Путін не поїде «до городу Парижу». А Порошенко – до Берліна?

Французам з німцями треба «дотискувати» не Президента Порошенка, а Україну,  українське суспільство. Безнадійна справа

Українське фейсбучне товариство смакує скасування візиту російського президента до Франції. Над Путіним потішаються в стилі «пролетів як фанера над Парижем». І охоче тиражують вислів одного відомого російського політолога-опозиціонера, що Путіна послали на х…! Одним словом, подія оцінена як безумовна і мало не нищівна поразка Кремля. А чому, власне?

Звісно, для Путіна скасування візиту було вимушеним. З огляду на попередню його програму у Кремлі розрахували на солідний пропагандистський ефект, адже Путін та Олланд мали спільно відкривати православний центр у Парижі в центрі французької столиці біля Ейфелевої вежі. Можна уявити, як російська пропаганда подала б цю подію світу! Як нищівну поразку політики Заходу на політичну ізоляцію Кремля. І, відверто кажучи, не сильно й збрехала б. Однак після останніх російських бомбувань сирійського Алеппо, після того, як Росія у Раді Безпеки ООН наклала вето на французький проект резолюції, яка засуджувала і закликала негайно припинити ці бомбування, публічні демонстрації російсько-французької дружби стали для Олланда неприйнятними. Кремлю запропонували розмову виключно про Сирію без жодних «культурних програм». Путін відмовився.

І взагалі, на тлі загального серйозного загострення стосунків Заходу і Росії через дії останньої в Сирії скасування візиту виглядає дрібничкою, яка мало що міняє у загальній ситуації.

Відмову Путіна приїхати до Парижа можна оцінити й інакше: Олланд висунув ультиматум російському лідеру, а той його, після 24 годин розмірковувань, відхилив. Або ще так: Олланд зробив пропозицію, від якої Путін зміг відмовитися. І негайно відновив, до речі, удари по Алеппо.

Причому, до якихось катастрофічних наслідків для російсько-французьких стосунків це не призвело: Олланд продовжує говорити, що готовий до діалогу з Путіним, що альтернативи «мінським угодам» нема, а головне – що на Донбасі Україна отримає контроль над своїм кордоном лише після виборів, бо так кажуть «мінські угоди». Тобто, у ключовому і для України, і для Росії «донбаському» питанні Франція не змінила своєї фактичної підтримки російського трактування «мінських угод». То чого нас має радувати скасування візиту Путіна до Парижа? До речі, візит, і, відповідно, його «культурну програму», було заплановано рік тому, коли агресія Росії проти України вже була в розпалі. Це до того, як російсько-французькі стосунки насправді залежать від того, що Росія вчинила з Україною.

Нас більше цікавить інше питання: що буде із зустріччю глав країн «нормандської четвірки», запланованої на 19 жовтня у Берліні? Ще конкретніше: чи змусять Україну виконувати «мінські угоди» так, як їх бачить Росія?

Зустріч у Берліні на даний момент не є вирішеною справою, і це, відверто кажучи, радує. На жаль, нині ситуація складається таким чином, що новина про те, що зустріч обов’язково буде у заявлені строки (якщо така з’явиться), означатиме, що Україну «дотисли». Оскільки сьогодні ми не бачимо жодних ознак того, що Росія згоджується відступити у «донбаському» питанні. Її позиція залишається незмінною, а вона – по суті, а не формально-офіційно – полягає у вимозі капітуляції України.

У цьому сенсі повідомлення прес-служби Адміністрації Президента України, що станом на 11 жовтня українська сторона не отримувала формального запрошення на саміт «нормандської четвірки» у Берліні, вселяє надію. А надто такі рядки: «Проведення заходу для вирішення лише так званих політичних компонентів Мінська є неприйнятним. Будь-які політичні рішення можуть ухвалюватися лише після очевидного прогресу в питаннях безпеки». Ще категоричніше ситуацію охарактеризував анонімний український дипломат, чиї слова наводить агентство «Інтерфакс-Україна»: «Україна не давала згоди на участь у саміті «нормандської четвірки». Поки не буде погоджена дорожня карта, яка передбачатиме виконання умов безпеки «Мінська» Росією, така зустріч не відбудеться».

Згадаємо ще й той незаперечний і приємний факт, що на сьогодні голосів у Верховній Раді за закон про вибори на Донбасі просто нема, бо наші депутати, якими б вони «антинародними» не були, на народ все-таки зважають, хоча б з інстинкту самозбереження. Тобто, виходить, французам з німцями та росіянами треба «дотискувати» не персонально Президента України Петра Порошенка, а Україну,  українське суспільство. А це, зрозуміло, набагато важча, практично безнадійна справа. Тому можлива спроба української влади погодитися на вимогу решти учасників «нормандської четвірки» щодо строків і умов проведення виборів на Донбасі дуже ймовірно спровокує серйозну політичну кризу в країні.  Можливо, саме тому ми й чуємо з Адміністрації Президента рішучі слова, що спочатку безпека, а вже потім – вибори.

Одним словом, обґрунтована надія на те, що Україна встоїть і не піде на капітуляцію – є. Від гарного настрою з цього приводу можна, хай вже, і покепкувати зі скасування візиту Путіна у славне місто Париж.

Юрій Сандул. Київ.