Оксана Підсуха, директор Музею української діаспори

Хочете дізнатися, де знаходиться хутір "Україна", хто був українським "батьком футуризму", чому для американських мистецтвознавців прізвище "Архипенко" є майже сакральним? Чи, можливо, хочете ознайомитися з копіями першої моделі гелікоптера та інших літальних апаратів видатного киянина Ігоря Сікорського? Тоді завітайте до Музею української діаспори в Києві. У колекції музею зберігаються унікальні експонати, що розповідають про видатних діячів культури, науки та мистецтва українського походження, яких доля завела на чужину. Про цей будинок скарбів, про видатних діаспорян та їхні долі, а також про багато інших цікавинок читайте в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу директора музею Оксани Підсухи.

ГЕРОЇ МУЗЕЮ: СІКОРСЬКИЙ, ЛИФАР, КРИЧЕВСЬКІ

- Пані Оксано, якими цікавими експонатами можете похвалитися, скільки взагалі їх? 

- У музеї зберігається колекція мистецьких творів та особистих речей відомих українських емігрантів. Загалом у фондах музею – понад 10 тисяч експонатів і ми постійно поповнюємо нашу колекцію.

Один із найвідоміших у світі киян – авіаконструктор, винахідник гвинтокрила Ігор Сікорський, відкриття якого назавжди змінили світ. Минулого року в музеї ми відкрили експозицію, присвячену цьому світовому генію, який народився в Києві, а своєю другою батьківщиною вважав Америку. В експозиції ми зробили наголос на тому, що всі свої найбільші винаходи Сікорський задумував і почав втілювати саме тут, у рідному Києві. В музеї можна побачити копії його першої і більш пізніх моделей гелікоптерів, знаменитого літака "Ілля Муромець", а також літака БІС-2, на якому геніальний авіаконструктор уперше піднявся у київське небо. Щоправда, політ тривав лише 12 секунд, але це був його перший успішний, і тому легендарний злет. Автором копій БІС-2 та гелікоптера в нашому музеї є талановитий український моделіст Євген Галущенко. Ми мріємо, аби він зробив для нас і аеросани – літальний апарат, який Сікорський також створив у Києві.

Окрема меморіальна зала присвячена ще одному киянину – відомому на весь світ танцівнику та хореографу Сержу Лифарю. Зовсім юним Серж емігрував до Парижа, де став зіркою «Російського балету» Дягілєва, впродовж багатьох років очолював балетну трупу знаменитої паризької Гранд-Опера, піднявши французький балет на небувалий рівень.

Свого часу до Києва, згідно з волею артиста, були передані особисті архіви Сержа Лифаря, частина яких дісталася нашому музею та була покладена в основу меморіальної експозиції. Я завжди з особливим щемом вдивляюсь у фото, зроблене в Києві у 1960-ті роки. На ньому – сивочолий Лифар стоїть біля могил батьків, похованих на Байковому цвинтарі. Серж Лифар відвідував рідний Київ лише в 1960-ті, через 40 років після еміграції, вже по смерті батьків, яким, на жаль, не судилося побачити свого сина знаменитим на весь світ артистом.

А зовсім нещодавно зі Швейцарії були передані ще сім скринь із особистою колекцією книг Сержа Лифаря та частиною його архівів. Це унікальні стародруки XVII-XVIII століть, прижиттєві видання класиків світової літератури, рукописи та книги, написані самим Лифарем. Поміж них – рідкісне видання "Чигиринський Кобзар і Гайдамаки" Т.Шевченка, видане 1844 року, а також два авторські макети книг С.Лифаря "Дягилев" і "С Дягилевым". Ці нові надходження будуть доступні для перегляду в нашому музеї на виставці "Дарую Києву. Серж Лифар" із 21 грудня, вони доповнять і розширять існуючу меморіальну експозицію.

Одна з моїх улюблених колекцій, яка доступна до перегляду в музеї, розповідає про три покоління мистецького роду Кричевських. У нас можна побачити малюнки та начерки засновника династії Василя Григоровича Кричевського, витончені акварелі Миколи Кричевського та Катерини Кричевської-Росандіч, а також живописні роботи Василя Кричевського молодшого. Доля розкидала родину Кричевських по різних куточках світу (Франція, США, Венесуела), де вже четверте та п’яте покоління нині продовжує традиції своїх славетних прадідів.

ХУТІР "УКРАЇНА" У США І КАНАДІЙСЬКА УКРАЇНА

- Окрім творчості мистецької династії Кричевських, чиї художні роботи є в колекції музею?

- У нашій постійній експозиції представлені американсько-українські художники Олекса Булавицький та Людмила Морозова – яскраві представники київської школи живопису. З їхніх робіт, можна сказати, починався наш музей.

Олекса Булавицький відкрив для світу українські поселення в Канаді, у провінції Манітоба. Він створив серію пейзажів з натури, на яких "увічнив" хутори, що були збудовані першими українцями-переселенцями до Канади на початку ХХ сторіччя. На канадійській землі, серед хуторів і сіл із назвами Сірко, Олеськів чи Нью-Київ Булавицький ніби знайшов рідну Україну. На початку 1990-х понад 60 робіт були подаровані художником Батьківщині. Вони й стали основою колекції нашого музею.

Людмила Морозова була однією з улюблених учениць видатного живописця Федора Кричевського. Виїхавши з Києва в 1943 році, після довгих поневірянь, вона знайшла свою другу батьківщину в США, в містечку Гантер. Все своє життя Морозова мріяла повернутися додому, з радістю прийняла звістку про відновлення української державності, але вже не мала фізичних сил відвідати рідний Київ. Художниця подарувала Україні більше сотні своїх полотен, велика частина з яких зберігається і виставляється у нас в музеї. Це витончені краєвиди Києва, Греції, «міцно збиті» натюрморти та портрети. Також у нас можна побачити колекцію європейської порцеляни, яку художниця збирала і заповіла Києву. 

Всі видатні особистості українського походження, про яких я згадала, – це емігранти другої і третьої хвиль. Більшість із них залишили Україну під час революційних подій 1917-1921 років та в 1943 році. В ті драматичні часи Україна втратила великий пласт талановитих митців та патріотів.

Але якщо порівнювати їхні долі з долею Леся Курбаса чи Василя Стуса, то вважайте, що емігрантам пощастило, адже вони змогли вижити та реалізуватися у вільному світі. Ба більше, вони продовжили там розвивати українське мистецтво, українську мову та національну ідею, так би мовити плекаючи паралельний український проект за межами рідної землі. За кордоном, зокрема, в Америці та Канаді, українці згуртовувались, утворювали національні осередки, видавали українські енциклопедії та книги, відкривали українські школи, рухали вперед національне мистецтво. І багато в чому завдяки їм ми маємо на що опертися зараз. Бо українська діаспора підхопила і продовжила те, що було знищено в самій Україні в 1930-ті роки.

- А хто був серед перших українців, які виїхали за кордон?

- Представниками першої хвилі еміграції були прості люди, переважно, незаможні безземельні селяни із Західної України, які залишали рідну землю наприкінці XIX - на початку XX століття в пошуках кращої долі та власного наділу землі. У нашому музеї їм присвячений окремий куточок – це символічна композиція, яка нагадує про те, що брали із собою в дорогу перші переселенці. В дорожню скриньку вони вкладали шевченківський "Кобзар", Біблію, бабусину іконку, вишитий рушник та писанку. І сьогодні в родинах нащадків тих переселенців можна зустріти той прабабусин "Кобзар"...

До слова, одним із яскравих представників першої хвилі емігрантів був киянин Агапій Гончаренко. Він був ченцем Києво-Печерської лаври, однак мав яскраві вільнодумні погляди, засуджував кріпосне право. Рятуючись від переслідувань царської влади, в 60-х роках ХІХ сторіччя Агапій спочатку вирушає до Афона, а потім емігрує до США. З часом він придбав землю в Каліфорнії і заснував на її просторах хутір під назвою "Україна". В нашому музеї зберігається книга Агапія Гончаренка "Спомини", в якій автор розповідає про свою долю і любов до України.

ЗАКОРДОННІ КОЗАКИ

- Очевидно, що пошук інформації про відомих діаспорян із метою розширення музейної колекції є тривалою та складною справою. Як наповнюється музей, які виникають проблеми, що було серед останніх надбань? 

- Ми намагаємося якомога більше спілкуватися з українцями за кордоном, встановлювати контакти, шукати нащадків митців чи діячів науки українського походження. За цим стоїть величезна пошукова робота, яка інколи нагадує детектив.

Я завдячую долі і відомому києвознавцеві Дмитру Малакову, який три роки тому познайомив мене з онучкою Василя Григоровича Кричевського Катериною Кричевською-Росандіч. Катерині Василівні 91 рік, вона живе в Каліфорнії (США), але постійно цікавиться нашими музейними справами і часто дарує нам нові експонати. Майже щомісяця ми отримуємо від неї якісь унікальні речі – фото, документи, мистецькі  твори представників славетної династії Кричевських.

Часто надсилає нам раритетні історичні документи та книги Лев Хмельковський, редактор нью-йоркської газети "Свобода".

А зараз я працюю над поверненням в Україну творів талановитого живописця та ілюстратора Бориса Крюкова. Він народився в Україні, прожив більшу частину життя в Аргентині, а його спадщина зберігається в нащадків, у Німеччині. Для того, аби перевезти спадщину Крюкова до Києва, потрібно витратити багато зусиль і великі кошти, а це дуже складно. На жаль, держава на такі справи кошти не виділяє.

Коли я буваю в Америці, завжди звертаю увагу, як тамтешні мистецтвознавці чи арт-дилери реагують на те, що я з України. Вони відразу згадують прізвище "АрЧипенко" – славетного скульптора Олександра Архипенка, основоположника кубізму в скульптурі, теж колишнього киянина.

На жаль, творчість цього митця у нашому музеї та й взагалі в Україні майже не представлена, хоча його цінує весь мистецький світ, а роботи прикрашають кращі музеї США та Європи. От якби знайшовся меценат чи фонд, який придбав кілька скульптур Архипенка для нашого музею?!

Про скульптури Архипенка ми поки що мріємо. Але тим часом намагаємося не втратити і по можливості повернути в Україну спадщину митців та діячів української історії й науки, які, можливо, не так відомі, як Архипенко, але теж важливі для нас. На жаль, часто українські архіви десь у далеких краях ідуть у небуття разом із смертю їхніх власників.

- У вашій справі постійно знайомишся з життям і творчістю відомих українських емігрантів. Історії яких особистостей найбільше вас вразили?

- Інколи справа, якою я займаюсь, переростає в такі фантастичні історії, про які не один роман можна написати. Наприклад, мала нагоду поспілкуватися із правнуком українського "батька футуризму", відомого художника та поета Давида Бурлюка, якого теж звати Давид. Сам він архітектор, живе в Нью-Йорку і абсолютно не розмовляє ані українською, ані російською. Однак Давид молодший щиро цікавиться історією і творчістю свого прадіда і навіть одружився з дівчиною українського походження, із Криму. А ще при спілкуванні Давид постійно повторював: "I am Kozak". Ця історія переконує, що ген українця може прокинутися і в четвертому поколінні. 

А чи знали ви, що далека Австралія також багата на українську діаспору?! Нещодавно в музеї ми завершили виставковий проект "Художники-Амбасадори. Українська Австраліана", на якому представили мистецтво шістьох українсько-австралійських художників. Відкриття цієї виставки відвідав Голова спілки українських митців Австралії Павло Кравченко. Він приїхав на наше запрошення, однак, водночас, із важливою синівською місією. Павло привіз із Австралії прах батька – художника Петра Кравченка, аби поховати, як той заповідав, його в рідному місті Києві. 

Історія художника Петра Кравченка, випускника Київської художньої школи, вражає. У 1941 році Петро йде на фронт, потрапляє у німецький полон. Потім німецькі табори, звільнення, еміграція в Австралію. Впродовж 39 років його батьки, які залишились у Києві, були впевнені, що їхній син Петро загинув на війні. І лише через 39 років Петро Кравченко зміг передати коротку звістку про те, що живий. А коли нарешті впала залізна завіса, одним із перших діаспорян він приїхав до рідного Києва разом зі своїм сином.

МАЙСТЕР-КЛАСИ ДЛЯ ЮНИХ АВІАКОНСТРУКТОРІВ ТА ЕКСКУРСІЇ АНГЛІЙСЬКОЮ

- Оскільки музей є державною установою, очевидно, що без додаткового фінансування реалізація різноманітних проектів, а також поповнення фондів з-за кордону була б неможливою. Маєте якихось спонсорів, партнерів?

- Для того, аби заклад розвивався, поповнювалися фонди, нам необхідно їздити в "поля", тобто у закордонні відрядження, вивчати тамтешні архіви, спілкуватися з діаспорянами, налагоджувати контакти, співпрацю. Однак це "рожева мрія", адже музеї в Україні нині ледве животіють, про закордонні відрядження мова взагалі не йде.

Намагаємося шукати альтернативні рішення. Власними зусиллями нами створено Міжнародний благодійний фонд світових українців "Діаспора". Його мета, передусім, – допомагати музею в організації виставкових проектів та сприяти поверненню культурної та історичної спадщини українців світу. Однак створити фонд не дорівнює наповнити його коштами. І все ж, принаймні, така можливість відтепер з’явилася. 

Принагідно, подякую українським виданням – "Свободі" у США, "Стожарам" у Канаді, американському медіа-порталу української діаспори "VIDIA" та "Українському слову" у Франції, які пишуть про нас і підтримують нас словом. А це також важливо.

- Окрім виставок, проводите ще якісь заходи? 

- Постійно намагаємося пропонувати киянам щось цікаве. Наприклад, влаштовуємо міні-фестивалі "Наш Сікорський", на яких кожен відвідувач може прослухати екскурсію-квест українською чи англійською мовами та створити свій власний літачок. І хто-зна, може цей перший літачок спонукає когось із наших маленьких музейних гостей стати авіаконструктором!?

Наразі спільно із Національним музеєм українського декоративно-прикладного мистецтва та Всеукраїнським благодійним фондом Марії Примаченко працюємо над виставковим проектом "Марія Примаченко: від Болотні до Парижа", який відкривається 14 грудня. Ця виставка представить ряд творів унікальної народної художниці, які побачив і якими захоплювався весь світ. Вперше поціновувачі мистецтва Примаченко зможуть оцінити й малюнки до дитячих книжок, які видавались англійською та іспанською мовами.

З початком російської збройної агресії на території України наш музей регулярно влаштовував благодійні заходи, зокрема, культурно-мистецькі вечори "Гостини у діаспори". Цей проект був спрямований на збір коштів для придбання кровоспинного препарату Celox для українських воїнів в АТО. 

ІСТОРІЯ БУДИНКУ МУЗЕЮ ПОЧИНАЄТЬСЯ З 1775 РОКУ

- Пані Оксано, історія Музею української діаспори бере витоки з кінця 1990-х років. Як відбувалося його становлення? 

- Після здобуття Україною незалежності відновилися контакти із закордонними українцями. Емігранти з усього світу почали активно спілкуватися з Батьківщиною: знаходити свої сім’ї, листуватися, приїжджати, всіляко допомагати.

Зі свого боку, Україна як держава теж робила вагомі кроки назустріч діаспорі. Зокрема, в 1990-ті роки у міністерстві культури України діяла спеціальна комісія з повернення культурної спадщини, яку очолював відомий мистецтвознавець Олександр Федорук. Саме завдяки його зусиллям на Батьківщину було повернуто чимало творів мистецтва. І, власне, як результат роботи цієї комісії й було створено в 1999 році наш музей як філію Музею історії міста Києва. 

Тоді він називався Музей культурної спадщини, хоча  від початку був присвячений темі українських емігрантів. Ми змінили назву музею два роки тому, аби назва чітко відповідала тематиці музею.

- Будівля самого музею, певно, теж має свою історію. Коли був збудований будинок, що тут було раніше?

- Музей знаходиться в старовинній київській садибі на Печерську, збудованій у 1775 році. Спочатку це був одноповерховий будинок, в ХІХ столітті добудували другий поверх та мансарду. Будинок часто змінював своїх власників. Ми знаємо трьох дореволюційних господарів, а у радянський час садибу поділили на комунальні квартири. У 80-ті роки ХХ століття будинок зазнав капітальної реконструкції, і вже потім було вирішено відкрити в ньому музей. 

Власне, у нас на сьогодні є окрема зала, присвячена історії цієї будівлі. В ній експонуються речі, знайдені під час реконструкції садиби. Також ми проводимо екскурсію, яка називається "Вечірні історії старого будинку". Екскурсія відбувається з настанням сутінків, коли легенди старопечерського особняка оживають.

- Скільки коштує квиток у музей?

- Квиток на постійну експозицію коштує 25 гривень, пільговий – 10 (діти, пенсіонери). Такої ж вартості квитки на наші виставки. 

- Діаспорян через наше інформагентство хочете запросити на екскурсії? 

- Українці світу можуть приїхати до нас як додому. Все те, про що ми розповідаємо і що показуємо, – це про них, їхніх батьків і дідів. Сподіваюсь, що тут їм буде затишно і приємно. Також, користуючись нагодою, запрошую діаспорян до співпраці. Ми радо приймемо історичні реліквії чи мистецькі твори в подарунок і, як державна установа, гарантуємо відповідальне і довічне їх зберігання. 

Кожну людину, рано чи пізно, тягне додому з далеких мандрів. Туди, де зарита пуповина дідів-прадідів. Наш музей – це «духовне повернення», повернення імен і культурної спадщини, повернення історії великих і маленьких людей, яких об’єднує спільна українська колиска. І хай будинок у нас маленький, зате місія велика...

Ірина Івер, Київ

Фото: Павло Багмут (Укрінформ) та з архіву Оксани Підсухи