Запрошення до капітуляції. Чи справді Путін готовий до переговорів

«У Києві керує «партія війни», і вона прагне, щонайменше на словах, здобути перемогу над Росією «на полі бою». За таких умов діалог про мир важко собі уявити», – заявив очільник МЗС РФ Сергій Лавров 30 травня. 

Звинувачення України у небажанні розпочинати мирний процес лунають з Москви все частіше, як і запевнення у власній готовності до перемовин. Вочевидь, у такий спосіб Росія прагне послабити позицію Києва на Глобальному саміті миру у Швейцарії 15-16 червня. Але Москва також переслідує більш амбітну мету. На початку повномасштабного вторгнення Путіну не вдалося переконати світ, що найкращим виходом для всіх буде швидка капітуляція України. Тепер Росія намагається «продати» ту ж саму ідею, але в обгортці «миротворчості».

Повномасштабне вторгнення в Україну починалося під акомпанемент жорсткої і безкомпромісної риторики Кремля. Проте вже за півроку – у вересні-жовтні 2022 року – у Москві заговорили про свою готовність до миру. Причина була цілком банальна: на той момент путінський «бліцкриг» остаточно провалився, і Росія втратила стратегічну ініціативу на фронті. Російські війська були вибиті з Київської, Чернігівської та Сумської областей, потім – з Харківщини і правобережжя Херсонщини, а плани десанту в Одесі потонули разом з ракетним крейсером «Москва». Аби запобігти подальшому колапсу окупаційної армії, Кремль був змушений оголосити у Росії часткову мобілізацію, а також кинути у «м’ясні штурми» тисячі в’язнів російських тюрем.

Попри неуспіхи Росії, ніщо не свідчило про реальні наміри Путіна зупиняти криваву війну. Але його генералам була конче необхідна оперативна пауза, аби підготувати мобілізованих новобранців і поповнити запаси озброєнь, виснажені після колосальних втрат перших місяців війни. Окупаційні адміністрації, встановлені на українських теренах, захоплених після 24 лютого, також потребували часу, аби закріпити свою владу і придушити принаймні активний опір місцевих мешканців. Крім того, Кремль лякала консолідація Заходу, який почав надавати Україні дієву підтримку. В такій ситуації найкращим подарунком для Москви був би початок перемовин з Києвом, який би дозволив виграти час і спробувати підірвати рішучість Заходу продовжувати допомагати Україні.

Всі ці розрахунки чудово розуміли й у Києві, і у столицях західних держав. Мінські домовленості, укладені у 2014 і 2015 роках, попри всі зусилля Києва, до сталого миру не призвели. Втім, навіть у перші дні повномасштабної війни президент Зеленський неодноразово публічно звертався до Путіна з пропозицією зустрітись за столом переговорів. Але допоки у Росії не почалися проблеми на фронті, Кремль зневажливо відмахувався від таких пропозицій.

Навіть на переговори між делегаціями України та Росії, що тривали у березні 2022 року в Білорусі та Туреччині, росіяни погодились, аби з позиції сили висунути завідомо неприйнятні вимоги, виконання котрих було б для України не лише принизливим, а й самовбивчим. Так само і восени 2022 року Кремль говорив про переговори виключно «на власних умовах», не називаючи їх. Цілком зрозуміло, що ані капітулювати, ані дарувати окупантам час на відновлення у Києві не збиралися.

Протягом 2023 року Путін декілька разів повертався до теми перемовин, а цьогоріч запевнення у готовності до діалогу стали постійним рефреном в офіційній риториці Кремля. Але чи змінився контекст, в якому лунають подібні заяви? Росія так само потребує оперативної паузи.

Особливо ця потреба загострилася після довгоочікуваного виділення Україні нового пакету військової допомоги від США та активізації допомоги з боку країн ЄС. Особливу стурбованість Москви викликає перспектива отримання Україною літаків F-16, а також дозволи на застосування далекобійних ракет по території РФ. Якщо навіть власними засобами Україна змогла завдати серію дошкульних ударів по низці об’єктів, розташованих у глибокому російському тилу, то на що вона буде здатна потім?

Крім того, Україна проводить посилену мобілізацію з метою доукомплектування наявних і створення нових бойових підрозділів. Сукупний ефект усіх цих заходів може значно ускладнити становище окупаційної армії і, ймовірно, поставити Путіна перед необхідністю проводити нову хвилю мобілізації, що є вкрай непопулярним в російському суспільстві.

Крім того, початок перемовин на умовах Кремля (а нічого іншого, нагадаємо, Москва наразі не пропонує) поставив би питання про доцільність продовження підтримки України державами Заходу: який в цьому сенс, якщо Київ готовий капітулювати вже зараз?

Слово «капітуляція» в даному контексті не є перебільшенням. Власну переговорну позицію Кремль не окреслив й досі, сподіваючись, вочевидь, на те, що результатом переговорного процесу стане прийняття Києвом усіх ультимативних вимог Москви. Опосередковано цю версію підтвердив і сам Путін, заявивши 28 травня, що Росія готова відновити переговорний процес, відштовхуючись від результатів перемовин у Стамбулі. А зустріч у Стамбулі, як ми знаємо, була не більше, ніж запрошенням України до капітуляції.

Про те, що Москва все ще прагне схилити Київ до капітуляції, свідчить й наступна заява Лаврова від 30 травня: «Росія відкрита для переговорів про мир, а не перемир’я. Теоретична можливість прискорити врегулювання існує: у разі припинення постачання західної зброї та припинення бойових дій Києвом».

Такі умови важко назвати адекватними. Ми вже пересвідчилися, які наслідки мало зволікання з ухваленням допомоги Україні у Конгресі США. Не важко уявити, наскільки погіршиться становище України, якщо західне озброєння перестане надходити взагалі. Здатність України чинити ефективний опір буде знижуватись, що призведе не до «врегулювання», а до збільшення кількості жертв, руйнувань, а врешті – й до розширення зони окупації. Так само й припинення бойових дій може бути лише двостороннім, причому перший крок має зробити держава-агресор, а не держава-жертва. Це питання не принципів, а здорового глузду.

Втім, просування Кремлем ідеї про власну готовність до переговорів має не лише тактичну, але й стратегічну мету. Остання полягає в тому, щоб внести сум’яття в свідомість західних суспільств для того, щоб першим пунктом на порядку денному стала не військова допомога Україні, а початок мирного процесу, до якого буцімто відкрита Москва.

Для того, щоб створити ілюзію такої відкритості, Росія задіяла всі наявні засоби впливу на думку західної громадськості та істеблішменту. Виставляти жертву агресором – один з улюблених прийомів російської пропаганди. Саме у такий спосіб Кремль готував casus belli напередодні повномасштабного вторгнення, поширюючи брехню про агресивні мілітаристські плани України. Зараз Росія хоче застосувати цей прийом знову, виставивши керівництво України «партією війни», котра буцімто відкидає щедрі мирні пропозиції, що надходять з Кремля.

Звичайно, війна на виснаження є випробуванням і для українського суспільства, і для західних партнерів Києва. Але найгірше, що можна зробити зараз – це піддатися спокусі повірити у добру волю Путіна і розглядати заяви Кремля як шанс на припинення війни.

Впродовж останніх десяти років Росія переконливо довела, що запропоновані нею сценарії не передбачають встановлення реального довготривалого миру. Єдиний спосіб припинити війну полягає в тому, щоби примусити Росію погодитись на початок мирного врегулювання, засади якого будуть розроблені не у Москві, а у Києві – спільно з державами-партнерами і за наявності широкого міжнародного консенсусу.

Для того, щоб такий сценарій став можливим, Росія повинна постати перед фактом власної неспроможності примусити Україну до виконання кремлівських ультиматумів і нав’язувати світові кремлівські правила гри. В цьому сенсі солідарність з Києвом на Глобальному саміті миру і посилення військової підтримки України є однаково важливими та необхідними.

Матеріал підготовлено Головною  редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу