Тарас Томенко, кінорежисер і сценарист

«​​Сентиментальна подорож до планети Параджанова» – так називається нова робота режисера Тараса Томенка, творчою візитівкою якого стали  надзвичайно цікаві та популярні спочатку документальний фільм «Будинок «Слово», а потім художній із довшою назвою «Будинок «Слово». Незакінчений роман». Майже готову стрічку про геніального творця «Тіней забутих предків», які входять до списку шедеврів світового кіно, – представили у рамках 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю. Через кілька тижнів «Сентиментальна подорож…» повністю завершена.

Нагадаємо, що цього року відзначаємо 100-річний ювілей Сергія Параджанова – вірменина, який народився у Тбілісі, а найбільшу славу приніс Україні. Він знався з колом шістдесятників, першим поставив підпис під протестним «Листом 139», смакував кутю, гостював у Марії Примаченко, співав «Вербову дощечку». В поле зору репресивних органів  потрапив ще у 1950-х, а в УРСР досьє на нього почало наповнюватися з 1962-го. Згодом радянська тоталітарна влада по суті за український націоналізм запроторила кінорежисера до в’язниці, де він, однак, продовжував творити з підручних предметів колажі, на кришках з фольги робив портрети відомих людей та заохотив співкамерників до малювання. Звільнити колегу по цеху вимагав великий Фелліні та інші видатні іноземні митці. Врешті-решт через пів століття – наприкінці минулого року за поданням Українського інституту національної пам’яті – Сергія Параджанова реабілітували.

Укрінформ подивився новий документальний фільм, в якому архівні матеріали оригінально поєднані з елементами лялькового театру. Зі сценаристом і режисером Тарасом Томенком говоримо про талант і долю Сергія Параджанова, який обіцяв мститися Україні любов’ю.

У КИЄВІ МАЙЖЕ НЕМАЄ МАТЕРІАЛЬНОГО СВІТУ ГЕНІАЛЬНОГО РЕЖИСЕРА

- Пане Тарасе, ваша «​​Сентиментальна подорож до планети Параджанова» створена до ювілею режисера. Власне, так само як Сергій Параджанов з командою робив «Тіні забутих предків» до 100-ліття Михайла Коцюбинського, чия однойменна повість стала основою фільму.  Тобто обидві роботи – як їх жартома називають кінематографісти, «датські». Це для вас має якесь значення?

-  Якби мені випала нагода зробити фільм про Сергія Параджанова ще 10 років тому, я б її реалізував. Не траплялося ще до 100-річчя ніколи робити фільм. Я думаю, що це честь.

- Що вас особисто найбільше вражає в долі Сергія Параджанова?

- Те, що людина мала величезний, гігантський потенціал – і йому не дали реалізувати це все. Сергій Параджанов не зміг створити неймовірну кількість геніальних фільмів, бо змушений був сидіти в тюрмі. У такий спосіб радянська влада весь час намагалася задушити і вбити талант митця.

- Як власне від «Будинку «Слово»  ви перейшли до створення фільму про Сергія  Параджанова?

- Та це ж по дорозі.

Для мене Сергій Параджанов – знакова людина, під його впливом, власне, я й сформувався як режисер, побачивши його фільми у дитинстві. Мені здалося, що це гарна ідея – привідкрити його творчість, лабораторію його шаленого таланту. «Сентиментальну подорож до планети Параджанова» створено «Іллєнко фільм Продакшенс» на замовлення Суспільного мовлення.

- У вашому новому фільмі є епізод, де Сергій Параджанов згадує про Розстріляне відродження. Коли ви зрозуміли, що режисер фільму «Тіні забутих предків» знав історію репресованих письменників?

- Про це дізнався вже під час роботи з архівами та записами Сергія Параджанова, з інтерв’ю. Взагалі режисер фільму «Тіні забутих предків» був освіченою людиною, хоча епатажно казав, що читав тільки дві книжки у своєму житті.

Думаю, і це очевидно, що про письменників Розстріляного відродження Параджанов дізнавався через театральний світ. Через акторку Наталію Ужвій, яка десять років, до 1936-го, була дружиною розстріляного НКВС поета-футуриста Михайля Семенка.

Є згадки про те, що спілкувалися Параджанов і Ужвій. Але я не можу зараз охарактеризувати, які це були стосунки. Бо насправді біда Параджанова, як і біда Розстріляного відродження, що вони фактично лишаються мало дослідженими.

- Репресивні органи радянського часу добре постаралися, на превеликий жаль, щоб про українських достойників, яких знищили чи намагалися знищити, залишилося дуже мало згадок і матеріалів.

- У Києві практично не існує матеріального світу Сергія Параджанова. Тому що коли було винесено рішення про його арешт у 1973 році, одразу через два дні його квартиру віддали іншим людям. Тоді багато хто з його товаришів рятували речі, які знаходилися в його київському помешканні неподалік нинішньої Галицької площі (тоді «площі Перемоги»), де цирк. Тож все порозходилося по руках, по приватних колекціях.

На превеликий жаль, сліду Параджанова практично не залишилося в Києві. Є лише дві кімнатки музею при Київському міжнародному університеті (вул. Львівська, 49). Цей невеликий музей, який відкрили близько 4 років тому, заснувала Олена Оганесян. Натомість в Єреванському музеї Сергія Параджанова зібрали все, що тільки могли.

ЛЯЛЬКИ І ЛЮДИ, АБО ЯКІ УНІКАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ Є В НОВОМУ ФІЛЬМІ

-  У фільмі «​​Сентиментальна подорож до планети Параджанова» глядачі побачать дуже багато архівних фотографій із київської квартири режисера. Звідки вони?

- Показуємо фото кінооператора Юрія Гармаша, світлини з колекції кінорежисера і сценариста Романа Балаяна та родинного архіву художниці Катерини Рапай. Ми дуже багато шукали.

Мені хотілося показати в цьому фільмі власне українське заземлення Параджанова, київський період життя та творчості і взагалі приналежність до України. Вірмени вважають його своїм, грузини своїм, і як це не смішно, росіяни його вважають своїм.

- Москва за часів Радянського Союзу привласнила собі двох українських кінорежисерів, які принесли тоталітарному утворенню всесвітню славу: Довженка і Параджанова.

- Так. І Росія продовжує робити все що завгодно, щоб приписати обох собі. І на це у РФ йдуть величезні кошти. А в нас якось все дуже скромно у цих питаннях.

- Сергій Параджанов створював «Тіні забутих предків» разом з оператором Юрієм Іллєнком. «Сентиментальну подорож…» зняв продакшн Пилипа Іллєнка, який хлопчиком знав Параджанова. Які архівні матеріали у новому фільмі від цієї родини?

- Іллєнки надали відео, які Юрій Герасимович знімав ще на любительську камеру. Один епізод – київський. Ще два записи з його поїздки в Тбілісі. Вони раніше ніде не публікувалися.

- Які ще унікальні матеріали є у фільмі, які до цього часу не були оприлюднені?

- Унікальниим аудіоматеріалом є розповідь Сергія Параджанова про не знятий ним фільм «Слово о полку Ігоревім». Це зроблений запис на аудіокасету.

- Як виникла ідея поєднати у документальному фільмі архівні матеріали та лялькові образи: Параджанова, його дружини Світлани Щербатюк, Юрія Іллєнка, Лії Брік?

- Про Сергія Параджанова знято чимало документальних фільмів. Ми не хотіли робити 101-й  –  подібний до інших. Й оскільки Параджанов сам робив ляльки, захоплювався ними, то вирішили піти через таку форму і метафору. Мені здалося, що це буде цікаво для розкриття образу. Власне в ниточках, за допомогою яких рухаються персонажі, і в ляльковій умовності є і образ, і драма самого Параджанова. Радянська система з митців завжди хотіла робити маріонеток, але не всі піддавалися такому керуванню.

- Хто створював ляльки для фільму? Чия ідея, наприклад, вдягнути дружину Параджанова у жовто-синю сукню?

- Художник-постановник – Шевкет Сейдаметов, він навіть зовні схожий на Сергія Параджанова, тому зіграв його в епізоді на початку фільму – образ майстра, який створює ляльку, вдихає в неї життя. Це моя друга картина з кримськотатарським художником. Першим був «Будинок «Слово». Незакінчений роман». Шевкет робив весь нематеріальний світ фільму. Потім я його запросив працювати над «​​Сентиментальною подорожжю до планети Параджанова». Образи проговорювали, я ставив завдання, а Шевкет із підручних матеріалів створював персонажів.

Проте лялька – це просто лялька. Її треба рухати, щоб вона ходила чи робила інші дії.  Актор-лялькар у фільмі – Станіслав Щокін.

«Я ЗАВЖДИ РОБЛЮ ФІЛЬМИ ДЛЯ СЕБЕ»

- Чому для вас важливо було передати у фільмі, що Сергій Параджанов – людина-феєрія, яка навколо себе постійно створювала свято, змістовне шоу?

- Це була натура Сергія Параджанова – робити мистецькі провокації, інсталяції, колажі, шоу з людей, речей, з предметів антикваріату і навіть подій. Він фонтанував такими активностями, бо це був його природний стан, невід’ємна частина його таланту.

- «Сентиментальна подорож», як і документальний та художній «Будинки «Слово», – це фільми про намагання радянської системи зламати митців. Але вони не про «синдром жертви», а про переосмислення досвіду, щоб не повторювати помилок. Кадри, наприклад, збереження коштовностей батьками Сергія Параджанова можна сприйняти як певного роду приманку для масового глядача. Для якої аудиторії ви знімали фільм? 

- Ви знаєте, я ніколи не заохочую глядача. Це роблять комерційні студії, які йдуть по накатаних шаблонах, беруть перевірених акторів, адаптовані сценарії. Це, взагалі, не про мене. Я завжди роблю фільми для себе. Якщо мені це цікаво, то буде цікаво й іншим людям, я так вважаю.

- Тому досить детально відтворили прем’єру фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року, коли протестували проти арештів інтелігенції, згадуючи Чорновола та інших?

- Той день став поворотною точкою для загалу і Сергія Параджанова.

А загалом «Тіні забутих предків» – це одна з кращих картин світового рівня, де роботи Фелліні, Куросави Бергмана. Унікальний фільм показав, як може використовуватися образ та поетична метафора.

- Два кінофестивалі – Одеський міжнародний, який пройшов у Києві, та Docudays.UA – представили фільм «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» як омаж, що в перекладі означає «наслідування». Кому – Сергію Параджанову?

-  Це не моє визначення. Так пишуть кінознавці і кінокритики. Думаю, вони довго будуть визначати жанр, тому що подібного документального фільму, мабуть, не існує. Власне, це життєпис Параджанова, від дитинства до смерті, розказаний за допомогою ляльок та документальних речей, зокрема, доносів, спогадів про кінорежисера. Плануємо створити фестивальну історію стрічки, випустити у прокат, а потім показати на телебаченні.

Валентина Самченко, Київ

Фото Олександра Клименка