Торговельна залежність від агресора: мала б скорочуватися, але все навпаки

Активне постачання російського вугілля, нафтопродуктів, міндобрив збільшило від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі з РФ. Приїхали...

Україна три тижні поспіль суттєво нарощує запаси вугілля газової і антрацитової груп на вітчизняних ТЕС і ТЕЦ, – відрапортували у Міністерстві енергетики та вугільної промисловості. Приміром, за останній тиждень запаси твердого палива зросли на 115,7 тисяч тонн або майже на 7%. З одного боку, такі повідомлення мають радувати – адже йдеться про запоруку успішного проходження опалювального сезону, гарантії того, що у період пікових навантажень не буде так званих віялових вимкнень електрики, вдасться уникнути розмерзання систем централізованого теплопостачання. З іншого ж – виникають додаткові запитання, адже левову частку цього палива (62%) ми купуємо за валюту у… держави-агресора. Приміром, торік РФ заробила на «вугільних» потребах України 1,5 мільярда доларів. Лише на півмільярда вугілля наші підприємства купили у США, на 87 мільйонів – в Канаді і ще на 45 мільйонів «зелених» – у інших країнах, зокрема ПАР. При цьому ніхто не гарантує, що під виглядом «російського» вугілля в Україну не надходить паливо, видобуте на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини, від постачання якого Київ формально відмовився.

Не вугіллям єдиним...

Вугілля – на жаль, не єдиний вид так званого «критичного імпорту» із Росії, залежності від якого, попри численні проекти та прожекти боротьби із нею, ми так і не позбулися. Зокрема, майже вся нафта і нафтопродукти (за винятком незначних обсягів власного видобутку та переробки), як і раніше, постачаються «з-за порєбрика». Те ж стосується і більшості мінеральних добрив (експерти пояснюють це високою конкурентністю російської неорганічної хімії на світових ринках).

Також українські підприємства не змогли диверсифікувати постачання котлів і машин – торік таких товарів ми закупили в Росії на 300 мільйонів доларів (притому, що вітчизняні виробники такої продукції частину її експортують… до тієї ж Росії). А ще у переліку імпортованих із сусідньої країни товарів – чорні метали (на 176 мільйонів доларів у 2017-ому), пластмаси та полімерні матеріали (на 174 мільйони). Також майже 300 мільйонів доларів Україна витратила торік на російське ядерне паливо. Натомість Україна в свою чергу продовжує активно постачати до Росії чорні метали (20% усього обсягу експорту) та вироби з них (5,7%), котли та машини (19%), папір і картон (4,3%).

Як наслідок – ситуація, за якої Російська Федерація торік була не лише найзапеклішим ворогом нашої країни, а і її великим торговельним партнером.

Згідно з офіційними даними, товарообіг між двома країнами сягнув $11 млрд. При цьому негативне сальдо в торгівлі України з Росією становило майже $3,3 млрд.

У 2018-ому відповідні показники можуть бути іще вищими. Адже, за даними Держстату, у першому півріччі Україна експортувала з Російської Федерації товарів на $3,8 млрд. (це на 25% більше, аніж за такий же минулорічний період). Обсяги ж експорту до сусідньої держави склав лише $1,8 млрд (зниження на 6%). Отже, від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі зросло і склало понад 1 мільярд 929 мільйонів «зелених». Така, по суті, ціна «економічної підтримки» держави-агресора з боку України.

Причини залежності і можливість відмови від російського вугілля:

Серед причин такої залежності України від торгівлі з Росією експерти називають її географічну близькість, а також специфіку попиту – адже, незважаючи на війну, чимало українських підприємств досі залежать від постачання сировини і комплектуючих «із-за порєбрика». І йдеться не лише про сумісність продукції та ідентичні технічні стандарти і технологічні норми, а і про нижчу ціну та швидшу доставку.

«Можливості позбутися залежності від Росії за окремими напрямками є. Але за деякими – із об’єктивних та незалежних від України причин – зробити це навряд чи вдасться. Ще у деяких сферах співпрацю з державою-агресором доведеться «перетерпіти», – вважає голова експертно-аналітичної ради Українського аналітичного центру Борис Кушнірук. Економіст пояснює специфіку цих сфер.

Вугільна залежність: або здалеку і дорого, або дешево, але з копалень агресора

За словами Бориса Кушнірука, Україна закуповує в Росії, в основному, паливо для роботи підприємств металургійного комплексу, який забезпечує левову частку валютних надходжень до державної казни. Тож відмова від такого вугілля може призвести до зменшення обсягів виробництва на металургійних підприємствах або й до зупинки частини із них. “При цьому повністю замістити російське паливо американським, південноафриканським чи іншим «заморським» вугіллям неможливо. Адже українські порти просто не впораються із перевалкою (перевантаженням і постачанням споживачам) таких значних обсягів палива. Окрім того, вартість цього вугілля (зокрема, і з огляду на логістичні витрати) набагато вища. І за таких значних обсягів йдеться про «кругленькі» суми переплат, що також може призвести до зменшення виробництва української металургійної продукції та зниження її конкурентоспроможності на міжнародних ринках», – вважає експерт.

Альтернатива: Україна має можливості закуповувати додаткові обсяги вугілля як у далеких країнах – таких як США, ПАР, Австралія, так і значно ближче до своїх кордонів (у Польщі і Казахстані). Щоправда, далекі відстані, які доводиться «долати» вугіллю, позначаються на його вартості:

американське паливо, приміром, коштує удвічі дорожче, аніж російське. Утім, на думку деяких експертів, ціною можна й пожертвувати заради «більшого блага» – відмови від співпраці з державою-агресором.

Також в Україні триває модернізація металургійних підприємств, їх реконструкція, що має на меті підвищення енергоефективності виробництва, а також підвищення частки електро- і киснево-конверторної сталі й прокату у загальному обсязі продукції.

“Ядерна” залежність: допалюємо російське паливо, переходимо на американське

Повністю позбутися залежності від Росії у цій сфері найближчими роками також не вдасться. Адже нині 9 із 15 українських атомних блоків працюють на російських ТВЕЛах. “Перехід же на споживання палива від альтернативних постачальників – процес непростий. Як технологічно й матеріально (затрати на переобладнання потужностей), так і з огляду на тривалі «бюрократичні процедури». Адже кожен крок у цьому напрямку, згідно з міжнародними нормами, має погоджуватись із МАГАТЕ», – каже Борис Кушнірук.

Альтернатива: За останні два-три роки Україні вдалося замістити значну частину російського ядерного палива ТВЕЛ продукцією американської компанії Westinghouse. Тож сума, яку наша країна змушена сплачувати за ядерне паливо Росії, поступово зменшується: приміром, у 2015-ому році йшлося про понад $610 млн, у 2016-ому – майже $387 млн. Окрім того, вітчизняний "Енергоатом" суттєво просунувся в реалізації проекту будівництва Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП), де зберігатимуться відходи із трьох АЕС — Хмельницької, Рівненської та Південно-Української. На Запорізькій атомній електростанції із 2001 року діє власне сховище. Завдяки будівництву ЦСВЯП країна зможе щороку заощаджувати до $200 млн. І головне – ми повністю позбудемося можливого маніпулятивного важеля в руках Кремля.

“Мінеральна” залежність: українська земля без російських міндобрив – реально!

Замінити російські мінеральні добрива українські аграрії поки що не можуть – питання ціни і собівартості. Продукція, яка нам потрібна – добрива, левовою часткою собівартості яких (більше 80%) є затрати на газ. І якщо в Росії ціни на блакитне паливо для промислових підприємств в рази нижчі, ніж в Україні, то, зрозуміло, й міндобрива там набагато дешевші. Тому ситуація непроста. “За умов, якщо українська влада намагатиметься лобіювати виключно інтереси власних хімічних комбінатів, вона робитиме «ведмежу послугу» аграріям: витрати на виробництво сільгосппродукції суттєво зростуть. А це – ризик, що вона буде неконкурентною за ціною на світових ринках. Також виникне додатковий тиск на внутрішнього споживача, що загрожує певними «соціальними» наслідками», – наголошує Борис Кушнірук.

Альтернатива: Україна має можливості диверсифікації постачання добрив. Зокрема, торік майже утричі зросли обсяги закупівлі цієї продукції у Литві. Також поступово відновлюють колишні обсяги виробництва українські хімкомбінати. Зокрема, після чотирирічної перерви на початку серпня у стабільному режимі запрацювало підприємство з виготовлення мінеральних добрив «Азот» у Сєвєродонецьку. З 1 серпня розпочав продаж міндобрив українським селянам за пільговими програмами ПАТ «Аграрний фонд».

Також Україна запроваджує обмеження на постачання міндобрив з Росії. Дехто вважає, що це – «на руку» олігархам – власникам вітчизняних хімічних підприємств. А для вітчизняного АПК такі добрива будуть занадто дорогими. Інші ж експерти говорять, що краще перетерпіти, аніж «лити воду на млин агресора». Тим паче, що певні протекціоністські заходи сприятимуть і збереженню робочих місць на великих підприємствах та наповненню державної казни.

Також одним із виходів може бути налагодження виробництва на українських хімкомбінатах добрив на давальницьких умовах для власників «дешевого» газу.

Бензинова залежність: пізно пити “боржомі”, коли власні заводи профукали

Свого часу Україна майже повністю втратила власну нафтопереробну галузь. Зараз працюють лише Кременчуцький НПЗ та кілька невеличких переробних підприємств, які суттєво не впливають на ринок. “При цьому «рятувати ситуацію» і вкладати кошти у створення нових потужностей недоречно – як-то кажуть, «пізно пити Боржомі». Варто усвідомлювати, що наступне десятиліття ознаменується стрімким зростанням попиту на електромобілі. Тому займатися створенням нових “бензинових” виробництв – неефективно, бо такі інвестиції окупляться за 8-10 років, коли «потяг уже може піти». Країні потрібні програми сприяння переходу на електромобілі. За таких умов попит на нафтопродукти природним чином знижуватиметься. А отже – зменшуватиметься і наша «бензинова» залежність від Москви», – переконаний Борис Кушнірук.

Альтернатива: Експерти стверджують, що країна може видобувати до 10-12 мільйонів тонн нафти на рік (нині ці обсяги – уп’ятеро менші). Проте, необхідні інвестиції для реформування галузі, а також проведення геолого-розвідувальних робіт і налагодження видобутку на перспективних родовищах.

Також є можливості розширення імпорту пального (насамперед, бензинів) із Білорусі (хоча значна частина нафти, яку переробляють у цій країні, – також російська). Зараз «білоруська» частка становить 20% українського ринку бензинів. Окрім того, Україна невиправдано обмежила співпрацю в енергетичній сфері з Литвою. Приміром, у 2015 році імпорт нафтопродуктів із цієї балтійської країни скоротився на 53,4%, у 2016-ому – ще на 13,3%. І лише у 2017-ому почав зростати – на 33%. Додам, що торік у грудні українські мережі АЗС – ОККО, WOG, Socar і Альянс Ойл Україна – відновили імпорт бензину марки А-95 польського НПЗ концерну Orlen.

Також існують пропозиції щодо обмеження обсягів постачання бензину й дизпалива з-за кордону. Зокрема, спільну частку палива, що надходить з Росії та Білорусі пропонують обмежити 50% обсягів продажу на ринку. З одного боку, це також може зіграти «на руку» українським олігархам, які мають вплив на управління ПАТ «Укртатнафта», з іншого – частково позбавить нас від російського впливу у цій сфері. Це при умові, якщо відновиться виробництво на Одеському НПЗ, який перебуває в управлінні Фонду держмайна.

Експорт до Росії: за і проти

Щодо експорту, то, на думку економіста Бориса Кушнірука, країна має бути зацікавлена у його розширенні. Якщо зростає експорт – значить, підприємства працюють, тисячі людей отримують зарплатню, державна казна – поповнюється. Зрозуміло, що миттєво замінити один ринок на інший неможливо. Тож в умовах гібридної війни така співпраця, яка комусь може здатися «зрадою», на жаль, залишається вигідною і майже безальтернативною для країни» – вважає Борис Кушнірук.

Отже, обмежувати можливості експорту вітчизняних товарів і послуг до Росії, на думку економіста, не варто (якщо , звісно ж. не йдеться про продукцію оборонно-промислового комплексу чи товари подвійного призначення). Натомість завдання усіх українців – і влади, і бізнесу, і громадян – максимально обмежити імпорт з Росії. Досвід таких кампаній ми уже маємо.

Приміром, реагуючи на відмову українців купувати товари «із-за порєбрика», світові виробники побутової хімії вже кілька років як повністю замістили на українському ринку продукцію, вироблену в Росії. Цього ж потрібно вимагати від виробників побутової техніки. Адже в українських магазинах іще багато товарів світових брендів, які збираються чи виробляються за ліцензіями в Росії.

Відмова від придбання такої продукції принесе Україні подвійну вигоду: з одного боку, можна суттєво скоротити згадане уже від’ємне сальдо торгівлі з Росією, з іншого – стимулювати світових виробників інвестувати у виробництво у нашій країні.

І наостанок: українські бізнесмени які продовжують торгувати з Москвою, повинні пам’ятати: така торгівля – надзвичайно «токсична» з огляду на міжнародні санкції, що діють проти Росії, нестабільність ситуації в цій країні, непередбачуваність її політики та «вразливість» рубля. Воно вам треба?..

Владислав Обух, Київ