайно, це було тяжко, але ми лупали сю скалу. І можу сказати, дуже успішно. Швецьке суспільство сьогодні дуже потужно підтримує Україну. Без хибної скромності можу сказати, що у цьому є заслуга й Українського інституту.

- Які ви бачите проблеми у промоції української високої культури за кордоном?

- Я би сказала, що, на жаль,  українська культура сьогодні має “стокгольмський синдром”. Нашу країну щодня бомблять, вбивають українців, а консерваторія у Києві досі носить ім’я російського композитора Чайковського. І, до речі, це не розуміють за кордоном.

У голові колективного заходу Україна була дуже тривалий час частиною Росії. Нас сприймали через російський культурний вимір. Мене дуже обурює, що нині під час російсько-української війни, такої наджорстокої війни за незалежність держави, в концертні програми української високої музики намагаються “впхнути” Чайковського, Шостаковича.

- Чи згодні ви з твердженням, що українська культура була “вплетена” в інші? На мою думку, це дуже м’яке формулювання. Якщо говорити про Росію, то вона багато століть просто крала усе українське або його знищувала.

- Україну сприймали через культурний вимір Росії. Усі ці роки, століття поневолення українських митців змушували ставати російськими. Тих, що відмовлялися ставати російськими митцями, їх відправляли на Сибір або розстрілювали, в кращому разі просто ігнорували.

I зараз ця війна – значною мірою про те, що Україна належить до європейської ідентичності й культурного простору, а не до російського, як усьому світові нав’язувалося століттями.

- Як ви пояснюєте цей ажіотаж довкола “вєлікой руской культури”? Звідки це сприйняття російської музики чи балету, як “виняткових світових явищ”?

- Мені здається, це було головною стратегією Росії ще з часів Петра I. У промоцію цього вкладалися великі гроші. Разом з великими грошима й агресивною пропагандою це цементувало винятковість російської культури у свідомості західного глядача/слухача.

Росія століттями агресивно формувала думку світу. Втиралися у голови кілька імен – Толстой, Достоєвський, Чайковський, Рахманінов. Значна кількість митців були з країн, які поневолила Росія.

Натомість західна культура є надзвичайно інтелігентною і вона не може встояти перед цим напором.

Це треба вміти так задурити голову цілому світові. Варто лише задуматися, чи можна назвати Росію країною “високої культури”: у 2024 році значна кількість населення існує без каналізації.

- На думку Линів, яка теж багато років концертує за кордоном, “ми не можемо вимагати від світу – від Ковент-Гарден чи Гранд-опера” не ставити російські твори. Що це марна справа. Бо ці театри мають репертуарну традицію та свою публіку, яку дуже цінують, тому всіляко оберігатимуть. І українські митці не зможуть це змінити…

- Мені це дуже нагадує тези Віктора Орбана (президента Угорщини). Він говорить: навіщо посилати зброю Україні, вони не переможуть все одно, нам треба рахуватися з Росією, бо така є реальна політика.

От, якщо людина стає на таку моральну сторону, то це її вибір. Для мене це абсолютно неприпустимо.

Сьогодні гинуть найкращі, серед них митці, піаністи, диригенти, співаки, віддають своє життя за Україну та за українську ідентичність.

Ну, а виявляється – у високій культурі ми не будемо боротися за своє? Ми будемо далі продовжувати так усе, як було чотири століття?

Нас асоціювали як частину російської культури, ставлячи поряд у програму Шостаковича і Сільвестрова. Будемо це й далі толерувати? На моє переконання, це брак розуміння або брак моралі. Бо коли щодня гинуть наші найкращі люди, аморально прикриватися такою аргументацією, що спільні концерти – це добре для української культури, інакше про нас не знатимуть у світі. 

Але нас же ж будуть і далі сприймати як додаток  до російської культури. Чи нам це треба, чи за це ми воюємо?

І це неправда, що нічого не змінюється. Я не можу багато сказати про оперу, бо це не моя сфера, але про шефів концертних залів можу сказати, що зараз вони питають мене, чи «ок» така програма в концерті. Раніше вони не задавали собі таких питань. Звичайно, це не такі швидкі зміни, які ми хочемо, але за це треба боротися і їм пояснювати. Світ змінюється на наших очах. Якщо хтось бере цю боротьбу на себе, то світ почне змінюватися. Так само, коли Росія розпочала війну, ми б могли просто здатися і жити якось далі. Але ми стали і почали боротися. Це абсолютно стосується й високої української культури. Або ми здаємося, миримося, бо хочемо роботи та кар'єри. Або ми жертвуємо і кажемо – ні, вам треба змінюватися, бо це неправильно. І це значно тяжче. У кожної людини свій вибір.

- Що ви сказали б на аргументи щодо того, що “у міжнародної спільноти є певні червоні лінії”, і якщо “незручні” українські музиканти бойкотуватимуть виконання творів російських композиторів, їх швидко замінять іншими. І що для західного світу “це неприйнятно, це суперечить європейським та загальносвітовим цінностям про свободу мистецтва”.

- Знаєте, для будь-яких вчинків, будь-яких заяв у наш постмодерністський час можна знайти будь-яку псевдо-інтелектуальну аргументацію і виправдати будь-що. Причина того, чому люди у цій ситуації йдуть проти моралі, проста – не втратити роботу і мати кар'єру.

Для мене в цьому всьому найболючіше, що люди, які мають вагу, мають високі кар’єрні досягнення, впливають на формування ідентичності молодих українських музикантів, які цю ідентичність, можливо, тільки починають шукати. Для них, звичайно, важливою є їхня кар'єра. І вони починають думати: ну, раз це можна робити іншим, то чого я маю втрачати?

- Яке ваше ставлення до думки про те, що Україні не вдасться "скасувати" виконання творів Чайковського, але варто його українізувати? Чи потрібні нам ті, хто сам обрав російську ідентичність?

- Для мене незрозумілий цей наратив моїх колег. Який сенс це доводити? Кому це потрібно? Навіщо витрачати сили на відвойовування Чайковського, Прокоф'єва, Стравінського? Вони обрали свою ідентичність – російську. Для світу вони є і будуть російськими композиторами, якими вони насправді й є. Не розумію, навіщо витрачати сили на те, щоб розказати, скільки відсотків етнічного українського ДНК у їхній крові. Це ж не це виявляє належність до нації.

Краще витратити цей ресурс на те, щоб розповісти світові про творчість Лятошинського, Лисенка та інших українських митців. Про них не знали не через те, що їхня музика є гіршою, а через те, що українська культура не мала права на існування, зрештою ми це чуємо мало не кожен день від Путіна.  Нашу культурну спадщину або крали, або знищували, як і митців. Не треба відбирати у росіян їхніх композиторів, варто розповідати та пропагувати у світі українське.

- Як реагують сьогодні організатори на відмови грати російське? Чи розуміють, дослухаються?

- Можу дати приклад. Скоро я гратиму з Симфонічним оркестром шведського радіо i організатори мене запитали: “Тобі «ок», якщо в програмі буде твір російського композитора-дисидента, який уже багато років живе на заході?”. І я пояснюю, що це не про погляди російських дисидентів, а про продовження зацементовування уявлення слухача про те, що українське неможливе без російського. І вони змінили програму.

І тому я думаю, якщо в нас буде критична маса людей, які будуть мати сміливість, думатимуть, насамперед, про Україну, а не про свою кар’єру, то напевно, ця наша боротьба буде трохи успішніша й легша. А власне через те, що є досить багато людей, які просувають наративи, подібні до Орбанівських, наша боротьба – тих людей, які мають сміливість відмовлятися – буде значно тяжчою та довшою. І практично це гальмує боротьбу.

У той час, коли найкращі українці віддають своє життя, українці, які живуть за кордоном, мають там кар'єру і можуть дійсно боротися за українську культурну ідентичність, – натомість своєю позицією шкодять Україні.

Треба розірвати коло, коли нас сприймали через російську культуру. Хтось має взяти на себе цю боротьбу. Звичайно, це не є легко. І звичайно, це є певною мірою жертва. Я дуже багато втратила концертів через свою позицію, ще з 2014 року. Але хтось уже сьогодні віддав своє життя за волю України, хтось втратив свого сина, хтось втратив усе. Тому я думаю, що це дуже замала жертва, якщо ти не матимеш роботи і не задиригуєш у Метрополітен-опера. Мені здається, що це дуже-дуже мала жертва.

- Насамкінець хочу привітати вас із нагородою від престижного міжнародного музичного конкурсу Global Music Awards. Що означає для вас ця відзнака?

- Ця нагорода є дуже важливою тому, що крім того, що вона охоплює дуже багато країн, її дають, виключно базуючись на якості, а не на цифрах продажу, як багато інших призів. Тому звичайно, мені дуже приємно, тим більше, що декілька днів перед цим я дізналася, що в Америці мій альбом з музикою Баха було названо найкращим релізом альбому класичної музики 2024. Для моєї може трохи радикальної для піаністів інтерпретації цього дуже відомого твору я надихнулася теорією українського музикознавця Болеслава Яворського, тому “український слід” присутній і тут.

Наталія Максименко
Фото надала Наталія Пасічник