Страх перед миром, що не наступив

Не ми обирали цю війну, а вона нас. А ось мир обирати нам

Нам страшно від цих «мінських угод». Не будемо брехати, що не страшно.

Яка різниця, план це Мореля, Меркель, Олланда або Путіна. Він ламає ту усталену картину світу, яку ми вимучили в свій душі за два роки Майдану і війни. Навесні минулого року нам важко було собі уявити Україну без Донбасу. Сьогодні важко уявити з ним.

Нам би радіти, що на фронті перестали стріляти. Що неміцний, невигідний – але мир. А ми чи не сумуємо за війною – коли все було ясно і зрозуміло: ворог - це ворог, його треба вбити; друг – це той, з ким підеш у розвідку. Ми чіпляємося за війну, бо мир поліваріантний. Тому що війну обирали не ми, а вона нас. А мир маємо обирати ми.

Ми зраділи, коли Захарченко вирішив погратися у вибори «за законами ДНР». Здавалося б, чого веселитися, «мінські угоди» під загрозою! Але нас влаштовувало, що ватажок ДНР знову знімав з нас відповідальність за мир, що не настав. І рішення про наше спільне життя із земляками, що втекли, відкладалося на невизначений термін.

Відкласти в довгий ящик, затягнути, "заволинити" – а там або падишах, або віслюк...

Так буває, коли зважився йти до стоматолога, а у нього в цей день немає прийому. І ти полегшено зітхаєш: зуб хоча й болить – але вже не з твоєї вини.

Чи є сенс відкладати рішення, коли і сам знаєш: все одно доведеться обирати одне з двох – або рвати, швидко, але безповоротно, або лікувати –довго, болісно, недешево і без гарантії?

Лікувати або рвати? That is the question. Можемо бути впевнені: Олланд і Меркель не дадуть нам з'їхати з теми, і доведеться приймати рішення. Власноруч. Вибори «за українськими законами» в Лугандоні можуть відбутися вже до кінця року. І все йде до того, що ми змушені будемо забезпечити їх проведення і визнати підсумки.

Ми зробимо все, аби захистити себе. Ми виставимо жорсткі умови: до виборів захистити кордон між Лугандоном і Росією залізобетонною стіною, замінувати всі підходи, виштовхати в Рашу всі Гради й танки, знайти по конторам і льохам усіх бурятів, чеченців, козаків, десантників-відпускників та інших диверсантів. Запроторити до буцегарні без права амністії всіх, хто катував, розпорював животи і вирізав тризуби на спинах наших хлопців. А ще – щоб наш «Правий сектор» брав участь у виборах, а UA/TV їх висвітлював. І рашистська пропаганда – ні ногою. У нас багато різних ідей. Ми не відступимо ні на йоту...

Це – не ультиматум, це – крик душі. З кожним словом згодні. Але геополітика річ надзвичайно жорстока, і страждання окремих людей і навіть цілих народів в ній нічого не означають.

Все питання у тому, чого ми хочемо цим добитися? Щоб Кремль відступив? Він піде на поступки тільки в одному випадку, якщо доля Донбасу йому байдужа, і він вже домовився здати його з потрухами в обмін на мовчазне визнання Криму російським. В усіх інших випадках дебати будуть нескінченними. І важливим буде лише одне: з чиєї вини вони затягнулися. Якщо Путін доведе, що з нашої, у нього є шанс уникнути санкцій. І тоді все заморозиться надовго. Це у кращому випадку. В гіршому – доведеться знову воювати. Адже в історії нашого агресивного сусіда не було випадку, щоб щось, що заграбастав, він добровільно повернув.

«Захоплена земля, казав один розумний чоловік, швидко звикає до чужих рук». Неприємна, але чесна істина. І люди на окупованих територіях пристосовуються жити по-новому. Мрії, що через п'ять років ми зміцніємо і за прикладом Хорватії швидко відвоюємо Донбас – наївні мрії. Співвідношення сил не те.

Та й чи ми готові воювати? Зможемо, як Фінляндія в 1939-му, мобілізувати 17% населення? Це за нинішніх проблем з комплектацією ЗСУ, з 16-ма тисячами дезертирів, нарахованих Генпрокуратурою? Це при тому, що більшість політсил, які йдуть на вибори, обіцяють матерям «захистити їхніх дітей від примусової мобілізації», а всю армію зробити контрактною. За гроші, позичені у МВФ, чи що?

Соціологи кажуть: майже 80% українців налаштовані на мирні переговори. Чи варто розраховувати на війну у майбутньому?

«Донбас треба звільняти силою»,- сказав вчора на ТБ один громадський діяч. «Яким чином?»,- запитала журналістка. «А це нехай стратеги з генштабу прорахують...». Ось ми і знайшли головного відповідального.

Війна з Лугандоном зрозуміла, мир – ні. Пустити до себе зрадників батьківщини – це як пустити в організм чужу хворобу. Наперед не відгадаєш, що вийде. Щеплення чи евтаназія?

Але й монстр під боком, що кишіть російськими танками й Смерчами, терористами та найманцями, розсадник бандитизму, контрабанди і наркотрафіку – здоров'я нації теж не додасть.

Може, ну його? Віддати Донбас Путіну, нехай прирощує імперію? Але що тоді скажемо дітям? Що «Єдина країна» - це міф? А відомі рядки про Україну «від Сяну до Дону» - жарт ? (Якщо навіть «до Дінця», який Сіверський, – проблематично). Що їм і їхнім дітям ще років 100 чекати нової Злуки?

Кожне рішення несе ризик. Немає простої відповіді, що вибрати. Її не знають ні політики, ні соціологи, ні журналісти. Невідома вона й авторам цих рядків. Важкий для нації вибір має зробити вона сама, без посередників. Правий Віктор Балога – потрібен референдум. Неправий - що референдум про ампутацію Лугандону. Не про це потрібно питати самих себе. А про умови, на яких ми готові прийняти Донбас назад. Взяти весь «мінський список» і внести в бюлетень: і про амністію, і про «народну міліцію», і про прокурорів, і про мову... На кожну вимогу Путіна і сепаратистів кожен громадянин повинен відповісти: «так» або «ні».

І якщо щось ми не зможемо прийняти, то будемо знати – це наше рішення, наш вердикт. Спільий. І висунемо це і Путіну, і Меркель, і Обамі. І будемо тримати удар. Всі разом.

За що можна поважати нелюбимого нами Ціпраса, так це за те, що він ризикнув двічі. Один раз на референдумі, другий - на дострокових виборах у парламент. І поставив перед фактом об'єднану Європу: нічого, мовляв, особистого – така воля народу. Ліниві греки чи хитромудрі, але вони самі вирішили свою долю, і тільки історія покаже, чи правильний їхній вибір.

Що не дає нам вчинити так само? Страх, що народ не розбереться і не там поставить галочку? Ну так йому з цим вибором потім і жити. Чи це просто ми боїмося взяти відповідальність на себе? Виборча демократія, вона чим хороша: виправити помилку здається справою надзвичайно легкою. Просто переоберемо тих, хто прийняв неправильне рішення - і совість наша знову чиста як скло.

Зараз, здається, настав той момент, коли за спинами політиків не сховаєшся. Коли нація повинна вирішити: воювати далі, але тоді воювати всім і до переможного кінця; чи намагатися «перевиховати» Донбас, взявши в дім потенційного грабіжника і вбивцю і покладатись тільки на свої сили і віру. Адже Нам ніхто не подасть Донбас на блюдечку з блакитною облямівкою, чистенький, стерильний - без гіві і моторол.

Так чи інакше, нам всім без винятку доведеться вилізти зі своєї мушлі, забути про процвітання власного бізнесу та городу, і подумати про долю країни. Ми ж цього хотіли - стати справжніми господарями держави, ми ж до цього прагнули.

...І завжди пам'ятати думку, висловлену одним дзен-монахом: «Головна цінність, головна чеснота нації – це її існування,- писав він.- Релігія, етичні принципи, культура, достаток - все це порожній звук, якщо нація перестала існувати».

Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.