Мишко Адамчак, музикант, доброволець-госпітальєр

Мишко Адамчак – засновник гурту «КораЛЛі», відомий український музикант і доброволець. Його перша ротація у складі добровольчого батальйону «Госпітальєри» відбулась на Донеччині ще у 2015 році. Вже тоді він знав, що російські війська рано чи пізно вдадуться до вторгнення. Але що воно буде настільки кровопролитним, Мишко навіть не уявляв. Нині на фронті його бойовий дух підтримує сопілка. А ще – пісні, які він нерідко співає разом з пораненими просто в евакуаційній машині.

Нині, між ротаціями на фронті, Мишко презентує аудіоальбом з лемківськими казками  «Оповім ти дашто» ("Розкажу тобі щось"). Проєкт вдалося втілити за підтримки Українського культурного фонду. У збірці – 18 казок, які записали відомі українці з лемківським корінням.

Хто долучився до цього проєкту,  чи буде його продовження і яку пісню поранені бійці просять співати найчастіше, Укрінформ розпитав у Мишка Адамчака в Івано-Франківську.

СОПІЛКА МЕНІ НАЙБЛИЖЧА ЗА ДУХОМ

- До повномасштабної війни ви  були одним із організаторів національного рекорду, коли більше сотні людей в Івано-Франківську разом заграли на трембітах та карпатських рогах. Чи вдається тепер брати у руки музичні інструменти?

- На сопілці вдається грати частіше. За духом вона мені найближча з усіх музичних інструментів. І через те, що сопілка невелика за розміром, я можу її брати з собою навіть на фронт. Вона не потребує особливих умов зберігання чи транспортування, але дає величезний заряд енергії для мого та побратимів бойового духу.

- Від початку війни ви пішли добровольцем на фронт у складі батальйону «Госпітальєри». У вас є медична освіта?

- Ще у двохтисячних я працював рятувальником на одному з гірськолижних курортів у Карпатах. Тому тема надання домедичної допомоги для мене не була новою. Коли розпочалась АТО, друзі запропонували мені перевезти автомобіль медичної допомоги на фронт. Я вже на той час пройшов кілька вишколів із такмеду і хотів бути корисним для країни. Тому, не вагаючись, привіз авто на Донеччину. Там познайомився з медикинею та військовою Яною Зінкевич, й одразу на два місяці залишився на свою першу ротацію. Тоді була потреба у медиках і водіях.

- То повномасштабна війна вас не застала зненацька?

- Це було для нас зрозуміло й очікувано. Насправді, ще за кілька тижнів до повномасштабки наш командир Яна Зінкевич обдзвонила усіх «старих» з «Госпітальєрів», щоб проговорити можливий розвиток подій. Тоді вона запитала мене: «Коли все почнеться, ти з нами?» – і я відповів: «Звісно». Ми отримали чіткі інструкції. Тобто кожен уже знав, що робити у разі  повномасштабного вторгнення.

Утім, скажу відверто, я до кінця не вірив, що таке може статись у 21 столітті. Навіть попри те, що наша тисячолітня історія вказувала на те, що з таким сусідом треба бути завжди напоготові.

Зауважу, що в «Госпітальєрах» добровольці не отримують зарплат. Автомобілі, пальне – це колосальні ресурси, які потрібні постійно. Держава нам цього не забезпечує, усе тримається лише на допомозі небайдужих людей, волонтерів, організацій і фондів.

Головне завдання «Госпітальєрів» – надання першої домедичної допомоги, стабілізація й евакуація до найближчого госпіталю чи стабілізаційного пункту. Ми працюємо з військовими. Особливо там, де підрозділи ЗСУ через складну ситуацію самотужки не витягують. Доводилося бувати на всіх ділянках фронту – Донеччина, Запоріжжя, Херсонський напрямок і Луганський, на початку повномасштабного наступу – Київський.

- А були випадки, коли військові впізнавали в своєму рятівникові відомого музиканта?

- (Посміхається) Так, бувало й таке. Але я цьому не надаю великого значення. Розумію, що там я працюю зі своєю командою, і ми виконуємо поставлені завдання. Коли упізнають, то вже для мене приємний бонус. Особливо коли під час евакуації ми разом із пораненим співаємо просто в машині.

- А що найчастіше тоді співаєте?

- Та різне, часто просять «Червону калину».

КОЖНИЙ НАШ КОНЦЕРТ МАЄ БЛАГОДІЙНУ СКЛАДОВУ

- На війні гурт «КораЛЛі» втратив  одного із яскравих музикантів, трембітаря Андрія Чепіля. Як сьогодні працюєте, чи вдається виступати на концертах?

- Ми сумуємо за Андрієм, за гастролями, але ситуація, яку маємо в країні, вимагає від нас інших поступів. Хоча загалом ми в добрій формі. Працюємо. Але це радше одиничні концерти. Зважаючи на мої ротації та інші ініціативи, які нині більше в пріоритеті, ми призупинили повноцінну концертну діяльність.

- Війна вплинула на репертуар «КораЛЛів»?

- Звісно. Веселих композицій у нашій концертній програмі поменшало. Частіше просять більш патріотичні, як-от «Вперед, Соколи!», «З Золотим Левиком на рукаві». Коли просять трішки веселіше, виконуємо драйвову «Гуцулку», яка майже нікого не залишає байдужим: люди беруться за руки та пускаються в танок. Так, люди хочуть розрядити напруження, яке ми всі переживаємо через війну. Кожен наш концерт має благодійну складову, і ми завжди на цьому наголошуємо: щодня зробіть бодай щось для підтримки Збройних сил України. Приємно, коли приходять на концерти побратими. Це скріплює братерство. Бо в цивільному житті ми можемо трішки розслабитись, на відміну від фронту, коли ти постійно напоготові, постійно із рацією, щоб стежити за ситуацією.

- Як вдається вам переключатися після ротацій?

- Не існує жодних кнопок для цього. Бувають такі ротації, після яких тиждень і більше просто хочеться відпочити, нікуди не їхати і нічого не робити. Але я маю таку вдачу, що не звик довго нічим не займатись. Згадую свої давні ідеї, задуми, і берусь працювати для того, щоб їх втілити.

ТЕПЕР У НАС Є ПОНАД 500 ЛЕМКІВСЬКИХ КАЗОК

- Розумію, що одна із таких ідей  – це аудіоальбом «Оповім ти дашто», який ви у ці дні презентуєте в різних містах України. У ньому 18 лемківських казок. Чому все-таки казки, а не музика?

- Якщо я музикант, то це не означає, що мене більше нічого не цікавить, окрім музики. В якийсь момент я збагнув, що мені цікаво це зробити. Лемківську культуру чи не найбільше піддавали гонінням через насильні переселення її носіїв. І якщо лемківські пісні вже отримали свою популярність, то записів казок, які зберігають лемківські говірки, народну мудрість, досі ніхто не робив. І я запалився цією ідеєю.

- Це казки з вашого дитинства?

- Змалку я пам’ятаю лише кілька оповідок, які чув від бабусі. Вони прийшли з її батьківщини, де родина жила перед виселенням. Це село Тилява, тепер південь Польщі, за 4 км від польсько-словацького кордону. Я там бував кілька разів, щоб побачити хату, яку побудував для своєї родини мій прадід. Вона досі збереглася. Мені хотілося побути на Лемківщині, на рідному подвір’ї, яке колись належало моїй родині.

Наша історія подібна до сотні інших – вигнання та переселення з рідної Лемківщини у 1945 році. Тому бабусині оповідки з Лемківщини я вже почув в Івано-Франківську. Саме через те, що лемки були насильно вивезені, розпорошені й розселені по різних територіях, – а тоді навіть не дозволяли поселити більше трьох лемківських родин в одному селі, – цей пласт оповідних традицій був майже повністю знищеним. І коли в мене виникла ідея зробити проєкт з лемківськими казками, я найперше написав про це у Фейсбуці.

Тоді мені кілька людей надіслали окремі історії, інші – відправляли невеличкі збірки казок. Їх кількість постійно зростала – щось присилали, щось ми знаходили. Тепер у нас із командою є понад 500 лемківських казок. Ми їх читаємо, опрацьовуємо. Частина з них увійшла до аудіозбірки «ОпОвім ти дАшто». Наголос у словах, здебільшого, ставиться на передостанній склад. З лемківської це означає «розкажу тобі щось». 

- Розумію, що вам зачитати ці оповідки було не так складно, бо ви чули цю мову змалку. А як упоралися із завданням інші учасники проєкту?

- Усі оповідачі казок у проєкті мають лемківське коріння, а старші учасники є корінними носіями цих говірок. Утім, справді, мало хто з них практикує у побуті цю мову. Тож для реалізації проєкту ми запросили ґрунтовних і досвідчених діалектологів та етнографічних консультантів.

Значну частину казок ми взяли із досліджень Івана Верхратського, який був учителем Івана Франка і великим дослідником лемківської культури. Кожний текст казки наша команда адаптувала і ретельно вичитала. Часто ці оповідки приходили до нас розмовною мовою, і доводилося певні фрагменти казок обробляти літературно, щоби був зрозумілим контекст. До того ж ми адаптували тексти різними говірками Лемківщини, аби зберегти живе звучання, характерне для того села, звідки прийшла казка.

Коли вже тексти були готові, наголоси у словах були вірно розставлені, діалектолог зачитував нам зразок кожної казки. Так усі ми попередньо слухали і набувались цими говірками, призвичаювалися до них. Далі вже тривав запис альбому. Але тут не обійшлося і без моєї муштри, бо я дуже хотів, щоб ці казки було цікаво слухати, а для цього треба було начитати їх не лише правильно, а й емоційно. Так, для Галини Баранкевич, Христини Соловій, Івана Леньо та інших артистів не було потреби пояснювати про значення інтонації під час озвучення, бо це актори й музиканти, які постійно працюють із голосом. А зі старшими учасниками проєкту над записом казок довелося працювати більше.

Насправді, аудіозапис лемківських казок ми здійснювали в різних регіонах України. Більшість старших оповідачів ми записували у них удома, а тому їхали на Тернопільщину, Львівщину, Івано-Франківщину, Житомирщину, у Київ. Двох військовослужбовців записували просто на Донеччині, поблизу лінії фронту. Так записував лемківську оповідку комбат «Азову», який пройшов полон в Оленівці і після звільнення повернувся на службу, підполковник Арсен Дмитрик (псевдо "Лемко", - авт.). Також на Донеччині ми записували командира взводу БпЛА мотопіхотного батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Степана Барну. Усе було в екстремальному режимі, бо ці люди постійно комунікують із підлеглими, оперативно вирішують ряд питань… Це було так – речення записали, далі короткий діалог по рації чи телефоном, а тоді запитання: «Так, на чому ми зупинились?» Часом, щоб не втрачати емоцію, казку доводилося переписували знову й знову, але результат мені дуже сподобався. Як відгукнулися військові на таку ідею? Прекрасно, усі погоджувались одразу, адже це їхнє лемківське коріння.

ДЛЯ КОЖНОЇ КАЗКИ Є СВОЯ МЕЛОДІЯ

- Хто слухає ці казки? Чи отримуєте вже відгуки?

- Дуже різні авдиторії слухають лемківські казки, і це не лише діти. Так, передовсім їх слухають старші люди, яким це болить. Далі вже їх вмикає молодше покоління. На нашому сайті для кожної казки ми опублікували лемківський текст і український. Також до кожної казки є мінісловничок, в якому ми тлумачимо найбільш незрозумілі широкому загалу лемківські слова. Тобто ми максимально спростили для аудиторії сприйняття оповідок.

- Яку казку розповідаєте ви?

- Я розповідаю вступну оповідку аудіозбірки – «Казку про лемка». У ній ідеться про те, хто такі лемки та у чому їхня особливість. До кожної казки ми зробили відеоанімацію, і її можна дивитися на нашому сайті. Для цього ми ретельно опрацювали інформацію з архівів про особливості тих сіл, із яких прийшли до нас ці казки. Ми промалювали лемківські хати, вбрання, яке різнилось у залежності від того, чи це Центральна, чи Західна, чи Східна Лемківщина. У наших ілюстраціях можна побачити унікальні чугані (плащуватий одяг із самотканого сукна, – авт.), чоловічі та жіночі лемківські строї, а ще тодішню господарку цих родин. Нині маємо багато позитивних відгуків про ці ілюстрації, які справді підсилюють наші оповідки. Тому лемківську казку тепер можна як послухати у навушниках в авто, так і подивитись із дітками на сайті. Це допоможе  зрозуміти, хто такі лемки, як вони жили, говорили, рухались, працювали.

- У цих казках є ще неймовірна гра на скрипці та сопілці. Хто виконує ці музичні композиції?

- Сопілку записував я, бо знаю безліч лемківських пісень. Для кожної казки є своя мелодія. Для веселіших – весела, для сумніших – сумна. На скрипці грає мій добрий товариш, професійний музикант, етнічний українець, який живе у Польщі, – Андрій Олійник. Ось ця музична складова, ретельно опрацьовані лемківські говірки, візуальне сприйняття, музика та атмосферне наповнення: спів пташок, звуки джерельця, горіння ватри, – працює в комплексі і дає той ефект, до якого я прагнув.  Насправді, я кайфую від цієї роботи, а для мене це головний критерій.

КАЗКИ 18+

- Але ж проєкт завершився. Чи є інші ідеї?

- Так, проєкт завершився, але ми продовжуємо працювати. Днями я записав першого оповідача наступної збірки. Це – Володимир Дрань, якому зараз понад 90 років. При цьому в нього феноменальна пам’ять і світлий розум. Я був у захваті, коли він мені розповів віршовану лемківську казку. Свого часу його з родиною переселили з села Святкова Велика – це лемківське село в Польщі, у гміні Кремпна Ясельського повіту Підкарпатського воєводства.

Більше того, у якийсь момент я збагнув, що велику кількість казок відкладаю в бік за однієї причини – в них присутня горор-складова (горор – піджанр літератури жахів та психологічної фантастики, - авт.). Тобто, в них ідеться про те, що комусь відтяли ногу, руку, «кров ся полляла» після бійки, і таке інше. Я порадився з друзями, і ми дійшли висновку, що неправильно відкладати такі оповідки й відновлювати лише гарні та красиві казки. Тоді цей проєкт буде не дуже чесним і правдивим. Так виникла ідея створити альбом лемківських казок "18+".

- А правда, що лемки дуже затяті й уперті люди?

- Можу сказати, що мої бабусі були з твердим характером. От «як сказала – так і буде» (посміхається). Але тепер мені сумно від того, що я був не дуже спостережливим і не звертав увагу на нюанси у розмовах, повадках, стосунках.

- А традиції пам’ятаєте? От як лемки зустрічали Різдво?

- Дуже добре пам’ятаю, що на Святвечір під скатертину на столі ставили сіно. На жаль, в останні роки ця традиція не зберігається, та мені дуже хочеться її відновити. Пам’ятаю ще лемківські смачні різдвяні страви. Взагалі лемківська кухня була дуже простою, м’яса майже не вживали, бо то було для них дорого. А от уже на свята на столі були різні солодощі. Щоправда, це не ті солодощі, які є сьогодні, а більш проста випічка.

Моя бабуся співала багато колядок. Пам’ятаю: «У глибокій долині сталася Новина, там пречиста Діва-Матір народила Сина» (наспівує, - авт.). Лемківські пісні мають унікальну мелодійність, і через це їх люблять у всьому світі.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука