Катерина Загородня, письменниця, журналістка

Книга «Я працюю між Європою і Азією», що вийшла друком торік, розповідає про цікаві турецькі професії, аналогів яким немає ні в Україні, ні в багатьох інших країнах. Її авторка – Катерина Загородня – сім років тому приїхала до Туреччини на коротке стажування, але вирішила залишилися та занотовувала те, чим здивувала її країна. За кілька років матеріалу назбиралося на цілу книгу.

Найбільше вразило журналістку спілкування з людьми, професії яких зустріла вперше. Вони розповідали як про роботу, такі і про своє бачення життя, світу та мотивацію займатися справою, яка несе в собі частинку історії та культури Туреччини.

Книга про цікаві турецькі професії перемогла в Шостому літературному Всеукраїнському конкурсі імені Леся Мартиновича в номінації «Книга. Проза. Публіцистика».

Про роботу над книгою, її героїв та про те, як з початком війни вона стала приносити користь захисникам України, в інтерв’ю Укрінформу розповіла письменниця та журналістка Катерина Загородня.

ДЕЯКІ ПРОФЕСІЇ У ТУРЕЧЧИНІ ВИКЛИКАЮТЬ ВЕЛИКИЙ ПОДИВ

- Катю, як виникла ідея написання книги і як саме обирали професії героїв?

- Коли приїхала в Анкару, не мала того, хто міг би розказати про особливості проживання в Туреччині, про звички людей, про традиції, про повсякденне життя. А зустрічала багато дивних речей (посміхається). Першим мене зацікавив чистильник взуття. Одразу не змогла зрозуміти, чи це робота, чи такий підробіток у безхатченка. Важко було уявити, що досі хтось чистить взуття на вулиці. Як виявилося, це дуже стара професія в Туреччині, а чоловік, який нею займається, її любить. Сам її обрав.

Згодом, якось зранку побачила сімітчі – продавця традиційних турецьких бубликів. Він йшов вулицею з тацею на голові й щось кричав. Навіть трохи злякалася спочатку. Лише згодом зрозуміла, що так він закликає купити свіжі сіміти. Ще більше подиву викликав давулджу (барабанщик – ред.), коли вночі під вікнами почула барабанний бій. Так він дає сигнал про те, що вже час вставати до молитви та ранкового розговіння. Раніше люди не мали годинників і давулджу були у великій пошані. Нині ж ця професія є більше традицією, аніж потребою.

 - Отже, ці люди не лише представники давньої професії, вони розповідають і зберігають історію, передають традиції…

- Для мене вони в чомусь герої, бо присвячують життя тому, що вже не відноситься до престижних чи прибуткових професій. Вони продовжують традиції. Той самий чистильник взуття розповів, що діти його соромляться й не мають бажання продовжувати професію. Але він з цього приводу не сумує, вважає себе мотиватором, бо своїм прикладом переконує дітей вчитися, якщо не хочуть стати чистильниками взуття.

Можливо, і не престижно, але виглядають турецькі чистильники взуття як персонажі з кіно, бо мають особливу тумбу – оздоблену і гарну, часто наспівують турецьких пісень і насвистують під час роботи. Ці тумби можна побачити в аеропортах і люксових готелях, де вони схожі на королівські трони…

Ці тумби, між іншим, виготовляє одна лише компанія в Ізмірі. Їх навіть у спадок передають. У Стамбулі чистильники взуття часто заманюють клієнтів, кидаючи щітку на тротуар, а коли ті зупиняються, дякують і пропонують почистити взуття, за що потім просять грошей. Описаний мною чистильник взуття такого маркетингу не розуміє і каже, що в Анкарі цей підхід не спрацював би. Його професія – одна із найстаріших в Туреччині, але сучасний стиль життя впливає на неї. Часто молодь навіть не носить взуття, яке потребує догляду чистильника. Його клієнтами здебільшого є держслужбовці, працівники офісів, які приходять і розповідають останні новини, діляться життєвими проблемами. І взуття чистять, і отримують бонусом короткий сеанс психотерапії.

- Підтримуєте зв’язки з кимось з людей, описаних у твоїй книзі?

- Спеціально не підтримую, але, наприклад, капиджі (наглядач за будинком – ред.) працює в моєму будинку, і бачу його ледь не щодня. Авторка сценаріїв до турецьких серіалів – це моя колишня студентка. І для того, щоб з нею поговорити про професію, мені потрібно було спочатку навчити її англійської мови, бо тоді я ще не володіла турецькою в потрібному для якісної розмови об’ємі.

Є Й ІНШІ ЦІКАВІ ПРОФЕСІЇ – МОЖЛИВЕ ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ

- Як довго збирали матеріали?

- Кілька років поспіль. Спочатку робила нотатки, потім короткі оповідки. Працювала тоді журналістом в українському виданні в Туреччині Ukr Ayna. Мій інтерес зростав, тому вирішила спілкуватися з представниками професій, які мене цікавили. Їхні розповіді були настільки яскравими, що вже не могла залишити їх без оприлюднення. Так і сіла за написання книги. Для мене це був своєрідний виклик, бо від початку і до моменту виходу книги це був мій власний шлях першопроходця.

 - Чи хотіла б додати ще професій?

- Є така ідея. Розглядаю можливість видання другої частини. Матеріалу для неї вже маю достатньо. У Туреччині є ще багато цікавих і не описаних професій. Наприклад, людина, яка продає корм для голубів біля мечеті, чи людина, яка ходить вулицями з великою тацею та розносить чай по магазинах та перукарнях. Але це на перспективу, бо зараз хочу спробувати себе в іншому літературному жанрі.

- Які були очікування від видання книги?

- Передусім хотіла поділитися тим, що здивувало та було незвичним для мене. Я не мала мети розбивати стереотипи про Туреччину, прикрасити чи, навпаки погіршити, сприйняття країни. Наприклад, деякі розділи викликають критику моїх читачів. Дехто писав, що їх шокувало ставлення до життя рятувальника з пляжу, його спосіб життя та намір «нагулятися» з іноземками, а одружитися згодом у своєму селі. Про те, що він обирає собі партнерок за паспортами. Але це справжній персонаж і справжня історія. Я ціную думку моїх читачів і завжди рада фідбеку від них, особливо цінним він став від початку війни. Приємно, коли десь о годині десятій вечора приходить повідомлення від жінки, яка читає мою книжку і занотовує цитати, чи розповідь про те, що моя книжка розчулила до сліз. Я відкрита до спілкування зі своїми читачами.

КНИГА ПРО ЦІКАВІ ТУРЕЦЬКІ ПРОФЕСІЇ «ЗАРОБЛЯЄ» ДЛЯ ЗСУ

- Хто здебільшого читає вашу книгу?

- Українці по всьому світу. Друкована версія більше продавалася в Туреччині. У електронної географія доволі широка, але відстежувати її за адресою електронної пошти непросто. Завдяки зворотному зв’язку знаю, що її читали в Нідерландах, Польщі, США й інших країнах. Одну друковану книгу купив українець, який живе в Стамбулі й одружений з туркенею. Вона по цій книзі вчить українську. Електронну книжку купив моряк, який ходить на кораблі в Середземному морі. Багато купляли в Київ, Рівне, Суми, Івано-Франківськ. Одну з книжок купили в Ірпінь. Уже після окупації міста. Це було дуже зворушливо.

- Віддаєте частину коштів від продажу на потреби ЗСУ?

- Усі кошти від продажу в Туреччині й електронної версії йдуть на ЗСУ. З початком війни задумалася, як моя книжка може допомогти Україні та її захисникам. Тоді ж почала активно поширювати інформацію у соцмережах і продавати електронну версію, а всі кошти відправляти у фонд «Повернись живим». Оплата йде не мені, а одразу на рахунок цього фонду. З початком війни продається в середньому одна книжка на день, повністю було розпродано паперові примірники. Вартість електронного примірника невисока (120 грн – ред.), але квитанції про перерахунок коштів у фонд «Повернись живим» часто приходять на більші суми. Завдяки цим донатам сама мета написання книги трансформувалася. Можу вже констатувати, що книжка принесла більше користі, аніж я попередню очікувала та сподівалася.

НОВА КНИГА - ПРО ЖИТТЯ ІНОЗЕМОК В ТУРЕЧЧИНІ

- Зараз над чим працюєте?

- Працюю над новою книжкою про жінок з різних країн, які приїхали до Туреччини за власним бажанням і з різних причин. Є такий стереотип, що в Туреччину жінки приїздять, аби вийти заміж. Насправді відсотків 70 так і роблять, але далеко не всі. Коли зараз читаю сучасну літературу, то часто помічаю, що образ жінки подається таким чином, що вона нічого не вирішує у своєму житті. Зокрема, має статися якась драма з чоловіком. Вона розвелася і поїхала кудись. Її кинув хлопець, і вона вирішила змінити своє життя кардинально. Я сама зустрічала багато жінок, які живуть за кордоном, займаються своєю професією, змінюють своє життя, бо вони так вирішили. Комусь сподобалася країна, у когось робота за кордоном і вони можуть дозволити собі жити, де хочуть, а хтось влаштувався на хорошу роботу в самій Туреччині. Жінки самі вирішують, як і де їм жити, не очікують для цього особистої драми. Це буде жанр «фікшн», недокументальна проза. Вкладу в неї історії дуже різних жінок і власний досвід. Це буде феміністична пропагандистська книжка. Може, голосно звучить, але відчуваю потребу цю тему розвивати та висвітлювати.

ТУРЕЧЧИНА ПРОДОВЖУЄ ДИВУВАТИ, ТУТ НАБЕРЕТЬСЯ МАТЕРІАЛУ НЕ НА ОДНУ КНИГУ

- Ви давно в Анкарі?

- Приїхала в Анкару у 2016 році на стажування, викладала англійську мову. Згодом почала працювати в компанії, яка допомагає студентам з підготовкою до здачі тесту TOEFL та ELS. Ми співпрацювали з Бількентським університетом, створили підручник для підготовки до мовного іспиту спеціально для цього вишу, та три підручники з практики читання.

- Тобто було уявлення про створення книги?

- Це не зовсім одне й те саме, але ця робота мені сподобалася. Навіть при створенні підручника є творча складова. Наприклад, помітила, що в турецькій культурі люди не дуже обізнані в американській і європейській культурах. Тому включала в підручники з читання тексти про словенського філософа Славоя Жижека, співака Джима Моррісона й інших. Включила туди ледь не весь свій плейлист, щоб люди хотіли слухати, пізнати щось нове, щоб читали не лише про Клеопатру чи Ньютона.

- Чи важко іноземцю, який живе в Туреччині, звикнути до особливостей країни?

-  Щось легко, щось важко. Туреччина вражає, бо коли виходиш на вулицю, завжди є на чому зупинити погляд. Наприклад, якось ввечері побачила довжелезну чергу за хлібом. Перша думка, що якась криза чи дефіцит наближається. Але то була черга за піде на іфтар (хліб для вечірнього розговіння – ред.) в період Рамадану. А ще в перші державні вихідні на роботі вибралася зранку в місто поїсти чогось смачного. Але того дня завжди дуже людний Кизилай (центр Анкари – ред.) виявився майже порожнім, а всі заклади харчування закритими. Це були перші дні байраму – всі святкували. І навіть після семи років Туреччина продовжує мене дивувати – тут набереться матеріалу на ще не одну книгу.

Ольга Будник, Анкара.