Українське радіо говоритиме ще довго, яскраво, українською

16 листопада – 100 років радіомовлення в Україні. Але це не лише урочистості, це ще й привід згадати про те, про що важко згадувати…

100 років самотності – назва одного з культових романів ХХ століття авторства Габріеля Маркеса. 100 років (не) самотності в етері – міг би називатися матеріал про створення та діяльність Українського радіо. У цьому великому часовому проміжку сплелось багато проблем, ідей, ідеологій, війн, революцій та різночитань. Не все так однозначно з минулим, але саме тому пам’ятати його варто і не лише як свято, а і як боротьбу та поразки. Аби чути, пам’ятати та боротися за своє майбутнє з чистими голосами.

Українському радіо 100 років. Нині цей найдосвідченіший радіомовник України, разом з іншими каналами суспільної телерадіокомпанії є акціонерним товариством, 100% акцій якого належить державі. До когорти Суспільного входять три  канали з власною мережею частот – «Українське радіо» (колись називали «перший канал УР»), радіо «Промінь» та радіо «Культура», інтернет-проєкт Радіоточка (ретро-музика) та іномовлення «Radio Ukraine International», випуски новин якого вісьмома мовами можна “зловити» за допомогою супутника. Але починалося все й справді в 1924 році з одного радіоканалу. 

Українське радіо – воно дуже різне. Для когось воно у пам’яті й досі лунає позивними «Реве та стогне» чи «Знову цвітуть каштани», хтось згадує  радіостанцію «Колос», а комусь пригадуються зарядка чи піонерські дитячі програми вранці перед роботою з нагадуваннями про те, що треба добре вчитись і слухатись батьків. Мало хто згадує новини про битви за врожай, засідання ЦК Компартії та рішення якихось чергових з’їздів у дії. Для когось радіо – це трансляції засідань та голосувань Верховної Ради України, а для інших – класика, або ж Алла Пугачова чи Таїсія Повалій. 

Так, спогади про радіо різні, але починалися вони колись із радіоточки, яка мовила безальтернативно для всіх, хто мешкав в УРСР.  Радіоточка мусила бути у кожній квартирі – її наявність офіційно пояснювали питанням безпеки та необхідністю оповіщення у разі НП, але йшлося саме про безальтернативний спосіб подачі інформації і «брехунець» (новотвір радянської епохи), звучав однаково для всіх слухачів. 

А починалося все практично одночасно з рештою світу

Власне, держава, але не Україна, а СРСР, запустила процес формування того, що ми нині називаємо «Українське радіо». 

Нині бренд «Українське радіо» має вміщати не лише ностальгію за «прекрасним колись» у звучанні позивних, а й те, що комусь хочеться обрізати й забути. Пам’ять про ці сторінки має убезпечувати від повторення сторічної давнини, а не формувати міф про прекрасний час розквіту радіо.  

Спротив, тоталітарна цензура, пропаганда були частиною журналістики радянського періоду, а значить – і радіомовлення теж. Але чи багато ми про це знаємо? Це, до речі, можна порівняти з тим, як нині мало говорять про цензуру ранніх 2000-х, «темники» 2004-го, боротьбу з ними частини журналістських колективів і, навпаки, прийняття іншою частиною таких умов гри, про підтримку всіх українських майданів та спроби обмежити мовлення під час Революції гідності.

Все це вирувало в стінах радіокомпанії. І все це теж має бути занесене в аннали пам’яті радіомовлення. Ба більше, поняття Українське радіо мало б акумульовувати не лише досвід радянського мовлення єдиного каналу, а й інших, недержавних мовників, які чинили спротив і боролись за різноголосся. Про одну із таких яскравих сторінок, радіо УПА «Афродита» можете прочитати тут. Адже радіо – це в першу чергу про свободу, експерименти і спротив. Здається, саме так звучало українське радіо на початку 90-х – голосно, різношерстно, яскраво й експериментально. 

Спогади свідків Голодомору: у вимерлих селах гучномовці біля сільради гриміли веселими радянськими піснями… 

16 листопада 1924 року у Харкові в ефір вийшла перша передача Українського Радіо. Хоча до цього у місті вже кілька років транслювали етери закордонних радіостанцій. Радянській владі треба було мати і свій українськомовний продукт.  «Це був радіоконцерт у виконанні квартету імені Війома. Для музикантів грати концерт у невеличкій кімнатці без глядачів було незвично. З іншого боку, їхнє виконання почули півтори тисячі людей», – пишуть на сторінках Українського радіо. 

Харків тоді був столицею Української Радянської Соціалістичної Республіки, фактично ще тривала війна, територію УРСР та населення, особливо в центрі впокорити совітам швидко не вдавалось. І основне завдання будь-якого медіа у підрадянській Україні було єдиним – нести ідеологічно вивірені смисли, ігноруючи реальність. Радянські очільники, зокрема Ленін, чудово розуміли вагомість сучасних на той час винаходів – радіо та кіно. Телебачення ще не з'явилося. Популярність радіо до 50-х років  була величезною.

Мовлення радіо на українських теренах мало важливе значення для утримання аудиторії, формування потрібних смаків та цінностей. Та й новотвір “брехунець” прийшов з тих часів. Ані про Голодомор, ані про репресії, а ні про закріпачення селян і безпаспортний режим для них, звісно, на хвилях радіо не йшлось. Навіть більше – за спогадами свідків Голодомору у спорожнілих і вимерлих селах можна було чути звуки гучномовців, які прокручували біля сільради зі звуками веселих  радянських пісень, які мали підіймати робочий дух слухачів. Радіо мало звучати всюди.  

Цікавим є той факт, що спершу мовлення велось у прямому етері, оскільки не було доброї системи звукозапису. Однак як тільки з’явились якісні технології передачі і швидкого запису звуку, як радіо в УРСР було переведено на «записні» продукти, які готували, писали, рецензували і прослуховували «де треба» до виходу в етер. Частину програм «слухали» та читали ще й у Москві. До 2010-х років (!) у штаті радіо перебували люди, які відслуховували всі етери на всіх каналах і викладали резюме розмов і сенсів керівництву.

Така система контролю й цензури трималася до розпаду СРСР: пісні «крутили» лише ті, які приймали спеціальні художні ради (виконували функцію ідеологічної перевірки) – чи не занадто «західна» музика, чи нема  підтекстів, новини формувалися з радянських інформаційних агентств, програми записувалися заздалегідь, тексти відправлялися на перевірку і, за потреби, вже зведені програми прослуховувалися. Прямий етер сприймався викликом системі і викликав страх – його неможливо було контролювати. Дзвінків від слухачів теж не було.

Новітні часи й старі проблеми

З початком незалежності радіо отримало те, що можна назвати власним голосом. Це була і справді свобода, яка змінила радіо. І з початком свободи прийшли й журналісти. які впроваджували нові формати, з’явилися музично-інформаційні програми, дискусії, токшоу, історичні та мовні програми, ігрові формати. А радіо – це ж передовсім голоси, впізнавані і знайомі. Так з’явилися культові і впізнавані радіожурналісти. На жаль, репутаційні та інтелектуальні переваги таких підходів теж із часом зникли – яскраві журналісти не завжди зручні для влади. І конкуренти та середовище теж, до речі. Однак, разом із майже невпорядкованим хаосом перших років приходив час, коли владна вертикаль намагалася контролювати медіа.

 Інформаційні випуски знову почали моніторити, а контроль за ними з Адміністрації Президента (часів Кучми) був досить сильним. Якщо про журналістів часів СРСР, які намагалися доносити правду, згадок не збереглось або вони просто не увійшли до журналістського канону, зазнавши репресій, то у 2000 роки й частина колективу Українського радіо намагалась уникнути тиску, перейшовши до «нейтральної» тематики – музики, літератури, культури, куди і в радянський період «зганяли» неугодних. Керівникам інформаційних служб на пошту приходили «темники» – безіменні електронні розсилки (всі знали, звідки вони приходять) із вказівкою, що і як висвітлювати в діяльності влади. 

Але й тут бували «проколи». Скажімо, у культурологічній програмі про Василя Стуса журналістка й письменниця Леся Воронина згадала про незавидну роль у засудженні дисидента адвоката Віктора Медведчука (нині він у Росії, а на той час був главою адміністрації президента Кучми). Ця згадка коштувала авторці втрати положення (її перевели на посаду рядового журналіста) й позбавили на певний час права випускати передачі. Не додавали перспектив низькі зарплати, зарегульованість системи та постійна втрата частот.  

Як в Україні зникав український голос

У середині 2000-х був час, коли три канали радіо мали одну FM-частоту на трьох. Натомість «соковиті» частоти із крутого діапазону 92-107 FM передавалися радіокомпаніям із практично однаковою програмною політикою – музичні радіостанції з переважно російськомовною музикою типу шансон-поп. Так в Україні сформувався перекошений асортимент радіостанцій, де за великою кількістю назв ховався вже інший, проросійський інтерес. Радіопростір України став наповнений російським культурним продуктом, яскравим і сучасним, і паралельно приглушувався власне український голос, в якому право на звучання мала лише естрада, але не сучасні мелодії. Новини лише «правильні», тематика – якомога далі від актуальності. Про розмаїття напрямків – від класики, інструменталки та важкого року, або форм інформаційних, розмовних, радіоп’єс та читання, спортивних чи репортажних, і взагалі не йшлося.  

Диспропорція, до якої вже звикли слухачі у двотисячні має свої наслідки сьогодні. Звиклі до російського продукту, слухачі важко переходять на «свою» музичну сторону. Хоча, паралельно, в тіні великих російських коштів працювало Українське радіо. Працювало й боролось. 

Як і Помаранчевий майдан, так і Революцію гідності всередині Українського радіо колектив сприймав як можливість відмовитися від тиску. Усі можливі форми мовлення поза заборонами – трансляція пісень, які звучали на Майдані у різні роки, запрошення гостей із вулиць, де кипіли революційні події. 

У 2004 році колектив виступив із засудженням цензури й створенням «чистого» від тиску етеру. Хоча авторці цього матеріалу погрожували  звільненням і виключенням з етеру, якщо не вийде негайно зі студії разом із гостем, який розповідав про перемогу помаранчевого Майдану. Серед інших прикладів тиску – зупинення трансляції записів переможців Червоної рути-1997 на пісні ТНМК, яка «налякала» керівництво сучасними ритмами. Тож на запитання «а де український реп» можна було відповісти: його нема ані на комерційних радіостанціях, ані на державних.

 Вже у 2013-му на «Промені» в рамках прямого етеру зазвучав щоденник Майдану – двічі на тиждень. Такої програми не було на хвилях першого каналу радіо. В дні найважчих боїв на Майдані і Грушевського журналісти, режисери стояли біля барикад, носили бутерброди і прибирали спалені речі – це не журналістика, а громадянська позиція, звісно. 

Радійники-журналісти намагалися відстежувати й чутки, які роїлися в той час, мовляв, на території радіокомпанії є російський спецназ, який випустять у спину мітингувальників. На щастя, в нетрях приміщень спецназ так і не знайшли.  

Колектив «Променя», дізнавшись про намір керівництва закрити мовлення каналу, перевівши частоти першому каналу, публічно виступив із протестом і вимогою продовжити мовлення й висвітлення подій того часу. І нехай трансляцію каналу було відновлено лише за кілька днів, транспорт не ходив у центр столиці, частоти були незручними (не кожен приймач міг «зловити» хвилю 71.3), однак журналісти розповідали про події, виходили в етер і боролися за право говорити й не мовчати. До речі, з того колективу сьогодні на «Промені» вже не працює ніхто.

Українське радіо: Історія, яка триває

Сторінки історії Українського радіо такі ж строкаті, як і час, в якому  формувався його досвід. Як і питання та виклики, які лишаються й нині.  Як формується «тяглість» традиції? Чи варто включати в цю колективну пам’ять спротив і боротьбу журналістів, неприємні, ганебні навіть, сторінки? Чи варто зберігати щось із минулого, – популярні програми, авторів, ідеї, чи винаходити колесо заново? Чи радіопрограми, популярні колись, серед слухачів мають право на життя зараз? Чи має бути люстрація серед колективу і за якими критеріями?

Приклади інших радіоканалів демонструють неоднозначність, строкатість і різні підходи. Українське радіо теж різне, як і слухачі. Суспільний мовник, на жаль, не є засторогою від зловживань. Історія польського досвіду, де суспільний мовник став рупором пропаганди влади та мовника угорського (який отримував темники та «усники» від влади) свідчить, що повернення до темних часів можливе будь-де. І це окрема тема – відповідальності журналістів та цілих компаній за свою роботу. 

На сьогодні Українське радіо є розмовною радіостанцією, однак чимало форматів і програм зникло з поля слухацької уваги. Натомість є приклади, які демонструють, що не все, що з минулого, застаріло. Понад 60 років живе в британському етері радіосеріал, де змінились і актори, а в слухачів вже є родинна традиція – онукам та бабусям/дідусям продовжувати слухати. 

 Радіосеріал The Archers на каналі BBC Radio 4 розпочався в 1951 році й відтоді не припиняється. Спочатку задуманий як освітня програма для фермерів, The Archers еволюціонував до сучасної драми про життя мешканців вигаданого англійського містечка Ембрідж, і його називають «найдовшою радіо-мильною оперою у світі». Серіал досі надзвичайно популярний, приваблює мільйони слухачів і розглядає сучасні проблеми та події у Великій Британії. Шкода, що таким прикладом не може похвалитись Українське радіо.

До речі, саме на 1922-1924 рік приходить час становлення радіостанцій у Європі, Американський континент почав системне радіомовлення трохи раніше. Як найсучасніший на той час спосіб комунікації, радіо стало джерелом не лише ідеологічних, але й конкурентних битв у бурхливому європейському просторі – хто першим охопить максимальне число слухачів.

100 років це вагомий проміжок, але точно не остання кругла дата українського радіомовлення. Це люди по той і цей бік приймачів. Це досвіди. Це історії та голоси. Й цілий спектр різних звучань, інтерпретацій та, безсумнівно, сподівань на те, що спільними зусиллями історія Українського радіо триватиме довго, яскраво, українською мовою.

У нашого мовника №1 є приводи пишатись, є приводи сумніватись і вивчати власну історію. І світову теж. Розмаїття голосів, опертя на медійників із досвідом та найкращі приклади – це і є важлива запорука тривалого медійного життя. Чи не так, колеги?

Ярина Скуратівська, яка любить радіо попри все

P.S.  Голоси «ворожі» та інші

На Американському континенті досі діє найстаріша у світі радіостанція. Її формат, очевидно, теж найстаріший – новини й музика. Почути її голос європейці не зможуть навіть онлайн, авторське право обмежує такий доступ. Це KCBS (первинно відома як «Herrold Radio Broadcasting Service»), заснована в 1909 році Чарльзом Геррольдом у Каліфорнії. Геррольд почав транслювати музику й новини до слухачів на приймачі власного виробництва. Він також винайшов термін «радіомовлення» та розробив безліч радіотехнологій. Станція KCBS продовжує мовлення й сьогодні на частоті 740 AM, що робить її найстарішою радіомовною станцією у світі, яка функціонує безперервно. 

 Загалом, у Європі офіційне безперервне мовлення розпочалося в 1922-1923 роках. Знаменита британська BBC почала свій перший офіційний етер 14 листопада 1922 року (рівно 102 роки тому, до речі).

А ще ж були «ворожі голоси» (це, хто вже не пам’ятає, з радянського фольклору), вони намагалися достукатись до слухачів по той бік тодішньої «осі зла». Їх історія варта окремої розповіді. Були навіть плавучі  радіостанції – у 1950-х і 1960-х роках деякі країни Західного світу, зокрема США, здійснювали радіомовлення з кораблів у нейтральних водах, щоб донести правдиву інформацію до людей, що жили за «залізною завісою». Одним із таких суден був USCGC Courier, плавуча радіостанція, що вела трансляції «Голосу Америки» для територій під радянським впливом.