Захист від «дурня». Путін та Крим

Як показали в Росії «кримську кризу» та чого чекати світу від цих показів

Кримська криза 08.16, спровокована Росією, у самій Росії інформаційною бомбою не стала. У випусках новин головних телекнопок, зроблених під копірку темників, вона стоїть не на першому місці, а лише на другому, та займає не більше 5-7 хвилин ефіру (на першому місці – медалі різних достоїнств, отримані в Ріо). У державних інформагентствах ця історія теж аж ніяк не на перших ролях. Уявіть собі, у ТАРС «кримський сюжет» взагалі поставили у заштатну, провінційну рубрику «Події» і знову ж таки – без позначки «головне». Щодо фактів...

ТЯП-ЛЯП ПРОВОКАЦІЯ

Інформація про те, що ж все-таки сталося на півночі Криму 6-8 серпня, подавалася в РФ дивно, щоб не сказати – дико. Тут варто навести думки людей, поглядів прямо протилежних, але настроїв з цього приводу критичних. Відомий блогер, в'їдливий та пильний ліберал Андрій Мальгін розповідає, як з плином часу змінювалася первісна версія «боїв на перешийку» та «затримання українських диверсантів».

«Важко заштовхати фарш назад до м'ясорубки. Але намагаються. Зараз коригуються повідомлення про "диверсантів".

Отже, версія про те, що вони планували підірвати офіційних осіб на трасі Сімферополь – Ялта, відкинута. Тепер метою головорізів оголосили паніку на курортах, причому без жертв. І вже не офіцери-розвідники ВСУ, а ті, хто з ними "співпрацював". Як тоді по-інакшому пояснити, чому "ватажок" виявився водієм з Енергодару. Виявляється, зброю та вибухівку повинна була доставити інша група та закласти до схрону. А як же кадри, де все це дістають зі "схрону" впереміж з кадрами похмурих спійманих членів першої групи? Ну й так далі.

Забуті розповіді про камуфляжі (щоб загубитися у натовпі туристів, нерозумно одягати всю групу в камуфляж, у якому перший же військовий патруль ними зацікавиться) і про те, що вони пройшли на територію Криму під прикриттям артилерії та танків. Це, вибачте, не прикриття, цей феєрверк - спосіб миттєво звернути на себе увагу. Не пояснили витягнену на камери зі "схрону" партію чорного перцю. Я, звичайно, розумію, що шпана, буває, набиває кишені перцем, щоб сипати в очі жертвам перед пограбуванням, але якось це дивно для професійної ДРГ. Та ще й в такій кількості. Надриваючись, тягнути мішки з розфасованим для продажу червоним перцем? Самі запитання.

Коротко кажучи, спочатку дубоголове ФСБ щось видало, а потім справу передали піарникам, які, схопившись за голову, спробували щось зліпити з г...».

А ось як виступає з критикою найманий Кремлем політолог Сергій Марков: «Інформаційне повідомлення, заява ФСБ про теракти, які готувалися, дуже погана. Говорилося, що теракти планувалися після виборів — це в середині вересня. Потім говорилося, що теракти відбудуться у розпал курортного сезону, а це в середині серпня. Йшлося про 20 зарядів, з іншого боку йдеться про два вибухи. Вбито дві людини з числа російських силовиків, але чому їх не показують? Західна преса активно пише, що Москва придумала ці теракти, так чому ж не покажуть фото загиблих? Хтось провалює інформаційне повідомлення найважливішої політичної події».

Найцікавіше, що після оголошення «свідчень», вибитих з нового українського політв'язня Євгена Панова (сьогодні до нього не допускають ні правозахисників, ні адвокатів), відбулося часткове повернення до первісної версії. Цілями названі «поромна переправа, нафтобаза та хімзавод», а не якийсь аморфний «туристичний сезон»(до середини серпня вже й так "приречений"). Тому зарано логічний Андрій Мальгін відкинув початкову російську версію – з жертвами під час терактів, з самовбивчим бойовим проривом через адмінмежу, з камуфляжем («лише парашут, який тащився слідом, видавав Штірліца як радянського розвідника»).

Але хіба в такому поєднанні є щось дивовижне? Досить згадати про версії, що гуляють в РФ щодо збитого рейсу МН-17. Законо - та телевізорослухняні росіяни звикли шизофренічно тримати в голові, як мінімум, дві абсолютно протилежні версії однієї й тієї ж події.

Варто звернути увагу й на помилку, яку похапцем допустили спічрайтери Путіна (або він сам при творчому переосмисленні тексту). ВВП з поплічниками більше двох років старанно переконував усіх, що «російський Крим» і «повсталий Донбас» - це дві абсолютно різні історії. А тут раптом сам об'єднав їх, зібравши до загального кейсу «замах на життя керівника Луганської народної республіки» та «спробу проникнення на територію Криму». Ні, ну зрозуміло, що й вусатий Пєсков, і безвусий Лавров, якщо буде потрібно, легко пояснять: тут малося на увазі щось зовсім протилежне сказаному. Проте слів з пісні не викинеш: Путін сам засвідчив, що «ЛНР» та Крим – явища одного порядку.

Симптоматично також, що «ЛНР» і «ДНР» знову повернулися до промови президента та російських ЗМІ, повернувши свої назви замість таких вже звичних «Луганська та Донецька область». І це, до речі, найточніше показує, що Путін і Ко на Мінську-2 і «нормандському форматі» поставили хрест не зараз, а вже протягом якогось часу. Це означає, що «кримська криза» була лише приводом, який дав можливість оголосити про це.

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ПО-РОСІЙСЬКИ

Слово «перезавантаження» в американській адміністрації, здається, зараз не викликає нічого, окрім сміху.

А ось в Росії воно ожило після турецького прецеденту. І це не менш небезпечно, ніж 13 золотих медалей в Сочі-2014. Оскільки в умовах єдиновладдя та підлабузництва російський правитель будь-яку подію, зустріч, навіть дипломатичну ввічливість трактує самозакохано, немов доньки злої мачухи в «Попелюшці», на свою користь.

Путін в історії з Ердоганом відчуває себе абсолютним переможцем. Пригадаймо, як багато світові ЗМІ говорили про жорсткость, стійкість та самобутність великого турецького президента у порівнянні з м'якотілими демократичними західними лідерами. І ось цей самий Ердоганішко (в очах Путіна) зараз переможений, тобто, став союзником, і б'є чолом, а не ракетами.

Згідно з логікою ВВП, тепер прийшов той час, щоб проявити більшу твердість і в розмові з західними лідерами, в надії, що вони зламаються і теж погодяться на «перезавантаження».

Багато люблять говорити, що Путін скидає фігури з шахівниці. Це визначення не є точним, оскільки він, по суті, не шахіст, а покерист. Проте, в історії зі скасованими Кремлем «нормандським форматом» та Мінськом-2, сказати, наприклад, про «розсипану колоду карт» теж було б неточно. Оскільки в Мінську йшла гра, хоч і насичена внутрішнім драматизмом, але зовні ще більш проста та втомлива – перетягування каната. І, що важливо, у ході півторарічного перетягування канат зав'язався в Гордіїв вузол.

Володимир Володимирович, який займає свою посаду протягом трьох термінів – не юний Олександр. Він цей вузол аж ніяк не розрубав, а просто кинув свій край, сподіваючись, що його опоненти, як це буває в подібних випадках, комічно впадуть на м'яке місце, розгубляться та почнуть думати, що робити далы. І чим довше будуть мовчати з цього приводу Берлін та Париж, тим впевненішим буде Кремль у тому, що саме так і сталося.

Кисельовські РІА Новини, що відрізняється чіткою візуалізацією кремлівських меседжів у рекламних плашках, підготувало стосовно розглянутого випадку ось таку: «Держава-терорист. Так Росія відповість на українську атаку Криму». Потрібно сказати, що ця фраза пояснює кремлівські плани краще і професійніше за багатослів'я, що лунало до цього дня.

Перша її частина «Україна – Держава-терорист», в першу чергу, - це послання Заходу. При перегляді а) параметрів Мінська-2, що включають б) умови припинення вогню на Донбасі; в) умови продовження/непродовження санкцій проти Росії; кремлівська дипломатія тепер буде дотримуватися саме цієї версії.

Друга частина «Яким чином Росія відповість на українську атаку Криму» - переважно для внутрішнього користування.

Подивимося, які ж «вікна можливостей» відкрилися для Кремля за нових умов. І чи вдасться російським «грабіжникам» у них пролізти та що-небудь стирити при «перезавантаженні» (основну суть даного процесу російська дипломатія розуміє саме так).

ВЕРБУВАЛЬНИК ХОЧЕ, ЩОБ ЙОГО ВЕРБУВАЛИ

Світова дипломатія добре запам'ятала уроки Брісбейнської зустрічі G20. І тепер знає, що якщо Путіна злити та ігнорувати (вибачте за тавтологію), то він починає вбивати та погрожувати. А кровопускання в Європі, не кажучи вже про «ядерну зиму», ніхто не хоче. Тому перша реакція на «кримський демарш» Путіна була надзвичайно обережною, дипломатичною. Так, США і НАТО начебто підтримали Україну у відомій ситуації. Але на якому рівні? США – чиновник Держдепу та посол у Києві. НАТО – відповідь невідомого чиновника «Німецької хвилі». Тобто простір для маневрів та комбінацій у всіх випадках залишається неймовірно широким.

Німецька дипломатія, на відміну від «Німецької хвилі», взагалі поки мовчить. Стосовно Парижа, то МЗС Росії повідомило про телефонну розмову Лаврова з французьким колегою Жан-Марком Еро: «Обговорювалася надзвичайна ситуація, що була викликана диверсійною акцією ЗС України на території Кримського федерального округу. З російської сторони було підкреслено, що подія, яка сталася в Криму, повинна спонукати наших міжнародних партнерів до більш енергійного впливу на українське керівництво, застерегти Київ від небезпечних кроків, які можуть мати дуже негативні наслідки».

Особливу увагу варто звернути на те, що окупований Крим знов названий МЗС РФ «Кримським федеральним округом». І саме ця назва використовується офіційними російськими ЗМІ. Дивна заява, якщо врахувати, що своїм нещодавнім Указом ВВП ніби як сховав викрадений півострів у «Південному федеральному окрузі». Можливо тепер, «у зв'язку з особливими умовами», він піде на поступки? Чи це просто ще одна помилка в і так сумнівному інформаційному прикритті?

Повертаючись до західної реакції на останні путінські промови... Перше й найочевидніше – Путін позбавив можливості українську делегацію поїхати до Китаю на G20. А сам він там буде присутній. Та розпочне на саміті проводити чергове вербування «західних партнерів». Навряд чи воно буде надто вдалим.

Але й погіршення нинішнього ставлення Заходу до Росії (економічного, політичного, дипломатичного) чекати не варто. Не тільки тому, що воно є і так вже досить поганим. Просто західна політична, дипломатична культура передбачає наявність простору для маневрів, різноманітних противаг та важелів впливу з різними «плечима сили».

Тому в наявній ситуації надто сильно навантажити Росію означає надто сильно розвантажити Україну, точніше, її політичну еліту. А вона все ще не ходить у перших учнях демократії. І в перебудові країни в очах вчителів виглядає, у кращому випадку, старанним, але все ж таки трієчником.

За цих умов виявляється, що основна проблема для Заходу, який має загальні принципи, але не єдину думку – зорієнтуватися у просторі, «прив'язатися до місцевості». Зрозуміти, в якому складі і від чого вылштовхуватися, якщо нормандський квартет розпався, а мінська пічка (вже друга) завалилася. Саме така ситуація, яку можна описати чигоринським афоризмом «Поганий план краще, ніж відсутність будь-якого плану», тепер є головною надією покеристів Путіна. Він знову блефує, сподіваючись на зустрічне «вербування» й вимагаючи, щоб у процесі залицянь з метою повернення його за стіл переговорів з «українськими терористами», Мінськ-3 став би більш прокремлівським, ніж Мінськ-2.

Що це може вийти без нових «іловайського» та «дебальцевського» котлів – дуже сумнівно. Тому всі побоюються нового спалаху на фронті. А «ліберальна» «Нова газета» цього ж тижня, в понеділок, вже випустила недорогу (для Кремля) індульгенцію – редакційний 10-сторінковий матеріал «Це – війна», в якому дещо багатослівно, з різним ступенем переконливості, але досить послідовно пояснюється: якщо на Донбасі спалахне нова жорстока, кровопролитна війна, то відбудеться це через саморозвиток войовничих настроїв, що охопили раптом ВСУ, добробати, міфічну київську «партію війни», а також «фактично з нуля створену армію «ЛНР» та «ДНР». А Росія, за версією газети, ніби тут і ні при чому.

Зізнаюся, на початку тижня цей матеріал виглядав якось дивно. Але після провокації з «кримською кризою» він став логічною ланкою ланцюжка «непризначений посол Бабич» - «невмирущий вождь Плотницький» - «диверсанти Держави-терориста».

Але військові дії тієї або іншої інтенсивності – це лише один з варіантів Кремля, сильнодіючий засіб як для зовнішнього, так і для внутрішнього користування. І якщо вже говорити про внутрішню політику, то тут «кримська криза» відкриває ще більші можливості для використання.

Якщо здасться, що не вдається набрати потрібні відсотки на виборах в Держдуму, то 1 вересня, із закінченням відпусток та початком нового телесезону для цієї справи можна знову на всю міць включити патріотичний г...номет. Якщо здасться, що опозиційні партії, кандидати та їхні агітатори «зажерлися», діють дуже активно, тут же можна накрити їх антитерористичним пакетом Ярової. Якщо здасться, що і цих дій замало, то можна, як вже мовилося, пограти в «переможну війнушку».

У цьому сенсі звинувачення в тероризмі цілої держави Україна (якої ще недавно для кремлівської пропаганди не існувало) є невипадковим. Під крики про «право на самооборону» прокремлівські теоретики все голосніше закликають до нанесення точкових ракетних ударів по «базах терористів» в Україні. І, схоже, що Кремль до цього вже  готовий. Українському керівництву потрібно чітко уявляти, у який спосіб воно буде реагувати, якщо раптом саме такий ракетний удар буде завдано по будь-якому з центрів підготовки одного з медійних добробатів після того, як його командира (офіцера, посудомийника) спіймають на черговому недипломатичному висловлюванні. При цьому, до речі, наземна операція зі складним, витратним плануванням «котлів» може здатися Кремлю (який постійно зайнятий креативним пошуком збереження влади та грошей) менш ефектною й ефективною, ніж зафіксований на відео політ ракети «Калібр» в не той бік... (Не будемо називати конкретних політиків, заборонених в РФ, щоб не наврочити).

Такими агресивними «антитерористичними» заявами Кремль також досить прозоро натякає, зауважте – до початку осені, що не дозволить нових кримських блекаутів і блокад. Заодно натякає на безпеку енергомостів та Керченського мосту, який все ще будується. А треба сказати, що російські політичні естети досить болісно сприйняли ефірні промови Матвія Ганапольського про те, що «українські партизани» цілком можуть підірвати Керченський міст...

Одним словом, багато в чому спонтанний, погано спланований та інформаційно недостатньо забезпечений виступ ВВП у підсумку поставив безліч запитань та варіантів розвитку подій.

Що поробиш: політика – не комп'ютер, у ній так легко «захист від «дурня» не встановиш. Та й «жорсткий диск» Землі є куди ціннішим.

Олег Кудрін, Москва.