Росія наполегливо і нахабно підводить «правову» базу під свої злочини

Московський суд взявся вирішувати, чи був в Україні державний переворот. Що робити Україні? Нарешті, називати речі своїми іменами!

У Москві, столиці Російської Федерації, є Дорогоміловський суд, де 15 грудня почався процес за позовом колишнього народного депутата України, а нині втікача до Росії, Володимира Олійника про визнання подій початку 2014 року (тобто, Майдану) «державним переворотом». Моя кінцева мета, каже Олійник, довести в суді факт державного перевороту і тим самим повернути в Україні владу народу (їй-Богу, так і каже, це майже цитата!!!)

На процесі вже виступив один свідок на прізвище Янукович, котрий рішуче заявив: снайпери, котрі у лютому 2014 року вбивали людей на Майдані, прибули в Україну з інших країн. А стріляли вони з будинків, контрольованих майданівцями. Щодо того, з яких країн приїхали вбивці, свідок промовчав – чи то не знає, чи боїться сказати, чи ще з якоїсь причини.

До речі, у позові Олійник вказує, що серед осіб, причетних до справи, крім нинішніх та колишніх українських високопосадовців, є іноземні громадяни, а саме: Німеччини (Вальтер Штайнмайєр), Франції (Лоран Фабіус), Польщі (Радослав Сікорський). Логічно міркуючи, дорогоміловський суддя, якщо він хоч трішки серйозно ставиться до свідка Януковича і взагалі до справи, яку розглядає, має, як мінімум, поставити самому собі питання: а чи не з цих країн приїхали снайпери, чи не привезли їх у своєму почті названі міністри закордонних справ, і чи не самі вони (судить так судить!) були тими вбивцями!? І не тільки поставити питання, а спробувати на них відповісти.

Олійник, як людина з хистом логічного передбачення розвитку судової справи (як-не-як колишній суддя), потурбувався, аби допомогти дорогоміловському колезі, і заздалегідь направив згаданим іноземцям документи про їх залучення до справи. А також – усім співвітчизникам, котрим, на думку Олійника, є що сказати по суті справи. Зокрема: Петру Порошенку, Миколі Азарову, Андрію Клюєву, Віталію Захарченку, Віктору Пшонці, Олександру Якименку (екс-голова СБУ, якщо хто забув), екс-голову КС В'ячеславу Овчаренку (екс-голові Конституційного Суду) та іншим. Усі вони викликані до суду як свідки. Щоправда, поки що відгукнулися лише Янукович і Азаров. Порошенко та іноземці, ясна річ, не приїдуть, а чого інші відмовчуються? Мабуть, хитрують, нехороші люди!

Легко і приємно сміятися нам з процесу у Дорогоміловському суді Москви. Або обмежитися репліками на кшталт: «Що це? Маразм, фарс, ідіотизм».

А якщо без жартів та іронії, то чи є тут щось серйозне, варте нашої уваги?

Безумовно, рішення суду з Москви, яким би воно не було, в Україні, словами героя безсмертного роману про бравого солдата Швейка шинкаря Павлічека, гівна варте. Влада в Україні, слава Богу, є легітимною чи нелегітимною залежно від оцінки більшості українців на виборах, а не від рішення суду країни-агресора чи бажань кількох десятків чи навіть сотень збіглих від народного гніву представників колишньої української влади.

Варте нашої серйозної уваги – в іншій площині.

З самого початку агресії проти України Росія намагається будь-що підвести під свою агресію «правову» базу. Це і «референдуми» в Криму і на Донбасі, і судові вироки Надії Савченко, Олегу Сєнцову та ін., численні кримінальні справи, порушені російським Слідчим комітетом проти наших військовослужбовців за нібито злодіяння проти мирного населення Донбасу і обстріли російської території. Ось тепер російський суд винесе вердикт, що у нас був «державний переворот». Навіщо Кремлю вся ця очевидна дешева маніпуляція?

Вона очевидна для нас і для тих, хто її ініціює і проводить, а на пересічного європейця чи американця, далекого від розуміння того, що відбувається між Україною і Росією, але впевненого, що, приміром, суд – він і у варварській недемократичній Росії суд, діє магічно. Вже сьогодні від того чи того європейського політика чи журналіста доводиться чути: «Анексія Криму – це, звісно, порушення міжнародного права, але ми також не можемо нехтувати тим, що у Криму був референдум, на якому більшість… Так, референдум проведений з порушенням деяких обов’язкових умов, але ж думка кримчан не викликає сумнівів…»

Тобто, згадані маніпуляції виконують потужну пропагандистську роль у загальній агресивній стратегії Кремля, і нам не варто її недооцінювати. Причому, йдеться не лише про тиск на мізки західного обивателя постійним повторенням святих для нього слів «суд» і «референдум». Не секрет, що багато західних політиків, цілком усвідомлюючи незаконність дій Росії, тим не менше не хочуть, з певних причин, про які вони воліють мовчати, з нею сваритися, і для них усі ці «правові» аргументи росіян – чудовий привід ухилитися і від однозначного засудження Росії, і тим більше – від активної їй протидії.

Так, Росія усіма цими своїми «розслідуваннями» та «судами» діє агресивно, підло і нахабно. Однак це емоційні визначення. Якщо ж замінити їх на нейтральні, тобто – більш об’єктивні, то буде: ініціативно, напористо і наполегливо. Україні треба так само робити. Не у сенсі правових маніпуляцій, а в сенсі протиставлення російським «референдумам» та «судовим вирокам» свої, справді правові рішення. Право і справедливість на нашій стороні, і нам давно пора ухвалювати чіткі правові рішення про російську агресію, про окуповану Росією територію, про визнання Росії стороною конфлікту на Донбасі, а не посередником, яким Росія є у «нормандському форматі», тощо. Утім, про це у нас вже говорено-переговорено. Не варто повторювати. Біда, що не робимо, або робимо вкрай мало.

Юрій Сандул. Київ.