Тетяна Міхіна, актриса театру і кіно, народна артистка України

Українські митці завжди з великою любов’ю і натхненням звертаються до геніального драматургічного доробку автора крилатої фрази: «Весь світ – театр», переосмислюючи та шукаючи в його текстах відповіді на складні екзистенційні питання та виклики, які постають перед суспільством.

Однак, не зважаючи на історичну тяглість шекспірівських тем, дослідники українського театру зауважують, що найбільша кількість постановок за його п’єсами з’являється саме під час найтяжчих та найтрагічніших випробовувань для країни. Так перша україномовна вистава за Вільямом Шекспіром була поставлена Лесем Курбасом у «Кийдрамте́» (Київський драматичний театр) в 1920 році, коли радянська армія воювала з армією УНР. Це була постановка «Макбета».

Можна впевнено сказати, що повномасштабна війна дала новий поштовх до появи нової хвилі театральних постановок – протягом 2024 року на різних театральних майданчиках України відбулося 19 прем’єр за Шекспіром і ще декілька вже з’явилися у 2025-му.

Однією з найсвіжіших є «Макбет» від режисера Івана Уривського в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. І про неї ми поговорили з виконавицею ролі леді Макбет народною артисткою України Тетяною Міхіною.

- Пані Тетяно, амбіційна та безжальна леді Макбет один із найвідоміших жіночих персонажів Шекспіра. Напевно зіграти її мріє кожна актриса?

- Це була моя дуже-дуже довгоочікувана роль і я про неї справді довго мріяла. Якось у кабінеті Богдана Сильвестровича Ступки я зустрілася з відомим українським художником Сергієм Якутовичем, він тоді глянув на мене і сказав: «Ти леді Макбет». Його слова запали в мою душу і як зернятко почали проростати – я ще глибше зацікавилася п’єсою. Це ніби дзвіночки, розставлені по життю, на які відразу не звертаєш великої уваги, а потім вже просто неможливо їх не чути. У нас колись була спроба самостійної постановки, я вчила тексти, але тоді не склалося. І коли дізналася, що тут в Національному театрі імені Івана Франка нарешті буде ставитися ця п’єса, звісно хотіла її зіграти всім своїм єством.

Я НЕ ЗНАЛА ПРО РОЛЬ ЛЕДІ МАКБЕТ АЖ ДОКИ НЕ ВИВІСИЛИ РОЗПОДІЛ, ПРОСТО ДУМАЛА ЧИ ПОДАРУЄ МЕНІ ДОЛЯ ЇЇ ЗІГРАТИ

- Тобто, коли режисер Іван Уривський запропонував, жодних вагань не було?

- Пропозиції як такої не було. Не було навіть натяків. Я не знала про це аж доки не вивісили розподіл, просто думала чи подарує мені доля таку роль. У Івана зазвичай так: він до кінця не розповідає нікому, кого з акторів бачить у своїх виставах. Єдине, що перед призначенням мене на роль королеви Єлизавети в «Марії Стюарт» була інтрига від Олега Вергеліса. Буквально за 2 дні перед своєю смертю він подзвонив і сказав: «На тебе йде роль». Запитую: «Яка?». Відповідає: «Королівська», але деталі пообіцяв пізніше...

З «Макбетом» теж цікава історія сталася: одного вечора за тиждень-два до розподілу ми спілкувалися з Акмалом Гурєзовим (виконавець ролі Макбета), і я сказала: «Знаєш, от я би хотіла з тобою зіграти».

- У вас же з ним є спільні вистави – та ж «Марія Стюарт» і «Калігула»?

- Так. Але от щоб прямо дві ролі такого масштабу – ще не було. І я, коли дізналася, то була просто щаслива, бо в день оголошення не була в театрі, а мені почали про це писати колеги, багато актрис вітали мене, це дуже приємно.  

- В іншому складі Макбета грає Олександр Рудинський, знаю, що ви з ним також репетирували. Чи вплинуло це на взаємини пари Макбет, можливо з’явилися якісь нові відтінки?

- Зізнаюся, що коли ми репетирували з ним, у мене було хвилювання як вибудувати у цій парі стосунки, оскільки Олександр молодший за мене і я думала, як ми виглядатимемо на сцені. А потім зрозуміла – річ не у віці, а в акцентах – зробила експеримент, знайшла для себе інші цікаві ноти. Це моя акторська кухня, глядач цього так явно не побачить, але коли ми граємо з Рудинським, це взагалі інша жінка, і проявляється вона по-іншому!

ЛЕДІ МАКБЕТ – ЦЕ КРИСТАЛІЗОВАНА СУТНІСТЬ ДУЖЕ ЖОРСТКОЇ ЖІНКИ, ЯКА ЗРОБИТЬ ВСЕ ЗАРАДИ ВЛАДИ

- У Шекспіра, як ми знаємо, зовнішність персонажів майже не описується, і леді Макбет може виглядати як завгодно, що дає режисеру та акторам повну свободу фантазії. Ви з Мальвіною Хачатрян, яка виконує цю роль в іншому складі, зовсім різні, але ж обидві справжні леді Макбет!

- Тут зовнішні параметри не важливі, важливо те, що вона – це кристалізована сутність дуже жорсткої жінки, яка зробить все заради влади. Це її головне кохання і пристрасть життя. Можливо, через деякий час я зміню свою думку, та зараз для мене леді Макбет дуже негативна персона.

- Але попри це у фіналі її навіть шкода – від тієї владності не лишається й сліду, така безпомічна, оніміла... 

- Якщо чесно, я досі в пошуку як грати фінал. Можливо, в кіно я б її з помираючої жінки перетворила на новонароджене немовля. Суть же в тому, що ми прийшли у цей світ голими і беззахисними і йдемо такими ж. Яким би ти не був злом, якою б владою – царя, імператора чи тирана – не був би наділений, перед обличчям смерті ти все одно будеш просто людиною, яка піде в землю.  

-  Чи не здається вам, що вони створили одне одного?

- У кожній парі чоловік створює жінку, а жінка – чоловіка, і ситуація, описана Шекспіром, саме і є продуктом цих стосунків. Адже на початку у Макбета була військова влада, а у неї – безмірні амбіції. І саме вона підштовхнула його до більш агресивних дій. А ще можемо припустити, що ця пара боролася за першість і між собою: вона його провокувала своєю жіночою енергією і він, щоб щось їй довести, пішов на жорстокі вчинки, що зрештою перетворило його на тирана. Тут можна побачити багато різних тем, але це вже наші особисті роздуми, про що думав Шекспір і які масштабні питання закладав, можемо тільки здогадуватися. Вистава ж починається з того, що відважний Макбет – гламіський тан, воєначальник армії переміг війско бунтівника Макдональда, а його самого вбив. Ми стаємо свідками захоплення влади після перемоги та бачимо, що несе прихід нового короля. Тобто, це історія трохи і про нас... Думаю, що Іван саме заради цієї думки і взяв цей матеріал. 

У ВСТУПНОМУ СЛОВІ РЕЖИСЕР САМЕ І ГОВОРИВ, ЩО ВІН НЕ ХОЧЕ ЗАКОЛИСУВАТИ ГЛЯДАЧА, А ХОЧЕ ПРОБУДЖЕННЯ

- Цей матеріал справді зараз дуже актуальний, адже наскрізно пронизаний думками про війну та її наслідки.

- Події у п’єсі дуже дотичні до ситуації, в якій опинилася наша країна. І наша робота є реплікою театру до суспільства про те, що може розгорнутися у майбутньому. Звісно, це бачення не дуже радісне, але це один з варіантів суспільних трансформацій та те, чого ми маємо боятися, про що думати, коли здобудемо нарешті перемогу. Тоді буде надзвичайно важкий період для всіх, не тільки матеріально, а й емоційно – ми всі повинні бути дуже активними і докласти максимум зусиль та енергії, щоб заново підіймати, створювати державу, в якій хочемо жити. Навряд чи є людина, яка мислить про момент перемоги як про райдужний. Ми втомлені, ми так її жадаємо, але знаємо, які людські жертви понесла країна і як ця війна її зруйнувала... Жоден з нас не плекає марних мрій, що початок мирного життя буде щасливим, бо хіба можна щасливо жити, коли ти йдеш повз Майдан і бачиш ці прапорці? Як можна жити щасливо, знаючі про дітей, які втратили батьків, або батьків, які втратили дітей, коли бачиш неосяжні краєвиди на Марсових полях... І наша вистава саме про це і промовляє до аудиторії. Перед початком роботи у вступному слові до команди Іван саме і говорив, що він не хоче заколисувати глядача, а навпаки хоче пробудження.

- Готуючись до ролі, ви напевно передивилися і проаналізували багато різних театральних і кіновтілень леді Макбет. Як підходили до своєї? Намагалися створити образ ні на кого не схожий?

- Коли отримуєш роль, скільки б ти багато ти не знав про персонажа, все одно починаєш його вивчення спочатку. І цей процес дуже дивний, навіть магічний. Наприклад, я можу йти вулицею і раптом мені стає зрозумілим як промовляти якийсь монолог, або спілкуюся з людиною (як от ми з вами зараз) щось проговорюю, вербалізую думки і мені стає щось зрозуміліше про мою героїню. Робота над роллю – це довготривалий процес. Звісно, що на початку, коли бачиш візуальний образ, він може наштовхнути на внутрішній світ героя або ти можеш зрозуміти його одну певну якість. От, в Єлизаветі я бачила неймовірну жінку, дуже витончену, яка постійно ніби вся в корсеті – тримає себе, і тому в певний вона момент ламається. Її силу я відчула відразу, тому мені було дуже легко в «Марії Стюарт». У «Макбеті» навпаки – мені хотілося в кожній сцені зробити героїню різною: в першій – вона лагідна, ніжна, у другій – якась різка, хворобливо шизофренічна. Вистава ж створюється не на сцені, а в залі, і я можу пропонувати глядачу різні шляхи, щоб кожен обрав свій і зрозумів, яка вона – ця леді Макбет? Також можу зробити калейдоскоп сцен, який наприкінці об’єднається у щось єдине. Такі прийоми в театрі мені дуже подобаються і мені цим цікаво бавитися. От саме так я і робила леді Макбет, вона багатолика, я відразу відчула, що в ній ніби живе кілька жінок. Можливо, вона навіть прадавня Ліліт, не людська істота. 

НАШІ ДЖИНСИ І КЕПКИ – ЦЕ СУЧАСНА ІСТОРІЯ. ЛАТИ, КОРСЕТИ, ІСТОРИЧНИЙ ОДЯГ – ПОВЕРНЕННЯ У МИНУЛЕ

- Вистава не костюмована, більшу частину сценічного часу на героях сучасний одяг. Цікаво, чому було обрано таке рішення щодо костюмів? 

- Іван хотів створити зону поза часом, в якій би не було конкретних відсилок, де відбувається дія. Хід про повернення кудись і початок шляху звідкись – мені надзвичайно сподобався. Він дуже філософський. 

- А віщі сестри у вигляді моніторів – це щось з фантастичного майбутнього!

- Мені це теж нагадує фільми про інопланетян (посміхається). Але ж ця історія актуальна в усі часи, тому ми вказуємо глядачу, що вона відбувалася тоді, відбувається зараз і буде ще відбуватися.

Під час репетицій ми довго працювали в джинсах, футболках і я звикла, більше того – це насправді дає велику сконцентрованість на дії та тексті. Ти ніби нейтральна сутність, яка промовляє думки і несе емоції глядачу.

Наші джинси і кепки у виставі – це сучасна історія. Лати, корсети – повернення у минуле. Але і в тому, і в тому одязі я почувалася королевою. Взагалі-то мені важливо, у що я вдягнута та яка у мене зачіска на сцені – це мені багато чого дає і я цьому приділяю достатньо уваги. Тому на початку, коли тільки зібралася команда і я зрозуміла, що ми будемо працювати з Тетяною Овсійчук, то була щаслива. Вона дуже талановита, неймовірна художниця, і я рада, що в нашому театрі з’явився такий скарб. Її костюми дуже допомогли мені у створенні образу, якби не вона, леді Макбет була б зовсім іншою.

ЦЕ – САУНДТРЕК ДО ВБИВСТВА. Я ІНТУЇТИВНО ВОКАЛЬНО СУПРОВОДЖУВАЛА ТЕ, ЩО БАЧИЛА І ВІДЧУВАЛА

- А ще у леді Макбет є неймовірна «вокальна партія» від якої у мене були мурахи, чесно. Беру це в лапки, бо не можу добрати влучного слова, щоб означити, що саме то було. Це ж був ваш живий спів?

- Так. І я б назвала це – саундтрек до вбивства. Іван дав референс – музику і спів – та сказав, що йому потрібно щось подібне. Але та жінка, яка співала в запису – професійна виконавиця гортанного співу, і щоб повторити його, напевно потрібно вчитися рік! А скільки часу в мене не було, тому у виставі я інтуїтивно вокально супроводжувала те, що бачила і відчувала.

Іван завжди дає нам кордони, до яких ми можемо дійти, а от як ми маємо існувати між цими кордонами, актори пропонують режисеру самі.  Наприклад, на початку він сказав, що хоче, щоб ми співали, але не дав ні місце, ні сцену, де це мало б відбутися. Тому ми з Мальвою Хачатрян запропонували декілька варіантів і він обрав – зараз ви бачите фінальний результат нашого пошуку. З ним дуже важливо під час репетицій бути тут і зараз, застосовувати не просто розумовий підхід, а відкривати свої інтуїтивні шлюзи по максимуму. У кожного актора з нашої команди є свої шляхи, але мій – це провокувати і фантазувати.

- Чула від ваших колег, що друга і навіть третя прем’єрна вистава для акторів завжди важча, ніж перша. Чому так, ніби ж перша має бути найскладнішою?

- Коли граєш першу прем’єрну виставу, а це для акторів дуже стресовий момент, то через надзвичайно високий адреналін у певний момент підключається твоє єство, твоя природа, всі ресурси твого організму – і ти досягаєш максимуму. До другої прем’єри проходить два тижні, ти вже відпочив, набрав зайвий кілограм, розслабився… а тобі знову треба встрибнути в щось, бо ти ж пам’ятаєш, як це було! Але встрибнути не дуже виходить, бо ти вже інший: не виснажений, не втомлений. Як би це не прозвучало, але акторський голод за нормальним сном, за нормальним психічним станом дає величезний плюс виставі, особливо прем’єрній. Звісно, якщо ти вмієш це стримувати і не доводити до хворобливих форм, які псують життя тобі та іншим акторам. Тому справді друга вистава завжди набагато важча, потім, коли вистав п’ять пройде – все увійде в своє русло і ми навіть зі свого буденного стану можемо встрибнути в ту річку автоматично.

АКТОРИ СТРАЖДАЮТЬ ВІД ЧАСТОЇ ГРИ ОДНІЄЇ ВИСТАВИ, БО КОЛИ ТИ СКУЧИВ ЗА МАТЕРІАЛОМ, ЦЕ ДОДАЄ ЛЮБОВІ ДО НЬОГО

- У скількох виставах Національного театру Франка ви зараз граєте?

- Їх понад десять. Є вистави, які мало йдуть, є вистави, які йдуть занадто часто, от у січні, здається, сім показів «Калігули» було! Інколи мені здається, що я граю тільки її (сміється). Зараз у нас часто йде по дві вистави в день і є вистави, в які я дуже рідко потрапляю, бо у мене «Калігула» (роль Кезонії, – ред.) на камерній сцені, а на великій – йде інша моя вистава. Це проблеми врегулювання мого навантаження.

- Напевно, в «Калігулу» встрибуєте просто з розгону, якщо так часто граєте?

- Але це теж може бути мінусом, бо акторська команда страждає від частої гри однієї вистави, адже коли ти скучив за матеріалом, це додає любові, більш теплого ставлення до нього. Я взагалі не розумію, як актори живуть у західній комерційній театральній системі, коли місяцями грають одне й те саме. От, я дуже хочу потрапити на виставу «Едіп» у Лондоні, там грає моя улюблена актриса, зірка «Гри престолів» Індіра Варма, і нещодавно подивилася розклад їхніх вистав – вони місяць двічі на день грають цю виставу! Уявляєте? Для мене це просто жах. Можливо це інший шлях пізнання ролі, але мені здається, що наша система більш досконала саме для акторів: вчора ми грали комедію, сьогодні зіграємо трагедію, потім – соціальну драму, тобто це постійний тренаж. Тому, мені здається, у наших акторів точніше налаштовані радари, бо ми постійно розминаємо свій акторський організм і весь час перебуваємо в тонусі.

- Як ви сприймаєте критику чи несхвальні відгуки про вистави, в яких граєте, якщо раптом такі з’являються?

- Я завжди прислуховуюся до всіх думок, обмірковую їх, тому що люди, які публічно пишуть театральні відгуки все ж багато ходять по театрах, щось бачать. Була історія, коли до мене після прем’єри «Трамвай «Бажання» підійшов колега по акторському цеху, досвідчений і талановитий актор, і сказав, що у виставі «занадто багато формальності». Про вистави Івана Уривського іноді таке справді можна почути, що мовляв вони занадто режисерські, а не акторські. Але це не зовсім так! Вистави Івана живі, вони працюють, функціонують, їх любить глядач, квитки на них купити неможливо. Тому швидкі відгуки на прем’єри, які можуть стати печаттю на все її сценічне життя – це дуже поспішні висновки про те, якою насправді є та чи інша вистава.

- Зараз з’явився ще один цікавий аргумент критики сучасних вистав: «занадто «заточені» під ТікТок та Інстаграм». Хоча, як на мене особисто, те, що уривки деяких театральний робіт стали буквально «вірусними» у соцмережах – є позитивом, бо залучає нові аудиторії і робить театр ще більш видимим та популярним.  

- Мене дивує така критика. Якщо театр стає цікавим, то чому це погано? Я не захищаю якусь одну форму, яка б превалювала – театр зараз застосовує різні засоби в сценографії, з’являються сучасні прийоми в подачі тексту. Чому театр неодмінно має бути елітарним або архаїчним? Театр має бути різним! Особисто мені не хотілося би працювати з одноманітним репертуаром вистав, які б постійно гралися в одній манері. Мені цікаво грати і в «Річарді ІІІ», який був поставлений в 2016-му році, і в «Макбеті» 2025 року – як актриса я скрізь знаходжу собі якісь «манки». Можливо, когось влаштовували більш архаїчні форми у виставах Національного театру, але зараз час змінився, прийшло нове талановите покоління акторів, режисерів, художників – і вистави змінилися. Ми не можемо подобатися всім, головне відчувати себе творчою одиницею, поважати свої думки і творити – саме тоді митці й стають цікавими.

Любов Базів. Київ.

Фото Юлії Вебер