Заповіт Наполеона Бонапарта: «Шерше ля Рюс»

У Франції усі політики - проросійські. Щоб з’явилися проукраїнські, Україні треба не просити, а пропонувати Європі допомогу – геополітичну, військову, економічну

У Франції у першому турі президентських праймеріз (попереднє рейтингове голосування охочих до цього діла виборців) перемогли екс-прем’єр-міністр Франсуа Фійон и мер Бордо Ален Жюппе – 44% і 28,1% відповідно. Колишній президент країни Ніколя Саркозі опинився третім (24%) і вибув з боротьби. А відтак, пан Ніколя змушений був оголосити про закінчення політичної кар’єри.

Усі недоброзичливці Путіна, а в Україні їх особливо багато, радіють з поразки Саркозі, котрий, як відомо, був другом Путіна. Але це «радість зі слізьми», бо, виявляється, Франсуа Фійон – теж «проросійський». А суперницею Фійона на виборах стане Марі ле Пен, про яку не кажуть обережно, що вона «проросійська», а кажуть прямо: путінська маріонетка.

Новину про Саркозі у нас подають як: «Друг Путіна зазнав поразки». А загальну ситуацію - під заголовком на кшталт: «Друзі Путіна рвуться до влади!» Незрозуміло, правда, хто цих друзів до влади не пускає, що вони так рвуться?

Тому що послідовні

Отже, питання: а там, нагорі у Франції, взагалі є непроросійські політики? Бо нинішнього президента соціаліста Олланда теж не запідозриш в особливих антипатіях до Росії. А ще: у Франції, якщо не нагорі, то нижче – є проукраїнські політики? Нарешті: а французи знають, що Саркозі, Фійон, ле Пен та інші – проросійські? Чи знають, але їм до того байдуже, як американцям до «проросійськості» Трампа?

Як відповідь: пора вже нам затямити, що у Франції ніколи не було і найближчим часом не буде антиросійських лідерів. Це така особливість французької зовнішньої політики. Подібну проводять – більшою чи меншою мірою – усі провідні країни Західної Європи.

Суть цієї політики – пошук союзу з Росією проти конкурентів-сусідів. Утім, термін «союз» у даному випадку не зовсім правильний, точніше казати так: намагання європейців використати в своїх інтересах величезні ресурси Росії та її бажання вести енергійну політику у Європі. Початок цієї політики у Франції заклав ще Наполеон Бонапарт, котрий союз з Росією вважав головною метою своєї зовнішньої політики і дуже наполегливо її реалізовував. Він вважав такий союз запорукою перемоги над Англією – головним ворогом Наполеона. Парадокс, але військовий похід Наполеона до Росії в 1812 році був виключно спробою примусити Росію до миру та стратегічного союзу з Францією, зокрема - примусити її виконувати умови Тільзітського мирного договору, укладеного між двома країнами в 1809 році.

За прикладом Наполеона і з тією ж метою союз з Росією намагалися укладати усі провідні європейські держави, просто Франції за два століття у цій справі щастило найбільше. У двох світових війнах росіяни і французи були в одних окопах. А ось Німеччині так не везло, хоча вона до цього прагнула не менше, ніж Франція. Гітлер, укладаючи з Росією в серпні 1939 року пакт Молотова-Рібентропа, вважав, наївний, що йому вдалося нарешті те, що не вдавалося попереднім німецьким лідерам -  випередити Францію і укласти стратегічний союз з Росією! От який я великий стратег! За свою наївність, якщо не сказати – дурість, Гітлер розплатився за максимальним рахунком - життям, а разом з ним – ще десятками мільйонів німців.

Після Другої світової війни, коли вся Західна Європа опинилася в одному військово-політичному блоці – НАТО (здорово їх Сталін налякав!), важливість стосунків Франції, Британії, Німеччини, Італії з Росією суттєво знизилася, але не зникла зовсім. Причому, в останні два десятиліття вона підвищилася. Пов’язане це з тим, що у Західній Європі вирішили, що перемога у «холодній війні» зняла загрозу російського військового вторгнення в Європу. І тепер можна знову з Росією політично зближуватися. Винятком стала лише Великобританія, яка ще в часи Другої світової війни ухвалила стратегічне для себе рішення: шукати союзника не на континенті, а за океаном (автор ідеї – Черчіль). Тому у Франції чи Німеччині нема антиросійських політиків, але такі є у США та Великобританії, бо ці країни вирішили, що своїх геополітичних цілей вони можуть досягати і без тісних стосунків з Росією.

«Се ля ві» - «Таке життя»

Порушення Путіним усіх мислимих міжнародних норм, пряма військова агресія в Грузії, Україні Сирії зруйнували нові європейські ілюзії. Але не до кінця. Не так легко відмовитися від політики, яку країна веде два століття. Та й заради чого відмовлятися? Заради якогось Донбасу? А де це? – запитує європейський електорат. Бізнес так не запитує, але він хоче прибутків від Росії, з яких політикам теж, звісно, перепадає. Надія, що класичну політику щодо Росії можна продовжити, і є джерелом того, що так нам не подобається у діях Німеччини і Франції у рамках «нормандського процесу».

У прагненні випередити інших у використанні «російського фактора» у зовнішній політиці Франція намагалася мати з Росією кращі стосунки, ніж інші країни Західної Європи, навіть у роки «холодної війни» - згадаймо дружбу де Голля з Кремлем і вихід Франції з військової організації НАТО у 1966 році. Один з результатів такої французької політики ми бачимо сьогодні – саме у Франції діє найефективніше проросійське лоббі у всьому західному світі. І саме Франція з усіх західноєвропейських країн була найбільше байдужою до розвитку стосунків з незалежною Україною.

Звісно, окрема тема – це те, що Росія ніколи пасивно не дивилася, як європейські країни прагнуть її використати один проти одного, а завжди пробувала, в свою чергу, використати інтерес європейців до себе в своїх, російських, інтересах. Коли ці імперські амбіції Росії виривалися за рамки, визначені для неї Західною Європою, Росію «ставили на місце» спільною військовою силою об’єднаної Європи. Два найвідоміші приклади такої ситуації – Кримська війна 1854-56 рр. та «холодна війна» у двадцятому столітті. Як тільки такі критичні ситуації зникали, Франція (і не тільки вона) знову згадувала заповіт Наполеона.

Якщо Україна хоче стати альтернативним Росії суб’єктом (чи об’єктом) східної політики Франції (та й загалом Західної Європи), вона має проявляти зіставну з Росією енергію у загальноєвропейських справах. Причому, йдеться про енергію взагалі, навіть не про її напрям. Якщо, теоретично, Україна провадитиме активну антиєвропейську (антизахідну) політику, тоді у Франції (Європі) з’являться проукраїнські політики. Вони, найімовірніше, будуть маргіналами, але принаймні такі будуть. Тим більше вони з’являться, якщо Україна зможе показати силу – військову та економічну, - яка може хоча б частково замінити для європейців російську. Допоки ж Україна нічого не пропонуватиме Європі, а лише проситиме допомоги – військової, дипломатичної, фінансової, доти усі політики на Заході будуть «проросійськими».

«Се ля ві» («таке життя»), як кажуть французи.

Юрій Сандул. Київ.