Як шістдесятниці мистецтвом протидіяли тоталітаризму
В Українському домі демонструють унікальні твори та обереги, з якими політв’язні з УРСР відбували незаконне покарання
До кінця серпня у Києві в Українському домі проходить велика виставка «Матерія Matters. Український арттекстиль», в якій представлено понад 120 художніх творів понад пів сотні авторів за останнє століття. Поєднання у назві різних значень слова вказує на те, що відтворено мистецький всесвіт, який об’єднує експонати не лише за техніками створення і матеріалами, а й сутнісним наповненням.
Особлива частина експозиції – розповіді про трьох мисткинь-шістдесятниць: Любов Панченко, Стефанію Шабатуру, Людмилу Семикіну та їхнє оточення. Це коло Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської, які діями протистояли радянській владі й перемогли її. Хоча залякувань і незаконних утисків за проукраїнську позицію було дуже багато, навіть фатальних. Тож у виставці виокремлена зала, де розповідають про вишиті обереги, які були в тюрмах з незаконно ув’язненими за часів СРСР українцями.
Укрінформ розповідає про актуальність яскравих моментів життя і творчості шістдесятників. Говоримо зі співкураторкою виставки Тетяною Волошиною та сином-художником Шевченківської лауреатки Людмили Семикіної – Сетраком Бароянцом.
ЛЮДМИЛА СЕМИКІНА (1924-2021): ШИЛА СТРОЇ ДЛЯ СВОЄЇ МРІЇ
Створені Людмилою Семикіною арткостюми – величні, десь двометрові Сарматський цар і Сарматка, Тур, Князь Тетерів і Дзвінниця – відразу привертають увагу відвідувачів виставки монументальністю. Хоча зроблені з сукна і декоративних тканин. Мисткиня над ними працювала у 1992-1996 роках. До того, зокрема, створювала костюми для фільму «Захар Беркут». Співкураторка виставки «Матерія Matters. Український арттекстиль» Тетяна Волошина називає ці представлені просторові об’єкти текстильною скульптурою, а Сетрак Бароянц – текстильною пластикою.
Після здобуття Незалежності України Людмила Семикіна створила кілька колекцій арткостюмів (тоді вони називалися, як і в давні часи, строї): «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Модерн» (загалом – понад 30 образів), які не часто експонуються. За ці роботи, зібрані у виставці «Високий замок», мисткиня у 1997 році отримала Шевченківську премію.
23 серпня минатиме 100 років з дня народження Людмили Семикіної.
У 1953-му Людмила закінчила Київський художній інститут. Стала активною учасницею Клубу творчої молоді «Сучасник». Була співавторкою створення вітража «Возвеличу малих отих рабів німих» у вестибюлі Київського університету імені Тараса Шевченка, який відразу ж було знищено весною 1964 року, бо функціонери побачили в ній невідповідність принципам соцреалізму. Людмилу Семикіну та Аллу Горську виключили тоді зі Спілки художників, що в ті часи означало – позбавили можливості працювати за фахом. Вдруге мисткиню виключили зі спілки після того, як поставила підпис під листом на захист В’ячеслава Чорновола.
Костюм у творчості мисткині з’явився в 1960-ті роки як захоплення, яке вона розвивала і максимально в нього занурювалася. Після виставки «Народні традиції в сучасному одязі», ініційованої Аллою Горською, про Людмилу Семикіну заговорили як про художницю, яка шукає нові пластичні форми саме українського костюма. Поступово мисткиня перейшла від вжиткового характеру національного одягу до суто декоративної пластики в образах. Їх витоки – із давньої Русі, тобто України.
За словами сина, над орнаментами арткостюмів Людмила Семикіна у віці після 65 років працювала дуже наполегливо, відповідально і кропітливо. На якийсь із елементів декору могла витратити тиждень. А власне модель могла виготовити за кілька днів. «Фізично зібрати конструкцію було значно легше, аніж візуально визначитися, щоб вона асоціювалася зі скіфським або галицьким образом», – розповів син художниці.
Ще на виставці представлені колажі-картини з текстилю Людмили Семикіної: «Берегиня», «Громовиця» і «Ніч». Окремо виставлені дві жіночі свити та чоловічий сердак 1960-1970 років, які майстриня шила для творчої та наукової інтелігенції. Цей одяг був своєрідним маркером патріотичної позиції. (До речі, знавці в жодному разі не радять називати ці речі буденно «пальто»).
«Народний крій мама удосконалювала, міняла, але принцип свити залишила, – розповідає «Укрінформу» художник Сетрак Бароянц, який надав для виставки родинні речі. – Можна сказати, що у 1960 роках була «відлига», а можна сказати й Відродження: коли з’явилася можливість заглиблюватися в національні традиції і теми, пізнавати історію. Це спонукало маму, окрім живопису, створювати костюми».
«Парнас часу надихав і народжував образи. Було бажання поєднати зміст і форму, зняти невідповідний сірий одяг. Подумки народжувалася нова пластика. Я не мусила вигадувати ідеал. Він був навіч. Ось наша еліта, наша аристократія духу – ще не вказані лицарі відваги, академіки гідності епохи», – так говорила Людмила Семикіна.
Пошиті мисткинею свити і сердаки – як одяг для особливих подій – носили, зокрема, дружина Леся Танюка та Іван Драч. Дружина Євгена Сверстюка свою таку річ передала у Музей шістдесятництва, розповів Укрінформу Сетрак Бароянц. А в музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» є спогади завідувачки кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка Дзвенислави (Дзвінки) Калинець-Мамчур про те, що такі свити мали її мама Ірина, яка була ув’язненою за радянських часів, та власне Людмила Семикіна.
В одному з останніх інтерв’ю шістдесятниця зауважила, що створювала одяг незалежної України. «В мене невідомо як сталось, що я мріяла (конспіративно, звичайно) про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки», – ці слова Людмила Семикіна сказала дослідниці Тетяні Філевській.
Син художниці Сетрак Бароянц розповідає, що музейники і дослідники більше цікавляться модерністськими тенденціями у творчості Людмили Семикіної. Вважає, що не заслужено немає запиту на колекцію ескізів костюмів невеликого розміру 1961-1963 років (десь двадцять), замовлених, напевно, театром чи естрадним колективом. «Не має значення, що відшили за цими ескізами і хто вдягав ті костюми. Має значення, що художник запропонував і розробив», – каже співрозмовник.
СТЕФАНІЯ ШАБАТУРА (1938-2014) ТА ЇЇ КАССАНДРА З КОЗАКАМИ
В одній залі виставки «Матерія Matters» разом з роботами Людмили Семикіної представлено великий гобелен Стефанії Шабатури «Кассандра»: на всю стіну, аж нижня частина викладена на підлозі. Сюжет античної Трої авторка доповнила образами, які перегукуються з козацтвом. І слова-заклик «Прокинься Троє! Смерть іде на тебе!!!» у 1970-1971 році, коли майстриня створювала цю роботу, набували ширшого змісту.
Тож цей гобелен, а також ще один – «Леся Українка» із трьома фігурами і написом «Або погибель, або перемога. Сі дві дороги перед нами стане», – найбільше зацікавили кадебістів у січні 1972 року, коли проводили обшук у львівському помешканні мисткині. Її заарештували у період, який в українській історіографії отримав назву «великий покіс» української інтелігенції, – за поширення самвидаву, зокрема, збірки Василя Стуса «Веселий цвинтар». Слідчому особливо муляло те, що раніше сфотографувала ці гобелени американська громадянка для Інституту модерного мистецтва у Чикаго. Тож ці мистецькі роботи тоді конфіскували.
Термін правозахисниця і художниця текстилю Стефанія Шабатура, учасниця Львівського клубу творчої молоді «Пролісок», відбувала в жіночому таборі ЖХ-385/3-4 в селищі Барашево Теньгушовського району Мордовії. За 5 років ув'язнення загалом 115 діб провела в карцерах і півтора року в ПКТ (приміщеннях камерного типу).
До 1974-го у таборі мисткині не дозволяли малювати. Коли все ж домоглася, щоб їй привезли фарби, олівці, пензлі та папір, однак на початку 1976 року адміністрація табору додатково покарала художницю спаленням 150 її малюнків. Бо вони «абстрактні» або такі, на яких зображено табір.
Тоді, на знак протесту, Стефанія Шабатура відмовилася від роботи. І її відправили спочатку у карцер, а потім на пів року у ПКТ. У той період по-варварськи знищували творчість і Надії Світличної (вишивки) та Ірини Стасів-Калинець (вірші). І це викликало хвилю протестів у місцях незаконного ув’язнення українських мисткинь, яких називаємо шістдесятницями.
Ні що не зламало потяг Стефанії Шабатури до справедливості. На початку грудня 1979-го вона повернулася у Львів додому. Однак її відмовлялися прописати у квартирі, де жила її хвора мати – вдова учасника війни. Рік перебувала під адміністративним наглядом.
Фактично відразу мисткиня активно включилася в національне відродження. Була активісткою Меморіалу, Народного Руху України. Мисткиню обрали депутаткою Львівської міськради, яка ухвалила історичне рішення 3 квітня 1990 року підняти синьо-жовтий прапор на Ратуші. Це зробили Стефанія Шабатура, Зеновій Саляк та Євген Шморгун.
Львівський спротив радянській владі на виставці «Матерія Matters» в Українському домі продемонстровано також різновидом колажу – асамбляжем та ручним ткацтвом Олександри Крип’якевич-Цегельської. Разом із чоловіком-істориком вона активно підтримувала рух опору.
«У свої текстильні завіси і гобелени у 1970-1980 роках Олександра Крип’якевич-Цегельська вплітала приховані сенси, промовляла мовою символів, які для представників радянської влади не були очевидними», – каже співкураторка виставки Тетяна Волошина.
Власне мисткиня сама про це свідчить. «У всі свої роботи я вкладала якусь «тиху бомбочку», не могла робити просто декоративні речі, а завжди робила їх проблемними, або до визначної дати, яку в Росії замовчували. Наприклад, мій гобелен до 350-ліття Києво-Могилянської академії. У Росії всі мовчали, а то найвища освіта в Європі на той час. Я зробила гобелен, який виставляли в Києві. На ньому спудеї тримають книжку, а на тій книжці – герб Мазепи. В КДБ не знали, що то за значок, а для мене то була ця «тиха бомбочка», яку я заклала в цю роботу».
Ця цитата Олександри Крип’якевич-Цегельської розміщена поряд з її гобеленом початку 1970-х років «Скіфська баба» – нагадуванням про нашу давню історію.
ВИШИВКИ З МІСЦЬ НЕЗАКОННОГО УВ’ЯЗНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ
Український арттекстиль – це й багатющий спадок вишиваних декоративних і вжиткових вишитих речей. Тому у виставці «Матерія Matters» – не дуже багато, але яскраво представлена ця творчість.
Зокрема, яскрава наволочка «Риби» 1951 року за ескізом Ганни Собачко-Шостак (1883-1965). І довге червоно-чорне панно Марії Примаченко 1952-го року, на якому зображені над квітково-рослинним орнаментом будиночки школи і сільради, люди, літак, криниця-«журавель» і ці птахи. Прикметно, що коли після Другої світової війни художниця певний період не малювала – однак вона вишивала. Бо це спосіб самовираження і медитації, часто навіть не усвідомленої, але закладеної досвідом поколінь.
Окрема зала – вишиті речі-обереги, які українці створювали у місцях незаконного позбавлення волі за відстоювання незалежності України у радянські часи. Виставка «Матерія Matters» нагадує, що створений Сталіном ГУЛАГ (абревіатура від назви російською мовою Головного управління таборів і колоній, – ред.) – це загалом близько 30 тисяч різних місць ув’язнень. Історикиня Оксана Кись зазначає, що загальна кількість репресованих від 1920-х до 1953-го (рік смерті диктатора) могла становити 25-30 млн людей. Наприклад, у Степлагу (поблизу Караганди у Казахстані) у червні 1954 року частка українців була – 46,3%.
У таборах розрадою для працьовитих і творчих політв'язнів з УРСР було вишивання. Нитки часто добували розсатуванням речей, голки робили з риб'ячих кісток, сірників чи шпильок – і вишивали. Коли таборове начальство бачило часто потай створену красу, то замовляли, бувало, і речі своїм дружинам.
У вітрині виставки відвідувачі торбу з дуже делікатною вишивкою і означенням «Львів» та «1952». Цю річ, яка нині є частиною колекції Національного музею історії України, створила у в’язниці Ольга Мацелюх (1930-2021) – дружина Михайла Гориня.
«Прощалася я з рідним Львовом по-літньому теплого, сонячного 16 вересня 1952 року. Етап. Київ. Золота осінь і в Києві, – згадувала дисидентка і майстриня художньої вишивки (Погідне, блакитне небо, лагідне сонце в блакиті. Щемно так серце б’ється: прощай рідна Україно на 25 років! І ти, золотоглавий Києве, прощай! Київ бачила вперше через заґратоване віконце воронка).
Ольга Мацелюх пройшла весь табірний всеобуч і стала справжнім політв’язнем. Була «роботягою» – ходила на загальні роботи. Це була важка праця з високими нормами виробітку. У морозні дні жінки корчували дерева, довбали промерзлу землю джаганами, сокирами, кувалдами, ломали – аж іскри летіли – будували дорогу через лісотундру… Спогади дисидентки про це є в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у Львові.
А на виставці в Українському домі представлені вишиті речі не лише жінками, а й чоловіками. Зокрема, рушник Федора Мережка. Рік його народження лишається під питанням. У 1920 році його призвали до Червоної армії. А 29 листопада 1937 року в Харкові капітана заарештували за обвинуваченням у шпигунстві і через два місяці стратили. Рушник і сорочку із в’язниці було надіслано дружині. Ці речі – так само з колекції Національного музею історії України.
ЛЮБОВ ПАНЧЕНКО (1938-2022): ЯСКРАВА УКРАЇНА, ЯКУ НЕ ЗДОЛАЄ ВОРОГ
Однією з провідниць українськості, культури і мови була всебічно обдарована художниця і модельєрка Любов Панченко, яка входила до числа активних дієвців київського Клубу творчої молоді «Сучасник». Вона писала акварелі, друкувала лінорити, розробляла одяг, вишивала, створювала авторські аплікації з тканин. Закінчила Київське училище прикладного мистецтва (відділ вишивання). Згодом вступила на вечірнє відділення факультету графіки Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова.
Квітковим і геометричним орнаментом прикрашала авторське вбрання й аксесуари. Працювала художницею Республіканського будинку моделей. Журнал, який тоді мав назву «Радянська жінка», друкував схеми її вишивок та ескізи одягу. У 1968 році у Донецьку проходила виставка її дизайнерських моделей. Але «відлига» закінчилася – і не «шароварну» творчість із яскраво вираженим народним стилем воліли вже не помічати у публічному просторі.
Однак Любов Панченко продовжувала обстоювати українську мову і культуру, підтримувала політв’язнів. Малювала писанки, вишивала строї для хорів. Відроджувала з однодумцями традиції колядування.
Мисткиня народилася поблизу Києва в селі Яблунька – нині це район Бучі, яка стала відомою всьому світу після тимчасової окупації російськими військами у лютому-березні 2022 року. Її приватний будинок після окупації був непридатний для проживання художниці-шістдесятниці, яка була вкрай виснажена після ледь не місячного голодування через російсько-українську війну.
Її здоров’я вже не вдалося відновити. Любов Панченко не змогли зламати кадебісти, але вона постраждала від сучасної російської навали. Знесилена голодом і холодом, мисткиня померла у київській лікарні в останній день квітня. Напередодні повномасштабної війни свої роботи передала у Музей шістдесятництва.
До кінця серпня серед експонатів виставки «Матерія Matters. Український арттекстиль» експонуються яскраві авторські речі Любові Панченко, які вона носила: пояси і головні убори. А також тканинні колажі-картини: «У світ», «У зоряному просторі», «Купальська ніч».
Підібрані за кольором і фактурою клаптики передавали світло і тінь, відтінки основного кольору, жорсткість або навпаки розмитість контуру, хитросплетіння точно вивірених графічних ліній створювали магічну ілюзію об’ємного живописного полотна – так народжувалися її колажі-аплікації з пальтової тканини на пресованому картоні, розповідає про роботи Любові Панченко завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська.
І додає: «Талант Любові Панченко був очевидним для всіх, хто хоч раз бачив її роботи. А проте їй відмовляли у виставках і публікаціях, вона лишалася невідомою для широкого загалу. Усе, що б не робила Любов Панченко, було пов’язане духом свободи і українським національним колоритом, а на це в СРСР попиту не було».
Талант багатьох українок і українців чинив спротив творчістю імперській та тоталітарній системам, центром яких була Москва. Культура не може бути поза політикою. Бо вільне самовираження укріплює націєтворчі процеси.
Валентина Самченко, Київ
Фото Володимира Тарасова та архівні.