Марина Хонда, заступниця голови КМДА

Укрінформ продовжує спілкування з очільниками Київської мерії про те, як столиця і кияни проживають війну. По суті, це ексклюзивні історії про те, як воює, демонструючи водночас певні стандарти життя і поведінки, велике місто в центрі Європи.

Як Київ готувався до оборони, ви можете почитати тут.

Про те, як стрімко до прийому поранених та пологів у бомбосховищах адаптувалася столична медицина, йдеться тут.

Про шкоду, заподіяну столичному довкіллю, ліквідацію наслідків ворожих атак, а також про шляхи розв’язання інших екологічних проблем ми говорили тут. 

Здається, що після квітня завершилася пауза відносного спокою для деокупованого Києва. Після обстрілів та блекаутів перед киянами та керівниками міста стоїть питання: як ми подолаємо зиму. Про це і не тільки ми говоримо із заступницею КМДА Мариною Хондою.

У КОЖНІЙ СОЦУСТАНОВІ МАЄ БУТИ ХАРЧУВАННЯ, БОМБОСХОВИЩЕ ТА ГЕНЕРАТОР

- Марино Петрівно, одна з найпомітніших в інформпросторі дискусій: їхати чи не їхати з Києва. Зрештою, це - вибір кожної родини. А як готуються до зими соціальні установи, зокрема дитячі інтернати, психоневрологічні інтернати та геріатричні пансіонати?

- Всі розуміють, що ситуація складна, непередбачувана, але на сьогодні місто справляється, критичних недопрацювань немає. Якщо говорити про соціальну сферу, а це і психоневрологічні інтернати, де перебувають люди з психічними розладами, й інтернати дітей з інвалідністю, і люди похилого віку, — то це особливе і вкрай чутливе питання. Давайте відверто, з 24 лютого за півтора місяці ми вже евакуювали велику кількість людей, зокрема і дітей з інвалідністю. На сьогодні вже в одному з інтернатів у нас знову є близько тридцяти дітей, яких привезли з Харківської області. Війна досі триває по всій країні. І якщо ми своїх підопічних евакуювали, то зараз розселяємо по нашим закладам тих, хто цього потребує, з інших регіонів України.

У нас у геріатричних пансіонатах дуже багато внутрішньо переміщених самотніх людей похилого віку. Тільки жінок у психоневрологічному інтернаті понад шістсот, є лежачі, є тяжкі. Захід України переповнений, але й ті регіони не є зараз територією безпеки. Вивезти за кордон самотніх або людей подібного статусу, це величезна проблема.

Тому наше завдання, щоб система працювала і питання було вирішене на місці. Ми знаємо, що там має бути бомбосховище, харчування, генератори. І система має функціонувати незалежно від обставин. Звісно, що передбачити всі повороти, які можуть виникнути з таким сусідом, неможливо. Ми вже з літа готуємося до важкої зими. Перші ТЕЦ були пошкоджені ще до вересня, деякі з них запускаються після ремонту дуже довго. Це складний процес, але ми все-таки намагаємося у великих інтернатних закладах вирішувати всі проблеми, скажімо так, локально.

НАШІ ВПО В МІСТІ ОТРИМУЮТЬ ТАКІ Ж ПОСЛУГИ, ЩО Й КИЯНИ

- А скільки у нас всього таких людей, котрі перебувають під опікою муніципалітету?

- У місті близько двох з половиною тисяч людей, які знаходяться в тих чи інших установах. У нас один жіночий психоневрологічний, три чоловічих, два геріатричних пансіонати, два інтернати дитячих - для дітей з інвалідністю, є спецбудинки. У місті є 36 дитячих будинків сімейного типу, частина родин виїхала, а частина вже повернулася.

Водночас багато внутрішньо переміщених осіб. І цифра, і географія ВПО змінюються постійно: якщо на першому етапі ми бачили Чернігівську та Сумську області, то потім частина їх мешканців повернулась, але частина й залишилася. 

І в нас уже на сьогодні, з початку вторгнення, є близько 200 тисяч внутрішньо переміщених осіб. А якщо брати з 2014-го, то десь 360 тисяч. І ця цифра коливаться, адже, наприклад, починали обстрілювати Запоріжжя - до нас приїхали звідти. Обстріляли Київ - ці люди поїхали у західніші регіони, а натомість, приїхали з умовного Миколаєва. І серед внутрішньо переміщених є люди з інвалідністю, діти з інвалідністю, є пенсіонери. Тому зрозуміло, що соціальна сфера навантажується. Але попри навантаження на бюджет, якщо у людини є статус внутрішньо переміщеної і вона зареєстрована в Києві, то вона отримує всі ті додаткові соціальні послуги, які ми надаємо киянам: картку киянина, безоплатний проїзд, виплати на дітей з інвалідністю. Зараз ми спілкуємося з ООН стосовно можливості додаткової підтримки внутрішньо переміщених осіб. Але давайте відверто - це великий обсяг коштів. Та найбільша їхня проблема у тому, що їм потрібно житло. Якщо їм відбудують житло, то 50-60% точно готові повернутися до своїх домівок.

До слова, через усі чинники, робота у соціальних установах на сьогодні дуже важка. Фахівці щодня працюють з людьми, які пережили окупацію, які втратили своє житло, своїх рідних. Все це вони пропускають крізь себе і зараз я бачу ознаки професійного вигорання людей. А крім того, у більшості жінок-працівниць хтось на фронті, а хтось загинув, у когось є рідня на окупованих територіях або в зоні бойових дій. Я особливо вдячна нашим соцпрацівникам – в перші тижні вторгнення вони під обстрілами ходили до самотніх киян, добиралися на роботу пішки, а це в більшості жінки з дітьми, онуками, які не виїхали. Це теж героїзм, але на соціальному фронті.

- Про самотніх людей ви багато сказали, але я хотіла ще уточнити, от попри війну, що показала війна, у нас є таке, що пильнують кожну стару людину на районі?

- У мене це питання виникало постійно з 24-го. Люди мають розуміти, що територіальні центри не можуть бачити всіх одиноких, вони бачать тих, які у них є в реєстрі догляду. У нас, коли почалася війна, знаєте, яка сталася ситуація? Дуже багато дітей, дорослих, поїхали і залишили самотніх батьків. І почалася дивна історія: от а до Марії Іванівни досі ніхто не прийшов. А хто знає, що ви покинули Марію Іванівну? Тобто люди мають розуміти, що територіальний центр - не «всевидюще око», працівники не можуть зазирнути у кожну квартиру. Для того, щоб про людину подбали – про неї слід повідомити. Часто людина, яка опинилася сама, і не знає, що в неї така можливість є. А деякі люди взагалі вважають нижче своєї гідності звертатися за допомогою. Тому якщо поруч є сусіди, які розуміють, що старенькі не йдуть на контакт, слід зателефонувати або на 15-51, чи до територіального центру соціального осблуговування району, щоб соцпрацівник надав допомогу. Часто мені пишуть в особисті повідомлення у Фейсбуці, що є там такий-то дідусь, то я відправляю помічників. Коли почалася війна, то таких повідомлень було валом. Були випадки, коли ми й поліцію викликали, відчиняли двері, і «швидка» не їхала. Багато дорослих дітей поїхали не повідомивши нікого, що залишають тут своїх самотніх батьків. Не хочу нікого звинувачувати, бо інколи ці діти їхали терміново, бо рятували своїх маленьких дітей. Тому у ситуації порятунку літньої людини має бути взаємодія сусідів, влади, рідних. І вона була.

- Чи сформовані у мерії бачення, сценарії, запасні варіанти для містян, які тут точно залишаться?

- Багато сценаріїв для міської влади формуються, змінюються, напрацьовуються по ходу війни. Ми живемо в цьому форматі з 24 лютого. Наше основне завдання - забезпечити логістику для харчових продуктів та життєдіяльності міста, це вода, світло, тепло, каналізація, елементарні речі, які під час війни для багатьох стають розкішшю.

Якщо говорити про продукти харчування, то гуманітарний штаб продовжує працювати. Для людей з невеликими доходами плануємо збільшити муніципальну надбавку. Ми ініціювали зміни до нашої програми «Турбота», якими підвищуємо виплати для певних категорій. Люди з інвалідністю і ті, хто втратив близьких на війні, мають можливість отримати матеріальну допомогу. Навіть коли ці люди виїжджають на іншу територію, місто все одно продовжує їм допомагати. 

- А кому і на скільки ви підвищите виплати?

- Програмою «Турбота» встановлено пільги й додаткові виплати для різних категорій. Це діти з інвалідністю, люди з інвалідністю в результаті військових дій, це діти-сироти, патронатні родини. У нас багато учасників АТО/ООС, цю категорію ми зараз розширили і назвали “захисники, захисниці, учасники російсько-української війни”.

І в середньому виплата для кожної з категорій зросте в півтори-два рази. Тобто, якщо матеріальна допомога була півтори тисячі гривень, то стане 2,5 тисячі. Це серйозне підвищення, плюс є нова пропозиція, яку, я думаю, депутати підтримають (розмова відбулася 9 листопада, на сьогодні ці зміни підтримано депутатами Київради), це додаткові виплати для багатодітних (три і більше дитини) родин. У нас же є родини і по вісім, і по дев’ять дітей. Багатодітних родин небагато, десь 7 тисяч таких родин у Києві. Це істотна підтримка.

- Як взаємодіють фронти і столиця?

- Взаємодія відбувається в багатьох напрямках: виділяються кошти для військових, для територіальної оборони, для придбання форми. У міських лікарнях лікуються поранені. У нас величезний волонтерський рух серед киян, є велика кількість міжнародних організацій, які, власне, приходять до міського голови і яких він перенаправляє з їх можливостями до тих, хто допомагає фронту. Тобто ми розуміємо, де потреба є тут і зараз. А найбільша потреба на східних або південних територіях.

Проте ми розробляємо нові дуже цікаві і потрібні програми.

Наприклад, ми розробили та прийняли Концепцію реінтеграції та підтримки ветеранів війни. Цей документ стане основою для формування ветеранських політик та базою для створення нової цільової програми підтримки захисників та захисниць України. За нашими даними, до 100 тисяч киян залучені до участі у військових діях, а за кожним з них ще родина, діти. І доки там хлопці, дівчата воюють, ми маємо зробити систему, щоб, повертаючись, вони розуміли, що тут їх справді чекали, що в них є можливості повернутися до мирного життя. Зараз як? Якщо, наприклад, воїн ЗСУ потрапляє в лікарню, доки мине час лікування, отримання статусу учасника бойових дій або людини з інвалідністю, то десь два-три місяці людина без документів. Як наслідок, ми її тимчасово втрачаємо для соціальної сфери, бо «не бачимо» людину через брак комунікації між сферами. А цей час можна було б використати для роботи з ветеранами: надати психологічну допомогу, почати реабілітацію, соцслужби почали б роботу з родинами. Я хочу, щоб комунікація між сферами була чітка, своєчасна та злагоджена.

- Пояснімо на прикладі. Військовий потрапляє до лікарні, у них є пакет НСЗУ?

- Так, але є низка послуг, які не покриває пакет НСЗУ. Наприклад, реабілітаційна, психологічна, соціальна. І ми зараз розраховуємо додаткові соціальні пакети послуг для того, щоб ми могли закуповувати їх для наших військових. Потрапив військовий у реабілітаційний наш центр, наприклад, у Пущі, він отримує низку медичних послуг передбачених НСЗУ. Але при цьому, Київ готовий проплатити ще спектр послуг реабілітації, залежно, від його діагнозу. Плануємо впроваджувати це саме для учасників війни російсько-української, тому що прекрасно розуміємо, що держава поки не може покрити усі витрати, бо триває війна, і все зараз спрямовується на захист. Але розуміємо, що такі хлопці з’являються, є багато загиблих, є родини, яких потрібно підтримувати.

За напрямом допомоги і реінтеграції військових у нас буде нова програма. Передбачаю складний процес її впровадження і комунікацій між структурами, але дуже постараємося реалізувати. Ми хочемо створити єдиний хаб «Київ мілітарі хаб» - новий центр на базі Центру допомоги учасникам АТО та Київського палацу ветеранів. Новий заклад стане єдиним центром, де учасники та учасниці бойових дій зможуть отримати всі консультації та доступні і гарантовані послуги в одному місці за принципом «єдиного вікна».

- Демобілізованих?

- Взагалі для людей, які повертаються з фронту, намагатимуться реінтегруватися, для того, щоб такий великий ЦНАП став для них універсальною платформою. Щоб людина розуміла, що тут вона може, приміром, пройти перекваліфікацію, перенавчання, тут у нього є такі-то можливості реабілітації чи додаткових послуг, які він може отримати в тому районі, де він проживає. Така ідея є і ми зараз готуємо усі відповідні юридичні документи для того, щоб починати впровадження. 

Дивіться – є Міністерство соцполітики, Міністерство ветеранів, Міністерство реінтеграції, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство оборони - всі щось роблять для ветеранів. А є ще місто зі своїми послугами. І ми хочемо дати платформу, де людина розумітиме: «ось такі права я маю, ось це своє право я буду забезпечувати через це міністерство, от є людина, яка відкомунікує, а оце мені зробить місто». Тобто ми передбачаємо, що будуть відповідні кейс-менеджери, тобто люди, які супроводить ветерана на усіх етапах отримання тієї чи іншої послуги чи пільги. 

- А чи планується розширення психологічної допомоги?

- У нас великі плани щодо цього, але ми не можемо обіцяти їх швидко реалізувати. Психологічна підтримка - це ціла система. Кількість психологів у нас велика, а от психологів, які займаються посттравмою, небагато. А ми, по суті, всі у посттравмі, так чи інакше. Ми зараз працюємо з Ізраїлем, бо в них ця система потужна і якісно функціонує. Там, як тільки відбувається «приліт» - на місце виїжджає мобільна бригада психологів, яка працює з людиною, котра потрапила під обстріл. Школа розуміє, що якщо у дитини, наприклад, загинув тато або мама на війні – з нею працює психолог. Ми аналізували, скажімо, інформацію про родини загиблих 2014 року і зрозуміли, що втратили багато часу. Ті родини, чий тато воював з 2014-го, або родина пережила щось і не отримала психологічної підтримки, зараз ці люди мають дуже глибоку травму. П’ятнадцятьох психологів, які пройшли співбесіду, ми відправили до Ізраїлю. Дуже вдячні ізраїльській стороні, зокрема Посольству Ізраїлю і агентству МАШАВ, яке колись була створена Голдою Меїр для психологічної підтримки. І незабаром поїде ще одна група, яка працюватиме з військовою тематикою, саме посттравматичні стани вивчатиме. Ми говоримо не про психіатрію, не про перші кризові стани, коли боєць потрапляє в лікарню, там має працювати спеціалізований психолог. Ми говоримо про подальшу підтримку людей.

Для ізраїльської сторони була б дуже дорога історія навчати всіх українських психологів. Тому ми пішли іншим шляхом і вони навчать групу, яка матиме право потім тут цю методологію впроваджувати та навчати інших. Ізраїль, до речі, дуже серйозно підходить до сертифікатів, до досвіду психологів. Вони самі добирають кандидатів на навчання за співбесідою, бо не всі готові. У нас були люди, які відмовилися, тому що розуміли, що не зможуть працювати із такою категорією, як ветерани.

А буде ще один величезний напрям у нашій державі не на один рік, і не на п’ять, я думаю, навіть не на десять. Бо у нас ще з’являється така категорія, як «діти війни». Я кажу зараз не про законодавчий статус, а про факт. І ми не знаємо, як ця війна вплине на кожну дитину залежно від її віку - це підліток, чи це маленька дитина. 

Усвідомлювати, говорити, лікувати та запобігати — все має розпочинатися вже сьогодні, аби мінімізувати втрати у майбутньому.

І це серйозна тема, яка розбивається на величезну кількість напрямів. Люди, які були в окупації, які внутрішньо переміщені, або зазнали насильства, це інша посттравма. Дитина, яка просиділа в бомбосховищі тридцять днів, - це до дитячого психолога, але також посттравма. Військові, які стали людьми з інвалідністю, без кінцівок, наприклад, це зовсім інша посттравма, їх треба іншому фахівцеві вести. Ці проблеми не вкладаються просто в допомогу матеріальну або умовний продуктовий набір. Посттравма - це мультидисциплінарна проблема. А війна дуже ускладнює комунікації між структурами. І не тому, що вони не хочуть, а тому, що у кожного свої завдання.

- Чи триває відновлення пошкоджених об’єктів міста?

- Звісно, триває. Наскільки я знаю, там процес іде дуже активно. По наших інтернатних закладах теж були пошкодження, які хоч і потребували ремонтів, але не таких масштабних, як у житлових будинках. Тому ці пошкодження ми закриваємо за допомогою міжнародних організацій. Наприклад, наш інтернат у Пущі-Водиці вдалося відновити спільно з Global environmental mission. Для влади житловий будинок є більшим пріоритетом, а наші інтернатні установи ми відновлюємо таким чином. До того ж, це вдається робити набагато швидше.

- Не втрачають інтерес інші столиці європейські до нас?

- Ні-ні, вони не втрачають інтерес, я думаю, вони поки що його не втратять. Звичайно, всі втомлюються, ця війна впливає на всі країни, і на європейські зокрема. Немає відчуття, що втомлюються, і з огляду на ті організації, які звертаються, і ті структури та мерії, які допомагають. Можу сказати, що багато столиць підтримує Київ, а відтак і всю Україну.

- Війна триває вже 260 днів. Ви увесь час були в цій історії, в цьому потоці. Якою б ви для себе зробили періодизацію як працівник Київської мерії?

- Шок, адреналін, постстресовий синдром, а далі вже чітка адженда, якій ти слідуєш. Попри розуміння, що війна буде, перше відчуття після 24-го - шок, потім ти розумієш кількість задач і виконуєш їх на адреналіні. У нас в перші тижні вторгнення усі рішення приймалися дуже швидко. І кожен розумів, що має робити. От до автоматизму всі знали, що я займаюся соціальною сферою. Тільки-но якась критична ситуація - чи то автобус потрібний дітей перевезти, чи 10 вагонів потягу знайти — все робила самостійно. А плюс у мене дитина, в мене батьки у Чернігівській області, до яких я не могла доїхати. Але це вже особисте. 

І вже після того, що було, вже нічого не боїшся, вже просто розумієш: якщо ти тут, то чомусь Всесвіт тебе тут залишає для якихось завдань, а значить - їх потрібно виконувати. Якщо ти виснажишся і Всесвіт скаже: «все, відпочивай», значить, прийде хтось енергійніший і продовжуватиме далі. Поки що я тут, а значить - треба діяти.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Руслан Канюка