Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія XXI»

Під ялинку офіційні акаунти керівників «Нафтогазу» кілька днів поспіль повідомляли про перемоги. Ми вирішили обговорити останні події «газового фронту» з президентом Центру глобалістики «Стратегія XXI» Михайлом Гончаром.

- Отже підписано транзитний контракт, завершено анбандлінг, незалежний оператор ГТС повністю відокремився від Нафтогазу та розпочав автономну роботу. Ну, я не бачу приводу не тріумфувати, все-таки керівники енергосектору праві, коли кажуть, що це наймасштабніша реформа часів незалежності?

- Реформа газового сектору і нові угоди щодо транспортування російського газу – це різні речі, хоча й пов’язані між собою. Передусім, варто відзначити реформу корпоративного управління «Нафтогазу» та його, тепер уже завершений, анбандлінг і початок роботи сертифікованого незалежного Оператора ГТС України. Але транзитні домовленості, як вони виглядають після підписання контрактів на тлі ІІІ Енергопакету, це – недоперемога, якщо так можна висловитися.

- Категорично не згодна. Десять років тому – у нас президент Янукович «благословив» НАК віддати Фірташу 12 мільярдів кубів газу. «Нафтогаз» зіграв у піддавки з «Газпромом», у Стокгольмі ми все втратили, тепер ми три мільярди виграємо. Ми вже в іншій реальності, й вона створена у тому числі зусиллями українських президентів.

- Справи в Стокгольмському арбітражі вели не президенти. Не перебільшуйте їхні роль і значення. Цим займався «Нафтогаз». Важливо, що реформа газового сектора призвела до стану, коли НАК перестав бути вотчиною президентів, коли його керівник фактично призначався з Банкової і вручну керувався звідти, а кадрове розпорядження Кабміну було лише формальністю.

Важливий підсумок реформи «Нафтогазу» – це мінімізація політичного втручання в управління компанією через утворення наглядової ради із більшістю незалежних директорів. Тому й стали можливими перемоги в Стокгольмі. А інакше міг би бути повтор прикладу, про який ви згадали у своєму питанні.

Чистою перемогою є ці 2,9 млрд дол. США, отриманих по транзитному контракту. Плюс до списку перемог потрібно додати відбиття «Нафтогазом» у 2017 році претензій «Газпрому» на загальну суму 45,7 млрд дол. США по контракту купівлі-продажу. Зараз про це забули. А варто пригадати. Також важливо те, що відбили намагання «Газпрому» нав’язати відновлення імпорту НАКом «дешевого» російського газу. Хоча тут ще пресинг через лобістсько-агентурну мережу буде тільки наростати. Росіяни намагатимуться діяти, використовуючи «явище герусифікації» (від прізвища керівника парламентського комітету з енергетичних питань – авт.) енергетичного сектору України, тобто, під благими намірами посилення конкуренції на ринку за рахунок нових гравців – втягувати сюди «Газпром» або уповноважені ним компанії зразка пріснопам’ятної «Росукренерго».

Те, що, по суті, пробачили «Газпромові» 12 млрд дол. США – до числа перемог складно віднести.

- Краще сьогодні реально по три, ніж післязавтра – по п’ять. Тим більше, коли гроші потрібні й транзит...

- Хибний підхід. Але на це й був розрахунок російської сторони – і це спрацювало. Логіка проста – бачимо, що вам потрібні гроші. Тож хай вам буде 2,9 млрд. Але вони за ці гроші одночасно купили й відкликання майже 12 млрд дол. США претензій, з яких «Нафтогаз» відсудив би реально ще як мінімум пару мільярдів. Вони є зайвими для нас? Очевидно, що ні. Як сказав пізніше російський віце-прем’єр Д.Козак, це було важке рішення – сплатити 2,9 млрд дол. США «Нафтогазу», але могли втратити більше. 

А якщо вже політичне керівництво на Паризькій зустрічі вирішило йти на поступку відкликання позовів, то тоді позитивне для «Газпрому» вирішення цього питання слід було прив’язати до звільнення полонених та бранців на окупованих територіях Криму і Донбасу та в Росії.

Кремль прив’язав до Нормандського формату газове питання, а от чому Банкова не змогла прив’язати до нього звільнення наших громадян, а це на той час 115 бранців у Криму та в Росії і 227 в ОРДЛО, – для мене лишається під знаком питання. Єдине пояснення цьому – існують, так би мовити, позапротокольні домовленості, про які суспільство не поінформували.

Понад три сотні людей, які перебувають у російських в’язницях, мали б бути тут в Україні – й росіяни змушені були б погодитися на це, бо газ для них – важливіше. Але це претензії не до «Нафтогазу».

І тут ще є елементи крутійства з боку Європейської комісії. Вони завжди наполягали на тому, щоб у нас усе було за кращими європейськими практиками, бо ми ж прийняли відповідне законодавство, – а зрештою виявилось, що їх влаштовуватиме «обмежений варіант» – відносини між українськими компаніями («Нафтогазом» та ОГТСУ) мають базуватися на європейських засадах, а от із «Газпромом» – може бути окремий випадок. У результаті «Нафтогаз» отримує дещо дивний статус компанії-організатора транспортування газу, який по суті має діяти як агент «Газпрому». Ну немає нічого подібного в ЄС.

- А чи це не надвисокі вимоги? Згадайте наш шлях, який ми пройшли. Ми, журналісти й експерти, не дали роздерибанити нашу ГТС під час Януковича, вона уклала з сімома компаніями технічні угоди, ми не дали знову ж таки злити «Нафтогаз» у «Газпром». Ми п’ять років живемо без проблеми газу, в сховищах його достатньо. А коли ми говоримо з лютим та сильним партнером, то треба трохи посунутися.

- Справжній компроміс можливий тоді, коли обоє його прагнуть. Росія не мислить категорією компромісів, якщо її партнером не є США, Китай чи країни G7. Вони пішли на компроміс під тиском обставин – хірургічно вивірені американські санкції проти «Північного потоку-2» та хоча й кволе, але тривале спонукання третьої сторони – Єврокомісії.

Несприятливі для «Газпрому» обставини навколо путінського проекту відкатопроводу були створені, з-поміж іншого, й зусиллями польської сторони, яка змогла домогтися відновлення обмежень для OPAL та існуючого «Північного потоку». Ну і звісно ж – «Нафтогаз», від якого «Газпром» бігав, як заєць, намагаючись сховати зарубіжні активи від арешту.

Проте, ми до кінця не знаємо – про що домовилися й як домовилися в Парижі на політичному рівні.

Для мене є дивним той факт, що у Парижі було винесено за дужки питання незаконно відчужених, фактично вкрадених в України шельфових активів та майна у виключній морській економічній зоні. Чому винесли за дужки? Тому що, припускаю, росіянам заздалегідь вдалося пролобіювати хибну політичну установку для української сторони – питання Криму не чіпати.

Звісно, шельфові активи не могли бути предметом транзитних домовленостей, але їх повернення «Нафтогазу» могло би бути умовою відкликання рішення АМКУ та українського суду по стягненню з «Газпрому» 86 млрд грн. штрафу за порушення законодавства України про економічну конкуренцію.

Андрій Коболєв уже теж зазначав, що його далеко не все влаштовує в підписаних угодах. Припускаю, що пізніше він зможе собі дозволити сказати більше.

- Можна моделювати оптимістичне альтернативне майбутнє, а можна було взагалі опинитися без транзиту.

- Над цим альтернативним майбутнім працювали протягом останнього року в Нафтогазі, коли накопичили 21,7 млрд кубів газу в ПСГ. Це було зроблено не тільки для того, щоб пройти зиму без імпорту газу звідки б то не було, а й для того, щоби змусити «Газпром» погодитися з компромісним, підкреслюю, компромісним варіантом – мінімально 60 млрд кубів транзиту щороку протягом 10 років. 60 млрд на тлі 110 млрд у минулому контракті – майже вдвічі менше.

Ось вам поступка з боку НАКу, як й інша – пропозиція 10-річного терміну дії контракту. Термін чинності контракту в 10 років не виглядав захмарною вимогою. Для прикладу – контракти на поставки газу від «Газпрому» для італійської ENI та кількох німецьких компаній діють до 2035 року, для австрійської OMV – до 2040 року. Між «Газпромекспортом» та словацьким оператором ГТС “Eustream” контракт на транспортування розрахований до 2050 року!

Проблема недостатності експорту газу на ринок ЄС після того, як американці ввели санкції й «Північний потік-2» підвис, – для них більш пекуча, ніж для нас тимчасова відсутність транзиту. Ми би витримали ці кілька місяців. Втрати «Газпрому» були би багатократно більшими у вигляді втрачених доходів.

- Ми б пересварилися з Європою, з Німеччиною, передусім.

- Не думаю. Європа була готова до кризової ситуації. Вже у вересні 2019-го ПСГ в ЄС мали понад 95% заповнення. Так, невдоволення з боку ЄС та Німеччини мали би місце. Проте, це не означає, що нам потрібно реагувати на кожний берлінський пчих. Окрім того, не слід забувати, а точніше – слід надовго запам’ятати – як офіційний Берлін намагався ошукати нас і американців.

Німецька сторона у грудні, коли йшли тристоронні консультації, дипломатичними каналами повідомляла США, що санкції проти «Північного потоку-2» створюють перешкоди на шляху до підписання транзитної угоди, коли Україна та Росія як ніколи близькі до цього. Ще до підписання Мінського протоколу, з МЗС ФРН до Вашингтона був надісланий лист про те, що сторони домовилися по транзиту – і тому санкції проти «Північного потоку-2» втрачають сенс. Насправді ж, все було навпаки – без санкцій Росія ніколи б не погодилася ні на виплату 2,9 млрд дол. США, ні на нові транзитні домовленості й запустила би сценарій газової кризи. Проте, цього не слід було боятися.

Зрештою, відповідальність за непостачання газу в Європу лежить виключно на «Газпромі». Адже в «Нафтогазу» не було жодних контрактних відносин із європейськими клієнтами «Газпрому», на основі яких могли би бути заявлені судові претензії за зрив постачання газу. Те, що потрібно було би зробити українській стороні, – це залучити вчасно Механізм раннього попередження про можливий зрив транзиту газу внаслідок дій третьої сторони, що передбачено Угодою про асоціацію.

- По-вашому, залишається у Росії можливість використовувати енергоресурси, як зброю? Раніше інструментів було багато: перекриття транзиту, підгодовування еліт, потім підгодовування груп, які диктували нам російську повістку. А зараз?

- Як корупцієгенний чинник, енергоресурси залишаються інструментом впливу через формування та фінансування відповідних лобістських груп, корумпування політиків та чиновників. Тому Росія так наполягала і наполягає на відновленні прямих постачань газу до України, зваблюючи «нових голодних» у київських коридорах влади дешевим газом.

Як безпосередньо зброя шляхом перекриття газового крану, то вона лишається, але стає недостатньо ефективною з однієї простої причини – фатального дефіциту газу не виникне. І більше того, в умовах, коли зараз на глобальних газових ринках існує профіцит газу, коли з’явився на світовому ринку новий гравець – Австралія – зі своїм скрапленим газом, то, власне кажучи, навіть, якщо Росія відважиться на такий крок – показати «кузькину мать» європейцям за те, що вони ставлять перешкоди на шляху реалізації «Північного потоку-2», то проблеми особливої й не буде. Так, буде певний стрибок газових цін, але прийдуть танкери зі скрапленим газом із Катару, Сполучених Штатів, з Тринідаду-і-Тобаго. Навіть із російського Ямалу надійде скраплений газ від компанії «Новатек», яка в даному випадку виступить як конкурент «Газпрому». І дефіцит буде компенсовано. Так що ефективність газової зброї в такому хард-виконанні – мінімізована. Я гадаю, якраз через це Кремль в останній момент і передумав іти за сценарієм газової війни, тому що вони зрозуміли, що зрештою це не принесе бажаного ефекту. А у нас не використали до кінця можливість натиснути ще більше на російську сторону.

- А ви вірите, що можна буде дотиснути «Північний потік-2»? Ми просто відклали, якщо бути реалістами…

- Ну, відклали і, можливо, не на такий короткий термін. Я пригадую дискусії півтора роки тому, у 2018-у році після старту робіт на морі «реалісти» говорили: тепер усе пропало, раз уже почали будувати, значить добудують, – потрібно не сперечатися, а домовлятися. Мало хто вірив, що США введуть санкції проти «Північного потоку-2». Але реалії виявились зовсім не такими, як їх уявляли собі «реалісти».

І зараз можна дотиснути, є механізми, є сценарії дій. Корпоративна стратегія «Нафтогазу» виявилася ефективною з точки зору блокування «Північного потоку-2», але тільки своїми зусиллями вони навряд чи багато чого б досягли. Ключ від успіху чи неуспіху «Північного потоку-2» лежить у Вашингтоні – і цим ключем скористалися. Як мінімум, проєкт загальмований на невизначений час, що б там хто не казав у Москві. Скільки часу в них піде, вони самі не знають. Заяви про добудову протягом 2020 року – це просто бравада. Керівник Об’єднаної суднобудівної корпорації РФ дав доволі чесну відповідь: зможемо, але через 6 років, які необхідні для того, щоб спроектувати та збудувати судно-трубоукладник, подібний до тих, котрі були залучені швейцарською корпорацією Allseas Group. Але 6 років – це добра відтяжка в часі для нас.

Інший варіант – швейцарців замінить судно «Академік Черський», що його буде перекинуто з порту Находка на Далекому Сході на Балтику, на ньому виконають відповідні комплекси робіт, щоб він став здатним завершити укладання труб. Але на цей сценарій теж піде час. І явно більше року.

Гіпотетично у росіян є можливість залучити фінів, норвежців, данців чи навіть німців для будівництва спеціального судна чи переобладнання існуючого. Це їм технічно й технологічно – без проблем. Але це час і конфлікт із американцями. Інші варіанти – азійські: Сінгапур, Південна Корея, Китай. Китайці часто ігноруюче ставляться до американських санкцій. Варто пригадати, що енергоміст із Тамані до окупованого Криму у 2015 році Росія змогла прокласти тільки за допомогою китайців. Без цього вони би не впорались. Південно-корейська фірма, до речі, відмовилась виконувати те замовлення.

Але з Китаєм – теж усе не виглядає однозначно, навіть якщо «Газпром» запропонує грубі гроші. На китайських верф’ях традиційно виконується немало замовлень американських компаній, зокрема – бурові та видобувні платформи для роботи на шельфі – й китайці навряд чи захочуть ризикувати їх втратити.

Незалежно від того, який варіант буде обрано росіянами, фінал не уявляється швидким – й у 2020 році «Газпром» не відкорковуватиме шампанське з нагоди «Північного потоку-2». Це грає нам на користь. Головне – не припиняти зусилля по знищенню цього проекту. Якраз події останніх півтора року показали, що є сенс чинити опір, є сенс протидіяти – й тоді досягається результат. А нам не однаково, яким він буде.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Володимир Тарасов