Марина Хонда, заступниця голови Київської міської державної адміністрації

Згідно з опитуванням фонду Демініціативи імені І.Кучеріва та Центру Разумкова, реформи системи соціального захисту чекають 52% опитаних. Але зазвичай у пересічної людини перше враження про соціальну сферу — це пенсійне забезпечення і нарахування субсидій. Але заступниця голови Київської міської державної адміністрації Марина Хонда пояснює: кількість послуг, які надає місто, і кількість людей, які воно обслуговує, є величезними. Так, у столиці – близько 640 тисяч пільговиків, щодо кожного з яких потрібно забезпечити певні соціальні стандарти. Це афганці, чорнобильці, АТОвці, особи з інвалідністю та інші категорії. Соціальна сфера міста також передбачає опіку центрами психоневрологічної реабілітації, інтернатами для дітей з інвалідністю тощо. А ще — забезпеченням інвалідів технічними засобами, матеріальною допомогою і різного виду компенсаціями. І при цьому залишається ряд проблем, які вирішити до кінця поки що не вдається. Про це Укрінформ і поспілкувався з Мариною Хондою.

- З якими проблемами кияни звертаються найчастіше?

- Мене це здивувало, але досі найчисленнішою категорією залишаються чорнобильці, особливо з першої хвилі — ліквідатори, дружини ліквідаторів, особи з інвалідністю. Це люди з онкологічними хворобами, люди, щодо яких держава з 1986-го року не виконала вимоги по забезпеченню житлом або по санаторному лікуванню. Тобто держава надала їм велику кількість пільг, але ці пільги не реалізовувалися, накопичуючись роками. Таких звернень 90%.

- Тобто держава надає гарантії пільговим категоріям, але забезпечення цих гарантії лягає на плечі міста?

- Свого часу було прийнято величезну кількість нормативно-правових актів, які надавали пільги тим чи іншим категоріям громадян. Надаючи пільгу, держава підкріплювала її коштами. Тобто кошти перераховувалися з державного бюджету до місцевого і ми могли, власне, виконувати ті повноваження, які нам надані. Але минулого року держава визначила, що питання – компенсувати деякі пільги чи ні — вирішуватиме міська влада. Наприклад, проїзд пільговим категоріям на міському пасажирському транспорті. У Києві близько 550 тисяч людей мають таке право. Але держава не компенсує цих витрат, і тому міська влада взяла їх на себе. Чому ми ввели картку киянина? Тому що місто може компенсувати цю вартість тільки тоді, коли підприємство «Київпастранс» і «Київський метрополітен» офіційно підтвердять факт перевезення людини. А це можна зробити лише з допомогою картки, яка фіксує кількість поїздок, що їх кожного дня здійснює людина-пільговик. Тобто ми робимо оплату з міського бюджету відповідно до даних електронної системи, яка фіксує кількість разів користування карткою за певний період, і компенсуємо “Київпастрансу” вартість цих поїздок.

А ще держава визначила право певних категорій людей з інвалідністю на автомобілі, але не компенсує його повністю. Тому вони вимушені купувати спеціальні автомобілі за кордоном, отримувати у нас дозвіл на те, щоб автомобіль був визнаний гуманітарною допомогою... Але дивна річ — заїжджати в Україну можуть автомобілі на єврономерах будь-якого віку, а от авто для людини з інвалідністю має бути не старшим п’яти років.

- А як формуються пріоритети при розподілі видатків?

- Через районні територіальні центри ми формуємо запити щодо необхідності соціальних послуг. Питання в тому, що упродовж тривалого часу не було оцінки соціальної послуги як такої — що це, яка її вартість. Лише нещодавно Міністерством соцполітики, Кабміном визначено базові соціальні послуги і їхня вартість, але ж крім них – існують додаткові. Тому програма формується на підставі наявного реєстру департаменту, даних по мінімальних пенсіях, субсидіях.

- А суспільний запит на формування цих видатків впливає?

- Впливає у тому ключі, що за об’ємом звернень ми бачимо проблематику. Але найбільша проблема в чому – низькі пенсії, низький дохід людей породжує необхідність пільг. Багато людей говорять нам: відчуваю себе приниженим, оскільки я заслужена перед державою людина (ліквідатор або афганець з пораненнями), маючи інвалідність, вимушений просити про допомогу.

- Ви щойно повернулися із зустрічі в реабілітаційному центрі за адресою вул. Олени Теліги, 37г. Які там проблеми?

- Зараз центр може обслуговувати 2 тисячі дітей, а потреба — 10 700 місць. Тобто на Київ має бути ще мінімум два таких центри реабілітації. Ми будемо спілкуватися з закладами охорони здоров’я, щоб певні медпослуги забезпечити на рівні поліклінік.

- Ви у Відні вивчали досвід комунікації міста з жителями, роботу соціальних органів. Що вам захотілося перейняти з нього для Києва?

- Австрія — соціальна держава. Нам дуже далеко до того обсягу коштів, які там виділяються на соціальні потреби і комунікацію з населенням. У нас чомусь вважається – якщо держава витрачає кошти на комунікацію, то вона «піариться». Але це не так. Зустріч із батьками в реабілітаційному центрі показала, що у них просто немає інформації про їхні права, що забезпечує держава, місто. Наприклад, якщо там народилася дитина з відхиленням, то лікар, який вів цю жінку, надає одразу інформацію, що дитина має право на такі-то послуги, ось поліклініка, найближча до вашого будинку, ось центр, який буде опікуватися дитиною, а ось психологи. І тоді батьки розуміють, що вони не залишилися наодинці з проблемою. А у нас інформування відсутнє на всіх етапах.

- У чому наша найбільша проблема? Як із домашнім насиллям?

- Місто дуже велике, і кияни реально не знають про всі можливі послуги й куди звертатися, аби їх отримати. Що стосується побиття жінок вдома. Вони шукають людей із подібними проблемами, спілкуються, але все одно не знають того самого: куди їм звертатися по допомогу, чим їм можуть допомогти. На все це також потрібні кошти.

- А як щодо підтримки людей похилого віку? Місто якось допомагає цій категорії?

- Соціальна держава чітко ставить питання тим же людям похилого віку і вони можуть обрати самостійно – чи хочуть вони денний догляд (пансіонат для людей похилого віку, за якими доглядають у робочий час), чи хотіли б, щоб до них, скажімо, кілька разів на місяць (або й на рік) приїздили соцпрацівники, щоб допомогти з хатніми справами. У нас у Києві лише два заклади для літніх людей — один за містом, інший – у Святошинсьому районі. Там є медичне обслуговування, харчування, фізіотерапія й головне — можливість поспілкуватися. Але, на жаль, наше суспільство ще не готове до такого роду закладів, вважаючи людей, які віддають батьків у такі центри, егоїстичними чи байдужими.

- Розкажіть, яка ситуація в Києві із дитячими будинками сімейного типу і скільки їх зараз?

- Маємо 24 такі будинки і 33 патронатних сім’ї. Законодавство передбачило: дитячий будинок сімейного типу і виховання дітей у такому будинку по суті є роботою одного з батьків. Кожна дитина, яка є сиротою або була позбавлена опіки й піклування, отримує від держави близько 2000 гривень, і в залежності від віку дитини одному з батьків перераховується 2/3 від цієї суми. Місто закуповувало для таких сімей великі квартири (як правило, це кілька квартир, що поєднані між собою) та автомобілі, але батьки все одно кажуть, що їм важко матеріально. Тому поки що процес створення дитбудинків сімейного типу призупинився.

Щоб стимулювати дитячі будинки сімейного типу, місто раз на квартал надаватиме матеріальну допомогу батькам від 8 до 20 тисяч гривень залежно від кількості дітей у сім’ї. Майже всі родини забезпечені автомобілями, але деяким авто уже по 10 років, тож плануємо програму, щоб їх замінювати. А ще ми ремонтуємо зараз квартири для ще двох дитячих будинків сімейного типу.

- Чи можливі тут зловживання щодо виділених коштів?

- Ні, цього однозначно не може бути, тому що, по-перше, ці сім’ї контролює представник служби в справах дітей у районі, й по-друге – батьків ми уважно підбираємо, вони проходять тестування, навчання.

- А багато зараз дітей, які стоять на черзі до будинків сімейного типу?

- Таких дітей наразі 100. Це, як правило, сироти або діти, позбавлені опіки та піклування. Зовсім маленьких дітей-сиріт швидко усиновлюють, але маємо багато старших дітей, батьки яких зловживають алкоголем або наркомани. Поки такі “батьки” не позбавлені опіки, держава нічого не може запропонувати дитині (а судові процеси тривають іноді дуже довго).

- Скільки усього в столиці дітей, які потребують батьківського піклування?

- Десь близько 2400. Буває й таке, що дитину знаходять, скажімо, на вокзалі, а потім з’ясовується, що вона не з Києва, тож повертаємо її до тієї області.

- А яка зараз динаміка у вирішенні проблеми безпритульних дітей?

- Наразі не настільки критична, як раніше. Маємо більше дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, такі діти, наприклад, у вісім років уже могли спробувати легкі наркотики...

Нещодавно у Святошинському районі ми відкрили перший соціальний гуртожиток для хлопчиків. Це діти, які не потрапили на виховання в родину і з 15 років мають десь проживати, аби адаптуватися, працевлаштуватися. Розробляємо такий же проект у Дніпровському районі. Чомусь саме в Дніпровському районі сконцентровано найбільше дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

- Розкажіть, будь ласка, про гендерний паспорт. Навіщо він потрібний?

- Потрібен зріз реальних потреб населення, тож у наданні соціальних послуг неможливо обійтися без питання гендеру. Наприклад, випадків насильства в родині по Києву за минулий рік офіційно зареєстровано 5 тисяч. Але, за дослідженнями міжнародних організацій, за фактами насильства в родині звертається лише 10% людей. Отже реальна цифра десь вдесятеро більша. Психологічне насилля в родині стоїть на першому місці (більше 30%), а фізичне — на другому. А у нас немає адекватної статистики навіть стосовно зареєстрованих випадків насильства, від якого в родині страждають не лише жінки, а й чоловіки (часто це чоловіки-інваліди, які страждають від насильства з боку матерів). Психологічна допомога для жінки і чоловіка, які зазнали насильства, відрізняються, тому що чоловіки не хочуть ходити до психолога, і це треба враховувати, коли закладаються кошти.

Взагалі ж в Україні відношення до жінки досі таке, що вона має заробляти менше, аніж чоловік, має виконувати хатню роботу, слідкувати за дітьми, слухатися чоловіка. Внаслідок таких стереотипів і маємо психологічний тиск, причому в більшості випадків люди цього не усвідомлюють.

Якщо, наприклад, ми виділяємо кошти на послуги для особи з інвалідністю, яка пересувається на візку, то маємо розуміти, що потреби чоловіка і жінки тут теж відрізнятимуться. І так у кожній сфері. Тому і виникла ідея зробити такий гендерний паспорт, як у європейських країнах.

Взагалі ж, над питанням гендеру нам треба ще багато попрацювати. За статистикою, в Україні різниця в заробітній платі чоловіків і жінок складає від 13 до 20 відсотків залежно від галузі. Тим часом чоловіки, як правило, дуже не часто працюють у соціальній сфері — реабілітологами з дітьми-інвалідами чи психологами, тому й не завжди ми знаємо про реальні потреби людей. Мені здається, що саме увага до гендеру буде максимально корисною для системності в підходах і бюджетуванні.

Юлія Горбань, Київ

Фото Юлії Овсяннікової