Олекса Кравчук, режисер, десантник і волонтер

Директора львівського театру «І люди, і ляльки» Олексу Кравчука військові називають «Святим Миколаєм». Він став добровольцем на початку повномасштабної війни. А впродовж останнього часу, демобілізувавшись, опікується як волонтер ротою снайперів 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади, в якій служив.

Розпитуємо про відмінності «малинових» і «синіх» беретів, бо Кравчуку довелося служити в цих військах у пізні радянські часи. Згадуємо про Луганськ, де працював кілька років. Дізнаємося про адаптацію демобілізованого солдата в тилу після фронту.

А ще Укрінформ спілкується з Олексою Кравчуком про необхідність доносити всім через мистецтво українську історію. Бо, скажімо, назва вистави «Ось та Ась» лялькового театру багатьом ні про що не говорить, навіть якщо вказано автора цієї казки – Степана Васильченка. А мова там про козака і «совєсть масковскую» та те, як москаль має «вчити українців». Не пропрацювавши ретельно всією країною таких сторінок колонізаторської практики Росії у минулому – маємо уже одинадцятий рік відбиватися від знахабнілого воєнного злочинця «Ася», яким стала вся РФ.

ПЕРШІ РОЛІ ВОЛОНТЕРІВ ДЛЯ ДОПОМОГИ ФРОНТУ

– Пане Олексо, чим зайняті ви, «Святий Миколай», влітку?

– Такий позивний мені дав мій побратим – старшина Роман Васильович Кондратюк «Рамзес». І це завдяки львівським театрам. Я з 2022-го року пішов у 80-ту штурмову бригаду. Практично всі театри тоді почали допомагати фронту і, зокрема, нашій окремій роті: мій театр «І люди, і ляльки», де я маю честь служити директором і як художній керівник, Театр Лесі Українки, Театр Леся Курбаса, Перший театр, «Воскресіння» і Театр Марії Заньковецької… Коли приходили волонтерські машини чи ще щось, то «Рамзес» завжди казав: «О, це від Святого Миколая!» Так прізвисько й залишилося. Я не проти. Командир затвердив.

Я вже рік як демобілізувався, мені 61. Наразі в силу своїх можливостей намагаюся допомагати своєму підрозділу і загалом Збройним силам України. Залюбки відгукуюся, бо розумію, що це дуже важливо, якщо хтось із волонтерів просить машину для своїх побратимів чи на який інший напрямок.

– Кому конкретно збираєте допомогу?

– На свій підрозділ – окремій роті снайперів 80-ої десантно-штурмової бригади. В основному гроші йдуть на ремонт волонтерської техніки (її, напевно, відсотків 80), на якій воюють мої побратими. Відповідно, на цій ділянці волонтери грають перші ролі в нашій державі.

Ще кошти йдуть на потрібне забезпечення снайперів. При цьому обов’язково звертаюся до професора Юрія Васильовича Чорноморця (відомий український релігієзнавець, снайпер ЗСУ – Ред). Допомогу організовуємо також із Володимиром Чехонкіним – волонтером театру «Воскресіння». Нещодавно львівська школа №32, діти і батьки, зібрали 120 тисяч гривень і придбали засоби РЕБ, які уже успішно виконують бойові задачі на сході України. Ще виконую запити Ярослава Федорчука з Театру Леся Курбаса, який воює.

– Потреби волонтерської допомоги збільшилися чи зменшилися останнім часом?

– Безумовно, збільшились. А ще, на превеликий жаль, якщо треба було що взяти, у потрібних кількостях, одразу була відповідь «бери», а тепер військова машина грузне в паперах, і це печально. Але захисники і волонтери виконують свою задачу.

Дехто з моїх побратимів уже третій рік воює – і не втомилися відстоювати Україну. Честь і хвала їм, а також волонтерам та тим людям, які знаходять фінансові можливості, щоби підтримати українських захисників. Збройні сили України зараз виконують найважливішу роль у світі. Бо зупиняємо агресора, відстоюємо свою державу, право і культуру.

ВДЯЧНІСТЬ ПОБРАТИМАМ І ПОСЕСТРАМ ДАЄ СИЛУ ЗНИЩУВАТИ ВОРОГА

– Ви доброволець, який 25 лютого 2022 року вже був у військовій частині. Які відчуття й емоції були основними у перші місяці повномасштабної війни? Хто став новими друзями? Де воювали?

– Для мене було величезним відкриттям відчуття побратимів і посестер. Всі побратими, всі командири, з якими мені пощастило воювати, – це люди неймовірно вмотивовані та людяні. Вони залюбки допомагали, абсолютно всі. Андрій Бойчук, який був поранений, має ампутацію і буде брати участь у програмі Ігор Нескорених. Мозелюк Валерій Ігорович – перший командир роти, дуже відповідальна людина. «Булат» –Володимир Миколайович Коваль. «Рамзес» – Роман Васильович Кондратюк. Сергій Васильович Семець – мій старшина, він врятував мене після поранення.

Вознесенськ, Кривій Ріг, Новий Буг, Краматорськ, Бахмут – це населені пункти, де ми воювали. Під Бахмутом є село Пилипчатине, де мене поранило. Ми обороняли дороги з Попасної, і якби не мої побратими, я б не вижив. Витяг мене Сергій Семець, оперативно організувавши відступ. Командир Іван Терешко, на жаль, вже тоді був 200-м, Царство йому небесне... Видатна людина. Його тіло там і лишилось, як і інших побратимів, вони всі вважаються безвісти зниклими. А мене Каземірич, побратим приблизно мого віку, витягнув на собі під вогнем.

– А далі? Розкажіть ще про анекдот...

– У мне боліло все тіло. Потім вже лікарі сказали, що перебиті всі ребра. З мене зняли розгрузки, для знеболювання зробили кілька уколів, дали якусь пігулку – мені трохи полегшало. Прибіг Іван Терешко, він ще був живий, і сказав, щоб я згадав анекдот. То я згадав старий театральний анекдот про двох друзів-акторів, які були все своє життя разом. Один з них помер, а через рік інший каже подумки: «Ну, приснись мені, скажи, що там на тому світі». Приснився, розповідає: «Слухай, тут такі режисери, такі актори, актриси! До речі, в тебе завтра виклик на репетицію»...

Я помітив, що на фронті в найскрутніших ситуаціях у побратимів і посестер завжди є величезна секретна сила – сила нашого гумору, нашої сили духу. І коли побратими з тобою діляться такою силою, ти відчуваєш, що вона в тобі прибуває. Хоч ті травневі дні були найтрагічнішими в моєму житті, але, за великим рахунком, – і найщасливішими. Бо там все відбувалося тут і зараз, з величезним внутрішнім променем, як привітання життя при всій біді.

– Чи нотували якось фронтові будні?

– У мене були щоденники. Потім якось їх перечитав і зрозумів, що не треба залишати. Я їх викинув. Бо зараз треба бути просто дуже вдячним: життю і побратимам та посестрам. (При цьому згадую твір Григорія Сковороди «Благодарний Еродій»). Ця вдячність дає силу знищувати ворога і відстоювати свою країну. Оце важливо.

- Десантно-штурмові війська вам були знайомі ще з часів строкової служби за часів пізнього СРСР. Які основні відмінності, окрім кольору, між «синіми» і «малиновими» беретами?

– Дуже великі. Хоча мені тоді теж пощастило. Це був 1982 рік. Я служив в окремій 75-ій десантній роті спеціального призначення. Базувалися в Угорщині. Але при «совку» все ж таки були непотрібні муштра та подібні речі.

Коли я опинився в армії у 2022 році, мене вразили братерство, мотивація молодих людей, в яких є чому вчитися, професіоналізм командирів. У перші дні й місяці повномасштабного вторгнення відповідальність на себе взяли солдати й командири, які чітко знали й розуміли, що і як робити.

На сьогоднішній день, як мені здається, коли війна вже йде третій рік, то з’являються різного ґатунку командири, – як і в будь-якій сфері керівники. Армія – це як окрема держава, в ній є віддані своїй справі люди, з якими не страшно йти в бій. А є не завжди професійні «штабісти» чи формалісти. Як у житті зрештою. Але більшість – це дуже грамотні вмотивовані люди, до яких треба дослухатися. Бо вони є індикаторами нашого суспільства, ті, хто на своїх плечах витягують третій рік війни.

ЩОСЬ У ТЕБЕ НЕ ВИХОДИТЬ – ПРОСИ ДОПОМОГУ І РОБИ СПІЛЬНУ СПРАВУ

– Ви в кінці 2021 – на початку 2022 року були готові до того, що буде повномасштабна війна?

– Ні, не був. На жаль. Я у 2014 році працював у Луганську: в Театрі ляльок був головним режисером. Тоді вторгнення на Луганщину почалося у квітні. Панувала невизначеність. «Айдар» уже заходив у Луганськ і прапор України був, однак хтось чомусь давав наказ нашим військам вийти з міста, хоча на той період там було не так багато сепаратистів. Це вже потім увели російські війська. Мені тоді вдалося не без пригод виїхати на машині зі львівськими номерами.

Тоді я не до кінця усвідомлював ту всю біду, яка почалася. Напевно, таких як я, було дуже багато. Ті, хто усвідомлювали, – відразу пішли в АТО. Маю побратимів, які воювали з 2014 року.

24 лютого 2022 року мене просто «підірвало»: зрозумів, що я мушу навіть не йти, а бігти у військову частину, брати в руки зброю і ставати опліч-о-пліч зі своїми побратимами..

– Коли ви 2014-му повернулися з Луганська до Львова, чи було у вас на мистецькому рівні цілеспрямоване прагнення, образно кажучи, зшивати схід і захід?

– Вважаю, це була велика помилка багатьох людей (і моя), які думали, що схід і захід України – розділені. Насправді ми були і є однією країною. Я пам’ятаю, як ділили «схід-захід». Люди наче їхали величезним потягом Львів-Луганськ, спілкувалися, потім ще їздили один до одного в гості. А за часів Януковича прибрали цей потяг. І поступово утворювалися умовні кордони. Зараз люди в одному окопі зі сходу й заходу воюють пліч-о-пліч і відстоюють Українську державу.

– Як вам особисто мистецтво допомагає тримати нині емоційну рівновагу?

– Війна йде не тільки за територію. Місто, район, заклад – оживають тільки тоді, коли там відроджується культура. Це наші духовні сади. Агресор намагається в першу чергу знищувати наші музеї, бібліотеки, книжки – так йому простіше захоплювати територію.

Мудрі слова люди приписують Черчиллю. Коли прем’єр-міністру Великої Британії під час Другої світової війни принесли на підписання бюджет, він запитав: «А де ж тут розділ про фінансування культури?». На виправдання «зараз же війна» він відповів: а за що ми тоді воюємо?

– Чи виокремлюєте для себе період адаптації до життя в тилу, коли ви повернулися з фронту?

– Напевно, ні. Можливо тому, що я вже старий.

– Я би сказала, досвідчений.

– Якщо ти з поруч побратимами, то мусиш теж триматися достойно. Щось у тебе не виходить – проси допомоги, цього не стидайся і роби разом якусь справу. Якщо ти в театрі працюєш – теж намагайся бути чесним по відношенню до того, що і як хочеш ти зробити. Щоб не будувати ілюзій, а творити потрібне мистецтво.

ПРО ПЛАНИ ТЕАТРУ, ЗЯТЯ, СИНА І ЛЕОНІДА МАКАРОВИЧА КРАВЧУКА

– Чи змінювали б щось у виставі «Ось та Ась» за казкою Степана Васильченка про козака і москаля, якби постановку театр робив тепер? Нагадаємо читачеві, що це твір про те, як московити намагаються нав’язувати свої порядки українцям, написаний понад 100 років тому.

– Вистава «Ось та Ась», прем’єра якої відбулася наприкінці 2016 року, була лідером наших показів. Інсценізацію робила Надія Крат, яка була виконавицею ролі Ася; Ельвіра Босович – художниця, створювала ляльки, Людмила Зборовська – виконавиця ролі Ося. Через шаблони та символи ми розмірковували про те, як вберегти свою самобутність, захистити свою незалежність та гідність. І нині я б лишив постановку такою, якою вона є.

Тепер вважаю, що абсолютно не варто звертати увагу на москалів (у творі Степана Васильченка саме так названі). Треба більше подавати глядачам нашої культури.

Я мрію, крім дитячих казок, які є зараз дуже важливими, зробити постановку «Пісні пісень». Дуже хочу торкнутися саме любові. Бо вона породжує красу, яка перетворюється в людську мудрість. І це наповнює прагненням жити і творити по-різному - у 18 років, 30 і 60. Любов щоразу по-новому відкриває світ всередині людини. І це дає силу.

– Які підсумки 33-го сезону? Які плани на новий сезон Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»?

– Сезон, який минув, був для нашої команди волонтерським і театральним. Двоє акторів з нашого невеликого колективу, Андрій Сенишин та Геннадій Верб’яний, воюють. Тож ми поновлювали вистави, вводили інших виконавців. Мова про постановки «Музична крамничка», «Різдво. Тризна» та «Сніжинка для Вовчика». Була і премʼєра – «З дому додому» із запрошеною режисеркою Олександрою Обельчак. Розпочалася робота (відбулася здача проєктів на художній раді) над ще двома виставами: у моїй режисурі та Михайла Урицького.

На новий сезон маємо доволі амбітні плани. Вийдемо після нетривалого перепочинку й одразу приступаємо до казки «Подорож тигрика і ведмедика за щастям». Коли навколо дуже багато трагедій, треба щоб діти відчували теплоту й людяність.

Київський режисер Михайло Урицький буде робити у нас виставу «Лисяче небо». Казка буде дуже світлою, яскравою, але там ми будемо говорити з дітьми і про смерть. Важлива тема. Особливо тепер, коли через війну є багато сиріт...

У нас театр дуже-дуже маленький зал на 40 місць. У мене є мрія, якщо Бог дасть, мати більшу сцену, яка б розбудовувалася, як сад, де будуть вистави для найменших, дітей середнього і старшого віку, а також для дорослих.

– До речі, прізвище іншого відомого Кравчука колись вам заважало чи допомагало?

– Маю дуже дивовижну історію, що торкалася Леоніда Макаровича Кравчука. Тоді я був молодим актором у львівському Театрі Леся Курбаса й писав вірші. Мій друг, вже нині покійний Назар Гончар (автор тези про «театр ледачої істоти»), ініціював друк мого вірша у газеті «Ратуша», підпис був Л.Кравчук, тобто Льоша. Перші рядки вірша: «Іуда я Іскаріот, мене вітає мій народ, дивіться – посмішки, гульба, дивіться – той, хто збув Хреста…». Опісля, через два тижні десь, у часописі «Литературная Россия» виходить мій вірш в перекладі російською мовою з портретом… Леоніда Макаровича Кравчука і великою публікацією про те, що він пише вірші.

Через три дні приїхали до мене хлопці із відповідної служби. Почали розпитувати, чому «мараю» ім’я нашого славетного Президента. Присоромили. Потім у «Культурі і житті» про це вийшла стаття. Мені цікаво було би перетнутися з першим Президентом. Шкода, але в цьому житті ми не встигли це зробити…

– Ми починали розмову зі згадки про Святого Миколая. Знаю, що у вашому житті є й Аліса – ваша внучка, яка чекає тата з війська. Скільки вже служить зять?

– Трохи більше місяця. У мене двоє онучок: Аліса й Анісія.

Мій зять Андрій працював як лікар-реабілітолог, мав свій кабінет, отримав грант на обладнання. Він йшов до свого кабінету і його на вулиці зупинила ТЦК, забрали в машину і відвезли у військкомат. Мені вдалося вмовити, щоб йому дали кілька днів відстрочки, аби він міг залагодити хоча б економічні справи. Зараз Андрій дуже свідомо займається підготовкою у навчальному центрі. Я ним пишаюся. Взагалі, своїми дітьми дуже пишаюся. І власним сином Андрієм, актором, який волонтерить. Якщо доля випаде, він теж піде до війська. Діти морально, фізично, духовно готуються. І дівчата мої теж всі молодці.

Зараз треба спиратися на тих людей, серед військових і цивільних, хто має силу, честь і мудрість. Ті, хто володіє цими якостями, є носіями нашої перемоги. На них треба звертати увагу, їх ставити у приклад, за ними слідувати.

Валентина Самченко

Фото Анастасії Смольєнко