Куди тече «Забудь-річка»

Поки брати Капранови колесять містами і містечками України, презентуючи свій новий роман "Забудь-річка", підсумуємо, як то було у Житомирі.

Відразу зауважу, що на Житомирщині, крім обласного центру, брати-видавці-письменники відвідали ще й райцентри - Овруч, Коростень, Новоград-Волинський і Коростишів. 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ І СТАРТ ЛІТСЕЗОНУ В ЖИТОМИРІ

На презентацію "Забудь-річки" у Житомирі читачі (а їх у залі обласної бібліотеки зібралося більше півсотні) посходились акурат на 18:00. Самі Капранови теж не змусили своїх "фанів" чекати.

Поскаржившись трохи на стан доріг регіону, зокрема на те, що автошлях із райцентру Овруч (понад 130 км на північ від Житомира, - ред.) "не дав надто швидко їхати", брати привіталися і, поміж іншим, натякнули організаторам свого приїзду, аби ті, як годиться-водиться, взяли вступне слово. Така місія лягла на тендітні плечі засновниці благодійно-мистецького фонду "АрТерапія", поетки Юлії Кручак. Так от, вона - пафосно або ж просто логічно - пов'язала презентацію Капранових зі стартом нового літературного сезону у Житомирі.

"Ви знаєте, коли чуєш, що починається літературний сезон у Житомирі, складається таке враження, що ти - десь в Америці. От якби десять років тому мені сказали, що почую таку фразу (що в Житомирі буває літературний сезон), я би в очі плюнув! А сьогодні - це нормально. І це прекрасно: значить, ми з вами щось таки зробили за ці 25 років", - не забарився з фідбеком Віталій Капранов.

ТУР РАЙЦЕНТРАМИ УКРАЇНИ: ЯК І ЧОМУ

У тур на підтримку нового роману "Забудь-річка" брати Капранови вирушили ще в березні 2016 року. Із семи сотень райцентрів України Віталій і Дмитро обрали близько двохсот. Так чи інакше, письменники-близнюки вже повністю об'їхали Волинь, Полтавщину і почасти Житомирщину.

"Ми поставили собі за мету: об'їхати райцентри. Ми самі виросли в Очакові Миколаївської області і знаємо, що життя не закінчується за межами обласного центру. В райцентрах живе велика частина дуже вдячної аудиторії. Наш критерій простий: якщо в райцентрі бібліотека може зібрали людей, ми туди їдемо", - пояснив Віталій Капранов, зауваживши, що в більшості районних центрів охочих відвідувати літературні івенти, на жаль, виявляється не так і багато.

ЩО ТАКЕ ЗАБУДЬ-РІЧКА, АБО ЛЕЙТМОТИВ У "ПОДАРУНОК" ВІД ВЕТЕРАНА

Післявоєнний період є апріорі переломним. І не лише в буквальному сенсі. Перебудова відбувається й у свідомості людей. Причому часто-густо така реформація помислів фактично являє собою стирання історичної чи навіть генетичної пам'яті. Люди мусять не лише самі вдавати амнезію, а й докласти максимум зусиль, аби правди не знали і їхні нащадки.

У коловорот масового штучного забування з дитинства були втягнені й брати Капранови. Ще дітьми вони дивувалися, що один із їхніх дідусів мусив бути підневільним вигнанцем, який нібито "писав дисертацію про білих ведмедів на Півночі". А насправді ж - був визнаний "ворогом народу" і заарештований. Бабуся ж письменників, утікаючи тим часом від НКДВ, мусила, фактично, вигадати собі нову долю. Так, знайшовши прихисток у молдовському місті Дубоссари, жінка заперечувала факт свого заміжжя в Україні, хоча потайки все ж возила чоловікові "передачки" до Одеської області - у табір. Але навіть після звільнення "ворог народу" не зміг одразу повернутися до рідних. Інакше б наразив їх на небезпеку. Врешті-решт, возз'єдналася родина лише після смерті Сталіна.

Тому-то, аби розібратися в усіх правдах і кривдах та на прикладі власної родини відновити історичну справедливість, Капранови взялися за написання роману "Забудь-річка".

"Його появою ми завдячуємо двом своїм дідам. Один із них воював у Червоній армії, був кулеметником, нагороджений Орденом Червоної Зірки, медаллю "За відвагу", важкопоранений був, до речі, при штурмі Севастополя, на Сапун-горі, тобто зразковий радянський дід. А другий - вісім років таборів, 58 стаття - зразковий український дід. Тобто, у нас один дід "неформатний" завжди. У радянські часи ним був той, що "ворог народу", а зараз - навпаки - "червоноармієць". Але біда полягає в тому, що вони обидва наші діди, і ми не готові одного вважати кращим за іншого чи від котрогось із них відмовлятися", - пояснив Віталій Капранов.

"Ще одна причина появи цієї книжки у тому, що ми кілька років тому розповіли нашому батькові про його діда з бабою, де вони насправді ділися. Від нього це ховали, бо вони були розкуркулені і заслані до Сибіру, де й загинули. Йому це не розповідали, бо бути дитиною куркуля в Радянському Союзі - дуже ризиковано. А тим більше, після Другої світової. Дитина могла дізнатися, наприклад, що її батько або дід служили не в тій армії. А над всією територією Радянського Союзу у ХХ столітті витав досить потужний синдром Павлика Морозова", - додав Дмитро Капранов.

Отже, дітям та онукам, по суті, забороняли навіть мінімально цікавитися своїм родоводом. При цьому будь-які суперечливі моменти завжди врівноважувала фраза "Пропав на війні".

"Таким чином, у нас ціле покоління (а то й не одне!) потрапило в таку собі штучну амнезію. І коли трапляється такий масштабний факт, його не можна просто описати - потрібна якась метафора. Ми знайшли річку, яка так і називається "Забудь-річка". Вона протікала в дохристиянській уяві наших предків і розділяла два світи - наш і потойбіччя, тобто яв і нав. Коли наші предки помирали, їхні душі перелітали через "Забудь-річку" - і забували все, що було тут. І от раптом ми зрозуміли, що на відміну від наших предків, у нас ця річка розділяла не світи, а покоління. У нас ця річка прорита в кожній родині. Це, мабуть, найбільш успішне будівництво соціалізму, бо всі її копали разом і кожен у собі: спалюючи фотографії, приховуючи інформацію, викидаючи документи", - каже Віталій.

Далі, озброївшись сильною метафорою, Капранови вирішили "одну людину провести трьома біографіями, щоб вона послужила в Червоній, німецькій арміях і побула також у партизанах українських". При цьому автори могли піти легшим шляхом - використати фантастичні прийоми. Але впертий намір зобразити всі колізії реалістичними такий варіант не те що би відкинув - побив ущент!

Брати-письменники довго думали, як провести одну людину через три війська, що воювали на протилежних сторонах. І справжньою знахідкою для них стала розповідь покійного ветерана війни - Петра Галицького, котрий проживав у Петрівцях під Києвом. Чоловік поділився з Капрановими спогадом про те, як 1941 року врятував від смерті єврейського хлопця з Одеси, подарувавши йому свої документи. Так у світі з'явилося два Петра Галицьких: один - в Одесі, інший - під Києвом.

Завдяки цьому реальному історичному факту Капранови "народили" у своєму романі трьох молодих людей, які потрапляють на війну під одним іменем - Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії "Галичина", син офіцера УНР - у Червоній армії, а польський жовнір - в УПА.

"Історична мізансцена у нас така: троє молодих людей зустрічаються у вересні 1939 року на Галичині, в містечку Бережани. Один із них - син офіцера УНР, які були інтерновані на територію тодішньої Польщі, другий - місцевий хлопець, а третій - комсомолець із Полтави - прийшов із "совєтами" встановлювати комсомол. От зустрічаються вони якраз на початку Другої світової війни, і далі завдяки цьому прийому, ми їх відправили до трьох різних армій. Першим постраждав син офіцера УНР - його заарештувало НКВД, відправивши до Казахстану, звідки він, за мобілізацією, потрапив до Червоної армії. Комсомолець потрапив під німців: за ухилення від мобілізації його заслали на фронт штрафником і він пішов до німецької армії. Обидва вони пішли із документами третього, котрого кликали Степаном Шагутою. Він побачив, що над ним згущаються хмари, - і втік до лісу (у партизани). Так три людини під одним іменем опинилися по різні боки фронту у Другій світовій війні", - деталізував Дмитро Капранов.

МАЄ БУТИ ЛЮБОВНА ЛІНІЯ, ЯКЩО ПИШЕШ ДЛЯ ЖІНОК!

Усвідомлюючи, що цільовою аудиторією "Забудь-річки" є передусім жінки, Капранови мусили виправдати їхні очікування. Тож наявність сюжетної лінії про кохання - цілком логічна і вмотивована.

"Ми як письменники чудово знаємо, що для жінок можна писати тільки на дві теми: про кохання або про любов. Це перебільшення, безперечно. Але щось у тому є. Все-таки має бути любовна лінія. У нашому романі дія відбувається тут і зараз. Його головна героїня - молода жінка, до тридцяти років. Вона з райцентру, як і ми. Причому з нашого райцентру - з Очакова Миколаївської області (ми намагаємося своє місто скрізь і в усі способи пропихать у літературі). Вона закінчила в Києві юридичний факультет, працює, народила дитину, яку виховує сама. І от вона бореться за дитину, за себе, - за якесь їхнє майбутнє. Звісно, на особисте життя плюнула, бо нема коли і, взагалі, не до того їй. І тут, як у хороших жіночих романах, трапляється диво: вона їде машиною, пробиває колесо, не може сама дати собі ради. Тут зупиняється Volkswagen, із якого виходить ВІН - трохи старший за неї, але все ще годящий у діло, моряк, неодружений. І у них спалахують почуття", - розклав по поличках Віталій Капранов.

Єдине, що тривожить героїню роману, - це те, що її моряка звуть Степаном Шагутою. А вона знає, що саме під таким іменем колись її діда заарештувало НКВД, потім він потрапив до Казахстану, а звідти - до лав Червоної армії, після чого десь "пропав на війні". Ба більше: вона розуміє, що ім'я Степан Шагута - не таке вже й розповсюджене. За сюжетом роману, виявляється, що саме так звуть батька її коханого, а сам він - родом із Сибіру, де батьки-українці навчали його рідної мови. Крім того, з'ясувалося, що в Сибіру Степан Шагута старший залишився, вийшовши на волю після ув'язнення в таборі. Така, здавалося б, логічна крапка сіє у роздумах героїні ще більше сумніві-запитань, бо батько її коханого запросто може бути її рідним дідом, а сам моряк - дядьком.

"От бачте, якими насправді нелюдами є письменники: взяти героїв - нормальних людей зі своїми клопотами - і примусити їх займатися вивчення історії власного роду, розбиратися, робити історичне дослідження та детективне розслідування За таке насправді треба руки рубать, але ми письменники, і зі своїми героями робимо, що хочемо", - жартома констатував Дмитро Капранов.

Зрештою, весь пошуковий процес включно з "підніманням" архівних документів і розпитуванням знайомих-родичів під час великодніх поминань (проводів), в які добровільно-примусово занурилися герої "Забудь-річки", став визначальним і для самих авторів. Брати Капранови у такий спосіб досліджували й історію власного роду. Так чи інакше, якоїсь миті письменникам здався недостатнім той "мозковий штурм", який вони звалили на голови своїх героїв, - далі автори поміщають їх у початок 2010 року.

"2010 рік подарував нам президента Януковича. А ще 2010-й характерний тим, що тоді якраз саме почалася істерія - "Діди воювали". Роман ми замислили у 2012 році, коли ми всі були переконані, що Янукович - це мінімум на два терміни, а то і назавжди. І саме тому ми поставили собі таку задачу: розкрити нашим героям і читачам правду про війну і в фіналі залишити їх із Януковичем".

Та не все виявилося так просто й однозначно. Роман Капранови писали близько чотирьох років. За той час в Україні змінилося чимало суспільно-політичних процесів. Зокрема "кудись" зник колишній президент держави Віктор Янукович. Цей факт, зі слів авторів, суттєво вплинув на подальше коригування "Забудь-річки".

"І стало нам незручно залишати читача з Януковичем, якого нема - і довелося переробляти закінчення роману на більш оптимістичне і поміняти трошки сюжетні лінії. Тому що, погодьтеся, без Януковича все-таки майбутнє виглядає більш світлим. Насправді все це дуже добре, бо хепі-енд ніхто не скасовував, і він повинен бути хоча б в літературі. А в жіночих романах - особливо. Але якщо ви думаєте, що ми вам усе розказали, то глибоко помиляєтесь. Це навіть не зав'язка. Тут 544 сторінки серйозного тексту. Ми написали вперше в житті абсолютно серйозний роман", - зазначив Віталій.

Фактично на півслові тут його перебив брат Дмитро, зі свого боку уточнюючи: "А ви знаєте, чим відрізняється серйозний роман від несерйозного? Закладкою! У серйозного роману є закладка, тому що його не прочитаєш за один вечір. Тож там, де зупинилися, ви можете закласти і дочитати потім".

Загалом, у "Забудь-річці" - дві сюжетних лінії, що охоплюють події минувшини (1939-1943 роки) і сучасності (2010-2014). Аби дотриматися у творі правильного балансу історичної правди і правди фактів, письменники-близнюки перечитали чимало архівних мемуарів.

"Ми розділилися, використавши ту обставину, що нас двоє. Я зайнявся німецькою армією, "Галичиною" 1939 року, а також таборами. Тож, якщо когось цікавить, що було у Бережанах у березні 1939 року, я можу розповісти докладно. А Віталію залишилися радянська армія і ліс український, тобто "партизанка". Я навмисне не говорю УПА, бо вона з'явилася як організована сила в 1943 році, а "партизанка" почалася в 1941-му - тоді ж, коли наш герой втрапив до лісу", - уточнив Дмитро.

ЖІНКА ЯК ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ = СМЕРТЕЛЬНИЙ НОМЕР

Чи не найскладнішим етапом написання роману "Забудь-річка" виявилося для Капранових змалювання точного образу жінки - головної героїні твору. Адже тут недостатньо було лише узагальнено описати, використавши традиційний набір штампів. Украй важливо було розкрити характер тієї самої головної героїні так, аби отримати від читачок схвальне "вірю". І тут усе злилося - картинки і звуки - автори мусили описати не лише суто побутову, а й інтимну поведінку жінки.

"Якщо героїня як мати жодного разу не потурбується про дитину, то будь-яка читачка, навіть не зрозумівши, в чому справа, закриє книгу на п'ятнадцятій сторінці і скаже: "Шось вона у вас якась не така... От щось у ній не так - не вірю я цій жінці, і все". А це ще й любовний роман - у ньому про секс є, і там ми взагалі з різних боків процесу... Єдиний вихід, який ми знайшли, - відкрита творчість: ми давали читати чернетки та ескізи різним жінкам і дуже уважно слухали критику. Навіть у момент, коли герой замінював колесо, виявляється, є різниця, у що він був одягнений. Ну і про секс, само собою, - там просто суцільні консультації... Виявляється, ми про це взагалі геть нічого не знаємо: скільки жіночих журналів не читай, правди не довідаєшся! Але за допомогою добрих людей, тобто добрих жінок, нам вдалося подолати цю історію. І навіть хтось із літературознавців сказав, що вийшло прямо як "Секс і місто". Правда, не знаю, це комплімент чи навпаки - погано", - пригадав Дмитро Капранов.

"У цій книзі ми зробили смертельний для себе номер, взявши головним героєм жінку. Виявилося, що ми взагалі нічого не знаємо про жінок. Виявляється, що жінки - це якісь абсолютно унікальні істоти, життя яких ми не уявляємо. Ну, наприклад, жінки для чогось запам'ятовують, у кого якого кольору очі. Що вони роблять із цією інформацією - не знаю, але для чогось вона їм потрібна. Але очі - то не біда. Жінки навіщось пам'ятають, хто в що вдягнений. От якби не брат, я б не знав, у що я вдягнений, тому що я на себе мало дивлюся. А жінка завжди пам'ятає, в що вона була вдягнена у важливі етапи чи періоди свого життя. Ми в це не повірили і вирішили перевірити. Якось зустрічалися з Оксаною Стефанівною Забужко і поставили їй провокативне запитання, чи вербував її колись КДБ і у що вона того дня була вдягнена. Оксана Стефанівна відповіла: "О, в мене була біла сукня, якраз тоді нещодавно її купила: вона так, нижче колін, а тут, а тут..." Вона її так розмалювала, що можна було відразу шить. І, чесно вам скажу, чоловік не завжди пам'ятає, чи був він узагалі вдягнений у важливі моменти свого життя, а в що саме - то вже взагалі катастрофа! І от треба писати таку істоту (жінку, - ред.), а тут ще й із дитиною. Ми виростили не одну дитину - і прекрасно знаємо, що всі ці шкарпетки-труси-памперси-колготки та дитяче харчування у хаті з'являються самі, а чоловік просто повинен підійти до шафи і взяти їх із полички, і то, якщо побачить. Якщо не побачить, то жінка скаже, де лежить. А виявляється, жінки про це думають!" - доповнив Віталій.

ВИТОКИ "ЗАБУДЬ-РІЧКИ" ЗІ ЩОДЕННИКА СЕКРЕТАРКИ

Свого роду прообразом нового роману Капранових став їх попередній твір "Щоденник моєї секретарки", що вийшов у світ 2011 року. Як пояснюють самі автори, прямого зв'язку обидві книги не мають - ці романи поєднують лише герої, що жили в одну епоху. При цьому назва "Щоденника" аж зовсім не фігуральна: в реальності була і секретарка, імені якої письменники так і не пригадали, і її особисті записи, залишені у робочому зошиті. Саме цей вчинок і вирізнив ту дівчину з-поміж десятків "студентів-аспірантів", котрі працювали секретарями в офісі братів-видавців.

"Вона чомусь вирішила, що в робочому зошиті для записів завдань треба робити власні помітки і вести особистий щоденник. Її на цьому зловив офіс-менеджер і, здається, за це її потім і звільнили. Але щоденник потрапив нам на стіл. Ми взагалі вважаємо негідним читати чужі щоденники, але в тих випадках, коли вони не написані в робочих зошитах. Бо робочі зошити для того і є, щоб їх читати!" - усміхається Дмитро Капранов.

А Віталій констатував, що з-поміж непримітних записів у тім "щоденнику" був один, котрий вони з братом досі цитують напам'ять: "Сьогодні Віталій Віталійович запропонував мені яблуко. Я не взяла. Я вважаю, що ми ще не в тих стосунках, коли я можу взяти в нього яблуко".

"Якби ми це почули від нашої бабусі, яка навчалася в Одесі, в інституті шляхетних дівчат, то не здивувалися б. Але як у 2003 році може жити людина, яка так мислить? І ми зрозуміли, що не все знаємо про людей, що є якась окрема правда, уявлення про добро і зло, правду і брехню, за якими людина спокійно може жити в нашому світі. Тому ми цей щоденник нашої секретарки використовуємо як, знаєте, такий собі камертончик - перевірку на добро-зло".

Олександр Трохимчук, Житомир
Фото - Анна Максимова