Сім аншлагів: У Кропивницькому нове театральне об'єднання демонструє виставу про окупацію

Частина коштів від благодійних внесків за перегляд трагікомедії «Молочайник» йде на допомогу ЗСУ

“Ми – незалежне творче об'єднання “Кропива”, утворене ініціативою й силами вільних духом і творчим промислом прогресивних театральних та інших мистецьких особистостей міста Кропивницького”, – так описує себе колектив театрального об'єднання у Фейсбуці. 

Минулоріч у вересні «Кропива» зіграла свою першу п'єсу в Музеї мистецтв. Це – трагікомедія «Молочайник». Її авторка – драматургиня, сценаристка та журналістка Оксана Гриценко – родом із Херсонщини. Під час окупації в Херсоні лишалися і режисер-постановник вистави – Сергій Павлюк, і співзасновник “Кропиви” – В’ячеслав Вандрашек.

У п'єсі йдеться про події в селі Кавунівка, яке тимчасово окупувала Росія. Акторки Дарія Скрипник, Олена Синявська, Елізабет Давідян, Надія Мартовська, Наталія Шевченко представили трагікомедію на читці, а згодом і зіграли у виставі. Євгену Скрипнику і Валерію Ланецькому дісталися ролі окупантів. Актори мали нагоду працювати разом і раніше, оскільки є артистами музично-драматичного театру імені Кропивницького.

За місяць «Молочайник» зіграли сім разів, усі покази пройшли із аншлагом. На один із них завітала й кореспондентка Укрінформу.

ЗАМІСТЬ СЦЕНИ - УКРИТТЯ

Вистави проходять в одному з укриттів середмістя Кропивницького. Це історична частина міста. Старовинні будинки мають великі підвали, стелі сховища спроєктовані у вигляді арок. Тут доволі затишно. У залі, де проходить вистава, – накриті рядном лавки.

Глядачів зустрічає В’ячеслав Вандрашек. Квитків немає – глядачів реєструють після благодійного внеску. Половину коштів передають військовим, зокрема 121 окремій бригаді ТрО ЗСУ, оскільки це формування Збройних Сил створювалося на Кіровоградщині.

- Ми – неприбуткова громадська організація, – каже Вандрашек. – Люди переказують добровільні внески. Ми вже закупили “цукорки” (кишенькові детектори ворожих дронів, – ред.) на південний напрямок, газовий балон для підрозділу нашого колеги – на східний. Додамо грошей і до збору на ковдри для військових.  Частину коштів залишаємо на розвиток нашого театрального проєкту. Працюємо без зарплат, режисер теж поставив нам виставу без гонорару.

Він попереджає глядачів, що у виставі можуть бути сцени насильства, нецензурна лексика та з’являтимуться актори у російській формі – вони гратимуть окупантів.

- Перед виставою завжди кажемо: якщо вам хочеться плакати –  плачте, хочеться сміятися –  смійтеся. Власне, це – театр. Але ми анонсуємо, що вікова категорія 16+. Я схиляюся, щоб сцена була без нецензурної лайки, але її неможливо уникнути в цій виставі, – додає співзасновник «Кропиви».

Відвідувачі розташовуються на лавках, завіси немає, сцени як такої –  також. Зала вміщує лише 55 глядачів, тож атмосфера тут – камерна, є ефект присутності. Інтер´єр у дійстві створюють стелажі з бутлями, ліжко, стіл, умивальник, чайник, інші побутові речі. Все – справжнє: тут і пара від окропу з чайника, і запах кави, а трохи згодом, коли одна з героїнь медитує – аромат індійських пахощів. Вистава, власне, починається з того, що на ліжку сидить жінка зі свічкою в руках. Реквізиту та меблів насправді доволі багато як для невеликого театру, який стартував лиш нещодавно і своїми силами. Як створювалося оформлення та звідки брали реквізит, розповідає художниця-постановниця Оксана Калюжна: «Поступово щось самі позносили, чимось люди допомогли, хоч було й складнувато. Коли відбулася прем'єра, то видихнула, адже вийшло навіть краще, аніж могло бути. Нам справді дуже допомогли люди, щиро дякуємо!»

НАЙВАЖЧЕ – ГРАТИ ОКУПАНТІВ

У постановці йдеться про родину, в якій залишилися одні жінки. Юна Олеся живе з мамою та бабою, пізніше до них приєднується сестра Олесі – Оля. А ще регулярно забігає найкраща мамина подруга Валентина. Виїхати з окупації вони не можуть, серед причин – і прикута до ліжка найстарша з них, і особисті обставини героїнь.

Біля будинку жінок росіяни ставлять блокпост. Мама – в розпачі, а баба вчить її давньому ворожінню, як виростити із зерен містичного захисника Молочайника. Навколо цього й розгортаються подальші дії на сцені.

Один із моторошних моментів – вихід на сцену акторів у образі окупантів. Вони раз за разом з’являються з темряви та світять ліхтариками прямо в обличчя. Актори розповіли, що відмовилися від ідеї брати до рук зброю, оскільки цей образ і без того може бути неприємним для багатьох, особливо – тих, хто пережив окупацію. До речі, ті нецензурні вислови, про які попереджали перед виставою, стосуються саме рашистів. Хоч і лайливе, та більшості українців відоме “путін-ху*ло” у контексті сприймається доречно. Але все ж виникає запитання, наскільки складно грати ворогів акторам-українцям.

- Ми – артисти. І незалежно від того, які ми, просто показуємо цих виродків, – каже Валерій Ланецький. – Особисто для мене найскладнішою є сцена зґвалтування. Мені в ній некомфортно, але включається акторство. Саме тут потрібно показати всю мерзотність, нелюдськість цих істот. Момент у тому, що грати просто негативних персонажів, – жадібних, хитрих, улесливих – це одне. А коли граєш саме цю гидоту, то це геть інший негативний персонаж, і як би ти не хотів, все одно його ненавидиш.

Його колега Євген Скрипник теж зауважує, що хоч і неприємно, але це – лиш образ, який потрібно зіграти: «Якщо вдалося хоч трішечки показати цю нечисть, із чим люди в окупації стикаються, то воно того варте».

В’ячеслав Вандрашек із родиною під час окупації був свідком російських злочинів та переконаний, що про це треба говорити, і зі сцени – також.

- Люди в окупації мають відчувати, що ми про них не забули, що боремося, б'ємося за них. І що все це – Україна. Рано чи пізно ми все одно переможемо, побачимо своїх рідних і близьких. Тема важлива і для тих, хто виїхав, і для тих, хто живе тут, – у нас одна війна для всіх, – наголошує він.

УСІ В КОЛЕКТИВІ – І АКТОРИ, І РЕКВІЗИТОРИ, І ФАХІВЦІ З ОСВІТЛЕННЯ, І…

Після завершення вистави актори вийшли не лише щоб подякувати глядачам та отримати від них вдячність у вигляді аплодисментів, а й поспілкуватися та сфотографуватися. Але коли всі розійшлися, самі почали демонтувати обладнання та збирати реквізит.

- У класичному театрі ти – просто виконавець. Виходиш на сцену і виступаєш. А тут ми за все відповідаємо. Одночасно ти ще й реквізитор, і десь зі світлом допомагаєш, десь – із музикою. Тобто це ширша історія, яка розвиває, тримає в тонусі і фокусує увагу. Ми гарно спрацювалися, тому все чудово, – каже Валерій Ланецький, демонтуючи освітлювальний прилад.

У діяльності творчого об´єднання подібних нюансів поки що безліч.

- Радість у тому, що всі розуміють, в якій ми ситуації. І всі включилися, вклалися у такий от скромний, але справжній театр. Ми відчули, що таке робота багатьох театральних служб. Тому це – досвід. А стосовно атмосфери і задоволення, то, безперечно, ми єдиним киснем дихаємо. «Кропива» тому й народилася, бо є люди, які хочуть робити щось спільне, в єдиному пориві, з єдиним задумом, – додає Євген Скрипник.

Глядачі мають можливість подивитися “Молочайник” ще у січні, оскільки інтерес до вистави не вщухає, а колектив “Кропиви” готує нові прем’єри.

- Ми готуємо дві постановки, – розповідає Вандрашек. – Вони теж різнопланові і будуть абсолютно новими для Кропивницького. Їх ніхто не ставив, а ми хочемо спробувати. Відбудуться тут, в укритті, і я думаю, що ми ще не раз здивуємо глядачів.

Тож поки “Кропива” працює над новими постановками,  кропивничани вже чекають на театральні прем'єри.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото автора