Традиції, які змінила війна

Зимові свята залишаються одними з найулюбленіших для українців, але війна втручається і в них

Більше двадцяти років тому фольклорний колектив "Божичі" у своїй виставі показав життя українських селян у часи Другої світової війни. Кульмінацією став аркан: сповнений енергії та водночас трагічний танок. Трагічний – тому що виконували його не парубки, як годилося б, а жінки, у яких чоловіки й наречені пішли на фронт або вже загинули...

Тоді цей аркан сприймався як потужний символ. Зараз спогад про нього ріже душу, тому що вже на наших очах предковічні традиції змінюються через нову жорстоку війну. Багато чоловіків пішли захищати країну від ворога, у глибокому тилу нові реалії впливають на старі звичаї...

Та попри все українці колядують, маланкують і стараються максимально зберегти різдвяні та новорічні традиції.

АПОСТОЛ НА ДЕНЬ: НЕ «ПОМʼЯКШЕННЯ ТРАДИЦІЙ», А ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД

Щороку сотні туристів приїжджають у Криворівню, аби побачити найколоритніше дійство Гуцульщини – Різдво. За давньою традицією, яка має свої правила та устави, тут колядують лише чоловіки і хлопці. Жінки і дівчата, урочисто вбрані, за цим дійством лише спостерігають. Коляда у Криворівні починається біля дерев’яного храму Різдва Пресвятої Богородиці, якому понад 300 років. До речі, парафіяни цього храму одними з перших в Україні стали відзначати Різдво 25 грудня. Гуцульська коляда та плєси Верховинського району Прикарпаття внесені до Національного переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини України.

На Верховинщині кожен колядник обов’язково має бути у гуцульському строї і з барткою. До церкви приносять ще трембіти, карпатські роги, скрипки та інші інструменти. Після святкової літургії у храмі – колядницькі партії, до 12 учасників у кожній, виходять на подвір’я церкви і стають перед входом. Священник їх благословляє, і кожна партія на відстані 10 метрів одна від одної тричі обходить церкву з плєсом – зимовим ритуальним танцем, під час якого колядники ритмічно підкидають бартки. Саме плєс починає і завершує кожну коляду.

Після благословення священника колядники вважаються апостолами, котрі доносять у кожну оселю щасливу звістку про народження Христа.

- Особливість у тому, що це не театральне дійство, а наше життя. Коли людина йде у колядники, то це назавжди. До Коляди в нас не готуються. Просто приходить час – і в колядників уже кров починає нуртувати і вони включаються в процес, – говорить настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці, священник ПЦУ, письменник, отець-митрат Іван Рибарук.

За його словами, кожний колядник на Гуцульщині свого часу отримує посвячення – благословення керівника колядницької партії, який зветься «березою». Інші бартками торкаються плеча новачка і так бажають йому гречно і гідно виконувати свої обов’язки.

За традицією, на Гуцульщині колядують від Різдва до Водохреща, і вийти з коляди можна лише за рішенням берези через провину, що вважали встидом на все село. Через війну цю традицію пом’якшили. Точніше, каже Іван Рибарук, відійшли від неї, керуючись здоровим глуздом.

- Колись колядник не міг прийти колядувати на один день. А тепер є багато хлопців, яким не вдається надовго вирватись у відпустку. Є ті, які служать, але можуть приїхати на Різдво, або навпаки – на Різдво ще буде на службі, а приїде на Водохреще і зможе поколядувати. Тобто не буде з партією весь період, і ми це розуміємо. Думаю, це не пом’якшення традицій, а здоровий глузд. Бо ті обставини, в яких ми перебуваємо, впливають і на колядування. Але коляда залишається – біля церкви, біля хати, навіть якщо в ній ніхто не живе. В нас є така традиція, і я на ній наголошую, щоб колядувати біля нежилих хатів, аби там відновилося життя, – пояснює Іван Рибарук.

Він зауважив, ще минулого року колядників у Криворівні значно поменшало через війну.

- Того року ми вже мали зменшення... На парафії так мало колядників ще ніколи не було, колядували лише біля 80 людей, а раніше доходило до 130. Щодо колядницьких партій, то в нас їх було дев’ять, а торік – лише сім. Я вже прошу хлопців, аби зібрали цього року бодай вісім партій, а найкраще – дев’ять, бо це наша норма, – говорить отець Іван.

Запевняє: попри все коляда у Криворівні буде такою ж величною і гарною, як завжди. Для цього тепер залучають більше молоді.

- Тепер малі хлопці ходять колядувати. Раніше такого не було, бо колядували лише дорослі. Мені так було приємно, коли недавно хлопчик із дитячого вертепу мені гонорово заявив: «Я йду з великими колядниками колядувати, бо дідо вже не годен піти, то буду замість нього». Мене це дуже тішить, – зізнається отець Іван.

Каже, за традицією колядники найперше підуть колядувати до цвинтаря. Не оминуть і могил загиблих воїнів: їх у Криворівні 17. Якщо воїн вважається зниклим безвісти, за нього молитимуться як за живого.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука

ОБРЯД “МОШУЛ”: З ПЕРЕРВОЮ НА КОМЕНДАНТСЬКУ ГОДИНУ

Різдвяний обряд колядування “Мошул” ("Мошу") уже понад 200 років проводять у селі Орлівка на півдні Одещини. Це єдине бессарабське село, мешканці якого з покоління в покоління відзначають Різдво 25 грудня. Обрядове дійство поєднує в собі християнські та язичницькі мотиви, у ньому беруть участь православні етнічні молдавани.

«Мошул» у перекладі з молдавської означає «дід». Напередодні святкування село умовно поділяють на дві частини, і в кожній обирають найсильнішого та найвідповідальнішого юнака – він і буде Мошулом. Дійсно, фізична сила стане парубку в нагоді, адже лише маска Мошула важить близько п'яти кілограмів, а ще стільки ж – дзвони, які закріплюють на поясі. Хлопці з обох «бригад» Мошулів вбираються у військову форму: прикордонників, піхотинців тощо.

До слова, колядувати беруть лише неодружених чоловіків, тож здебільшого їм – до 30 років. Кожну команду ділять на дві підгрупи: чата Мошул (команда Мошула) та чата маре («помічники» Мошула).

За ніч парубкам потрібно оббігати всі двори, на кожну команду припадає близько 500 обійсть. Хлопці колядують господарям, натомість отримують частування, гроші, а часом і склянку домашнього вина – куди ж без цього у Бессарабії? Вся Орлівка цієї ночі не спить, родини збираються вдома за святковими столами і чекають на Мошула. Вважається, що такий візит принесе успіх та процвітання, а якщо Мошул пропустить якийсь двір, це – поганий знак.

Дійство супроводжує барабанний бій та звуки кларнету. На подвір'ях парубки співають традиційних молдавських колядок. Як стверджують старожили, колись таких різдвяних пісень було до ста – на всі життєві випадки. До наших днів дійшло з десяток: колядка на господаря, на подвір’я, на дівчину та на хлопця, на примаря (сільського голову) тощо.

Якщо в родині є незаміжня дівчина, то на знак симпатії до певного юнака вона може прикрасити його головний убір білою квіткою. Колядникам підносять калачі. Хлопці збирають їх на жердину і з гордістю несуть селом: це – своєрідні трофеї і привід позмагатися з іншою командою.

І на подвір'ях, і по всьому шляху воїни Мошула б’ють по землі «мачуками» – дубинами з туго зв’язаного рогозу. Так проганяють “нечисту силу”.

Уранці свято продовжується. Групи перетинають умовний кордон, за який не мали права переступити вночі, і колядують на “чужій території”, щоби зібрати якнайбільше калачів. У центрі села збираються місцеві, звідусіль з'їжджаються гості, приходять і обидві групи колядників. Хлопці піднімають своїх Мошулів на плечі, ті вітають один одного, обмінюються подарунками. Натовп поливають шампанським. Розпочинаються ритуальні танці.

Кульмінацією дійства є змагання, битва між Мошулами, – адже господар у селі може бути тільки один.

Звісно, війна внесла корективи в обряд, проте докорінно його не змінила. Так з'явилася перерва на комендантську годину. Якщо раніше юнаки розпочинали коляду опівночі, то зараз – близько 16:00 24 грудня. Менше стало як самих колядників, так і гостей свята.

- Ще до війни багато молоді з Орлівки виїжджало на заробітки в Румунію. Але на Мошула вони завжди поверталися додому, хоч де б були. Зараз не повертаються. Також багато чоловіків, які б могли брати участь в обряді, боронять нашу країну на фронті. До війни подивитися на Мошулів приїжджали люди і з Молдови, і з Румунії. Тож поменшало як учасників, так і поціновувачів традиції, – розповіла директорка Одеського обласного центру української культури Валентина Вітос.

Проте науковиця впевнена, що коли війна закінчиться, Мошула святкуватимуть, як і раніше: з безліччю туристів, охочих подивитися на дивовижне дійство.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок

КОЛЯДА НА ЗАКАРПАТТІ: БЕТЛЕГЕМИ «ПОМОЛОДІЛИ»

На Закарпатті «люди колядують, заки світ стоїть». Збереженню різдвяних традицій завжди сприяла специфіка місцевого населення, адже значна більшість мешкає у великих (як у долині річок Тересва, Боржава) та малих гірських і долинних селах. До слова, серед переліку топонімів у Хустському районі навіть є село, що називається Вертеп.

Утім, за останні п’ять років ситуація змінилася. Крім повномасштабної війни, на стан збереження та поширення традиції вплинули ще й два роки пандемії коронавірусу. На кінець 2024 року місцева влада оприлюднила цифру, що із регіону виїхало 300 тисяч людей. Села майже пусті і в них переважно лишаються літні люди, рідше – жінки та діти. Чоловіків майже нема: хто воює, хто ухиляється, ще інші виїхали й не повертаються, перевезли сім’ї. Різдвяні звичаї белтегемів (саме так називають вертепні колективи, які є у всіх регіонах мультикультурного Закарпаття: у гуцулів, бойків, лемків, долинян та серед етноменшин угорців, румунів і словаків) передбачають участь у них саме чоловіків або молодих хлопців, акурат таких, що досягли призовного віку. А з такими нині проблема.

Директор Закарпатського музею архітектури та побуту, історик, дослідник фольклору Василь Коцан каже, що відтак бетлегемів стало відчутно менше і вони значно «помолоділи».

- Я родом із села на Іршавщині, де розташовані типові для цього регіону великі селища на 9 тисяч люду. До війни та ковіду у нас було 15 бетлегемів у селі, зараз – три, і добре, що є хоч стільки! Зрозуміло, що в селах майже немає чоловіків, а ті, що є, майже не виходять з дому – тому бетлегеми водять здебільшого діти. Якщо традиція вимагає, щоб «Дідо» – це був молодий хлопець, 18-20-річний, то зараз за «Діда» хтось зі старшокласників. Але добре, що і це є, що традиція не зникла, – каже директор скансену.

До слова, минулого року тут уперше з часів ковіду провели фестиваль «Коляди у старому селі», на який з’їжджаються представники всіх регіонів Закарпаття, включно з нацменшинами. До ковіду та повномасштабної війни в області збиралося до десятка малих різдвяних фестивалів: вертепи, бетлегеми, колядували на площах міст та містечок, на найбільшому закарпатському зимовому фесті «Червене вино» у Мукачеві. Зараз, звісно, цього всього нема, хоча мінімально колядницько-фестивальний рух також пробують відроджувати. Так, наприклад, на 4 січня 2025 року знов оголосили «Коляди в старому селі», також в Мукачеві проведуть міський фестиваль вертепів.

- Ми не проводили «Коляди» у скансені понад три роки. Але вирішили, що треба підтримати колективи, які ще зберігають свої унікальні традиції. Адже тут не тільки автентичні народні колядки, а й традиційні страви, які готують до Різдва, народні строї, традиційні вертепні костюми. Це наша спадщина, її треба показувати, бачити, знати, бо за неї, зокрема, ми нині воюємо, – каже Василь Коцан.

Серед усього різдвяного розмаїття традицій є дві, занесені до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Закарпаття. Це сторічна «шархань» із Бороняви на Хустщині та ляльковий вертеп із угорського села Чома.

Минулого року боронявці привозити свою традицію колядування із драконом-шарханем у скансен. Мене здивувало, чому на фестиваль «шархань» принесли 10–13-річні хлопчики, а не 18–20-річні, як годиться. Дерев’яна конструкція Дракона, з яким ходять колядувати, водночас є ударним інструментом – ним вистукують в ритм колядці. Робити це підліткам, які ще не мають достатньої сили, важко. І це видно. Та й традиційно ходили колядувати із Драконом хлопці в хату до дівчат, котрих збиралися згодом сватати – ясно, що хлопчакам це ще не актуально. Утім, в останні роки повнолітні хлопці «шархань» у Бороняві не носять. Вони або воюють, або бояться воювати – тому не повертаються додому із заробітків чи шукають способів, як легально чи навіть нелегально виїхати за кордон. Війна, як видно, добирається навіть до різдвяних драконів.

Директорка Закарпатського обласного культурно-методичного центру Ганна Дрогальчук каже і про ляльковий вертеп села Чома.

- Цій традиції також понад 50 років, її унікальність у тому, що там діти колядують і рухають персонажами: Пастирями, Царями, Янголами, Іродом.

Вона сконтактовує мене з Ангелою Решко-Папп, директоркою будинку культури в Чомі. Дзвоню спитати, як вплинула війна на цю унікальну різдвяну традицію закарпатських угорців. Пані Ангела слухавку бере, але каже, що вони з вертепом якраз на виступі, тож просить передзвонити. Зауважую, що це добре, значить, традиція живе – адже в угорській нацменшині теж погана ситуація з міграцією населення: за останні роки виїхало дуже багато людей за кордон, села пустіють…

- До війни у нас у селі були п'ять бетлегемів, ходили по селу, і на фестивалі, і за кордон їздили. Раніше був навіть такий конкурс між колективами – котрий кращий, той ішов у церкву на Різдво. Зараз у нас усього один вертеп, його носять хлопці шкільного віку, тому вибирати не доводиться, показуємо те, що маємо. І то добре, що в цей страшний час зберегли традицію хоча б так. Віримо, що коли нарешті настане мир, традиція відновиться, а зараз треба зберігати й передавати те, що є, – каже пані Ангела.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото: Тетяна Когутич

ВАШКІВЕЦЬКА ПЕРЕБЕРІЯ: ЗАМІСТЬ КАРНАВАЛУ МАЛАНКУЮТЬ ДЛЯ РІДНИХ ТА ДРУЗІВ

Чернівецька область славиться традиційними маланкарськими гуляннями. У кожній громаді вони різні. Так, відомим став фестиваль Маланки – Переберія, що проходив у містечку Вашківці. У цьому карнавальному дійстві брали участь як самі вашківчани, так і мешканці сусідніх районів та областей, були й гості з Молдови й Румунії. Останній такий фестиваль – десятий за рахунком – відбувся у січні 2022-го. Після повномасштабного вторгнення масштабних заходів на свято Маланки тут не проводять, хоча місцеві продовжують берегти свої традиції.

Майстер із виготовлення маланкарських масок та учасник Переберії із багаторічним стажем Василь Столяр готується до свята й цьогоріч. Він каже, що від початку Великої війни багато чоловіків, які брали участь у фестивалі, долучилися до війська.

- На початку XIX століття у Вашківцях жив барон Петрин, який заснував Переберію. Тоді перевдягалися виключно чоловіки, і це правило зберігалося довгий час. Лише у 1990-х серед учасників поступово почали з'являтися жінки та дівчата, але це – поодинокі випадки. Після повномасштабного вторгнення до Переберії, здебільшого, доєднується молодь, а також жінки та чоловіки старшого віку. Перевдягаються і ходять від хати до хати, – до рідних, друзів та знайомих, – колядують, танцюють. А сам фестиваль нині не проводиться, – розповідає Столяр.

Додає, що ще наприкінці 2022 – на початку 2023 року у Вашківцях почали обговорювати, як святкувати Маланку.

- Пам’ятаю, я спілкувався щодо цього з односельцями, які нині на фронті. І вони казали, що варто проводити Переберію. Мовляв, якщо не зберегти традиції, то за що ми воюємо? Якщо не святкувати, то все це загине, а відновлювати – набагато важче. Тому й намагаємося долучати до маланкування побільше молоді, дітей, щоб вони переймали досвід і передавали ці знання своїм дітям і онукам, – каже вашківецький маланкар.

Пан Василь зауважує, що війна вплинула і на персонажів, у яких перевтілюються маланкарі. Раніше спільнота оперативно реагувала на суспільно-політичні події в країні, в дійстві з’являлося багато політиків, відомих мультиплікаційних героїв, персонажів, пов’язаних із епідемією коронавірусу тощо. Натомість останніми роками персонажі стають традиційними: Дід із Бабою, Пан із Пані, Лікар, Циган, Ведмідь та інші.

Майстер зауважує, що з початком Великої війни поменшало і замовлень на маланкарські маски. Каже, що вашківчани і жителі сусідніх сіл та районів такі вироби майже не купують, проте їх замовляють із Прикарпаття, Тернопільщини, Києва. 

За словами голови Вашківецької громади Миколи Перча, новий церковний календар також може вплинути на збереження різдвяно-новорічних традицій. Адже частина жителів захочуть відзначати Маланку, як звикли, 14 січня, а частина – за новим календарем, у перший день Нового року.

- Самому цікаво, як приживуться нові дати різдвяно-новорічних свят. Хоча, знаючи наших людей, маланкувати можуть і за новим, і за старим стилем, – вважає Перч.

Каже, що традиція Переберії пережила дві світові війни. І хоча через російсько-українську війну святкового настрою та масштабних гулянь немає, голова громади впевнений, що багаторічну традицію Вашківецької Маланки вдасться зберегти і передати наступним поколінням.

Віталій Олійник, Чернівці

Фото Володимира Тарасова