Як німець з українською душею допомагає в Києві малому бізнесу
Укрінформ розпочинає серію матеріалів про друзів України, які натхненно допомагають нам проживати війну та перемогти у ній
Це одна з тих затишних атмосферних кав’ярень в центрі, які красномовно підтверджують репутацію Києва, як однієї з кавових столиць світу. Вона відкрилося не так давно, вже у Велику війну. І стала таким дуже жвавим місцем зустрічей кавоманів. Десяток сортів кави, прозора вітрина, у тому числі, із солодощами без цукру (треба ж і про діабетиків не забути!), багато світла, у будь-якому куточку, а на стінах чорно-білі фото - збір кавових зерен, обсмажування, приготування кави… На полицях примостилися пакети з різними сортами кави: це кафе, де обслуговування поєднане із дистрибуцією.
«Пристрасть породжує прогрес», - слоган кав’ярні - прямо на вивісці.
Так, цей заклад точно робила людина, яка має кавову пристрасть. Тут очі тих, для кого кава — пристрасть, милуються всім. Тут можна скуштувати десять видів тільки фільтр-кави.
Я потрапила сюди невипадково. Укрінформ планує серію матеріалів про друзів України саме з числа представників західних суспільств, тих, хто допомагав України довгі роки, або ж був ініційований уже після 24 лютого, після великого вторгнення ворога людства. Історія Великої війни уже подарувала багато прикладів такої дружби та неймовірно цікавих проектів, які показують наскільки винахідливим та щедрим може бути щире співчуття людей до постраждалих громадян іншої країни - воюючої у справедливій війні.
Мені показали на цей заклад, який відкрився уже під час війни і розташований з-поміж самих тих «центрів прийняття рішень» і сказали, що головним натхненником, порадником для власника цього симпатичного кафе – того, що називається «малий бізнес» - є німець Ханс Штрак-Циммерманн, якому понад вісімдесят роки. Що спонукало людину у поважному віці, яка уже зробила так багато для українських біженців у рідній Німеччині, плюс до цього, щиро перейматися малим бізнесом ще вчора незнайомої людини, іноземця, - там, куди уряди благополучних країни взагалі не радять їздити своїм громадянам.
Я замовляю каву, а хлопець - бариста, який саме “товк” чи розтирав чай мачче передає посудинку із вмістом своєму колезі і каже:
- А я вас впізнав по голосу, ви журналістка? Прийшли раніше...
- Так прийшла раніше. Хотіла подивитися спочатку сама... А ви, як мені розповідали, той самий власник кафе, який тут же працює баристою?
- Так. Бачте, нам один хлопець з Японії приніс чай мачче, запропонував. Я його готую на пробу.
Андрій Левченко (власник закладу) сам готує для мені латте. Історія цієї кавової інвестиції це, насправді, історія його відносин із паном Штрак-Циммерманном. А ми чекаємо ще одного співрозмовника, відомого київського письменника Сергія Черепанова, який, власне, й запросив мене сюди на каву, і який також знає Ханса.
- У вас тут жвавенько, - кажу я Андрію.
- З десятої до дванадцятої відвідувачів багато. Наші кава і сервіс прийшлися людям до смаку. Поруч офіси корпорацій, органів влади, великий готель, зрештою. У нас співпраця із цим готелем: для персоналу знижка, а їхні клієнти — іноземці п’ють каву у нас. Переваги київського центра: тут люблять каву.
Я трохи шкодую, що зранку випила парочку доппіо, і тепер, щоб не перевантажувати серце, вимушена була взяли латте, в якому домінує вершково-молочний смак, і важко відчути ідентичність, власне, кави. Але я із задоволенням їм фінікову цукерку.
- Це крафтові кондитерські роблять, - пояснює Андрій.
- Давайте поговоримо, як у вас починалося.
Андрій розповідає, як на початку війни виїхав з дружиною та маленькою дитиною до Німеччини - у Шлірзе, це містечко поблизу Мюнхену. Як виїхав? Через онкологічний діагноз Андрій був знятий з військового обліку. У Німеччині, ледве облаштувавшись, Андрій прийшов у приватний волонтерський центр і спитав: що він може зробити для своїх співвітчизників. Там він і познайомився із Хансом Штрак-Циммерманном.
Це були дві кімнатки — пригадує Андрій - приміщення надав Баварський Червоний хрест. Одна кімнатка - склад, а в іншій пункт роздачі. І маленька кухня. У той перший день Ханс сидів на телефоні, домовлявся про теплі речі для українських бійців, потім вирішував справи із документами для біженців, щоб вони могли отримувати виплати від держави. Деяким з них шукав житло, якого чимдалі, тим більше бракувало. Деколи Ханс виступав гарантом по певних зобов’язаннях із житлом. Андрій почав допомагати у центрі просто щоб зайняти себе ділом.
- Я спочатку допомагав заповняти папери, посвідки для проживання, страхування, спростив роботу німецьким друзям. А вони – їздили, шукали, наприклад, меблі, бо зазвичай помешкання в Німеччині здається без меблів. Я перекладав українцям, допомагав комунікувати. Це була робота - і дуже зранку, і пізно ввечері. Я розумів, що вся ця понаднормова робота була обов’язком для нас, а вони, німці - нам нічим не зобов’язані. Тож користуючись цією самовідданою гостинністю, треба було хоч якось допомагати.
Ханс почав розпитувати, чим я по життю займаюся. А я розповідав що до війни працював технологом у кавовій компанії, про те, як я люблю каву. Ханс це почув – і незабаром організував мені екскурсію у кавову кампанію свого друга, це неподалік Штутгардта. То був космос порівняно із тим, як обробляють каву у нас. Я був у захваті. Тоді Ханс сказав, що мені варто відкрити кавовий бізнес в Києві. Я засумнівався: це ж Україна, там нема гарантій безпеки, Київ досі бомблять...
А Ханс мені відповів: головне не те, що кажу тобі я, головне, що ти маєш прийняти сам це рішення, бо потім тобі із цим працювати.
І я погодився. Я розумів, що налагодити дистрибуцію зараз складно, бо ринки збуту – самі знаєте... Але можна відкрити кав’ярню, людям же подобається кава, вони беруть з собою – і так твій кавовий бренд «крутиться, він вже на слуху.
В травні минулого року ми почали про це говорити з Хансом. Моя мама, бойовий медик, працювала на лінії зіткнення, а брату треба було вступати у виш. Бабуся почувалася гірше. Тож мені треба було вертатися в Україну— допомагати родині.
…До нас приєднується Сергій Черепанов, друг Ханса Штрак-Циммерманна. Андрій просить вибачення і виходить на кілька хвилин, а я чую ще одну історію. Про те, як успішний й не юний чоловік з України, у перші дні війни шукав у Німеччині помешкання, бо саме тут взялися лікувати дуже серйозний медичний діагноз дружини.
- До війни ми з дружиною регулярно виїжджали до Німеччини. А зараз житло ані в Мюнхені, ані поруч, було зняти неможливо. Якось ми йдемо по Шлірзе і бачимо українців - біженців з Бахмуту, розговорилися. Вони й запросили нас у місцевий Червоний хрест. Спитали там про помешкання - перед нами вибачилися, мовляв тут вже більше 10 відсотків населення біженці, більше нема помешкань. Але взяли мої контакти.
А через два тижні – ми зняли на цей час якийсь вагончик в Австрії - дзвінок, питають, чи нам потрібне ще помешкання, але там лише три кімнати... Так ми познайомилися із Хансом, який запропонував нам пожити у квартири його родички, яка нині - у хоспісі.
Ханс справляє фантастичне враження. Він просто світиться оптимізмом, впевненістю, і у нього чудове ставлення до України та українців. Прадід його дружини мав цукрові заводи на Сумщині, у Тростянці, тож він тепер допомагає Тростянцю завжди. Бібліотеці, лікарні. А після того, як Тростянець обстріляли росіяни, він відправив гроші на ремонт школи. А ще він особисто знайомий з відомим українським видавцем Іваном Малковичем, регулярно викуповує значні тиражі прекрасних дитячих книг видавництва «А-Ба-Ба-ГА-Ла-МА-ГА» і ми вже передавали ті книжки у мюнхенські школи.
Ми сиділи у кафе – продовжує Сергій Черепанов - я розповідав про те, що у мене є аматорський театр, що я пишу п’єси для нього і книги пишу. Ханс мені й каже, напиши книгу - про господиню квартири, де ви нині живете. Вона у притулку для літніх і хворих уже півтора роки, не впізнає нікого... Але її книжки, альбоми, меблі, сувеніри, вона багато мандрувала — ви їх бачите в помешканні і вони - шлях в німецьку культуру. А я ж – підкреслює Сергій Юрійович - пишу про Німеччину з двадцяти років!
Мама Ханса була єврейка, а тато німець. Батько загинув на фронті, а мама - у концтаборі. Така доля… Виховувався в сиротинці. Але на ньому нема такого собі «маркування», яке часто буває помітне у людей з сиротинцю.
Сергій Черепанов переконаний, що Німеччина для України багато у чому взірець. Але ми не додаємо німцям поваги та подяки. Ми часто формуємо своє відношення до німців зі статей аналітиків-міжнародників, для яких основне не люди, які живуть в Німеччині, а тамтешні політики – їхні слова та вчинки. А між тим, німці дуже сентиментальні і більш довірливі, ніж ми, українці. Відтак, у німців «якість співчуття» значно вище, ніж у нас... Вони співчувають українцям значно більше ніж ми співчували, скажімо, сирійцям. Християнське виховання там значно глибше, у них інший рівень доброти. Вона у них негаласлива, проявляється через реальну допомогу.
Побачивши мою онуку, - згадує Сергій Черепанов - Ханс сказав: їй треба вчити німецьку, назвав найкращу мовну школу. І тут же: я допоможу сплатити! Далі так само опікувався, щоб вона потрапила у хорошу гімназію. Онука за місяць стала там кращою ученицею. А я писав обіцяну Хансу книгу і займався волонтерством. За ці півтора року мені вдалося залучити частину грошей на купівлю для України, для фронту, чотирнадцяти джипів... А оскільки Ханс ні за що не брав у мене грошей, я вкладав і зароблене, і зекономлене в оці машини для фронту. Тож гроші Ханса є у кожному тому джипі...
Сергій Юрійович, допивши свій сік, прощається, залишивши мені ту саму свою книгу про Німеччину.
Я знову залишаюся на кілька хвилин сама. Спочатку спостерігаю за відвідувачами: симпатичні дівчата із ближніх офісів, респектабельні чоловіки у костюмах, якісь хлопці з ноутбуками. Це все нині дуже київський стиль... Кав’ярня, відчинена під час війни, їй допомагає літній німець, який дуже вірить в українську перемогу, в українців. І оцей бізнес у центрі Києва стартував, бо Ханс Штрак-Циммерманн побачив, наскільки системно та вдумливо один з українців працює у його волонтерському центрі.
…Відкриваю навмання книгу, яку мені залишив Сергій Черепанов. І поринаю у діалоги українця - бізнесмена, громадського діяча, письменника - яких в реальному ніколи не було, це наче його розмова з господинею будинку, у якому він нині живе в евакуації. Єва, яку він узнає по її книжках на полицях, щоденниках, сувенірах, привезених з мандрів… Він говорить з німкенею Євою, яка ніколи вже його не почує, про глибоке й наболіле - про Німеччину, Росію та Україну, про радянське виховання, яке межувало із вбивством душі, про моральну потворність “радянщини” та її метастази у країнах Європи, про шовінізм, навіть - про Андрія Боголюбського, який ще у 12-му столітті вбивав християн та нищив Київ так, що навіть ордам Батия під час наступних набігів не було що грабувати. У книзі багато особистого, але головне, що автор хотів сказати, що мало проголошувати вічні цінності, слід дієво слідувати їм. Німці покаялися за Гітлера і тому стали тими, ким вони є у 21 столітті, а Росія, між тим, є «світовим лідером по нищенню християнських цінностей», бо так і не покаялася за Сталіна, який навіть за Гітлера був гірший. Книга незабаром вийде німецькою мовою, і враховуючи любов німці до паперових книг, вона точно матиме читача. Дякувати Хансу.
…До мене за столик повертається Андрій. І я розпитую його, чого він навчився у Німеччині для бізнесу?
Андрій задумується і каже, що саме у Німеччині він зрозумів, наскільки добре, коли власник бізнесу може одночасно і офіціантом бути, і посуд мити.
- Я саму варю клієнтам каву і я зрозумів, що людям потрібно створювати дружню атмосферу, - ділиться Андрій, - мені Ханс дав багато. Я, наприклад, бував у нього вдома. Попри очевидні статки, це дуже ергономічний будинок, в якому все є, але нема помпезності і кричущої розкоші. Є гарний якісний одяг, але не преміум-бренди прямо з подіуму. У них машини — добротні аудіо, але не якісь наворочені мерседеси. Вони куховарять самі, з онуками роблять вилазки в гори.
Я запитую в господаря кафе: який обід чи вечеря у Ханса йому особливо запам’яталися. Андрій каже, що таких було кілька. Запам’ятав, як ненадовго привіз у Німеччину маму (прямо з фронту) і вони мали з Хансом спільну трапезу. А ще, коли вони разом з родиною Ханса побували в горах у маленькому сімейному ресторанчику - німці дуже підтримують малі бізнеси. Але найбільше Андрій запам’ятав перше прийняття, яке організував Ханс Штрак-Циммерманн для українських біженців.
- Ханс зняв зал, запросив всіх, щоб люди познайомилися та поспілкувалися. Його німецькі друзі приносили продуктові карти (такі сертифікати для оплати в супермаркеті), щоб людям легше було дотягти до наступної виплати, - розповів Андрій, - зайняті люди, вони прийшли до нас, щоб ми почувалися, як вдома. Останній наш спільний з Хансом проект у Німеччині був націлений на спрощення отримання документів в українському консульстві у Мюнхені... Ми організували виїзну роботу консулату Шлірзе за участі українського консула у Мюнхені.
Тут, у Києві, - продовжує Андрій - я завжди відчуваю руку Ханса, його опіку.
Я й свою команду формував, виходячи з його порад: я даю людині шанс. Зазвичай, Ханс каже: пиши звіти, щоб я розумів, як працює заклад. В принципі, кав’ярня вже вийшла в нуль, а задля ефективної дистрибуції – ще слід попрацювати. Я пам’ятаю, у Німеччині розповідав Хансу про те, як у нас ідуть справи, даю викладки по бізнесу. А у відповідь чую: а у тебе є для Злати (доньки Андрія) окремий день? У твоєї дитини завжди має бути окремий день, незалежно від завантаженості бізнесу.
…Після десятихвилинної паузи відвідувачі знову пішли у кафе валом. Мені стало незручно затримувати Андрія. Я підходжу до вітрини і купую собі на сувенір крафтову цукерку без цукру. Сергій Черепанов казав мені, що нам всім слід навчитися більшої вдячності до тих, хто нам допомагає. Наші взаємини — те, що ми самі створюємо щодня. І відносини в політкумі це одне, а горизонтальні зв’язки в суспільстві — окреме життя. От у цій цукерці, яку я тут час від часу купуватиму, буде моя вдячність далекому німцю Хансу. Вдячність і за те, що у фронтових джипах, які допомагають Україні перемогти, є його чимала частка. І в книжках для українських дітей є також його участь. За те, що під свої бізнес- ідеї він завжди знаходить українця, і за те, що для українця, який готовий працювати, у нього завжди знайдеться ідея.
Лана Самохвалова, Київ