До чого призведе путінське «виправлення помилки Хрущова»: дайджест пропаганди за 16-18 лютого 2024 року
Масштаб тектонічних змін, які чекають на Росію, зараз навіть важко уявити
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав фейки та наративи пропаганди за 16-18 лютого 2024 року.
- Лютий місяць в історії вбивств російських опозиціонерів
- Чого коштував «потужний успіх» окупантів в Авдіївці
- «Поки ми говоримо тут, у мирному Мюнхені…»
- 70 років тому Крим став українським
Лютий місяць в історії вбивств російських опозиціонерів
16 лютого стало відомо, що опозиційний російський політик Олексій Навальний помер у колонії у Ямало-Ненецькому автономному окрузі. Для світових медіа та політиків (більшість з яких назвали це «політичним вбивством») то була головна новина.
НАСПРАВДІ, «Путіну невигідно вбивати Навального. Особливо напередодні виборів». Саме така генеральна лінія виправдань була обрана Москвою. Спікер Держдуми Володін звинуватив у вбивстві опозиціонера Шольца, Сунака, Зеленського та інших голів «недружніх держав». Ту саму думку підхопили й інші балакаючі голови: від Миронова до Мілонова. Добалакались навіть до того, що це «Київ та Захід вбили його, щоб інформаційно перебити інтерв’ю Путіна Карлсону або створити відповідний фон Мюнхенської безпекової конференції».
Акомпанували пропагандистам кремлеботи, які залишили понад 700 майже однакових коментарів в стилі «у Кремля не було мотивів, а отже, не було і злочину» під постами про смерть Навального. Їхня активність — чітка ознака того, що була спущена методичка. Або підготовлена заздалегідь. Адже Навального готували до смерті. Інакше не можна пояснити, чому його 27 разів відправляли у ШІЗО, а після смерті відмовились видавати його тіло.
Бориса Нємцова демонстративно розстріляли під стінами Кремля у лютому 2015-го. Навальному влаштували «раптову смерть» в колонії рівно 9 років потому. Тепер більше нікого з подібних їм на російському опозиційному обрії не спостерігається. І робити ставку на випадок якоїсь можливої смути в Росії (наприклад, у випадку смерті Путіна) фактично немає на кого. Тому Заходу залишається тільки підсилювати допомогу Україні зброєю та боєприпасами. Лише Україна – єдина і справжня опозиція путінізму.
Чого коштував «потужний успіх» окупантів в Авдіївці
У ніч проти 17 лютого ЗСУ тимчасово залишили Авдіївку. Командувач угруповання військ «Таврія» Олександр Тарнавський пояснив: «У ситуації, коли ворог наступає по трупах своїх солдатів з перевагою снарядів десять до одного – це єдине правильне рішення».
В Росії цю «перемогу» представляють ледь як не взяття Берліну в 1945-му. Путін пише вітальні телеграми, а телевізійні «експерти» доповідають про «потужний оперативний успіх». НАСПРАВДІ, навіть більш-менш притомні російські аналітики визнають, що втрати, якими довелось заплати за цей «успіх», шалені.
На руїнах Бахмута поклали життя близько 30 тисяч окупантів. На блискавичне «взяття руїн» Авдіївки пішло значно більше. Об’єднаний пресцентр Сил оборони Таврійського напрямку оприлюднив результати оборонної операції в Авдіївці за 4 місяці її активної фази: загинуло 47 186 особового складу росіян; знищено 364 танки; 248 артилерійських систем; 748 бронемашин; п’ять літаків.
Ще одним «успіхом» пропаганда називає, що окупований Донецьк тепер, мовляв, не страждатиме від ударів з Авдіївки. Але для високоточних ударів по військових об’єктах в тимчасово окупованому обласному центрі використовувалися засоби, які не були в Авдіївці. Хоча б тому, що відстань з неї до Донецька лише 15 км. Ніхто на такій відстані їх не розгортає. Але для просування наративу «Росія убезпечила Донецьк від обстрілів» (про що вже пише та ж Симоньян) згодиться будь-яка відстань.
«Поки ми тут говоримо у мирному Мюнхені…»
Авдіївку наші війська обороняли десять років і змушені були її залишити лише через брак боєприпасів. Події навколо неї стали наочним доказом того, що безпека Європи починається саме з України. НАСПРАВДІ, визнали це світові політики давно, а ще раз підтвердили на Мюнхенській безпековій конференції, яка тривала 16-18 лютого.
Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус на ній заявив: «Поки ми тут говоримо у мирному Мюнхені, путінська війна приносить численні страждання українському народові».
Прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стере: «Минулого року ми говорили: «Україна переможе», цього року: «Росія переможе». Це не так просто. Путін думав, що за три тижні займе Київ, а уже втратив 300 тисяч людей. Ми маємо вивчити уроки минулого… Ми розмістили величезні замовлення та дали достатнє фінансування, щоб змінити свої виробничі ланцюжки щодо озброєння та боєприпасів».
Прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте: «Ми допомагаємо Україні тому, що це також наша війна. Якщо Путін переможе, це вплине на нас усіх».
Прем’єр-міністр Естонії Кая Каллас: «Час працює на Путіна. Працює проти системи, що базується на правилах, США теж треба прискоритися. Я розумію, що демократичні процеси вимагають часу, дебатів і таке інше, але так багато поставлено на карту у світі. Про що ми довідалися з історії Першої світової війни? По-перше, в Європі все дуже швидко поширюється. По-друге, якщо США піде в себе, ізолюється, то американцям зрештою це обійдеться дорожче».
Почесний спікер Палати представників Конгресу США Ненсі Пелосі: «Ми вже маємо 300 голосів на підтримку України та зібрано пакет допомоги. Ми не відчуваємо жодної втоми, і мій досвід показує, що у нас немає права втомлюватися. Те, що ми робимо, не дорівнює тому, що робить український народ. Слова «втома» не існує. Ми продовжуємо боротьбу, і про це мають всі знати».
Отже, розуміння необхідності зусиль заради загальної європейської та світової безпеки є. Тепер потрібні швидкі дії для реального їх втілення. Насамперед в Україні.
70 років тому Крим став українським
І наостанок про історичну подію 19 лютого. Виповнюється рівно 70 років від дня передачі Криму зі складу однієї радянської республіки (РРФСР) до іншої (УРСР). Російська пропаганда волає з кожної праски про незаконність цього рішення.
НАСПРАВДІ, міжреспубліканський трансфер території відбувся відповідно до чинних на той час радянських законів. Приблизно так само Росія у 1944 році отримала прикордонні території інших союзних республік – Латвії та Естонії.
Жодних референдумів для з’ясування думки населення в СРСР не було заведено проводити (така вже особливість тої держави, на яку моляться сучасні путіністи). Перший за всю радянську історію референдум відбувся щойно, у січні 1991 року. І чи справедливо було питати думку в населення, яке у 1954-му в більшості своїй щойно заселило порожні домівки кримських татар, депортованих з півострова?
А причини передачі Криму Україні були не «волюнтаристські», а цілком прагматичні. Історик, доктор наук Юрій Шаповал пояснює: «коли Хрущов увійшов у кримську тему, то зрозумів, як багато саме Україна віддає півострову, формально підпорядкованому РРФСР. Після депортації кримських татар саме українці знову стали донорами населення півострова. Хрущов запропонував раціональне рішення: мовляв, якщо ми вже беремо участь у всіх цих кримських справах, якщо даємо людей і так далі, то давайте просто включимо Крим до складу УРСР і забудемо про це. І тільки коли розвалився Радянський Союз реваншистські сили в Росії перетворили перепідпорядкування Криму УРСР на політизований міф для ідеологічного тиску на Україну».
Про «історичну помилку Хрущова, яку виправив Путін», пропаганда буде трубити й далі. А про те, що це «виправлення» зрештою призвело до найбільшої помилки в історії сучасної Росії, звісно, мовчатиме.
На думку відомого українського публіциста, кримчанина Павла Казаріна, яку він ще у грудні 2021 року висловив в інтерв’ю Центру стратегічних комунікацій, «вікно можливостей для повернення українських прапорів у Крим з’явиться через глобальні тектонічні зміни, масштаб яких нам зараз навіть важко уявити. Мають відбутися настільки великі трансформації, турбулентності в самій Росії, що всі наші нинішні спостереження за настроями будуть на той момент неактуальні. Уявіть, що ми з вами зараз у 1984-му і розмовляємо про те, чи відкриється коли-небудь вікно можливостей для того, щоб Україна стала незалежною державою. На той час для таких прогнозів не було ані підстав, ані якоїсь бази. І лише за 5–6 років, у 1989–1991 роках вони з’явилися. Так само буде і з Кримом».
Матеріал підготовлено редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу