Анна Жаяр-Чесановська, українська журналістка, мешканка Франції

1 лютого 2016 року на французькому комерційному каналі Canal+ було вперше показано скандальний фільм режисера Поля Морейри «Україна, маски революції». Показ відбувся попри прохання посольства у Франції зняти стрічку, яка представляє події в Україні під час Революції Гідності в спотвореному вигляді та є «потужною пропагандистською зброєю». Картина викликала різку критику впливових медіа Франції, відомих представників інтелектуальних кіл, української громади, французьких журналістів, які висвітлюють події в Україні. 

Так сталося, що над перекладом двох інтерв'ю для фільму працювала українська журналістка, перекладачка, яка давно живе у Франції, Анна Жаяр-Чесановська. Сама того не відаючи, Анна долучилася до створення пропагандистського продукту, разом із тим стала єдиним свідком процесу його створення, який дозволив собі сміливість не мовчати про це. Режисер Морейра на Анну подав до суду, що постановив журналістці виплатити режисерові 13 тисяч євро морального збитку. Кілька днів тому відбувся апеляційний розгляд, рішення – через місяць.

Про подробиці цієї справи, вплив російського фактора в Франції на сприйняття подій в Україні, про те, чому французи знають про Росію більше, ніж про Україну, Анна Жаяр-Чесановська розповіла в ексклюзивному інтерв'ю Укрінформу.

ВИГРАТИ СУД ПРОТИ МЕНЕ ЛЕГШЕ, НІЖ ПРОТИ ФРАНЦУЗЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ

- Аню, як сталося, що проти показу фільму виступило багато людей, його критикували французькі журналісти, інтелектуали, а позов до суду режисер подав проти вас?

- Думаю, що на те є дві причини. Перша – особиста. Тому що я працювала над перекладом двох інтерв'ю для цього фільму. Морейра тоді зі мною зв'язався, щоб перекласти інтерв'ю Мосійчука (Ігор Мосійчук – колишній речник батальйону «Азов», депутат ВРУ, який назвав фільм сфальсифікованим і звернувся до СБУ з проханням заборонити режисеру  Морейрі в'їзд до України – ред.) і Білецького (Андрій Білецький – колишній командир батальйону «Азов», депутат ВРУ – ред.). Для цієї продакшн компанії я колись вже працювала – робила для них переклади репортажів. Знала, що вони роблять якісний продукт, Canal+ був на той час більш адекватним, ніж є зараз. Коли його викупив Вінсен Болоре – французький магнат, там відбувалися зміни. Наприклад, показовим є те, що деякі архівні відео, які містили критику лідерки "Національного фронту" Марін Ле Пен і які можна було подивитися в інтернеті, прибрали. Що дуже дивно.

Коли ми домовлялися з Морейрою, про зміни на каналі не знала, вони були ще в процесі. Коли йшла працювати, була впевнена, що французькі журналісти, телевізійники зроблять якісний репортаж. Я вже декілька років працюю для французького телебачення саме для проектів, де йдеться про Україну та Росію – і якість кінцевого продукту ніколи не викликала сумніву.

Також припускаю, що режисера дуже образило те, що якась там дівчинка-перекладачка його зачепила за живе. І якщо всі інші журналісти критикували сам фільм – продукт, що вийшов – я була єдиною людиною, причетною до процесу і бачила справжні кадри, мала з чим порівнювати.

Друга причина, думаю, полягає в тому, що я є найвразливішою мішенню, адже за мною не стоять журналістські профспілки, моє ім'я невідоме і, звісно, набагато легше виграти суд проти українки, ніж проти будь-кого з тих відомих французьких журналістів, які виступили з критикою роботи Морейри.

- Чи казав вам режисер Морейра, про що буде фільм?

- Так, я в нього про це запитала. Він описав його як фільм про добровольчі батальйони та про добровольців. Також він сказав, що там буде про "Правий сектор" і "Азов". Я йому тоді відповіла, що це дуже добре – зробити такий репортаж, тому що ходить багато міфів та легенд на тему добровольчих батальйонів, і що треба надавати об'єктивну інформацію з цієї теми. Отже, я переклала два інтерв'ю, які нічого шокуючого не містили. Там були деякі фрази, які можна було б і не казати по французькому телебаченню, але нічого особливого там не було.

Перший показ відбувся 1 лютого 2016 року. Буквально десь за тиждень до виходу фільму до мене звернулися деякі французькі журналісти із запитанням – як так вийшло, що я працювала над фільмом пропагандистського спрямування. Я була здивована. Мої колеги передали мені фільм, тому що Морейра відправив їм його до показу, щоб вони могли оцінити його. Після того, як я подивилася фільм – у мене був шок.

У мене було відчуття, наче у автора був намір зняти щось скандальне і зосередити увагу на визначеній темі. Тобто він зняв фільм про крайніх правих, про "Правий сектор", про "Азов", але він їх подає, як ті сили, що керують Україною, що Революція Гідності була організована ними. Тобто – це саме ті тези, які поширює російська пропаганда проти України.

ФІЛЬМ ШОКУВАВ: ПИСАЛА ПРО НЬОГО, АБИ РОЗПОВІСТИ ПРАВДУ

-  А що з вашою часткою роботи? У якому вигляді були інтерв'ю, які ви перекладали?

- Як я написала в Liberation: «Монтаж інтерв'ю повністю спотворював оригінальні слова і був зроблений таким чином, щоб збігатися з картиною України, яку автор хотів представити. Ставало важко розпізнати оригінальну версію розмов та зрозуміти справжній зміст висловлювань осіб, у яких брали інтерв'ю. Завдяки спритному обману, різкому обрізанню фраз, трагічній музиці та зображенню насильства, двоє людей, чиї слова я переклала, набували вигляду диких створінь, одержимих дурними та злісними націоналістичними ідеями». Саме за цю критику Морейра і подав на мене в суд.

Це дуже довго розповідати, якщо описувати детально, оскільки була пророблена дуже тонка робота, результатом якої став цей фільм, який ллє воду на млин Кремля. Загалом написала дві статті: першу до Liberation – про маніпуляцію з монтажем, про те, як журналіст може взяти інтерв'ю, його по словах та по кадрах підігнати під свою думку, яка вже існує, не розбираючись у ситуації об'єктивно.

Друга стаття вийшла на блозі Huffington Post – це був переклад інтерв'ю продюсерки Юлії Сердюкової Громадському ТВ, в якому вона звинуватила Морейру в тому, що той вкрав декілька кадрів з її документального фільму «Все палає». Я зробила переклад цього інтерв'ю і опублікувала зі своїм коротким лідом.

Кілька місяців після цього отримала повістку в суд, тому що Морейра подав на мене до суду за наклеп.

- Що ще запам'яталося з роботи, яку робили для цього фільму?

- Також було цікаво: коли я подивилася фільм уперше, то побачила, що в титрах стоїть лише моє прізвище як перекладача. Насправді, над фільмом працювала ще одна перекладачка, яка перекладала повністю всю решту матеріалу для цього фільму, організувала всі інтерв'ю в Україні, але її прізвища в титрах не було.

Я написала тоді Морейрі, щоб він прибрав моє прізвище з титрів до цього фільму, тому що я не хотіла, щоб складалося враження, що я брала участь у такій роботі, яку він зробив. Коли фільм вийшов – жодного прізвища там вже не було.

- У вас залишилися оригінали тих інтерв'ю, які перекладали?

- Ні, на жаль, у мене нічого не лишилося, тому що коли перекладачі ходять працювати на телебачення, в студію, то перекладають на комп'ютері журналіста, який займається матеріалом. Тому я не маю ні кадрів, ні перекладу, на жаль. Не маю жодного доказу, крім того що я це знаю і пам'ятаю. І він (Морейра – ред.) також це знає, тому йому це заважає.

- На чому будують обвинувачення юристи з боку Поля Морейри?

- Захист Морейри – дуже агресивний, тому що, на мою думку, коли у людей немає фактів і доказів того, що вони мають рацію, вони йдуть в атаку. Їх захист будується не на доказах, а на обвинуваченнях особистого характеру, які не мають жодного відношення до справи. Як, наприклад, моя громадянська позиція або коло моїх друзів тощо. Також вони представляють Морейру, як журналіста – відомого, об'єктивного, який дуже об'єктивно виконує свою роботу. Вони захищають версію, що в Україні безліч фашистів і неонацистів, які мають неабиякий вплив на владу, бо весь фільм на цьому побудований. Щоб це довести, вони посилаються і на цей фільм, і на деякі статті, які писали у Франції про крайніх правих. Звісно, що вони у нас є, але питання в тому, наскільки вони мають вплив у суспільстві. Ми ж прекрасно знаємо, що на останніх виборах вони набрали дуже малий відсоток голосів.

Представники Морейри намагаються довести, що я сама маю відношення до ультраправих сил. Як доказ вони використовують те, що у Фейсбуці я мала фото з Василем Сліпаком – близькою мені людиною і бійцем, який загинув на сході, зроблене на фоні жовто-блакитного і червоно-чорного прапорів. От саме цей прапор – червоно-чорний – вони називають прапором "Правого сектора", бо навіть не знають, що це за прапор. Мої пояснення про те, що прапор "Правого сектора" відрізняється від цього прапора, а той, який на фото, існує ще з козацьких часів, судді не беруть до уваги. 

Насправді, проблема ще й у тому, що про Україну мало знають у Франції. Тобто судді розглядають справу як мою точку зору і його (Морейри – ред.) точку зору, бо не можуть спиратися на свої знання чи факти про Україну.

СУД ПРОТИ МОРЕЙРИ СХОЖИЙ НА БОРОТЬБУ ДАВИДА І ГОЛІАФА

- Але ж у режисера Морейри є ті відео, які ви перекладали – і показ їх у суді може довести, хто правий. Чи їх долучили до справи?

- З боку Морейри вони не надають ті відеоінтерв'ю, які я перекладала, попри те, що про це просив мій адвокат. Вони відмовили. І я наголошувала в суді, що саме ці відео можуть довести, що я не брешу. Але їх не надають, а при цьому розповідають відсторонені речі про фашистів, про те, що справи не стосується, а також висувають проти мене абсурдні звинувачення. Наприклад, що мене фінансує "Правий сектор", що я неонацист, що я була речницею впливової організації «Євромайдан», якій вдалося в якійсь країні заборонити показ фільму Морейри. Тобто вони представляють «Євромайдан» – як якусь організацію ледь не франкомасонів. А судді не знають – як було насправді, що взагалі представляє собою наш Євромайдан. Звісно, коли людина щось так переконливо стверджує, навіть якщо у неї немає жодних доказів, то у суддів може виникати враження, що це може бути реальністю, чи вселити підозру. 

Як сказала прокурор, що мене також «приємно» вразило: Морейра – не має зв'язків ані з Україною, ані з Росією, отже він – об'єктивний, бо він французький журналіст і навіщо б йому щось видумувати. А от у мене, за її словами, підстави для цього є, бо я – українка, маю упереджене бачення, думку, хочу захистити Україну. Вона сказала, що мені просто не сподобався фільм і тому я й вирішила про нього так написати. 

На такі закиди відповідаю, що фільм мені не сподобався, не тому що я – українка чи захищаю будь-якими шляхами Україну, а тому що це не відповідає реальній ситуації в Україні. Звісно, що таке не може подобатись.

А адвокат Морейри взагалі сказав, що коли немає грошей, то треба двічі подумати перед тим, як когось критикувати. Тобто, виходить – якщо є гроші, то можна казати, що завгодно. А коли грошей немає, то краще промовчати.

- На якому етапі зараз суд і чого очікувати далі?

- На днях був розгляд в апеляційному суді, його рішення отримаємо 4 квітня. На жаль, я не розраховую на позитивне рішення, тому що бачу, і казала про це в суді, що ця боротьба схожа на протистояння Давида і Голіафа. Такий супер-відомий режисер – проти активістки, яку ще й, за їхніми твердженнями, фінансують праві сили.

Тому, якщо буде негативне рішення, є ще касаційний суд, а вже після касаційного суду, якщо все лишатиметься так, як це було останні рази, – можна звернутися до Європейського суду з прав людини. Тим більше, що в європейському законодавстві набагато чіткіше прописано все, що стосується свободи слова, свободи преси, наклепів. Адвокат мені пояснив, що завдяки тому, що там все чітко, є набагато більше шансів виграти.

- Розумію, що сума штрафу велика і ви не маєте коштів, аби її платити. Але знаю, що вас активно підтримують українці в Франції – й ця сума, якщо долучаться громада у Франції, в Україні, буде зібрана. Чи питання не лише в грошах?

- Дійсно, справа не лише в грошах, хоча це також важливо, бо я не маю цієї суми. Але, з іншого боку, чому українці чи будь-хто інший мають платити режисеру, який настільки образив Україну? Справді, мене дуже підтримують українці й у Франції, і в Україні, за що я їм безмежно вдячна, адже мені це надає ще більше сили, щоб продовжувати боротьбу. Зі свого боку – не хочу, щоб журналіст, який зробив необ'єктивний фільм про Україну, переміг у цій справі.

Він може стверджувати щодо цього фільму, що це була його думка, але тоді я не розумію: навіщо людина, яка впевнена в тому, що має рацію, змушена захищати себе шляхом неправди? Адже на суді він, наприклад, сказав, що відправляв повні скрипти мого перекладу журналістам блога Liberation, щоб довести, що в моїй статті брехня. Але цього не було, я знаю стовідсотково, що це не так, тому що я зв'язувалися з людьми з Liberation і питала їх – чи вони отримували від Морейри повідомлення зі скриптом, і вони відповіли, що такого не було і вони нічого не отримували. Та й якби у нього був цей скрипт, то чому він його не приніс у суд? 

У цьому випадку не можна сказати, що він помилився. Ні, тут він свідомо стверджує те, чого не існує. І саме це шокує найбільше.

Також ми спостерігаємо дуже підлий підхід до справи. Про це свідчить, наприклад, те, що адвокат Морейри передав нам останні елементи справи – нові, які можна подавати в суд перед апеляцією – лише перед засіданням. У нас не було часу з ними уважно ознайомитися і гідно відповісти, обміркувати, яку відповідь краще надати.

- Розкажіть, будь ласка, трохи про себе, як ви потрапили до Франції, як почали тут працювати журналістом?

- Не можу сказати, що я працюю у французькій журналістиці, я – не французький журналіст, я – український журналіст. Я співпрацюю з французькими журналістами, пишу для українських видань про Францію, тут у мене є блог французькою мовою, але журналістикою як професією я тут не займаюся.  

До Франції я приїхала 18 років тому навчатися, перш за все з наміром вивчити мову, повернутися в Україну і там працювати, тому що я тоді вже була журналісткою. Але сталося так, що залишилася і тепер працюю тут, більше перекладачем. Тобто це моя офіційна професія.

ФРАНЦУЗИ ЧАСТО СИМПАТИЗУЮТЬ РОСІЇ ЗА ЕКЗОТИЧНІСТЬ, НЕ УСВІДОМЛЮЮЧИ НАСЛІДКІВ

- Знаю з власного досвіду, що велика кількість французів прихильно ставиться й цікавиться всім, що стосується Росії. Як думаєте, чим це можна пояснити?

- Так, ця русофілія і зацікавлення Росією існують дуже давно, особливо з часів Наполеона, його кампанії в Росії. Культурні зв'язки між Францію і Росією існують вже кілька століть. З Україною набагато менше, тому що наша держава дуже мало часу була незалежною та сприймалася як окрема держава. Тут дехто ще досі сприймає України як частину Росії.

Загалом французи часто ставляться до Росії як до екзотики, мають такий образ – сніг, ведмеді, чорна ікра ложкою. Можна навіть сказати, що французи люблять цю екзотику, не розуміючи – наскільки небезпечною зараз може бути ця любов.

Також русофілія у Франції підтримується завдяки сильному російському лобі, в яке вкладають дуже багато грошей. Організовуються виставки, концерти, різноманітні нібито культурні заходи, на які, до речі, перетягують деяких нерозбірливих українців – з метою створити картинку "один народ".

Проявляється це й у деталях. Наприклад, назва Київська Русь французькою перекладається Russie Kievienne, а Росія – Russie. Тобто у нас є різниця між Русь і Росія, а тут її немає. Думаю, що це дуже тонко придумано.

- Чи значно відрізняється сприйняття світу, сучасних подій пересічними французами?

- Маємо визнати, що між французами і українцями, так само як і між французами і росіянами, є величезна прірва, яку так просто не подолати. Менталітет – дуже різний, наша історія – дуже різна. Українська історія, насправді, дуже трагічна. Є такі речі: якщо історично вони не пережиті, не записані на рівні ДНК кожного з представників нації, то зрозуміти це неможливо. Це як ніби зрозуміти ситому голодного. Вони цього не простраждали, тому не можуть зрозуміти, наприклад, тоталітарного характеру Росії. Так, десь читали в книжках про ГУЛАГ і репресії, але це залишається для них чимось абстрактним. Тоді, коли у нас кожна людина має когось із близьких, хто був висланий у Сибір, репресований, помер від Голодомору. Це наша історія і вона одночасно є історію кожного, особистою трагедією, ми простраждали це і розуміємо усіма клітинками свого тіла. 

Французи ж навіть уявити собі не можуть, що в 21-у столітті ці абстрактні для них речі можуть ще досі існувати на європейському континенті, і що в Москві, до якої можна приїхати за кілька годин літаком, сидить справжній диктатор, в якого руки по лікті в крові. Вони не розуміють, що Росія, яка є спадкоємцем тоталітарного радянського режиму, насправді таким режимом і залишилась, попри нові технології, незважаючи на перемогу демократії в Європі. А зараз ситуація в Росії ще більше повертається до того, що було в тридцяті роки минулого століття, до часів «сталінського терору».  Навіть повсякденне життя росіянина в сучасних умовах чи українця за умов війни для французів – це щось таке, що вже не може існувати сьогодні.

КРЕМЛЮ ВИГІДНО, КОЛИ У ФРАНЦІЇ НІКОМУ РОЗВІНЧУВАТИ БРЕХНЮ

- Аню, слухаючи вас, не можу не запитати: чи пов'язували ви справу Поля Морейри проти вас, ув'язнення кореспондента Укрінформу у Франції Романа Сущенка – із тим, що це може бути протидією саме проти тих, хто може у Франції розповісти правду про події в Україні?

- Думала про це, і не тільки я. Тут багато знайомих Романа, наших спільних знайомих, які його підтримують. Це історики, журналісти, представники інтелектуальних кіл. Звісно, говорили на цю тему, бо якось це все дивно виходить. Почалося із суду з Морейрою, потім ув'язнили Романа. Стверджувати про це однозначно не можу, але це дуже зручно, коли у Франції, зокрема у Парижі, немає людей, які без страху можуть написати про те, що знають і яким не треба пояснювати механізми Кремлівської пропаганди, адже ми це знаємо завдяки нашому історичному досвіду. Це напевно саме те, що відрізняє нас від наших французьких колег. Що стосується України, то для нас це наші реалії, про які ми знаємо не з переказів, нам не потрібно спочатку розбиратися, а потім про це писати. Тому такі журналісти – небезпечні для Кремля, бо можуть розвінчувати брехню, через це я і хвилююся за своїх українських колег, які працюють у Франції. Таке враження, що проводиться робота по дискредитації українських журналістів.

- Розкажіть трохи – як вам працювалося, поки Роман був у Парижі?

- Роман – це людина, яку я найчастіше бачила на всіх заходах. Він щоденно висвітлював події у Франції, як представник інформагентства, працював дуже активно. Чи то були культурні заходи, виставки, події в культурному центрі, концерти, політичні заходи, зустрічі, перемовини – Роман був скрізь. І коли сталося те, що сталося і пролунали звинувачення, що він – здається, полковник розвідки, то це виглядало для нас дуже абсурдно. Тобто, знаючи Романа, те як він працює щодня, скільки часу це в нього займає, то щоб бути ще кимось, і тим більше, полковником розвідки, то треба мати якісь супер-можливості, щоб роздвоїтися, аби одночасно бути і на заходах, і робити щось ще. Я думаю, це той самий випадок – чим більша брехня, чим абсурдніше подана інформація, тим легше в неї можуть повірити. Насправді, ці звинувачення навіть смішні, але це було б смішно, якби не було так сумно.

Роман – така людина, що навіть серед журналістів таких мало. Він завжди готовий поділитися своїми контактами, розповісти про події. У журналістиці це не дуже поширено, бо журналісти часто люблять тримати інформацію для себе. Роман не був таким. Він – дуже щедра, розумна і надійна людина. Такі в мене спогади про нього. Я була глибоко шокована, коли стався його арешт. І перше, що подумала – що намагаються прибрати українського журналіста.

- Щоб ви хотіли передати Романові?

- Хочу сказати від себе і не лише від себе, бо знаю, що під цими словами підпишуться інші колеги, його друзі, що ми дуже пишаємося ним, що він для нас – людина з великої літери, надійна, щира, що він – великий професіонал своєї справи, дуже славний журналіст і що нам дуже сильно його бракує. Ця порожнеча відчувається. В інформаційному просторі, в наших дружніх колах, і в професійних – його не вистачає. Якби це було можливо передати свою силу, свою енергію, щоб він тримався й не втрачав надії і віри. Дуже чекаємо, коли він звільниться, сподіваємося, що він повернеться до Франції, зможе працювати ще більше, маючи свій одночасно жахливий і важливий досвід. Романе, тримайся, ми тебе любимо, чекаємо і віримо в тебе.

Ольга Будник, Страсбург-Париж 

Фото: facebook.com/anna.jaillardchesanovska