Автокефалія для чайників

Про гібридну автокефалію та про те, що буде, й чого не буде на Соборі...

Сьогодні всі погляди нашого суспільства прикуті до Всеправославного Собору, який триває на Кріті з 19 по 27 червня. Так чи інакше з ним пов'язані надії на вирішення головної української церковної проблеми. 

Втім, помилково чекати на вирішення цієї проблеми саме на нинішньому Соборі. Повторимо, українського питання нема в порядку денному. Собор - просто етап, який мав минути, щоб події розгорталися у правильному для нас напрямку. Це подія, яка має відбутися, щоб розв'язати руки першому по честі православному патріарху Варфоломію. 

Нас попросили розібратися та розтлумачити, як саме може вирішитися церковне питання, і які є формули незалежності.

СИТУАЦІЯ СТАНОМ НА СЬОГОДНІ

В Україні є три православні церкви.

УПЦ МП. У Міністерстві юстиції вона значиться як УПЦ: свого часу ієрархи зняли доважок «МП», щоб не дратувати вірних.

На сайті Моспатріархії її зазначено так - «Українська Православна Церква є самокерованою Церквою з правами широкої автономії у складі Московського Патріархату». В УПЦ МП були різні періоди, але вона - яскравий приклад, що «самокерованість церкви» залежить лише від того, скільки широти надасть їй начальниця-патріархія. Так, її «самокерованість та широту автономії» ми можемо виразно бачити упродовж останніх років, коли начальство церкви цілеспрямовано перетворює її на фактично найбільш лояльну єпархію РПЦ. 

УПЦ КП. Велика православна, але не визнана іншими церквами Диптиху (такий загальноприйнятий список церков) Церква.

Фактично, у свідомості людей вона вже стала і помісною, і національною. Але церква не має офіційного визнання, у тому числі - через велику пропагандистську машину Росії. 1992 року, коли створювалася УПЦ КП, світове православ'я було на боці Москви. Позначилися і пропаганда, й використання спецслужб, переворот у церковному керівництві та насадження певних ідеологічних схем: «Ось це - нелегітимне, а легітимне тільки те, що підтримує Москва». 

УАПЦ. Найменша за кількістю парафій церква. Минулого року вона вийшла з переговорів із УПЦ КП про об'єднання, це пов'язують із зацікавленістю та матеріальними стимулами з боку Вадима Новінського, який завжди перешкоджав процесам єднання. УАПЦ позбавила себе права вважатися впливовим гравцем, найпотужніші з її ієрархів та парафій будуть приєднуватися до КП, інші маргіналізуватися.

ДВА ВИДИ ЦЕРКОВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Автокефалія має кілька ступенів визнання. 

Патріаршество - найвищий ступінь визнання та визначення ваги у православному світі. 

Повністю незалежною церквою керує патріарх. 

Але так буває не завжди. Наприклад, на території держави церква може бути автокефальна, національна, втім керує нею Синод (такий собі церковний кабмін), який підпорядковується архієпископу. 

Кожна православна церква у Диптиху, окрім перших чотирьох (східних) патріархатів, автокефалію яких визнали Вселенські Собори, отримувала так званий Томос (документ) про незалежність від одного з патріархів. 

Автокефалія має і трохи нижчий ступінь визнання. Тобто церква може бути автокефальною та водночас залежною. Залежність роблять через миро, тобто митрополія має отримувати миро від свого патріарха. Миро (спеціально освячена олія), яке використовують у таїнствах. Тобто, у всьому іншому церква незалежна, але не може варити своє миро.

Це зазначається в Томосі на автокефалію.

Всі визнані православні церкви є в Диптиху - такому офіційному переліку православних церков. У ньому є патріархії (повністю незалежні церкви) та митрополії. Наприклад, у Польщі, Чехії, Словаччині та Албанії нема своїх патріархів, там є архієпископи, які, хоч і не підпорядковані Константинополю, втім отримують миро від свого патріарха.

Перші чотири давні патріархати отримали статус патріархій у перші століття християнства. Сербська патріархія отримала визнання у 14-му столітті, Російська - в 16-му, Болгарія - у 20-му, Албанія й Польша - також у 20-му. 

Зазначимо, це лише богословський порядок. А є ще політичні впливи. Звісно, що колишні імперії намагалися і на незалежних кафедрах поставити своїх патріархів. І патріархії деяких із пострадянських країн дійсно відчувають такі впливи. Ну хто б міг подумати, що поважна людина - грузинський патріарх Ілія Другий буде діяти в інтересах Москви та відмовиться від поїздки на Собор? Хоча це було очікувано, скажімо, від Болгарського патріарха, де Москві свого часу вдалося посадити свою людину. 

БОГОСЛОВСЬКА ФОРМУЛА ДЛЯ УКРАЇНИ 

У принципі, єдиної формули для визнання церкви не існує. І це на краще, бо не існує жодного правила, яке заборонило б Україні мати свою визнану автокефальну церкву.

Якщо ми говоримо про Україну та її формули для автокефалії, то тут треба визначити, кому остання потрібна, і кому вона може бути надана в принципі. Як зазначалося, УАПЦ у розкладах не присутня, тож говоримо лише про дві церкви.

УПЦ МП може отримати незалежність лише від Москви. Але, по-перше, керують УПЦ МП люди, яким ця незалежність не потрібна. Вони бачать себе частиною РПЦ. Вони плоть від плоті РПЦ. Церковна незалежність потрібна частині єпископату та прогресивному найбільш освіченому священству. Москва це прекрасно розуміє, але якщо й дасть такий «подарунок», як відпускну грамоту своїй «духовній колонії», то вона залишить у своєму прямому підпорядкуванні всі монастирі. Тобто, незалежність від Москви буде абсолютно узаконеною можливістю тримати на території України навіть не лабораторії, а цілі своєрідні військові бази «русского міра». Замість такої гібридної автокефалії для нас значно безпечніший відрив єпархій від Москви без жодного дозволу патріарха Кирила.

УПЦ КП. Давно хоче мати визнання. В принципі, давно над цим працює. І коли ми говоримо про надання Томосу (в даному випадку - грамоти про визнання), ми маємо на увазі саме цю церкву.

Історично тут розглядалися два варіанти. 

Перший шлях. Київський патріархат відмовляється від статусу патріархії та отримує трохи нижчий статус кафедри Константинополя, який стає адміністративним центром. 2008 року перший варіант розглядався, і тоді від цього відмовився патріарх Філарет. А сьогодні це вже неможливо - й не лише тому, що цього не припустить патріарх Філарет. Просто дуже змінилася паства. Після всіх страждань, поневірянь та принижень паства Київського патріархату вже не захотіла б саме такої зміни статусу. Я переконана, що просто вірянину КП - краще хоч і невизнане, але своє. У світовій історії немає прецедентів, коли визнання автокефалії відбувалося шляхом попереднього приєднання до тієї церкви, від якої відокремлювалися.

Другий шлях. Константинопольський патріархат просто визнає Київський патріархат. Це робить його повноцінним представником списку Диптиху. Там якраз є вільне 15-те місце.

І цей шлях був би оптимальним, бо він у майбутньому створює можливості для якнайширшого єднання різних православних юрисдикцій. Бо свій патріархат завжди привабливіший за просто митрополію у підпорядкуванні іншого. Є підстави думати, що тоді до Київського патріархату будуть приєднуватися сотні нинішніх парафій УПЦ МП. 

Які загрози цьому сценарію? Традиційні: інтриги та наклепи Московської патріархії. Колись мені казали, що є загроза, що частина кліру Моспатріархії захоче замість визнання Київського патріархату «запросити» Константинопольску церкву. Тобто поміняти Московського патріарха на Константинопольського. Ймовірність цього невисока, але вона існує. Не бажаючи мати патріарха Філарета (роки пропаганди та його слава диктатора зробили свою справу), можуть заявити своє бажання замість Москви підкорятися іншому центру - Константинополю. Це було б не страшно й не критично в іншій мирній країні, яка не має великого кордону з Росією. В Україні ж потрібна одна сильна національна православна церква. 

ЧИ ОЗНАЧАЄ ВИЗНАННЯ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ АВТОМАТИЧНУ ЄДНІСТЬ З ІНШИМИ ЮРИСДИКЦІЯМИ?

Звичайно, ні. Єдність - довгий шлях. І тут готовність його пройти, домовлятися, поступатися у своїх інтересах повинні демонструвати всі ієрархи. Переговори - складна штука, тим більше для людей, наділених церковною владою.

А чи готові вірні та священство йти на це?

У неділю на Трійцю за столом відомої столичної парафії сиділо кілька священиків та настоятель храму УПЦ МП. Обговорювали Собор, казали, що у патріарха Кирила багато інших проблем (монастирі не прощають йому зустріч із Папою), а коли зайшла мова про визнання КП, то настоятель - україномовний, але дуже поміркований, сказав несподівану річ.

- Нехай би їх, Київський патріархат, вже визнали. Ми, може, й не породичаємося, не встигнемо. А наші діти та онуки точно повинні разом причащатися. Ми ж - одне й те саме!  

Лана Самохвалова