Орден Бджоли та його лицарі

Як сватівські пасічники дбають про свій історичний спадок

До Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України «Традиційне ремесло бджільництва у Сватівському районі Луганської області» було внесено в липні минулого року. Промисел існує на Сватівщині понад три з половиною століття. Як свідчать історичні документи, один із перших мешканців міста Сватового (тоді – Сватова-Пристань), козак Ізюмського полку Павло Дябченко утримував у своєму господарстві пасіку ще в 1660 році. Коли прийшли на ці багатющі землі його попередники, документи поки що мовчать.

СТОЛИЦЯ СЛОБОЖАНЩИНИ

Про козака Дябченка та історію бджільництва на Луганщині кореспондентові Укрінформу розповіла відома сватівська пасічниця Ганна Ляшик. Свого часу саме вона готувала облікову картку з обґрунтуванням необхідності визнати бджільництво елементом культурної спадщини, а отже, добре знає всі тонкощі свого ремесла й те, як воно розвивалося на її малій батьківщині. Зустріч наша відбулась у селі Межирічі Черкаського району, куди сім’я Ганни Вадимівни переїхала з Луганщини після повномасштабного вторгнення в Україну армії сусідньої держави.

- Ви ж не із самого дитинства почали займатись бджільництвом. Але коли почали – відчули в собі гени сватівських бджолярів?

- Обов’язково! Ми почали займатися бджолами з суто меркантильних міркувань, коли побачили, що у брата мого чоловіка щось почало виходити. Він отримав перший мед, здав його й отримав за нього гроші. Чоловік подивився й каже: ану й ми візьмемо... Та коли почали займатися бджолами, зрозуміли: мед – це не тільки гроші. Це – здоров’я, ароматерапія. А ще це творчість, тому що, тільки починаєш отримувати мед, розумієш: «Ага, його по-різному можна розфасувати, щось туди додати, зробити якісь смаколики. А з вощини можна зробити свічечки». Так затягнула ця пасіка! Ми обоє працювали в сфері культури. Там репетиції одна за одною, виступи... Приїжджаєш на пасіку – а там гудіння бджіл, і ти налаштовуєшся на це. Боже, це просто така неймовірна медитація! Це – стиль життя.

В «Обліковій картці елемента НКС» сказано, що перші бджолярі у Сватовому з’явились на початку XVII століття, хоча місто, офіційно, засноване в 1660 році, тобто вже ближче до кінця століття. Бджолярка легко усунула це протиріччя:

- Є дата першої згадки, і є легенда. За однією такою легендою, першими там поселилися дві родини, дітей засватали – тому й Сватове. І це саме пасічники були. Тому й на гербі міста в нас бджола намальована.

У Сватівському районі тільки зареєстрованих бджолярів налічувалося три сотні – причому ще до того, як район в рамках адміністративної реформи укрупнили за площею мало не в чотири рази.

- Пасічники і колажі своїх пасік розробляли, і фірмові знаки. В нас раніше був фестиваль «Слобожанський Спас», який проводився раз на два роки. У цей день і на День міста ми влаштовували виставки медової продукції. Тоді й вирішили робити акції на підтримку наших пасічників. Це було ще перед повномасштабним вторгненням і до того, як нас занесли в реєстр НКС. Сама підштовхувала робити такі великі акції.

Тут слід наголосити: Сватівщина – непростий район. Серед усіх на Луганщині він найбільш український і найкреативніший. Достатньо сказати, що років двадцять тому Сватове було (само)проголошено… столицею Слобожанщини. І цей, хоч і неофіційний, статус визнали як обласна влада, так і сусідні райони, аж до російської частини краю, де й досі живуть етнічні українці. У всякому разі, Білгородщина й Воронежчина слухняно відряджали на «Слобожанський Спас» свої творчі колективи. Звичайно, після 2014-го вони вже не з’являлися. Зате у фестивалі почали брати участь гості з Поділля, Донеччини й Полісся.

СТУЛЬНИК І ЗЕЛЕНИЙ БОРЩ

Якщо ж говорити про культурну спадщину, то, за інших обставин, у загальноукраїнському реєстрі могли б фігурувати й інші елементи зі Сватівщини.

- Цим займались відділ культури Сватівської РДА і районний музей, а поставив питання Обласний центр народної творчості. Там сказали: «Ми починаємо працювати з елементами нематеріальної культурної спадщини. Висувайте пропозиції від Сватівщини». Це було десь у 2017-му. Звісно, пасіки першими спали на думку. Це і показово, і продукція, і дуже багато людей працює в цій галузі. Хоча по селах – чимало цікавого. Наприклад, у Мілуватці є стульник, такий дріжджовий хлібний виріб, що складається з декількох ніби булочок, а всередині кожної – засмажка з цибулі й сала. Стульник – тому що частини його господиня стулює в єдиний пиріг... чи коровай? Родичі привозили стульник, який спекла їхня бабуся, і відео, як вона це робила. Подруга спробувала повторити – ні, так не вийшло. Могли б і стульник номінувати на елемент НКС, але ним займаються мало людей в районі. Пасічників набагато більше. У нас через двір – один-два вулики.

До слова, Мілуватка – село кінематографічне. Тут народився видатний кінорежисер, колишній керівник студії ім. О. Довженка Микола Мащенко. Тут знімали фільм (принаймні частину епізодів) «Осіння дорога до мами». Про це й досі пам’ятають місцеві. Чи стосується цей факт бджільництва? Важко сказати. Зате нематеріальної культурної спадщини як такої – напевно.

- У Сватовому традиційно варили зелений борщ. Ми не подавали його як НКС, але отак аналізую, – додає Ганна. – Якось до нас приїхали родичі, і я зварила зелений борщ. Дівчина каже: «О! Оце як до Сватова приїжджаєш, завжди зелений борщ». Але борщ варить кожен у себе в родині, натомість пасічництво у всіх на виду. Як можна було, наприклад, обійти увагою пасіку Ірини Васильєвої? Вони впроваджували всі новації, які тільки з’являлись у бджільництві. Дуже креативна родина Юрія та Ірини Ірхи. Це наші волонтери сватівські. В Юрія ще дідусь займався пасіками.

ВУЛИК... З ХОЛОДИЛЬНИКА

У підприємця Юрія Ірхи любов до бджільництва виникла ще в дитинстві, коли дідусь навесні, прибираючи подвір’я, виставляв свої вулики біля квітучого садка. Потім бджіл вивозили «на Промінь» – у село неподалік, де відбувався медозбір. На Промені було три чи чотири діди-бджолярі, згадує Юрій, у білих вишиваних сорочках, солом’яних брилях. На території стояло три невеличкі стаціонарні будинки: плетені з лози, обмазані глиною і вкриті очеретом. Стіни будиночків були побілені, а огороджував їх невеличкий тин із висадженими квітами. Самі вулики розміщувалися на схилі, де кожен точок (маленький майданчик, – ред.) також був огороджений тином, щоб не зашкодили корови, яких тут випасали селяни.

Ця картинка з дитинства назавжди закарбувалася у пам’яті Юрія, і вже в юності він вирішив займатися бджільництвом самостійно. Спочатку це були 2–3 вулики, які гарно перезимували, потім пішло розширення. Після перенесеної хвороби у нього виникла сильна алергічна реакція на бджолину отруту, тож омріяну справу дитинства довелося полишити. Але Юрій не зупинявся й у своєму магазині відкрив відділ бджільництва. Там він зміг моніторити, хто займається бджолами у районі та за його межами. Спочатку це були люди вікової категорії 60+, але ближче до 2020 року пасічники помолодшали: до справи почали долучатися молоді люди, причому істотно збільшилася й кількість жінок-бджолярок, які самостійно зайнялися цією справою.

У 2015-му Юрій Ірха запропонував створити у Сватовому спілку бджолярів. Він її й очолив. Питання були нагальні. Через те що фермери обробляли посіви інсектицидами, багато бджолосімей потруїлось. Слід було щось робити, і бджолярі, як мінімум, домоглися, щоб аграрії перед кожною обробкою полів оголошували про це в усіх місцевих ЗМІ. Були знайдені інші способи завадити біді.

- У нас був фестиваль «Креативний вулик», то він зробив вулик з холодильника. Відчиняєш – а там рамочки! – пригадує Ганна Ляшик.

- Бджоли як сприйняли такий креатив? У холодильника ж стінки з неприродних матеріалів: сталевий лист, а то й узагалі щось полімерне.

- А ми робили вулики і з пінополістиролу. Вони легенькі, звичайно, з ними зручно. От тільки бджоли можуть їх прокусювати. Минулого року, скажімо: більшість вуликів стоїть нормально, а в деяких бджоли «вдосконалили» дизайн. Вентиляція – це добре, але ж є оси. Через льоток оса не пролізе, а через дірки, які прогризають бджоли, – легко. Якщо ж оси нападають, можуть вибити сім’ю. Особливо якщо вона із зимівлі виходить, всі такі кволенькі.

- Роботу для внесення до реєстру НКС ви почали у 2017 році; у 2023-му сватівське бджільництво до реєстру включили. То з 24.02.2022 до 12.07.2023, коли було підписано наказ №380, реєстрація продовжувалась, так би мовити, в автоматичному режимі – чи її хтось таки рухав?

- Я вам скажу, як було. Спочатку ми його прийняли на місцевому рівні, Сватівському. Потім – на обласному. А далі настав час вносити на національний рівень. Та коли почалось повномасштабне вторгнення, нам пришвидшили цей процес. Щоб не відбулося занепаду, щоб люди знали, що воно є. І буквально з січня 2023-го, коли постало питання внесення, я обробляла всі дані, готувала Облікову картку.

У КОГО МЕД КРАЩИЙ?

Ганна Ляшик працювала над цим, тому що бачила всі процеси зсередини. Від перших кроків, коли купуєш пасіку: що потрібно, які обробки. Разом із чоловіком штудіювала літературу, передивлялись відео, як все робити.

- Це як у рибалок, – жартує Ганна. – До кого не підійди, спитай, у кого вулик кращий, почуєш: «Усі тобі скажуть неправду, тільки я скажу, як правильно». І все одно сам собі підбираєш систему, обробку, бджолосім’ї, які подобаються тобі. Приїхали, купили… Знаєте, степові бджоли – це звірі. Вони носять багато меду, до 80 кілограмів на вулик, але настільки агресивні, просто жах. Натомість є виведені культурні, карніка, бакфаст – вони лагідні. Щоб ця бджола вжалила, її треба придавити абощо.

- А степові – це сватівські?

- Ну, так. Переважно намагаються купувати матку, щоб лагідна була, щоб можна було з її сім’єю спокійно працювати. Ми на Заході України купували бджолосім’ї, там вони лагідні. А можеш не сім’ю, тільки матку поміняти.

- Та мед все ж кращий у злих?

- Так. Вони несуть його більше і охороняють краще.

- А на смак?

- А на смак – немає різниці. Смак залежить від довколишнього середовища: з якого дерева чи квітів бджоли збирали мед: сонях, поєднання трав... Наприклад, ми перший рік тут, на Канівщині, акацію не збирали. Потім почали; до акації додалося різнотрав’я, смак неймовірний був. Якщо чисту акацію збираєш, то це зовсім інший мед.

ЧОГО ВЧАТЬ БДЖОЛИ

Ганна Ляшик зауважує, що в Центральній Україні багато хто вважає, що Луганщина, Сватівщина – це все Донбас.

- А я пояснюю: ми не Донбас, ми – Слобожанщина. У нас трішки інші і культура, і традиції. Ми не металургійний регіон, ми більше землероби, пасічники. Ми добрі, ми щирі, ми гостинні. Це – образ бджоляра. Сватівське бджолярство – це не виробництво, не просто ремесло. Це окрема культура бджолярів, яку треба вивчати, цінувати, цікавитися нею. Поширювати інформацію про неї. Щоб на рівному місці не зникло те, що віками розвивалося. Щоб наші наступні покоління знали, що на Сватівщині були не якісь «сєпари», а багата культура і традиції. Ми маємо, чим пишатися і що показати всій Україні і всьому світу. Якби зробити – гіпотетично – фестиваль сватівського меду, це був би такий великий, цікавий фест. Я вам кажу, всі люди, які починають займатися бджільництвом, вони стають просто його фанатами. І коли ти працюєш із усіма цими продуктами… Я ж кажу: це не підприємництво, ні. Це просто задоволення для душі.

Сватівчани точно не сєпари, бо коли банда їхнього земляка Льохи Мозгового (підрозділ «Прізрак» так званої самооборони Луганщини, який з 2014 р. діяв на боці російських і проросійських сил, – ред.) дісталась міста, її завернули назад сватівські чоловіки з мисливськими рушницями. З-поміж них – і бджолярі.

- Скажіть, а вас бджоли чогось навчили?

- Я вам скажу… Бджоли навчили бути спокійнішими.

- Навіть українські степові?

- Навіть вони. Навчили бути більш терплячими. Наполегливішими. Занурюєшся в цю роботу – і на другий план відступають проблеми. Я ж кажу: це наче медитація. Бджільництво дає час на філософські роздуми і налаштування на позитив. Ти не можеш вийти з пасіки з поганим самопочуттям. Виходиш окриленим. Навіть качка меду – важко фізично, постійно бджоли над тобою літають, і все одно ти виходиш такий натхненний… Негативу зовсім немає після роботи. Оцей гул, оцей запах просто прибирають весь негатив.

Взагалі, каже Ганна, все, що дає бджола, – для людини корисне. Навіть підмор – бджоли, що померли, –- настоянка з нього лікує багато хвороб. І шкідники, які заводяться у вуликах, наприклад воскова міль, можуть бути корисними. Міль відкладає личинки, личинки їдять віск, з’їдені личинками бджолопродукти насичують їхні тільця корисними речовинами – і з них теж можна робити настоянку, дуже помічну для шлунка і легень. Перга, забрус, пилок – просто скарби мікроелементів. А ще тепер дуже популярний крем-мед: спеціальна машина вимішує мед, поки він не стане повітряним – і дуже смачним.

- Мед ще до повномасштабного вторгнення ми відправляли нашим військовим, а після 24 лютого – Оксані Ракітіній, нашій волонтерці зі Сватового. Оксана – наша бджілка. Добра, щира. Відправляла мед на передову.

МЕДОНОСНІ СВАТІВСЬКІ СОНЯХИ

Ганна Ляшик за фахом історик-музеєзнавець. Та коли повернулася після вишу до Сватового, місцевий музей був на реконструкції. Бабуся, народна майстриня Луганщини Людмила Володимирівна Свілогузова, влаштувала її до будинку культури. Там Ганна працювала методистом, потім режисером-постановником, художнім керівником, а з лютого цього року – тимчасово виконувачка обов’язків директора Народного дому «Сватова Лучка».

- Пасіка наша була в Гончарівці, кілометрів за 20 на північ від Сватового, – пригадує жінка. – Там дуже зручно було – посіви соняшників. Вони визрівали, так би мовити, хвилями: спочатку один сорт зацвітає, потім інший… Тричі ми так збирали мед. На відміну від Центральної України. Тут гарно акація цвіте, потім – трави. Сонях є, але не дає меду. Не ті ґрунти.

У Сватовому на фестивалі «Слобожанський Спас був конкурс пасічників. Отримували подяки. Місцеве училище готувало бджолярів-електриків.

А ще Ганна та її чоловік – виконавці українських пісень. Як виявилось, у фотоархіві кореспондента Укрінформу є світлини, де його співрозмовниця з мікрофоном у руці щось співає з фестивальної сцени «Слобожанського Спаса». Валерій, її чоловік, теж співає на професійному рівні. Отакі бджолярі у Сватовому… були. Тому що там їх уже нема.

- Не знаєте, скільки ваших колег виїхали з окупованої Сватівщини?

- На жаль, ні. Багато жило по селах, а там зв’язок був дуже поганий. Двоє, знаю, залишилися. Один доглядав нашу пасіку, знімав відео, що там орки поробили. З вуликів кришки познімали, повивертали – мабуть, меду дуже хотілося. Заніс вулики в хату, але орки в хату вселились – і знову довелось виносити. Це жах! – забори познімали, все, що було в хаті, порозтаскували. Медогонка зосталась, бо її не витягнеш. Дуже багато що довелося залишити. У 2021-му в нас було 50 вуликів і ще 30 купили за зиму, усього – 80. Але нашим планам так і не вдалося здійснитись. Довелося тут з нуля все починати. Але радує, що традиція сватівська – вона нікуди не ділась. Усе одно сватівські пасічники продовжують свою справу.

*        *        *

Уже після візиту кореспондента Ганна Вадимівна отримала від директора Луганського обласного центру народної творчості Ірини Дячук документ, у якому йдеться про охорону нематеріальної культурної спадщини.

«Завдяки активності Сватівської громади, – йдеться в документі, – ми отримали можливість підготувати на розгляд МКІП такий елемент як “Традиційне ремесло бджільництва Сватівського району Луганської області”. Ця спільна робота була результатом зусиль громади, носіїв та експертів для збереження та просування цієї унікальної традиції».

А ще там сказано, що більшість пасічників зі Сватівщини виїхали на підконтрольну територію України та за її межі, залишивши свої господарства на тимчасово окупованих територіях. І це краще, ніж залишатися хоч і поруч зі своїми бджолами, але під владою окупантів, «оскільки головним завданням зі збереження НКС у цьому випадку є саме збереження життя, здоров’я та працездатності пасічників. Тому що на цю мить зберегти бджолосім’ї за умов окупації майже неможливо: через нестачу та високу ціну на підгодівлю бджіл, препарати для обробки від шкідників тощо».

Лишається сподіватись, що влада знайде спосіб підтримати самих пасічників, які опинились на вільній землі, але без звичних засобів до існування.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Цьогоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань... Наразі Національний перелік налічує понад 90 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2023 р. до нього було додано 31 елемент, і вже більш ніж десять – у 2024-му. Частину цих об'єктів Україна подала на включення до списків ЮНЕСКО.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим під час війни, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора та сім’ї Ганни Ляшик