Чому за три роки боротьби з корупцією ми досягли рівня Росії?

Парадокс: окіст української корупції – це система, котра уповноважена боротися з цим явищем

Згідно зі щорічним звітом Transparency International, в минулому році за індексом сприйняття корупції Україна посіла 131-е місце (загалом в рейтингу 176 країн). Таким чином, наша держава покращила свою позицію у порівняні з попереднім роком всього на 2 пункти, набравши 29 балів зі 100 можливих. Це поставило нас в один ряд із такими країнами, як Іран та Росія і не дозволило подолати так званий бар’єр «національної ганьби», що становить 30 балів.

Очевидно, що найбільша проблема в цьому контексті – разючий контраст між глибиною соціально-політичних зрушень в Україні, спричинених Революцією Гідності, та динамікою реальних змін, заради яких революція і здійснювалася. Масштаб потрясінь, що розпочались у 2014 році, виявився геть не співмірним з масштабом базових перетворень. Звичайно, це неабиякою мірою дискредитує саму революційну ідею, адже українське суспільство намагається вирватися з лабет Росії не для того, щоб опинитися з нею на одному рівні корумпованості.

Сьогодні в Україні залишається багато перешкод, які не дозволяють здійснити серйозний антикорупційний стрибок. Це і зарегульованість економіки, і відсутність прогнозованого та сприятливого податкового законодавства, і роздутий та малоефективний бюрократичний апарат тощо. Всі згадані чинники  формують сприятливий корупційний фон, який стимулює брати і давати хабарі. В тій чи іншій мірі подібні стимули є в кожному суспільстві, однак найбільші труднощі з корупцією виникають там, де мотив отримати корупційну вигоду не врівноважується реальною загрозою санкцій, гарантованих державними правоохоронними інституціями. Іншими словами, якими б досконалими не були правила гри, їх завжди порушуватимуть, якщо не працюватиме механізм покарання.

Та річ у тім, що окіст української корупції – це система, котра уповноважена боротися з цим явищем. Звідси й складність нашої ситуації. Ми часто чуємо, що антикорупційна діяльність пробуксовує через інституційну слабкість вітчизняного правосуддя, хоча насправді це далеко не так. Правосуддя в Україні – сильна, дієва і вкрай стійка корупційна система. Це надзвчайно ефективний інституційний механізм з великим знаком «мінус», зі своїми власними правилами гри, несумісними з верховенством права і принципами справедливості. Тому в підсумку маємо анекдотичну ситуацію: щоб український суд боровся з корупцією, треба дати йому хабара.

Відтак не дивно, що в нас майже ніхто, навіть спійманий «на гарячому», не потрапляє за ґрати, що суди ухвалюють рішення на користь мажорів-убивць, олігархів і всіх тих, хто має гроші, посади або зв’язки. І поки діятиме ця паралельна, неформальна інституційна реальність, ситуацію не виправлять жодні зміни формальних інститутів – судова реформа, створення рад доброчесності, атестаційних комісій тощо. Як нічого не змінять люстрації і переатестації. Бо єдина справедлива форма відповідальності за порушення суддівської чи будь-якої іншої присяги – кримінальна. І щоб вона наставала реально, а не залишалася лише буквою закону на папері, слід невідкладно зробити два кроки: 1) створити незалежний антикорупційний суд із залученням міжнародних експертів в якості спостерігачів і 2) розширити повноваження НАБУ, передусім надавши його детективам право на законне прослуховування в ході здійснення кримінальних проваджень. Ці, можливо, не такі глобальні, але цілком конкретні заходи дозволять приступити до очищення влади у найбільш правильний спосіб – у спосіб притягнення до кримінальної відповідальності.

Руслан Сольвар