Олесь Санін, кінорежисер

- Питання, яке ми завжди ставимо нашим гостям, – яким був день 24 лютого 2022 року, що ви відчували, де були, чи думали про те, що війна буде?

- Я знав, що війна буде, за декілька днів уже це було абсолютно ясно, ми стелефоновувалися з друзями, що робити в разі офіційного оголошення війни, чи ми вже будемо розуміти, що буде відбуватися. Всі мої діти мали інструкції, що робити, старші діти – коли треба, як приїхати і т. д. Я заправив автомобілі, у всіх дітей були ці тривожні валізки, але я поїхав у переддень в Івано-Франківськ, тому що нам треба було закінчити фільм «Довбуш». Серед друзів, які мали військову підготовку, вже говорили, що, де, в кого яка мисливська зброя, у мене пів гаража пляшок стояло для «коктейлів Молотова» і т. д. А я був в Івано-Франківську, я поїхав туди записати музикантів з Гуцульщини, о 3-й годині я встав, не міг спати, зібрав валізу і чекав. І прийшли перші повідомлення про те, що Путін оголошує війну. Я встав, внизу була консьєржка, бабуся, запитала, що таке, я сказав: війна. І побіг на вокзал.

- Зрозуміло, люди тікали з Києва, а ви їхали в Київ?

- Я повертався до родини, ми домовилися, і стало зрозуміло, що треба вирішувати все. Ми з родиною до останнього були в Києві, я розумів, що треба вивезти молодших дітей, і зустрівся з друзями, з оператором картини Сергієм Михальчуком. Ми домовилися, що вивеземо родини і повернемося, де ми зустрічаємося, як ми будемо діяти, зв’язалися з друзями, які вже починали збиратися, між собою спочатку. Не було ще навіть офіційно оголошено призову... Але вже були якісь контакти, далі почалася війна. Ми зібралися в таку невелику групу, розуміли, що нам треба висвітлювати події, які будуть відбуватися, максимально швидко передавати їх в європейські, американські медіа, щоб вони знали, просити відразу про допомогу і т. д., тому що було зрозуміло, що від такої армади буде тяжко втриматися. Я вивіз дівчат усіх, потім дочка старша повернулася... 

Головне – що я точно знав, що буде війна. Думав, можливо, поталанить і вона станеться трошки пізніше, після прем’єри фільму, але це така була...      

- Надія. Як Олеся Саніна змінила війна? Тобто як ви змінилися, і чи вам, може, довелося робити те, чого не робили до 24 лютого 2022 року?

- Олеся Саніна війна змінила, з Майдану 2014 року, у мене розбиті серце і душа тим, що я зрозумів, що ніяка краса не врятує світ, тому що куля може знищити носія цього всього світу, кожного з нас, в якому є краса. І про те, що я слабкий як художник, бо я все життя вчився шукати в людині прекрасне, в будь-кому... Думав, що ворога можна в чомусь переконати словами, інтелектом, показати, що ти йому не ворог, своєю бездіяльністю і т. д. А ворог – набагато грубіший, він просто приходить і тебе вбиває, не питає, в нього просто тваринні (та навіть тварини так не роблять) якісь інстинкти, що приходить тебе знищити, і жодних нема цьому аргументів. І тут твоє мистецтво слабке, і твоє життя, моє життя в цьому випадку – безглузде. Я мало чим корисним можу бути в час, коли приходять і знищують просто тебе самого, отак мене.

Тепер я точно знаю, для кого я повинен знімати кіно. Не якийсь ефемерний образ глядача, точно не високочолі, дуже поважні люди із зеленим волоссям, у червоних штанах, на кінофестивалях, які кажуть: Боже, яка чудова форма! Я перестав боротися, для мене це якась безглузда історія, ница зовсім, боротися за різні статуетки ведмедів, пальм, різні ці історії…

- Не хочете?

- Ні, це я давно не робив у кіно, але точно зрозумів, що це – омана, і що є зовсім інша історія і зовсім інші люди, яким дуже важливо буває подивитися твій твір, і ти їм на ту секунду можеш дати надію, і це тепер дуже потрібно для України. Оце так я змінився, я вже провів декількасот творчих зустрічей щодня. Я спілкуюся тепер переважно з військовими, частково з біженцями (я не люблю це слово, дуже) з України, які тимчасово покинули Україну. У мене було в день 2–3 покази фільму, і тепер це здебільшого військові інститути, госпіталі. Так що намагаюся там показати тим людям, яких я безмежно люблю та їм вдячний, що їхнє життя не безглузде, їхній подвиг буде оспіваний, те, що вони свідомо віддали свої життя, кров, здоров’я заради інших, що це – не безглузда справа.       

- От ви розказуєте про те, що фільм показуєте, «Довбуш» зокрема, у шпиталях. Я знаю, що ви його возили і в зону бойових дій…

- Так, і тепер він там іде.

- Як військові реагують на фільм? Ви ж з ними комунікуєте, спілкуєтеся. Для чого ви цей фільм показуєте? От що вони вам кажуть?

- Першими глядачами фільму «Довбуш», до прокату, 16 серпня 2022 року були бійці 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.

- Символічно так.

- Так, вони тоді тільки отримали звання, і я говорив з командиром, дуже довго ми отримували дозвіл, тому що вони зовсім «на передку», там не пускали ніколи. У нас ці всі ще були журналістські посвідчення і волонтерські, ще старорежимні. Ми отримали дозвіл від Генерального штабу, особисто тоді від Головнокомандувача, і поїхали, показали кіно. І дуже дивно, сцена була така – це зруйнована школа, в лісі, якої зверху майже не було, – таке глибоко підвальне приміщення, де зробили імпровізований кінотеатр. Ми привезли зі собою проєктор, екран, звук, це все розстелили, а бійці – просто в грязюці, у крові…

- Це максимально, що ви могли знайти якусь локацію, щоб показати фільм.   

- У них там – місце, де вони можуть ховатися. Командир наказав – вони приходять, проходять повз тебе, думають, що якийсь волонтер приїхав. Питають: а що буде? – Той відповідає: кіно. – Кіно? Яке кіно? – Каже: український фільм. Але для солдата на війні дві години, поки не заряджаєш міномет, чи не несеш скривавленого товариша, чи не ховаєшся від мін ворога, – це час, коли  можна поспати, покурити...

- А тут привезли «Довбуша».

- ...Прийшли дивитися, і в перші хвилини фільму (а початок там – екшн, там війна польська 1732 року, яка за задумом продюсерським мала якби такі тригери фільму, наперед жанрового якогось означення) вони сиділи з повністю розслабленими обличчями і дивилися на екран. Тому що це те, що з ними відбувається навколо.

- А ви з ними сиділи, спостерігали?

- Я з ними сидів. Думаю, провал, взагалі це нікому не цікаво. Як так, що? А вони дивилися. Думаю, все, провал. А потім почули рідну мову, побачили пейзажі, а частина бригади – добровольці, більшість з них із Прикарпаття, Закарпаття, Волинської, Тернопільської, Хмельницької областей, частина була просто з тих місць, де фільм знімався. Вони побачили: о, то наша гора, – і почали розмовляти, розпитувати і десь так, напевно, через 20 хвилин фільму дивилися всі разом, як в пабі дивляться чемпіонат світу з футболу і наші виграють, так приблизно. І це – неймовірна енергія.

- Можливо, вам запам’яталися слова якогось бійця, що підійшов і вам сказав щось таке яскраве?

- Я скажу, що вже після фільму ми всю ніч розмовляли. Їм оголосили помивку, а потім командир мене попросив, що на наступний день він зробить ротацію, і ті, хто не бачив, ті, хто реально в окопах, щоб вони побачили. В іншому місці наступного дня їм теж показали, бо вони всі говорили про це. І підійшли. Один чоловік мені каже: слухай, яка красива в тебе оця артистка, що грає Марічку, точно як моя дружина. І показує мені фотографію, а це – абсолютно інша жінка, зовсім іншого типу, віку, а він побачив в ній ту, кого любить, ту, заради кого він тепер там перебуває. І вони мені переказували, вони раз подивилися фільм – і шматками мені просто його цитували, питали якісь деталі. Деякі з них були для мене трохи незвичні, питали мене про зброю, а як, що було, типу, про свою військову справу. Але більшість говорили про родину. О, такі класні, вони розібралися, хто там кому брат, все. Почали всі говорити, це дуже важливо: покажи, напиши, як тільки будете показувати, я скажу дружині, коли будете показувати в Тернополі. Із розмов з ними я зрозумів: важливо не тільки показати фільм, а важливим для них є спілкування.

І це – одна з таких історій, якою я тепер займаюся, люди дивляться кіно, а ти повинен з ними говорити. Тому що вони мають знати, хто оцей дядько, якого показують по телевізору, який до них приїхав у військову частину з фільмом. Вони можуть і без мене дивитися кіно, ні, ти їм теж цікавий. Я маю на увазі, що коли ти з ними говориш, це не безглузда історія, значить, він тут захищає, а там є хтось в тилу. Я ненавиджу ці наші слова: культурний фронт, юридичний фронт, коротше, вся наша фронтова. Насправді фронт – один, ми – тил. І ми маємо максимально давати знати фронту, що тил – міцний, що тут є ті люди, які тримають цей тил. Це те, заради чого вони воюють на передовій. Тому тепер для мене це стало частиною сенсу існування і професії, і роботи. Але ще дуже для мене важливо, я переконую колег своїх, всіх, що ми повинні вже тепер діяти і працювати, як після перемоги. Ми не можемо чекати, тому що прийшов ворог забрати наше життя.

- Що ви маєте на увазі, кажучи працювати, як після перемоги?

- ...Наше майбутнє працює тільки як перемога. Значить, треба вже одразу думати про перемогу, ворог прийшов вкрасти наше життя, ми не маємо дати ворогу це зробити, він прийшов страхом нас завоювати. У нас є магія, пісенька про Путіна, якщо ви пам’ятаєте, включили цю історію: ми тебе не боїмося, і страх почав розчинятися.

- Магічно.

- Магічно, так. Тому вже зараз потрібно не формувати у дітей страх, що ми будемо робити, а щоб вони знали, що вони будуть жити в успішній європейській країні, будуть тими людьми, які мають дивувати світ, будувати нові комунікації, розбиратися з цим штучним інтелектом.

- Таке формування позитивного мислення.

- Це не позитивне мислення, це мислення майбутнього... І цей страх, який нас блокує, ми не повинні дати, щоб він знищив майбутнє дітей. Ми ж за нього боремося, за нього помирають воїни. Треба вже зараз це формувати, жити, як після перемоги. Я постійно говорю в Академії мистецтв, що ми повинні це робити, формувати, тому що в нас не буде часу після юридичної перемоги. От настав цей день і що? Наступного дня яблуні знову зацвіли і зародили? Ні. Нам треба вже зараз ці парості садити, за ними доглядати, щоб вони зародили, тому що в дітей, у всіх крадуть життя. Цей час не повернеться ніколи, тому ми повинні поспішати жити.

І є ще такий момент, який трошечки надихає: якщо знати, хоч трошечки цікавитися, історію культури, історію народів, взагалі історію, то завжди після таких подій, як отака війна, що в нас, ця нація, лауреатів Нобелівської премії і з літератури, народжує фантастичні симфонії, які потім грає і дивується весь світ, з’являються нові течії живопису, знімаються фільми і т. д. Тому що ціна нації, коли вони пережили одномоментно історично величезні болі, розчарування, страх... З іншого боку, вони побачили жертовність інших людей, яких знали особисто, або історії, що надихали їх на подвиг фактично. Ми тепер живемо в цей історичний час, поруч з нами – епічні герої, про яких писали книжки, товсті романи, складали пісні й т.д. Ми живемо поруч з ними, кожен з нас потенційно такою людиною може бути іноді, бо кожен до себе це прикладає... Я думаю, я вірю тут в Україну.

- А в українців же – велика потуга.

- Вони дають світові надію, всьому світу, на них озираються інші народи. І тепер це випробування, чи залишиться Україна в найближчій історичній перспективі, через тисячі років чи буде жити наша мова, чи буде жити наша пісня... Тому про це я зараз намагаюся говорити, намагаюся так жити, спішити жити.

- А я ще хотіла про «Довбуша» запитати, бо вже трохи більше ніж рік минуло, як ви презентували цей фільм, це було символічно, в День Незалежності України. Як ви прожили цей рік «Довбуша»? Тобто це реально ваша перемога, ваше визнання, ваша слава, перемога стовідсоткова?

- Я скажу вам точно, і це буде правильна історія, не тільки моя вона. От згадайте мого колегу, товариша, журналіста, ну вашого колегу, який отримав «Оскар» за найкращий фільм, і це був перший український, це дуже справедливо і правильно, «20 днів Маріуполя». Він сказав: я би цю статуетку поміняв на те, щоб не було війни. У мене – таке саме відчуття. Мені часто кажуть: ось подивіться, касові збори, який успіх, скільки глядачів і т. д., а я не можу відчути цю насолоду перемогою.

- Тобто ви не могли пережити це щастя перемоги?

- Яке щастя? Довкола війна, помирають друзі, у мене в родині величезні втрати. Як би вам сказати? Я би все поміняв, щоби не було війни... Але з хорошого – я радий, що цей фільм на часі, що він почав надихати якусь частину людей на боротьбу, на те, що це все не дарма. Мені вдалося розказати історію не тільки воїнів, опришків і т. д., а ще й історію жінок, які відпускають тих, кого люблять, на цю боротьбу, що це почули. Я радий, коли бачу по військових частинах, на шевронах просто пишуть слова з фільму, особливо єгері, там просто десь, якимсь піратським чином, друкують борди з текстами фільму, коротше, ціла історія. Я цьому радий, але не щасливий, я намагався пояснити, що переглянув цю історію успіху, професійного успіху для себе. Глядач – тільки коли дивиться на екран. Коли з’являється в час війни, тривоги хвиля надії, радості маленької, яку ти можеш подарувати своєю творчою роботою, – це фантастична штука. І вона не ділиться на якісь успіхи, нагороди, просто це зовсім інше, те, що ти по-справжньому можеш бути комусь корисний, – це фантастична штука, вона не міряється ніякими перемогами, ніякими званнями, нічим.

- Такі переживання... Про родину вашу, тому що вашої родини війна теж жорстоко торкнулася: наречений вашої доньки Іванни Крістофер загинув, йому було 27 років, і він віддав своє життя саме за Україну.

- Він громадянин Сполучених Штатів Америки, добровольцем приїхав захищати Україну, упевнений був, принаймні мені говорив у розмовах, що тут, в Україні, вирішується доля всього світу, що немає більшого сенсу, ніж захищати свободу в нашій державі, тому що від того, чи виграє Україна, буде залежати, чи взагалі правильно жило людство. Він це розумів, він, ціла група людей, які приїхали, він був професійний військовий, пройшов чотири військові кампанії, зокрема за кордоном, і добровольцем приїхав сюди. І, на жаль, в цьому проклятому Бахмуті загинув. А перед цим  (військові пишуть такий документ, як заповіт) сказав, що якщо загине, а він ішов на ту операцію, де вижити було майже неможливо, тому що він ішов забирати з оточення своїх побратимів військових і їх вивів, кого зміг, і вже в місці, куди вони винесли поранених, КАБом накрило прямо це місце... Він заповів, щоб його поховали в Україні, і це був нонсенс, тому що він, як мені сказали, був першим американцем, якого поховали тут. І він хотів у разі своєї смерті, щоб українці колись побачили на військовому цвинтарі ім’я американця та американський прапор. Якщо він там буде стояти, вони розумітимуть, що люди з усього світу приїхали боронити свободу всього світу на нашу землю.

- Не знаю, наскільки це правильне питання, але чи історія Крістофера та Іванки може бути в основі вашого майбутнього фільму, чи думали ви про це?

- Ні, я його зняв уже. Я не знав, я не знав, що я зняв це вже в кіно. Вони зустрічалися, Іванка поїхала до нього в частину в Харків, його контракт закінчився через три дні. От у мене в фільмі Олекса каже Марічці, коли вона прибігає: треба високо в гори, тебе шукають, тікаємо звідси, он за горою – вже інша країна, там нас ніхто не знає, ніхто не буде шукати. Він відповідає: відпусти мене, відпусти на три дні і я повернуся до тебе. І це точно ті самі слова, які сказав Крістофер Іванні й пішов на три дні, щоб врятувати своїх побратимів, і не повернувся.

- Фільм про сучасну війну плануєте робити?

- Ні. Я не зарікаюсь ні від чого, але навіщо? Що я можу протиставити як режисер, автор, наприклад, кадрам з тіктоку, де ви можете дивитися 10 хвилин одним шматком кадр, що знімає нашоломна камера військового, який один, і ще поранений, з перебитими ногами, побратим перезаряджає зброю, а він відстрілюється, на нього йде рота, і ви бачите всіх, там сотня солдат, він відстрілюється від них, йому в окоп кидають гранату, він її викидає назад, – просто відчуваєш всі ці кулі, по ньому стріляють, а вбити не можуть. Що я можу в своїй фантазії придумати більш яскраве, більш сильне?... Я знаю, що мої колеги, я переконуюсь, що заради грошей і слави, знімають фільми з назвами населених пунктів, які тут були. Вони розповідають в інтерв’ю, що знімають заради того, щоб Захід побачив страждання українців, яким спеціально показують сцени ґвалтування українських жінок, щоб збудити енергію спротиву наших відьом. Це все –  слова, і це все – мотивація, гроші і слава, нічого інакше.

- Але дивіться, пане Олесю, а чи спокійно ви поставитеся до того, що я, Олесь Санін, пропущу цю історичну війну для нас, для українців, бо я вже зробив «Довбуша» і нічого не буду про це знімати, а зніматиму про щось інше? Вам комфортно буде з цим?

- Я думаю, тепер запиту на це немає, мене ніхто не покликав, ніхто не подзвонив, не сказав: Олесю, ти зняв такий фільм, у нього такий успіх, його так люблять люди, ану знімемо ще одне кіно, ми тобі дамо на це гроші. Нема цього і не буде чи ще якось. У мене є пропозиції з-за кордону, від яких тепер відмовляюся, ну просто нема можливості працювати. Мої близькі побратими, з якими робив кіно, просто зараз у військовій формі служать і воюють, з якими робив кіно, Сергій Михальчук, оператор.

- Багато пішло на фронт зі знімальної групи?

- Багато, у нас загинуло вже п’ятеро, семеро пропали безвісти. Кіно військове, у нас же багато піротехніки. Першим загинув Саша Суворов, у нас знімалося багато реконструкторів військових клубів, патріотичних, «Пласту», вони перші пішли, а гинуть всі. Просто у нас знімальна група – три тисячі людей у титрах, ще із залишком, ми все життя в об’єктиві, ми формували любов до людей, і я говорю з ними. Часто каже: я не знаю, чи повернуся з цієї війни, чи зможу я колись в об’єктиві бачити красу, якщо два роки я її не бачу, я бачу смерть, я вбивця. Мені це каже мій друг, товариш, товаришка, тепер там є, каже: Олесю, я вбивця. Як нам це пережити? Очевидно, що буде треба. Як нам залікувати то все вже після війни? Нас рятує тільки те, що це для нас війна справедлива, за нашу землю. Віримо, що Покрова над нами, а ворог – інший. Їхні мами їм теж розповідають, що в них праведна війна, вірять вони в це, так, вони прийшли нас вбити, знищити, зжерти, тому що ми голову підняли, ми хочемо бути вільними, – сиди рабе, так, як і ми. Нічого нема страшнішого в світі, ніж помста раба за свою несвободу. Вони хочуть, щоб всі навколо були раби, інакше життя безсенсовне. Оце ми воюємо з цим, ми воюємо з рабами, і ми повинні в собі вбити цього раба, інакше немає далі нашого життя, нічого буде сказати нашим дітям. Ми воюємо буквально за свою свободу, свободу всередині себе.

- Що, на вашу думку, є важливим сьогодні для митця, для кінематографіста, враховуючи те, що триває війна? Як ми щойно говорили, війна на винищення українців, війна проти нашої нації, війна на знищення всього нашого українського.

- Я думаю, що треба було б знімати, фільми тільки надихають. Я би знімав, я би з величезним задоволенням зняв мюзикл, комедію якусь розумну, красиву й ніжну. Я думаю, трошки іншого жанру, ніж те, що до війни нам показували. Але таке кіно, думаю, було б затребуване для душ людей, які пережили війну. Фантастичні зміни відбулися, позитивні... Ми усвідомили, якої ми крові. Усі ті казки, історії, псалми, думи козацькі, факти історичні, які ми знали, сакралізувалися і стали частиною тебе самого. Ми почали читати власні візерунки на власних вишиванках, розуміти... Люди пішли в театр... Краса, неймовірні якісь відчуття виникають, тому що душа їх потребує, яка набулася у величезному горі, і радості, і співчутті. Я часто кажу: музиканти, співаки, які співають в одному діапазоні маленькому, там три нотки співають. І в мирний час от відчуття: вони такі маленькі, а війна, тут –  горе, а тут – радість. І в тебе виникає величезна партитура твоїх емоційних відчуттів... І коли ти бачиш це все, душа твоя відкрита, і ти намагаєшся все це поглинати, твоє життя стає наповненим, яскравим, і ти стаєш частиною цього, ти дихаєш на повні груди цим життям, тому що розумієш, що воно через мить може закінчитися.

Оце тепер з нами відбувається майже з кожним... Це війна, це обставина, яка впливає на всіх. Як би не хотів, куди б ти там не плив через ту Тису, це все одно на тебе впливає, і життя твоє вже було до і після. У нас вже не буде ніколи життя, як до війни. У нас вже ніколи не буде тих понять, які з нами були. Все інакше. І це треба тепер усвідомити, точно розуміти і йти далі. Ми ніколи не повернемося в ніякі СРСРи, ні по які ковбаси, вже нічого не буде цього. Вже треба інакше. Нове життя, нова історія. Нам, українцям, треба буде зрозуміти, що нас по світу вже більше, можливо. Якщо рахувати всю ту діаспору…

- Ви маєте на увазі, що в країні меншає українців, ніж по світу?

- 30 мільйонів українців, за офіційними даними, живуть поза територією України, 32 мільйони – в Україні. Там ми впливаємо на весь світ. Нам треба не цуратися своїх, допомагати їм, тримати цей зв’язок, тримати те, що ми називаємо нашою спадщиною. Мамі треба дітей наново вчити, тепер вже діти мамів вчать розписувати ті писанки, бо це – історія про наше життя, співати ті колискові, бо ми розуміємо, що ми цим живемо. У сучасному світі зі штучним інтелектом, з тим, що всі найбагатші збираються полетіти на іншу планету, бо цю вже знищать, намагатися зрозуміти – це повнота життя, це те, що ми тепер можемо дати цілому людству. І дати нові сенси того, що щось нам з цим треба робити. Окрім глобалізації і глобального потепління, є ще те, щоб лишитися людьми.

- Я не могла не сказати про це, що до Дня українського кіно 14 вересня Президент Володимир Зеленський відзначив вас державною нагородою, і ви народний артист України. Що для вас ця нагорода?

- Це нагорода для моєї мами, яка вірила, для неї це було важливо. Про нагороду скажу одну штуку. У мене були два випадки, які поміняли моє ставлення до нагород. Один – колись, як був маленький, у мого діда, а він ветеран Другої світової війни, розвідки, купа була цих нагород... Вн був ще головою товариства ветеранів району чи області, у нього такий просто величезний «іконостас» був справжніх нагород, не ювілейних. Я колись його запитав, що це, нащо. А він каже: а ти знаєш, чому бійці на війні, коли йдуть у штикову атаку, вдягають на себе всі свої нагороди? Я сидів і думав: ну, може, не було бронежилетів. Відповідаю: може, від кулі може захистити. Каже дід: ну, це рідкість. Але я думаю: ну буде бігти, і він може відірватися, впасти, як же так, чого, їх же маєш заховати, раз вони такі важливі. Каже: ні, коли ти йдеш на смерть і заскакуєш зі своїм багнетом в окоп до ворога, він дивиться на тебе, бачить твої нагороди і боїться тебе, бо ти ж когось уже вбив, якщо тобі їх дали...

От мама стала щасливою. Я сказав: мамо,тут Президент… Боже, я щаслива! Більш ніхто мені про це не сказав, що вони став щасливий. Отаке моє ставлення до нагород. Так що я намагаюсь не образити тих людей, які вважають, що це важливо...

- А для вас це не важливо теж?   

- Для мене важливі щасливі усмішки моєї родини чи людей, яких я знаю, їхнє щастя...

- Як часто берете до рук бандуру, ліру, на яких граєте?

- Вчора брав. Я трішечки менше тепер граю, ну виправлюсь. Я переважно на колісній  (лірі, – ред.) граю, у мене син тепер грає на кобзі Вересая. Думаю, що непогано буде грати, у нього є талант музичний. Я тепер дуже намагаюся допомагати братчикам, тим, хто сповідує традиційне кобзарство. Навіть допомагаю у тому, що тепер ЮНЕСКО вирішило розглянути визнання традиційного українського кобзарства як нематеріальну спадщину людства. І цього року прискорений розгляд буде. Зазвичай таке розглядають 5–7 років, бо там купа спеціалістів, країн... У них є там своя група експертів. Експерти вирішили, що це треба робити дуже швидко, бо Україна має величезні втрати. І це ще має таку історію для мене неочікувану. Коли я почав говорити з експертами корейськими, японськими, кажуть: це велика епічна традиція, яких в Європі майже не лишилося, ви остання територія європейська, на якій ще живе оця спадщина живого співаного епосу. У Центральній Європі це у XVIII столітті вже зникло, ще десь у XV столітті, а в нас ще ця жива нитка не втрачена.

Наша головна історія, ознака нашої нації – вічна. Сподіваюся, що вона отримає в цьому столітті свою сатисфакцію, – боротьба за волю. Ми нація вільних людей, – це те, що нас об’єднує. Не колір очей, волосся, мова. Але у нас всі ці слова, вся ця історія, вся наша історія епосу, історія нашого народу – це боротьба за волю. Це дуже проста і ясна історія, щоб пояснити іншим. Ще один момент скажу: ми переконали майже весь світ, що ми нація воїнів. Практично переконали. Діти за кордоном вже граються в українців. Але нам треба ще тепер потратити величезні зусилля, щоб ми переконали світ, що ми нація будівнича, що ми нація людей, які можуть подарувати світові якісь нові яскраві ідеї, нове майбутнє, нове розуміння, бачення технологій та ін., що ми можемо з попелу знову відбудуватися.

- Якби ви виграли мільйон, на що б його витратили?

- Ну, мільйон – це не так багато грошей. Я вже потратив декілька мільйонів на РЕБи, кровоспинні засоби. Сьогодні все – для перемоги. Цьому немає жодних альтернатив, жодних історій та ін. Немає поки що. Поки що все – для перемоги...

- Перемога України, для вас це що?  

- Це можливість лишитися вільними людьми, можливість об’єднатися заради нового майбутнього. Це переписати новий суспільний договір про те, що таке добро, зло, що таке закон, що ми маємо берегти, заради чого жити. Це не тільки мої слова, це будуть вимагати вже сотні тисяч людей, які повернуться з війни і будуть вимагати втілення своєї мрії. Це веде до краху будь-яких політиків, які поза цією ідеєю-мрією. Це абсолютно безкомпромісна річ, яка відповідає на питання, за що ми віддавали своє життя і кров. Коли буде сатисфакція, ця відповідь – оце і буде перемога. Звичайно, це історія територій, звичайно, це історія людей, повернення з полону та ін. Але насправді оце відчуття перемоги в кожного буде тоді, коли він на ці запитання собі дасть відповідь: чи ціна цієї перемоги співмірна тому життю, яке ми маємо в перемозі?

- Дякую, для мене ви сьогодні безмежно глибинний.

Тетяна Кулик

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform