Північний потік-2 таки добудують. Як підготувалась до цього Україна
Київ не був “здивований” дозволом Копенгагена на прокладання ПП2. А як ми скористалися відстрочкою, отриманою завдяки тривалому опору Данії?
Данське енергетичне агентство таки надало компанії Nord Stream 2 AG дозвіл на будівництво частини газопроводу "Північний потік-2" на континентальному шельфі країни. Данія була останньою із держав, чиєю територією має пролягати трубопровід, яка не дозволяла виконувати роботи з його прокладання у своїх територіальних водах. Тож, незважаючи на супротив утіленню політичного проєкту Кремля з боку США, України, Польщі, держав Балтії і деяких інших країн, Європі, мабуть, таки судилося ще глибше засунути голову в московську “енергетичну петлю”. Адже основна мета проєкту – позбутися необхідності транзиту російського “блакитного палива” українською ГТС, що, з-поміж іншого, може зняти перепони для повномасштабного путінського вторгнення в Україну, а також – іще “надійніше” підсадити Європу на кремлівську “газову голку”.
Кремль таки “дотиснув” Данію. Що далі?
В Україні рішення Копенгагена сприйняли, здебільшого, з розумінням. Зокрема, голова правління компанії "Нафтогаз” Андрій Коболєв наголосив у Фейсбук, що фахівці очікували: рано чи пізно скандинавська країна мала надати дозвіл. "Принципова позиція Данії затримала проєкт на якийсь час, але геополітичну зброю неможливо зупинити інструментами, які регулюють винятково торгові відносини", – написав посадовець. Тож подальша стратегія спротиву кремлівському наступу на Європу, за його словами, – ефективна протидія агресії через санкції великих західних держав.
"Ми розуміли, що так може статися”, – підтвердив у четвер президент Володимир Зеленський, наголосивши, що Україна, на жаль, не могла вплинути на вирішення цього питання.
Шансів зупинити “ідейно народжений” у 2012 році та запущений у 2017-му (політично й фінансово) і на початку 2018-го (на практиці) маховик прокладання ПП2 у данців і справді було небагато. На підтримку проєкту працюють і впливовий європейський бізнес, і окремі представники євробюрократії, і постійне німецьке Genehmigung (схвалення), і російська пропагандистська машина, що активно промиває мізки пересічним європейцям, і кремлівські гроші, які спритно “розносять” по “потрібних” кабінетах...
На думку польських оглядачів, визначальним стало прагнення уникнути конфлікту з Німеччиною, яка є головним торговельним партнером Данії.
При цьому подальший спротив Копенгагена, на жаль, однак не призвів би до повного припинення прокладання сумнозвісного газогону. Росіяни стверджують, що альтернативний маршрут в обхід датського острова Борнхольм розробляли ще у 2008 році – перед тим, як починати будівництво газопроводу “Північний потік-1”. У кращому випадку, йшлося б лише про затримку втілення кремлівських планів – на кілька тижнів, максимум – пару місяців. Натомість затягування із наданням Данією дозволу на прокладання трубопроводу через свої територіальні води дало змогу виграти набагато більше часу – адже Москва розраховувала одержати такий дозвіл ще на початку 2018 року.
Україна vs ПП2: тактичні кроки зроблено, зі стратегією – проблеми
Ще до початку робіт із прокладання ПП2 в Україні прекрасно розуміли: втілення кремлівського проєкту принесе нам чимало проблем. Економічних, політичних і головне – безпекових. Адже, повністю відмовившись від транспортування газу нашою територією, Кремль ліквідує один із останніх запобіжників від прямої агресії проти України.
Головні економічні ризики – фінансові втрати (транзит щороку приносить країні до $3 мільярдів) і невизначене майбутнє вітчизняної газотранспортної системи. Частину її, звісно ж, можна використовувати для забезпечення внутрішніх потреб (приміром, в умовах обіцяного нарощування власного газовидобутку). Утім, більшість потужностей задіяти так і не вдасться. Тож доведеться або повністю втратити їх, “розпилявши” устаткування на метал, або взяти на себе додаткові витрати на консервацію ГТС, її подальше утримання та охорону.
Щоправда, цими днями влада заявила про більш вигідну альтернативу – можливе використання “труби” для зберігання електроенергії з відновлювальних джерел. Але для цього ГТС доведеться заповнити воднем. Тоді про її “газове” майбутнє доведеться забути...
На думку фахівців, таких проблем ми б не мали, якби заздалегідь подбали про інтеграцію нашої газотранспортної системи із європейською і залучення впливових міжнародних гравців до управління “трубою” при її повному збереженні у власності держави. У квітні минулого року експерт з енергетики Стратегічної групи радників з підтримки реформ при уряді України, ексрадник з енергетичних питань прем'єрміністра Словаччини Карел Хірман писав: “Україна разом із європейськими партнерами повинна підготувати реалістичну пропозицію для газового транзиту після 2019 року. Однією з основних складових цієї пропозиції має стати анбандлінг "Нафтогазу", що дозволить йому відповідати вимогам Третього енергопакета ЄС. Другим компонентом пропозиції має бути створення консорціуму з управління ГТС із респектабельними газовими європейськими операторами, які не беруть участі в інших проєктах "Газпрому".” Створення єдиного оператора для українського газового ринку і для наших партнерів за транзитом, на думку експерта, мало б суттєво посилити позицію Києва на “транзитних” переговорах з "Газпромом". Отже:
1-а стратегічна мета: анбандлінг “Нафтогазу”
Анбандлінг (розподіл функцій видобутку, транспортування (транзиту) і продажу газу) – одна з умов Третього енергетичного пакета ЄС, до якого приєдналася Україна. А також – головна передумова інтеграції українського і європейського газових ринків. “Модель анбандлінгу компанії “Нафтогаз” ми мали затвердити вже давно, – наголошує економіст Олексій Кущ, – І вже давно з урахуванням цієї моделі мали б почати перемовини із системними газовими трейдерами, європейськими газовими хабами про їх залучення до переговорного процесу з РФ. Це б значно посилило наші позиції та збільшило можливості впливу на “Газпром”.
На практиці ж Україна спромоглася зробити у цьому напрямку лише перший крок: у четвер, 31 жовтня, Верховна Рада ухвалила Закон про анбандлінг НАК “Нафтогаз” в частині розділення функцій транспортування природного газу і його видобування та постачання. “Ми йшли до цього 5 років. Народні депутати дали Україні шанс на збереження статусу транзитної країни, яка має ключове значення для безпеки і комфорту європейських споживачів. Цей статус ставить наші транзитні переговори з Росією в центр уваги найвищих посадовців в Брюсселі, Берліні чи Парижі", – прокоментував подію Андрій Коболєв.
Експерти ж налаштовані менш оптимістично. Адже документ набере чинності не раніше початку нового року. Тож скористатися ним як аргументом у рамках нинішніх “транзитних” переговорів буде доволі складно. Якщо Україна не встигне підготувати нового оператора, уповноваженого підписати “транзитний” контракт із "Газпромом", Москва матиме підстави звинуватити українську сторону в неготовності працювати за європейськими правилами. Висновок: час на втілення реформи втрачено.
2-а стратегічна мета: консорціум з управління ГТС і створення газового хабу: час втрачено і втрачається
Розмови про необхідність створення міжнародного консорціуму з управління українською газотранспортною системою (за участі потужних світових і європейських гравців) точаться щонайменше упродовж десятиліття. Але навіть у “кращі часи” зробити цього не вдалося. Ми продовжували сидіти на своїй “трубі” як “собака на сіні”. У результаті – втрачали дорогоцінний час і можливості. Хоча хтось, певно, і мав від того зиск. Інакше чому “наближені до труби” посадовці й структури так боялися “відпустити” нашу газотранспортну систему, виголошуючи псевдопатріотичні гасла про її “стратегічність” і “важливість для національної безпеки”. Відповідно, і у цьому питанні маємо “великий мінус”.
Як і в реалізації планів щодо створення в Україні ефективної ринкової “оболонки” та східноєвропейського газового хабу. “Під втілення цього проєкту треба передати наші основні газотранспортні мережі та підземні системи зберігання газу. А до управління варто залучити впливових європейських глобальних гравців. Такий хаб міг би на абсолютно ринкових умовах вести переговори з РФ про постачання газу і про наповнення ним нашої “труби”. Тобто, умовний “газовий кордон” між Росією і Європейським Союзом необхідно перемістити із нашого західного кордону на східний, перенісши відповідно і комерційні вузли й точки обліку “транзитного” палива. Таким чином, Україна повинна стати частиною загальноєвропейських газотранспортної і газоторговельної систем”, – наголошує Олексій Кущ.
Але і втілення цієї ідеї відкладається. Ще один “мінус”.
3-я стратегічна мета: збереження “транзитних” доходів Держбюджету: це неможливо, альтернатива – не проглядається
$3 мільярди, які Україна щороку отримує від транзиту російського газу – це ні багато ні мало – 2% прямих і 1% опосередкованих (через гальмування суміжних галузей) втрат ВВП. Компенсувати ці кошти буде доволі складно. Тож під питанням не лише забезпечення майже 5% економічного зростання, про яке на початку вересня заявляв прем’єр Олексій Гончарук, а й 3%, на які країна може розраховувати за прогнозами Світового банку і МВФ. Отже, є ризик, що економічний поступ або зупиниться, або на країну чекатиме чергова рецесія. Про конкретні кроки, які б дозволили нівелювати “транзитні” втрати, влада наразі не говорить. А ті заходи, які вже запропоновано (зокрема, у податковій сфері, приватизації і земельних відносинах), викликають неабияку критику та навіть суспільний спротив. Тож чи можна буде в наступному році розраховувати на анонсовані прибутки, – “під питанням”. “Мінус”.
Далі проаналізуємо тактичні кроки, які мала зробити Україна, аби нівелювати короткострокові ризики унаслідок можливого припинення транзиту російського “блакитного палива”. І із цим ситуація дещо краща.
1-а тактична мета: газ на зиму: завдання перевиконане
Україна звітує про рекордне наповнення підземних сховищ “блакитним паливом”. До 29 жовтня, коли закачування палива до ПСГ припинили, там вдалося накопичити 21,74 мільярда кубометрів стратегічного ресурсу – на 4,5 мільярдів “кубів” більше, аніж торік. При цьому завдяки сприятливій світовій кон’юнктурі (через значну пропозицію вартість “блакитного палива” на європейських ринках впала до найнижчого за останні 10 років рівня) компанії “Нафтогаз” вдалося закупити ресурс доволі дешево. Як за власні кошти, так і вигідно розмістивши (зокрема, у липні й жовтні) довгострокові єврооблігації. Фактично все літо тисяча кубометрів газу коштувала від $220 до $250.
Ще одним важливим тактичним кроком для України мало б стати укладання гарантійних угод щодо фізичного реверсу газу із європейського напрямку (обсягом приблизно 5 мільярдів “кубів”) на зимовий період. “Ми закуповуємо газ винятково на вільному ринку. Але взимку “зайвого” палива там може й не бути, – пояснює експерт з питань енергетики Геннадій Рябцев. – Тому потрібно домовитися про обопільні гарантії: з боку європейських трейдерів – про резервування для нас відповідних обсягів газу, і запевнення з боку Києва – в тому, що ми обов’язково викупимо законтрактоване паливо”. Цього теж ще не зроблено. Але час для переговорів залишається. Небагато часу.
2-а тактична мета: технологічна готовність до припинення транзиту: її забезпечено
Компанія “Укртрансгаз” звітує про успішну підготовку вітчизняної ГТС до можливого припинення транзиту газу з Росії. Для цього модернізували 5 компресорних станцій. “Це дасть можливість у випадку часткового чи повного припинення транзиту забезпечувати безперебійне газопостачання для українських споживачів східних і південних регіонів шляхом транспортування “блакитного палива” з європейських країн і з ПСГ на заході України”, – йдеться у повідомленні оператора газотранспортної системи. Як наголошується, “Укртрансгаз” втілив усі необхідні технічні і регламентні рішення для створення надійної реверсної схеми, яка готова до функціонування у штатному режимі і може бути активована за першої ж необхідності.
Головне завдання найближчих тижнів – продовження переговорів з РФ
Поки що – вочевидь, розраховуючи на “трудовий подвиг” виконавців проєкту ПП2, – Москва усіляко блокує досягнення домовленостей щодо майбутнього транзитного контракту. Незважаючи на те, що Україна і Євросоюз готові іти на будь-які прийнятні поступки. Приміром, цими днями єврокомісар з питань енергетики Марош Шефчович оприлюднив нові пропозиції щодо параметрів контракту. І в порівнянні із цифрами, які потрапили у пресу за підсумками одного з попередніх раундів тристоронніх переговорів, який відбувся у січні, йдеться про справді суттєві кроки Києва та Брюсселя назустріч Москві. Приміром, Шефчович повідомив про необхідність передбачити у контракті мінімальні обсяги щорічного транзиту на рівні між 40 і 60 мільярдами кубометрів (тоді як у січні йшлося лише “про щонайменше 60 мільярдів “кубів”) з можливістю гнучкого бронювання додаткових 22-30 мільярдів кубометрів (а не “мінімум 30 мільярдів”, як раніше). При цьому тривалість контракту – не менше десяти років. Щоправда (іще одна поступка Росії) хочуть передбачити можливість припинення виконання контракту вже за п'ять років – якщо “суттєво зміняться обставини”. Україна підтримала такий підхід. Москва ж продовжує тягнути час, висуваючи все нові і нові умови можливого транзиту. Це ще раз підтверджує, що у “газову питанні” Кремль переслідує не стільки економічний, скільки політичний інтерес. Газ залишається основним інструментом так би мовити “енергетичної складової” політичного тиску Кремля на Європу та Україну.
Владислав Обух, Київ