Нові культурні сенси Барського МХАТу
Аматорський театр із Вінниччини реабілітує військових і соціалізує осіб із порушеннями зору
Те, що в невеличкому місті на Вінниччині вже дев’ятий рік успішно працює театр, для наших реалій радше виняток, аніж звичне явище. Його творці назвали свій колектив Барським МХАТом. Утім, з російським «аналогом» паралелей чи спорідненості вони просять не шукати. Бо йдеться лише про співзвучну абревіатуру, що розшифровується як міський художній аматорський театр. Це скоріше легкий тролінг, адже цей театр, на відміну від мистецьких наративів москвичів, обрав собі за місію творити нові українські культурні сенси. А втілюють їх у життя звичайні містяни, які отримали можливість реалізувати свою мрію про сцену. А ще – учасники двох проєктів, що починались як грантові, а стали невід’ємною частиною Барського МХАТу: тут завдяки мистецтву вже кілька років реабілітують військових і допомагають соціалізуватися людям з порушеннями зору.
Про свій унікальний колектив Укрінформу розповіли директор Громадської організації «Барський міський художній аматорський театр» Роман Григор’єв та режисерка Барського МХАТу Ірина Дєдова.
«МИ В ТЕАТР НЕ ГРАЄМОСЬ – МИ В НЬОМУ ГРАЄМО»
У Барі, що на Вінниччині, до початку повномасштабного вторгнення налічувалось ледь більше ніж 15 тисяч населення. Утім, це не завадило статися у невеличкому місті такому непересічному явищеві, як Барський МХАТ. За час існування він пройшов шлях від маленького аматорського колективу до організації, відомої своїми культурно-мистецькими проєктами у різних куточках України.
Роман Григор’єв каже, що наразі театрів у малих містах зовсім небагато. Та ще й таких, які збереглися попри війну і регулярно тішать своїх глядачів прем’єрами.
- Ми хоча й аматорський колектив, але не одноразовий чи такий, що виступає тільки в рамках міських заходів. Наш підхід – формування справжнього театру. Тобто ми в театр не граємося, ми в ньому граємо. У нас розроблена репертуарна політика. А якщо підбираємо декорації чи реквізит, то намагаємось, щоб усе було максимально реалістичним і на високому рівні. Про це також свідчить і наша грантова історія: на свої культурно-мистецькі проєкти ми залучаємо кошти, насамперед грантові. З 2018 року – це вже майже сім мільйонів гривень. Словом, наша історія ось така, – каже Григор’єв.
Він упевнений, що аматорський театр має право на життя, повинен і може бути успішним. Головне, щоб, незважаючи на такий статус, колектив демонстрував професійність або максимальну до цього наближеність.
Власне, почалося усе ще 2016 року з ініціативи тодішнього міського голови Бару Артура Цицюрського. Саме він запропонував створити театр фаховій режисерці Ірині Дєдовій, яка працювала у міському будинку культури методистом. Вона займалася постановками невеликих форм. Зокрема, реквіємами на День пам’яті жертв Голодоморів.
- Ця тема для мене трепетна, важлива, – розповідає Ірина. – Я її проносила крізь наш колектив наскрізною ниткою. А вже пізніше згадала про свою освіту і зрозуміла, що можу взятися за велику форму. І вирішила спробувати. Пригадала, що ще в дитинстві «мучила» сусідських бабусь концертами і театральними постановками. На горищі у своєї бабусі знайшла стару збірку українських водевілів і ходила по сусідах, розписуючи, кому яка роль припаде. Але один у полі не воїн. Уже тоді я співпрацювала з Романом, ми перетинались на різних концертних майданчиках. І я запропонувала йому стати партнером у цій справі – створити театр.
МРІЯ ПРО СЦЕНУ ДЛЯ ЧОБОТАРЯ
До реалізації цієї ідеї підійшли досить просто. Обрали виставу й дали оголошення у міській газеті та фейсбуці, що відбудеться кастинг на ролі у виставі Михайла Старицького «По-модньому».
- І це був для нас «лакмус»: якщо люди відгукнуться, театрові бути, якщо ні, то містові це не потрібно. Але буквально після першого подання оголошення ми закрили усі ролі цього водевілю! І на кожну було по кілька претендентів. Ми провели кастинг, прослуховували кандидатів, питали, як вони розуміють персонажа, його долю. Обрали тих, хто найкраще підходив, і взялися до постановки, – згадує Дєдова.
На кастинг прийшли абсолютно різні люди. Адже творці театру позиціонували його як вільний мистецький простір, відкритий для представників різних соціальних категорій, віку і статі. Тому й тепер серед учасників театральної трупи є вчителі, робітники, чоботарі, військові. Ті, що, на відміну від дітей, які можуть займатись у численних гуртках чи секціях, отримали унікальну можливість втілити у життя мрію свого дитинства – грати в театрі. У свої 60 або 20 років вони вперше виходили на сцену і були від того щасливі.
- Це дуже додає сил і мотивує, коли тобі кажуть: «Божечку, я ж усе життя мріяв грати на сцені, – і ось воно!». Навіть якщо це одна репліка. Але буває, що вона з часом переростає у головні ролі, коли актриса чи актор працюють із нами щороку, ростуть, змінюються. Іноді здається, що вони театром дорожать навіть більше, ніж ми. Бо це – осередок, який поєднує людей з поглядами, що відрізняються від більшості. Тут – військові, тут – члени їхніх сімей. Нам не треба їм пояснювати на пальцях, чому важливо підтримувати захисників, їхніх дружин та дітей, – каже Дєдова.
РЕАБІЛІТАЦІЯ ВІЙСЬКОВИХ ЧЕРЕЗ АРТТЕРАПІЮ
Власне, такий склад колективу Барського МХАТу не випадковий. Бо за підтримки Українського культурного фонду (УКФ) тут співпрацюють із ветеранами.
- Ми почали цей проєкт 2019 року, коли АТО/ООС на Сході країни перейшла в «заморожену» фазу. Ми вирішили, що арттерапія (а це загальноприйнята практика) буде найбільш помічною у реабілітації ветеранів. Адже після повернення з фронту в кожного тією чи іншою мірою з’являється посттравматичний стресовий розлад. Вони й самі кажуть, що душа поранена, і її лікують родина, мистецтво й робота. Крім власне арттерапії через участь у виставах, до нашого проєкту долучилася фахова психологиня Людмила Черкас. І це продемонструвало високу результативність. Ми зрозуміли, що проєкт потрібен, було дуже багато позитивних відгуків і від його учасників, і від їхніх побратимів. Вони почали долучатися до нас цілими сім’ями, – каже директор театру.
Він розповідає, що за участі ветеранів і членів їхніх родин Барський МХАТ поставив виставу «Сто тисяч» за Карпенком-Карим. Тоді театр поїхав у перший масштабний гастрольний тур. Із цією виставою виступали у Барі, Вінниці, Маріуполі, Слов’янську, Сєвєродонецьку та Косові. Охопили центр, прифронтовий Схід і Захід України. Цей проєкт був успішним і набув широкого резонансу, а тому триває й досі.
Роман Григор’єв зазначає, що особливість проєктів театру саме у тому, що вони не припиняються після вичерпання грантових коштів, виділених на їх реалізацію. І якщо у Барському МХАТі вже беруться за велику тему, як, наприклад, творча реабілітація ветеранів чи соціалізація осіб із порушеннями зору, то ведуть її на постійній основі.
Отож, якщо спочатку йшлося про окрему виставу для ветеранів і членів їхніх родин, то потім її учасники інтегрувалися у колектив. І тепер у театрі вже ставлять спільні вистави, у яких беруть участь люди різних категорій. Загалом із 44 учасників колективу половина – ветерани і члени їхніх родин, із них семеро військовослужбовців.
- Враховуючи те, що триває повномасштабне вторгнення, кількість ветеранів і членів їхніх родин у колективі збільшується. Люди, які мають такий статус, приходять самі, або їх приводять побратими-актори. І навпаки: чоловіки, що вже були у театрі, йдуть до війська. Як, приміром, чоловік Ірини, наш звукорежисер Олександр Дєдов, що тепер на фронті. Або ж ідуть воювати чоловіки наших актрис. Тому ми будемо цю роботу продовжувати, – упевнений Григор’єв.
«НА ВУШКО» ВІД ТАТА-ЗАХИСНИКА
Цьогоріч у Барському МХАТі започаткували ще одну практику. За підтримки УКФ і фінансування Міністерства культури Великого Герцогства Люксембург тут записали аудіоальбом казок «На вушко». Звукозаписом займався Олександр Дєдов.
- «На вушко» – це, так би мовити, проєкт домашній. Нашій доньці – сім, і ми з чоловіком щоденно, з дворічного віку, читаємо їй казки. Розумієте, така властивість людської психіки, що у розлуці найшвидше забувається голос близької людини. Але ж так важливо повсякчас його чути і мати поруч, особливо коли твій батько на війні! – каже Ірина Дєдова.
Режисерка розповідає: вирішили, що військові начитуватимуть для запису народні казки. Вибрали 15 і залучили до цього проєкту ветеранів як із Барського МХАТу, так і тих, хто відгукнувся на запрошення у фейсбуці. Загалом – сімох ветеранів та одну ветеранку, до того ж не тільки з Вінниччини. На прочитані тексти наклали звукові ефекти, авторську музику Олександра Дєдова, анімовані зображення – і казки пішли в ротацію. Наразі вони на різних майданчиках набрали понад 260 тисяч переглядів!
- Хтось із ветеранів прочитав одну казку, інший – три. Начитували, уявляючи своїх близьких. Наш актор Віктор Кімаківський – кадровий офіцер, усе життя у військовій формі. У нього п’ятеро дітей, яким у дитинстві казок не дочитав. Неодноразово даючи інтерв’ю, актор розповідав, що хоче, щоб через цей проєкт хоча б його онуки почули казки голосом дідуся. Мотивація в учасників одна: передати живе слово, емоцію усім українським дітям, серед яких також свої. Адже нам потрібно якнайбільше якісного українськомовного продукту, – ділиться пан Роман.
ТЕАТР РІВНОСТІ: ЗУМОВЛЮВАТИ НЕ ЖАЛІСТЬ, А ЗАХВАТ
Нині Барський МХАТ уже має постійну локацію, де може ставити свої вистави. Це клуб Барського навчально-виробничого підприємства Українського товариства сліпих (УТОС).
- Із 2020 року ми втілюємо у життя проєкт «Театр Рівності» і займаємося соціалізацією людей з порушеннями зору. У Барі це досить велика спільнота, яка налічує понад 160 членів. А наш УТОС має дуже велику історію художньої самодіяльності. Адміністрація підприємства надала театрові приміщення, а ми стараємося залучати грантові кошти та надходження від вистав, щоб утримувати залу в гідному стані. Ця сцена є нашою рідною, і ми вже другий сезон там маємо вистави на постійній основі, – пояснює Роман Григор’єв.
Він розповідає, що історія «Театру Рівності» розпочалася з його батька, в якого є порушення зору.
- Для мене це середовище, у якому я виріс, із дитинства виступав на сцені УТОСу. І коли вдало стартував наш проєкт із ветеранами, мій батько сказав, що класно було б зробити щось таке за участі людей із порушеннями зору. Ірина цю ідею підтримала, і ми наступного року знову подалися з проєктом на конкурс УКФ і виграли грант, – зазначає директор Барського МХАТу.
Це були для колективу нові етап і виклик. Адже вистава на сцені – це не тільки голос та інтонація, а й жести і пластика.
Режисерка каже, що хоча їхній театр аматорський, а актори мають порушення зору, вона навіть думки не допускала, що тих, хто виходить на сцену в їхніх виставах, глядачі повинні жаліти або сприймати, як любителів. Бо людина, що переглядає якийсь культурний продукт (п’єсу, виставу чи композицію), має сприймати матеріал, а не того, хто його подає.
- Цьогорічна вистава, яку ми поставили з акторами з порушеннями зору, називається «Лавка». Це гумористичний колаж за моєю п’єсою з використанням гуморесок Павла Глазового та вінничанки Зої Красулі. Історія розповідає про п’ятьох сусідів-самітників, яких несподівано поєднала звичайна лавка. Її побачили сотні глядачів із Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, – розповідає Дєдова.
Додає, що над виставою «Лавка» працювали п’ять місяців.
- Мені важливо, щоб наші актори, які мають порушення зору, нам вірили. І водночас не має бути щодо них безцеремонності, фамільярності, зверхності та жалості. З чого я починаю роботу з нашими акторами? З ознайомлення з матеріалом, читаю п’єсу. Потім роздаю тексти. У кого збережений якийсь відсоток зору, читають самостійно. Актори з цілковитою втратою зору переписують текст шрифтом Брайля під диктовку рідних чи сусідів у гуртожитку. Допомагають також аудіопідкажчики, які ми записали у студії. Цікаво, що пам’ять у цих людей просто фантастична, як і відповідальність та ставлення до роботи. Тому текст вони опановують надзвичайно швидко, – ділиться режисерка Барського МХАТу.
А далі – все, як у звичайному театрі, робота над роллю. Із рухами на сцені складніше: ці актори не можуть затанцювати гопака, та ще й з першого разу.
- Але ж ніхто не каже, що треба зупинятися! Прораховуємо кроки, рухи та жести. Акторам із цілковитою втратою зору непросто зрозуміти, що означає «тримай голову рівно», це їх спантеличує. Тоді я прошу дозволу допомогти і своїми руками направляю. Поступово все напрацьовується і запам’ятовується. Акторам подобається те, що їх не жаліють. І якщо хтось робить неправильно, абсолютно чітко кажу, що це – халтура, і що потрібно працювати більше, – зауважує режисерка.
За її словами, актори радіють, коли глядачі на виставі сміються з вдало показаної на сцені кумедної ситуації, а не тому, що перед ними – люди з порушеннями зору. Адже це означає, що вони впоралися з роллю.
ДАРУВАТИ СМІХ, А НЕ СЛЬОЗИ
Левова частка репертуару Барського МХАТу – це комедії. Бо, спілкуючись із ветеранами, особами з порушеннями зору, з пересічним глядачем, керівники театру усвідомили, що трагедія – перебір для нинішніх реалій.
- Один військовий сказав, що не може дивитися виставу, навіть комедію, де є фігура смерті. Нехай вона комічна, але то – смерть. Отож обираємо такі п’єси, щоб людина, яка прийшла на виставу, максимально відірвалася від реальності. Наприклад, попередня наша вистава – «Біда від ніжного серця» за мотивами п’єси Володимира Сологуба в адаптації Наталії Уварової. Це історія, яка відбувається на початку 1920-х років у Нью-Йорку, де син мільйонера залицяється до трьох дівчат, і що з цього усього виходить. Пишні сукні, автентичні костюми, яскраві декорації…, – каже Ірина Дєдова.
- Ще в нас були «Фараони» Олекси Коломійця, уже тут згадані «Сто тисяч» Карпенка-Карого, «По-модньому» Старицького, навіть мюзикл за мотивами культової американської стрічки «Сам удома», а також літературно-музична композиція «Кохання, як воно є» за творами поетеси Світлани Травневої. Це була перша постановка «Театру Рівності», у якій наші актори розповідали історії кохання від втрати до вічної вірності, від прийняття до неприйняття. Ми завжди намагаємося ставити щось таке, щоб людина отримала світло у найтемнішому мороку, – зауважує режисерка.
Вистави Барського МХАТу постійно збирають повні зали глядачів, серед яких багато внутрішньо переміщених осіб. Вони приходять на комедії з показу на показ, щоб ставало легше, щоб зробити той вдих, який допоможе рухатися далі в нинішньому непростому світі.
Творці Барського театру вважають, що таке можливе тільки тоді, коли на сцені відбувається дійство на високому рівні, і глядач вже не задумується над тим, хто перед ним: ветеран, особа з порушеннями зору чи аматор. Він просто сприймає і вірить тому, що відбувається на сцені.
Антоніна Мніх
Світлини Олександра Лапіна та з архіву Барського МХАТу