Оксана Підсуха, директорка Музею української діаспори

29 травня Музей української діаспори відкрив для широкого загалу оновлену постійну експозицію, що представляє історію та мистецьку спадщину українців світу. У чотирьох залах розгорнувся понад сторічний життєпис світових українців – як пересічних емігрантів, так і видатних постатей. Директорка Музею української діаспори, мистецтвознавиця, керівниця та кураторка нової експозиції Оксана Підсуха розповіла «Укрінформу» про центральний задум експозиції, унікальні експонати та подальший розвиток музею.

ДІАСПОРЯНИ НЕСЛИ УКРАЇНУ В СВІТ І ЗБЕРІГАЛИ ТЯГЛІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. ЦЕ РІДКІСНИЙ СВІТОВИЙ ФЕНОМЕН

– Пані Оксано, радий особисто побачити нову експозицію і почути про неї «з перших вуст». Скільки часу вона створювалася?

– Задум створити нову музейну експозицію виник кілька років тому. Почали зі створення концепції, з формування візії, з ідей, тематики, персоналій, вивчення потенційної аудиторії, її потреб. Півтора року тому наша наукова команда «відштовхнулася від берега» і почала втілювати задумане. Це була захоплива робота, хоча й надскладна. По-перше, через практичну відсутність коштів великі зусилля були спрямовані на пошук джерел фінансування – як грантів, так і благодійних внесків, які дозволили б нам вирішити головні матеріально-технічні завдання. Паралельно ми розгорнули по всьому світу науково-пошукову роботу, щоб заповнити деякі фондові лакуни, тобто знайти конче важливі для нас експонати. Виникла потреба і в додаткових членах команди, приміром, відеорежисерові чи фаховому перекладачеві на англійську мову – фахівців, які відсутні в штатному розкладі музею.

Але дорогу, як відомо, здолає той, хто йде. На наші звернення відгукнулися десятки українських діаспорних інституцій та приватних осіб: від Франції до Канади та Австралії. Вони допомогли з експонатами та інформаційними матеріалами. Знайшлися й меценати, що підтримали наше прагнення оновити музей. Сформувалася високофахова творча команда, яка взялася за справу.

– Розкажіть докладніше про змістовий акцент і центральну ідею нової експозиції.

– Ми усвідомлювали, що в невеликому музейному просторі неможливо вмістити навіть маленьку частину життєпису діаспори, тож намагалися показати безмежний український світ «у краплині». Ми прагнули донести важливу думку: українці, що не мали власної держави, позбавлені права порядкувати на власній землі, політично та культурно переслідувані, несли Україну в світ, плекали українську мову та культуру, зберігали тяглість української державності та затято боролися за свободу своєї батьківщини далеко за її межами. Це рідкісний світовий феномен. І це частина нашого народу та невіддільна частина нашої історії.

Як ця ідея реалізована в експозиції? У музейному просторі постають долі окремих пересічних людей, як-от життєпис Стефана Ґеник-Березовського, зворушлива родинна історія якого представлена в нашій експозиції, та долі видатних особистостей, скажімо, гетьмана Павла та гетьманича Данила Скоропадських. Ми також розкриваємо діяльність деяких українських діаспорних громад та інституцій, зокрема Українського національного об’єднання Канади, Пласту чи Світового конгресу українців, навколо яких згуртувалися десятки й сотні тисяч наших колишніх співвітчизників. І нарешті, в експозиції постають творчі здобутки видатних діячів культури українського походження, які належать як Україні, так і всьому світові, є частиною національного й глобального культурного контекстів.

Хронологічно ми розповідаємо про три хвилі української еміграції – історичний період, що охоплює майже 100 років. Тему сучасної еміграції не порушуємо. Єдиний виняток – історія Маркіяна Паславського, героя російсько-української неоголошеної війни, який народився в Америці в українській родині представників третьої хвилі еміграції. Після здобуття Україною незалежності Маркіян повернувся на батьківщину своїх батьків. Успішний підприємець та професійний військовий армії США, він зробив свідомий доленосний вибір: відстоював українську свободу на Майдані під час Революції гідності, отримав українське громадянство, добровольцем вирушив на фронт й загинув під Іловайськом.

– Як саме Музей діаспори увіковічив пам'ять про Маркіяна Паславського?

– Для нас це символічний та ідейно важливий акцент експозиції, її кульмінація. Це історія про повернення, про єдність українського світу, про болісну втрату, але також і про велику надію.

2018 року ми задумали ідею виставкового проєкту, присвяченого Паславському. Український світ хоча й безмежний, але родину Маркіяна в Нью-Йорку ми доволі швидко знайшли. Ті радо відгукнулися і, спільно з Музеєм Майдану в 2019 році, до п’ятої річниці трагічної загибелі героя, ми підготували виставку під назвою: «Нью-Йорк - Іловайськ: вибір». Скажу так: це більше, ніж виставка. Це емоційний досвід, до якого мають доторкнутися всі, щоб усвідомити чи нагадати собі, що в Україні триває війна, на сході ледь не щодня гинуть наші найкращі, боротьба триває… Торік ми продемонстрували цю виставку в Тернополі (на історичній батьківщині Паславського) та Дніпрі. На черзі – Краматорськ. У подальших планах – експонування в одній з українських інституцій Америки.

Після проведення виставки родина Маркіяна Паславського передала у фонди нашого музею його особистий архів, зокрема парадний мундир Військової академії США Вест-Пойнт, його випусковий альбом, деякі книги та фото. Найцікавіші експонати розміщено в постійній експозиції музею.

СЕРЕД ЕКСПОНАТІВ МУЗЕЮ: КРИХІТНИЙ «КОБЗАР» 1878 РОКУ, ПОПІЛЬНИЧКА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО ТА РІДКІСНА ПЛАТІВКА ОЛЕКСАНДРА КОШИЦЯ

– Скільки експонатів налічує експозиція? Розкажіть про найцікавіші з них.

– У музейному просторі розміщено понад триста експонатів.

У першій експозиційній залі ми починаємо розповідь з мініатюрного «Кобзаря» з вибраними творами Тараса Шевченка, який було надруковано в Женеві у 1878 році. Його видала так звана женевська громада, лідером якої був Михайло Драгоманов, що виїхав із Російської імперії через переслідування. Тоді в межах Російської імперії українське книговидання було заборонене Емським указом, і одним із небагатьох способів донести до українців українську книгу було нелегальне ввезення видань з-за кордону. Крихітний «Кобзар», захований десь на дні валізи чи «за халявою», був потужною зброєю, яка підтримувала український дух.

Одним із найдавніших експонатів є грамота «Згоди братств» – товариства українців, яке було засноване в невеличкому пенсільванському місті Оліфент у США на початку XX століття. Це товариство взаємодопомоги, щось на кшталт кредитової компанії, яке водночас було центром громадського та політичного життя й української громади, і міста. Поміж інших документів в експозиції представлена «Грамота» товариства, видана в 1917 році, яка засвідчує членство американського українця на ім’я Дмитро Мацко. Вражає дизайн документа: на ньому розміщені портрети Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Джорджа Вашингтона та Авраама Лінкольна. Вочевидь, дизайн розроблявся вдумливо, в нього вкладалися ідейні сенси. Цей винятковий документ, подарований нашому музею американським українцем Левком Хмельковським, я привезла з Нью-Йорка ще в 2015 році – і от нарешті він посів своє чільне місце в експозиції.

Серед цікавих музейних предметів – особисті речі Павла та Данила Скоропадських, як-от попільничка з рогу оленя, яку Павло вивіз з України в 1918 році. Її повернула в Україну донька Гетьмана Олена Отт-Скоропадська.

В експозиції також міститься рідкісна платівка Олександра Кошиця, чи не перша в його імміграційній історії, що була випущена 1922 року на знаменитій американській студії звукозапису Brunswick. Хор під орудою відомого українського диригента та композитора записав дві народні пісні в аранжуванні Миколи Лисенка та самого Кошиця. Цей раритет був придбаний американським колекціонером Едуардом Ходорковським і подарований музею.

Також можна виокремити оригінальну спортивну колекцію, подаровану музею Омеляном Твардовським – відомим спортивним журналістом та колекціонером зі США. У експозиції представлені вибрані брошури, медалі, кубок, які розповідають про український спорт у діаспорі.

Серед мистецького доробку, доступного для перегляду, хочу виокремити три роботи надзвичайно яскравого українського та американського художника Анатоля Коломийця – уродженця Полтавщини. Він був одним із тисяч українців, хто опинився за межами України під час Другої світової війни, пройшов табори переміщених осіб, здобув блискучу європейську мистецьку освіту, врешті перебрався за океан. Представлені мистецькі полотна подарувала його донька Марта Коломиєць у 2019 році.

– Розкажіть, як відбувалася науково-дослідна, пошукова робота. Як ви знаходили експонати для нової експозиції?

– Я не вперше кажу, що наша пошукова робота часто нагадує науково-детективне розслідування, адже йдеться про пошук українців по всьому світу. До того ж йдеться передовсім про старше покоління, тих безцінних свідків та хранителів української історії в екзилі, яким зараз понад 90 років. Знайти їх чи їхніх дітей, викликати довіру й цікавість до музею, побудувати комунікацію – нелегке завдання. Але ми віримо в те, що робимо, усвідомлюємо важливість збереження життєпису діаспори, тож нерідко зірки «стають у ряд» і допомагають нам у цьому.

Інколи трапляються майже неймовірні удачі, як-от відвідини нашого музею у 2017 році австралійцем Павлом Кравченком – очільником Спілки українських художників Австралії, сином засновника цієї спілки та відомого художника Петра Кравченка. Ми знайшли Павла в тенетах інтернету й запросили на відкриття виставки «Художники-амбасадори. Українська Австраліана». І диво, він прилетів, та не з порожніми руками, а подарунками – мистецькими творами Петра Кравченка. Принагідно пан Павло розповів нам вражаючу життєву історію свого батька, вродженого киянина, якого у 1941 році зовсім ще хлопчиком забрали на фронт. Молодий художник потрапив у полон, а після звільнення вирішив не повертатися «на родіну». Його київська родина була певна, що той загинув, й лише через багато років Петро подав звісточку, що живий. На початку 1990-х Петро Кравченко прилетів на рідну землю й ще встиг зробити багато добрих справ для незалежної України. Сьогодні його справу продовжує син Павло, і ми надзвичайно вдячні йому та іншим українцям у другому чи навіть третьому поколінні, які вчать батьківську мову та підтримують духовний зв’язок із землею пращурів.

Мене особисто пов’язує тепла дружба з Катериною Кричевською-Росандіч – талановитою художницею та представницею знаменитої мистецької династії Кричевських. До нашого музею в різні роки вона передала сотні творів роботи Кричевських та родинних архівних документів. У 2015 році я гостювала в неї у містечку Маунтін-В'ю, що в Каліфорнії, і відтоді наш зв’язок та співпраця не переривається. Музей прийняв у дар від пані Катерини, зокрема, зібрання відомого українського та французького аквареліста Миколи Кричевського, рідного дядька мисткині. Попри свій поважний вік (пані Катерині цьогоріч виповнюється 95), вона докладає чимало зусиль та енергії на підтримку української культури та допомогу вітчизняним музеям.

– Може, є якісь експонати, які цінуєте особисто?

– Я ціную кожен експонат і до кожного ставлюся як до «живого» свідка та учасника історичних подій. Але завжди з особливим трепетом беру в руки нове, щойно отримане. З найсвіжіших подарунків, що «з корабля» потрапили «на бал» і посіли чільне місце в постійній експозиції, назву збірку артефактів, пов’язаних із Давидом Бурлюком, всесвітньовідомим художником та поетом, «українським батьком російського футуризму» (за влучним висловом українського мистецтвознавця Дмитра Горбачова). Вже згадуваний мною колекціонер Едуард Ходорковський подарував нам полотно роботи Бурлюка «Портрет брюнетки» та два рідкісні журнали «Колір і рима», що їх видавав Бурлюк в Америці. Кількома роками раніше в США я познайомилася з правнуком Бурлюка – теж Давидом Бурлюком – і він передав нам невеликий електронний фотоархів знаменитого предка. Це перші, але, сподіваюсь, не останні твори та документи Бурлюка в нашій колекції. Цікаво, що правнук художника, до речі, архітектор за освітою, не розмовляє ані українською, ані російською, але пам’ятає про своє походження й гордо заявляє: «Я – козак».

НАШІ ВІДВІДУВАЧІ З-ЗА ОКЕАНУ НА МУЗЕЙНИХ СВІТЛИНАХ ВИПАДКОВО ЗНАХОДИЛИ СВОЇХ БАТЬКІВ

– Хто ще з представників діаспори допомагав створювати експозицію?

– Усі інституції та приватних донаторів перерахувати, на жаль, не вдасться. Це кілька десятків організацій та осіб, поміж яких, для прикладу, Гейвордське історичне товариство (США), яке передало нам електронний фотоархів одного з найперших відомих нам політичних емігрантів із України Агапія Гончаренка; Осередок української культури та освіти в Вінніпегу (Канада), що поділилося електронним фотоархівом Олександра Кошиця; Вільна Академія наук у США, яка надала нам родинні фото Скоропадських.

Хочу наголосити, що нам допомагали також і українські архіви та інституції. Принагідно хочу подякувати Вахтангу Кіпіані, засновнику Музею-архіву преси, який передав у тривале користування раритетну платівку та афішу хору Кошиця, та директору бібліотеки імені Олега Ольжича Олександру Кучеруку за передані архіви останнього Президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка.

– А чи відвідують музей представники української діаспори наживо?

– Наш музей – невелика, але затишна домівка для всіх українців світу, й ми радо запрошуємо діаспорян відвідати їхній дім у центрі столиці України. До початку пандемії музей постійно відвідували діаспоряни, і часто їхні гостини ставали початком спілкування та співпраці. Траплялися випадки, коли відвідувачі з-за океану на музейних світлинах знаходили своїх батьків, відкривали для нас невідомі раніше імена чи події. Цей музей розповідає про всіх українців світу, і кожен може впізнати в нашій експозиції себе.

ХОЧЕМО СТВОРИТИ ПОТУЖНИЙ МУЗЕЙНО-ВИСТАВКОВИЙ ЦЕНТР УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В СТОЛИЦІ УКРАЇНИ

– Зараз у світі спостерігається тенденція (зумовлена, зокрема, пандемією COVID-19), що музеї створюють віртуальні експозиції. Чи є у планах Музею діаспори диджиталізація?

– Так, це дуже нагальне питання. Зараз усі музейники світу розмірковують над майбутнім, адже зрозуміло, що світ змінився назавжди, і музеї мають реагувати на ці зміни.

Нині, видихнувши після створення та монтажу експозиції, ми зі свіжими силами візьмемося за розробку та впровадження комунікаційних технологій. 

Нашим нагальним викликом також є створення власного сайту, віртуального музейного майданчика, який об’єднає всіх зацікавлених темою. Ми хочемо бути присутні всюди, де є наш глядач – а отже в найвіддаленіших куточках світу.

Поки ж ми активно просуваємо власну фейсбук-сторінку, влаштовуємо на ній онлайн-виставки, а також співпрацюємо з різними інтернет-ресурсами та проєктами. Із найсвіжішого – як наукові консультанти долучилися до створення Museum Sikor Sky – віртуального будинку-музею Ігоря Сікорського.

– Чи плануєте розвиток нової експозиції?

– Ми обмежені рамками музейної площі. Втім, розширюватимемо експозицію виставковими проєктами з різних аспектів історії та культури української діаспори. Так, плануємо найближчим часом великий виставковий та видавничий проєкт до 95-ї річниці з дня народження Катерини Кричевської-Росандіч. Уже працюємо над науково-мистецьким альбомом творчості цієї відомої української та американської художниці, до якого увійдуть роботи, що зберігаються в кількох музеях України, Українському музеї в Нью-Йорку та приватних колекціях по всьому світу.

Для нас питання честі – втілити у життя цей проєкт. Адже пані Катерина Кричевська-Росандіч – не лише яскрава мисткиня, а й щедра благодійниця, яка допомагає українській культурі впродовж багатьох років. Як кажуть, вона любить свою батьківщину «до глибини своєї кишені», але власного альбому досі не має. Тож до її дня народження 2 вересня цього року ми хочемо зробити їй подарунок від імені всієї України і наразі ведемо переговори щодо участі УКФ у цьому проєкті.

Наша нова експозиція – це важливий крок вперед. Але за ним ми бачимо ще ширші горизонти, а саме створення потужного музейно-виставкового центру української діаспори в столиці України. Ми вже починаємо думати про концепцію такого закладу і будемо озвучувати цю ідею на всіх рівнях. За умови розширення нашої команди, яка наразі складається з п’яти людей і виконує великий обсяг роботи, можна було б зробити у кілька разів більше. Звісно, музей, що досліджує і представляє весь український світ, потребує і значно більших площ.

– Що ще наразі потребує музей для подальшого розвитку?

– На жаль, в Україні відсутня державна політика фінансування придбання експонатів для музеїв за державний кошт. Музейні фонди поповнюють меценати, художники, – словом, дарувальники. Але це спорадичні акції, які не дають змоги системно працювати над формуванням колекцій. Ми часто-густо втрачаємо раритетні документи чи мистецькі твори, що виставляються на аукціонах чи продаються на інтернет-платформах, вони зникають з науково-музейного поля зору назавжди.

Так, приміром, на українських чи світових аукціонах доволі часто можна зустріти роботи видатного українського та американського графіка Якова Гніздовського, жодної роботи якого досі немає в наших фондах. Це переважно тиражна графіка, тому ціна на них не така вже й висока, але доки ми не знайшли змоги придбати хоча б один твір геніального українця. Ну, а про скульптури чи принаймні рисунки Олександра Архипенка ми можемо лише мріяти чи бачити їх у рожевих музейних снах.

Не буду зайве нарікати, що у нас погано з фінансуванням – це й так усім відомо. Але також очевидно: якщо ми прагнемо бути цікавими сучасному вибагливому глядачу, мусимо не лише виконувати освітню функцію, а й дивувати та захоплювати його. Цієї мети можливо досягти лише за допомогою вартісних інтерактивних та віртуальних форматів, оригінальної дизайнерської подачі, вишуканої й елегантної музейної інфраструктури з сувенірами та кавою, та ще багатьох видимих і невидимих сервісів і технологій.

Андрій Петринський
Фото надані Музеєм української діаспори