Війна горизонталі за вертикаль. Антикорупційний фронт
Розгром прокурорського лобі в конкурсній комісії з відбору спецпрокурора ще не означає перемогу громадянського суспільства
...Що відбувається? Вчергове допомогла вогнева підтримка головних калібрів. Під тиском союзників США і Євросоюзу прокурорські війська здригнулися і змушені були залишити утримувані ними позиції.
БИТВА ЗА ПРОКУРОРА
Втрати становили 50%. Начальник слідчого управління Юрій Грищенко і заступник начальника кадрового департаменту Микола Садовий, висунуті у комісію з відбору антикорупційного прокурора, були відправлені в тил. Двома місцями з прокурорської квоти після тривалих боїв довелося поступитися «противникам» від «громадськості» - віце-президенту Конгресу національних громад Йосипу Зісельсу та голові ГО «Всеукраїнський союз ветеранів АТО» Тарасу Ткаличу.
Але ж ще напередодні в Генпрокуратурі заявляли: список прокурорської четвірки є остаточним і оскарженню не підлягає.
Чи пов'язаний відступ з пострілами у вікна Шокіна? Беззаперечно. Війна на те й війна. Просто зв'язок цей не такий прямолінійний, як намагався показати прокурор Матіос.
Пожертвувавши двома людьми, Генпрокурор і владна Вертикаль, що стоїть за ним, намагаються утримати в конкурсній комісії головного важкоатлета – заступника генпрокурора Юрія Севрука. Хоча саме його громадськість не сприймає в першу чергу: мовляв, захищав «діамантових прокурорів» і завів справу на Давида Сакварелідзе.
Тільки антикорупційний прокурор може оживити головну лякалку всіх хабарників
...Зовнішня безкровність боротьби не повинна вводити в оману. Ставки високі. Напруження зашкалює. У якомусь сенсі, посада антикорупційного прокурора важливіша за президентську. Тільки він може оживити головну лякалку всіх хабарників - Національне антикорупційне бюро. Тільки він може дати санкцію на початок слідства стосовно вищих державних чинів - включаючи Прем'єра і Президента. Не кажучи вже про самого генерального прокурора.
Справа не в персоналіях. Чиновницьку Вертикаль лякає наступ на самі підвалини того, що в роки Перебудови охрестили Адміністративною системою і яка пережила і саму Перебудову, і незалежність, і обидва Майдани.
Єдиноборство Адміністративної системи, що загордилася, вважаючи себе богом, і Громадянського суспільства, що зароджується на наших очах - це цивілізаційна битва
Битва, що розгортається перед нами – це не війна кланів. І не війна партій. Це цивілізаційна битва, гідна пера Толкієна. Єдиноборство Адміністративної системи, що загордилася, вважаючи себе богом, і Громадянського суспільства, що зароджується на наших очах. Саме це, а не те, що нас лякають з-за поребрика, і є громадянська війна. Мирна, але жорстока. За володіння кощеєвою смертю...
СПРОБА РОЗЗБРОЄННЯ
Українське громадянське суспільство усвідомило свою силу на Євромайдані. Воно зламало залізну вертикаль Януковича. Воно взяло на себе роль рятівника Вітчизни у перші місяці війни. Але не пішло далі, а зробило спробу домовитися з владною Вертикаллю.
Громадянське суспільство виявилося не готовим не тільки міняти систему, а й навіть взяти на себе управління країною
Чому? Війна знекровила громадянське суспільство. Добровольці гинули, люди, які жертвували гроші на обмундирування армії, збідніли, волонтери втомилися. І ще - суспільство виявилося не готовим не тільки міняти систему, а навіть взяти на себе управління країною. Спроба відправити висуванців Майдану в уряд виявилася безуспішною - Адміністративна система відкинула їх. Делеговані до Верховної Ради активісти і комбати, за рідкісним винятком, стали обслуговувати партійних босів.
Але Громадянське суспільство не відступилося від своєї вимоги: участь у формуванні нової влади. Не така вже вона й зухвала, ця вимога. Адже громадянське суспільство дуже багато зробило, щоб ця влада втрималася і зміцніла. Але зміцніла влада попросила Громадянське суспільство не мучитися і очистити не по праву зайняту ним територію.
І все б пішло по третьому колу, коли б не втрутився Захід.
Мирні переговори проходили не тільки в Мінську. Домовлялися й у Києві. І теж було прийнято рішення про взаємне відведення військ і роззброєння. Громадянське суспільство позбавлялося добровольчих батальйонів. Від Адміністративної системи вимагали демобілізації двохсоттисячної армії – чиновників-корупціонерів. Для цього і створювався інструмент люстрації.
Громадянське суспільство свої зобов'язання виконало, чиновницька армія – опирається. Закони, що обмежують її всевладдя, приймаються з жахливим скрипом, вихолощені, і тільки під батогами наглядачів з-за океану і Євросоюзу.
А ЧИ ВИБИРАЄМО МИ ВЗАГАЛІ?
Трагедія бюрократичної ієрархії, що є в нашій країні реальною владою, в тому, що вона втратить всевладдя при сильному зовнішньому контролі. Вона завжди формувала свій кадровий потенціал виключно шляхом кооптації, тобто відбором кадрів зсередини, за лекалами, виробленими самими бюрократами. І висуванці Майдану не прижилися у Вертикалі не тому, що виявилися тупими, а елементарно не вписалися в ці лекала.
Виборність влади в Україні насправді - міф
Виборність влади, в Україні насправді - міф. Ми вибираємо максимум 451 державного чиновника (президента плюс склад Верховної Ради). І це – при загальній чиновницькій армії у двісті тисяч осіб (без муніципальних службовців). На комплектування всієї цієї армії ми ніколи не могли впливати. Особливо захищені від втручання Громадянського суспільства силовики – ті самі, хто покликаний захищати владу від перегрітого несправедливістю прямого народного волевиявлення.
Відбір кандидатів на посаду директора Національного антикорупційного бюро розірвав шаблони. Тоді сама процедура нам здавалася великою перемогою. Зараз ми розуміємо: Громадянське суспільство програло бій. Адже, як правило, на дії чиновника максимально впливає той, хто може зняти його з посади. Громадянське суспільство не може. Однак може Президент. Відчувши ревнощі, Верховна Рада в поправках до закону залишила це право і за собою. Це був програш першорозрядників гроссмейстерам. Але – почесний.
Навряд чи варто очікувати від НАБ нищівних викриттів.
У боротьбі за антикорупційного прокурора інтереси двох соціальних стихій зіткнулися з новою силою. У поправках до закону про прокуратуру, які задали алгоритм підбору кандидатур, їхні автори спробували впрягти в один віз коня і трепетну лань. Поєднали непоєднуване – кланову кооптацію та вибори від «громадськості». Двозначність ситуації проявилася вже на першому голосуванні по кандидатурі голови конкурсної комісії, коли сімка від ВР проголосувала за представника Ла Стради Катерину Левченко, а всі «прокурорські» - за Юрія Севрука - (сам він, швидше за все, скромно утримався).
На спробу замінити Севрука більш незалежним від влади генеральним директором Європейського управління по боротьбі з шахрайством Джованні Кесслером, надійшла асиметрична відповідь: з кандидатурою Кесслера згодні. Але не замість Севрука, а замість американського прокурора Мері Батлер з парламентської квоти. Кесслер над цим посміявся і сказав, що на місце американки, з етичних міркувань, не піде, а от українського Севрука замінити готовий із задоволенням.
Спроби прориву загнаної в котел чиновницької раті не залишилися непоміченими на Заході. «Окремі побоювання ЄС у цьому відношенні не були належним чином враховані», натякнули у представництві Євросоюзу. У закордонних штабах сидять спритні тактики, вони легко прочитують наперед усі наміри Адміністративної системи. І потихеньку стискають кільце.
Хитрий чиновник в особі законодавця побудував другий ешелон оборони - він свідомо звузив коло претендентів. З тим, щоб у антикорупційні прокурори могла потрапити тільки людина з надр самої прокуратури (обов'язкова умова: 5 років роботи на посаді прокурора). І у генпрокурора залишилися повноваження: він має право вибирати із запропонованих комісією кандидатів того, хто більш податливий.
ІМПЕРІЯ ЗАВДАЄ УДАРУ У ВІДПОВІДЬ
Втім, можливий розгром прокурорського лобі у конкурсній спецкомісії не означає перемоги Громадянського суспільства. Бо назвати представниками цього самого товариства висуванців від ВР можна з натяжкою. Володимир Філенко - чистісінької води політик з багаторічним стажем: був депутатом від ПРП і «Батьківщини». Левченко працювала радником у Юрія Луценка під час перебування його міністром внутрішніх справ. Ткалич балотувався у Київраду від омельченківської «Єдності».
І Філенко, і Нищук, і Шишкін – колишні чиновники. Бо чиновники – це ті, кому присвоєно чин, тобто певний державний ранг. А він передбачає вислугу років, спецпенсію і, в ряді випадків, «вічну» допомогу по безробіттю, тобто залежність від Адміністративної системи. Депутати, які голосували за цю сімку – теж чиновники високого рангу. Чиновників, як і розвідників, колишніх не буває. Вони – головні потенційні клієнти антикорупційного прокурора.
Отже, бій триває. І на чиєму боці перевага буде завтра – невідомо. І це лише один з фронтів.
А є ще й інші. Закон про спецконфіскацію - з умовою презумпції винності чиновників, які не зуміли довести легальне походження свого багатства. Або скасування недоторканності депутатів і суддів.
Показова війна проти Громадянського суспільства, оголошена Конституційним судом. Він почав контрнаступ, намагаючись завалити люстрационный закон. А після натиску громадськості покликав в союзники прокуратуру, поскаржившись на втручання в свою роботу. І пішли допити. Але ж, якщо згадати, саме КС у свій час мав стати знаряддям Громадянського суспільства в боротьбі з Адміністративною системою, захищати його від спроб бюрократії узурпувати владу. На жаль, якщо згадати епоху Януковича, схоже, жирні зарплати й пенсії, перспектива ситого та безконфліктного життя виявилася сильнішою за Конституцію.
Спроби контратаки розгорнулися одразу по всіх фронтах. Переатестація прокурорами самих себе багатьом нагадує фарс, схожий з референдумом у Лугандоні. А на з'їзді суддів готуються просунути в суддівську верхівку одіозну Царевич.
ОЗБРОЮЄ І ВЧИТЬ
Боротьба за підзвітність судів Громадянському суспільству може стати переломним етапом у війні. Курською битвою, якщо хочете. Адже сутність громадянського суспільства у паралельних зв'язках. А вирішувати всі і всілякі конфлікти і суперечки у паралельних площинах можна лише з допомогою незалежних,суддів, які володіють кредитом довіри - тих, кого обере для себе Громадянське суспільство. Крім того, незалежні суди – це захист від владної Вертикалі, яка нерідко веде себе в соціумі, як слон в посудній лавці.
Судячи з законопроекту, підготовленого Конституційною комісією, бліцкригу у війні з судовою мафією у нас не вийде. Попереду тривала окопна війна.
Чи є у нас шанси? Резерви у Громадянського суспільства невичерпні. Ті півтора десятки особливо зухвалих і неспокійних активістів, що світяться в ЗМІ і дістають депутатів – це зовсім не Громадянське суспільство, як легковажно вважають чиновники. Це всього лише його спікери.
Громадянське суспільство – велика горизонталь людських відносин
Громадянське суспільство – це не тільки громадські організації та фонди, які освоюють закордонні гранти, не тільки РПР і «Чесно», не тільки оксфордські хлопчики, які зайшли в наш політикум. Це ще й незалежне місцеве самоврядування, незалежні університети та незалежні профспілки – яких у нас немає. А ще – незалежні від держави преса і церква – які у нас є, але які поки ще роз'єднані і не усвідомили своєї сили. А ще – інтернет-спільноти. А десь там загрозливо маячить Майдан, готовий виплеснутися на вулиці. І пасіонарії нікуди не поділися, і добровольческо-волонтерський братство...
Слова «Громадянське суспільство» здаються страшенно нудними тим, хто звик кидати гранати перед Верховною Радою. Або скликати різного роду «тарифні майдани», які є нічим іншим, як випрошуванням або вибиванням подачок. Громадянське суспільство – це не ненависть плебсу, озброєного вилами й сокирами, не натовп, рухомий афектми. Це – велика горизонталь людських відносин. Це воля і енергія підданих, якеі відчули себе громадянами.
Бої нас чекають кровопролитні. І Захід за нас нашу справу не зробить. Він і не збирається. Він, як і у випадку з російською агресією, копітко вчить і озброює по мірі навчання. Озброює необхідними законами і навчає керувати країною за допомогою безмежних можливостей громадянського суспільства. А, може - поки тільки вчить ходити.
Час здійматися на ноги, друзі! На нас чекають великі справи.
Євген Якунов, Віктор Мишковський. Київ.