Володимир Горбулін, директор Національного інституту стратегічних досліджень

Гібридна війна, як така, виникла не у 2014 році. Її окремі прояви спостерігалися і до цього в різних країнах, у різних конфліктах. Але такого зосередження всіх військових і не військових аспектів гібридної війни, яке звалилося на Україну у 2014 році, світ ще не знав, як не знав такого брутального порушення елементарних норм цивілізованого життя на нашій Земній кулі. Окремі інструменти гібридної агресії застосовувалися РФ до України і раніше: це і економічний тиск, інформаційний. Я б сказав, це нещадна по відношенню до нашого населення експлуатація можливостей відкритого інформаційного простору. Але коли почалося військове вторгнення в Україну, весь наявний арсенал гібридної війни був задіяний відкрито. Ми давно жили в умовах гібридної війни, але раніше не відчували, що у її павутині, яку плетуть проти нас, перебуває весь світ.

Росія, як і колись СРСР, використала всі свої інформаційні можливості для того, щоб обманювати і Європу, і Сполучені Штати, і увесь світ. У радянський час це виходило. Є досвід Чехії. Є досвід Угорщини. Була величезна смуга іншої «участі» Радянського Союзу від Камбоджі, Лаосу та В'єтнаму до Нікарагуа та інших країн Латинської Америки. Але, хоча обсяг дезінформації з боку РФ просто колосальний, Україна зуміла показати, у чому наша правда: ми захищаємо свою територію, свою незалежність. Ми не припускали, що доводити світу це буде так важко, але ми говорили про це скрізь, де можна, у тому числі і в Мінську. Можу засвідчити: коли ми приводили в якості своєї аргументації правдиві фрагменти з того чи іншого протистояння, це змінювало думку наших співрозмовників, це створювало певний позитивний фон у засобах масової інформації і у політичних колах країн Західної Європи та Сполучених Штатів.

- Один із розділів вашої книги присвячений культурній дипломатії, у чому уразливість досі нашої м'якої сили і нашої культурної дипломатії?

Наше МЗС недооцінює роль культурної експансії образу України до західних країн

- Мені здається, що у цьому напрямку ми постійно спізнюємося. Що сталося в Голландії з референдумом про затвердження Угоди про асоціацію між Європейським Союзом і Україною? Фактично ми його провалили, хоча по дипломатичним каналам знали про загрози негативного голосування. Але ми жодним чином не використали культурну дипломатію, як основний засіб, який міг б змінити точку зору голландців. Ми завезли туди свої бригади, які несли якусь, так би мовити, українську культуру з великим запізненням, чим тільки погіршили ситуацію. Я над цим постійно думаю. Тільки в тих містах Голландії про нас знали, чиї футбольні клуби грали з «Шахтарем», «Дніпром». Але незадіяним залишився величезний культурний пласт. У нас є жіночий десант «сопрано», який треба було використовувати: Люда Монастирська, Оксана Дика, Вікторія Лук'янчук, яка Відень давно завоювала, я б додав сюди наших тенорів-чоловіків, які співають на серйозних оперних сценах. Ось ми не подумали про те, щоб їх організувати, привезти до Голландії, щоб вони побачили, що країна має глибоку культуру. Є, нарешті, наш живопис. Якщо представники цього напряму присутні в Сотбіс, ну чому в цей час їх не привезти в Голландію. Мені здається, що ми недооцінюємо, не ми, а у першу чергу Міністерство закордонних справ, недооцінює роль культурної експансії образу України до західних країн. Мене, наприклад, дратує, що знають тільки братів Кличків та Андрія Шевченка. А широкі пласти сучасної культури не мають виходу на міжнародну арену.

- Я належу до тієї дуже нечисленної когорти людей, які були впевнені, що Трамп переможе. Його не можна порівняти з Рейганом, тому що у Рейгана була дуже чітка програма, і у нього була дуже сильна команда. Сьогодні у Трампа три групи радників. Одна – це власне його сім'я, хоча при жодному президентові Сполучених Штатів не було, коли родичі входили до складу апарату президента. Друга група налаштована на боротьбу до переможного кінця з ісламом. Тому що у всіх виступах Трампа боротьба з тероризмом і боротьба з ісламом вже чітко визначені як головні напрямки зовнішньої політики. І третя група радників – це консерватори, які сильні і в конгресі, і в американському політичному істеблішменті. Це найсильніша група, яка як і раніше вважає, що Сполученим Штатам не можна втрачати лідерство. Вони переконані, що Сполучені Штати повинні все одно претендувати на роль передової держави у світі. Судити про Трампа, як про особистість, складно. Він специфічна людина. Ніколи настільки цікава фігура (цього не слід заперечувати) не приходила з бізнесу і не сідала в настільки високе політичне крісло.

- У мене тут паліативна позиція. У 1993 році я повертався з Москви у статусі глави Національного космічного агентства. Зі мною в машині були Іван Драч та Дмитро Павличко. В основному я слухав їх. Як людина з технічною освітою, я поважаю корифеїв слова. Їхня позиція: державна мова має бути одна, це основа національного самовизначення, але вирішувати «мовне питання» потрібно вкрай обережно. І це не завдання Міністерства культури або Мінінформу. Це завдання української інтелігенції. Обіймайте за плечі українську інтелігенцію та українську науку, і м'яко вводьте кожен наступний етап українізації.

- У вашій книзі намагаєтеся аналізувати російську ідентичність, пишете, що вона твердо стоїть на міфах «триєдиного народу», «Києва, як колиски». Чи зможемо ми навіть після Путіна налагоджувати стосунки, поки вони стоять тільки на цих міфах? Поки не зрозуміють свого місця в нашій історії і не зрозуміють, що вони окремо?

- Я вірю, що в Росії можливі зміни.

- До речі, про журналістику. Україні потрібна войовита, але не войовнича журналістика. Сьогодні, як ніколи, від журналістики залежить будівництво нехай маленького, але все-таки містка між суспільством і владою. Це треба робити. Це сьогодні на порядку денному № 1.

Увімкніть будь-який телевізійний канал. Йде вкидання найбільш негативної інформації. Загальна ситуація в країні дійсно складна, але вибудовувати інформаційний ряд треба зовсім по-іншому. І якщо ми щодня будемо запитувати, а кого посадили, а чому із запізненням, чому не садять тощо, то як ми створюємо позитив? Як ми створимо атмосферу того, що країна живе, виживає, бореться та перемагає? Ось чому не створюється такої атмосфери? Хаяти владу зручно, звичайно. У чому найголовніша біда? Критика влади має супроводжуватися пропозиціями та рекомендаціями, які дозволяли б отримати хай маленькі, але плюси. Цього ж не відбувається! Звідки такий запал і бажання все зруйнувати?

- Прокоментуйте ініціативу президента щодо референдуму по НАТО.

- Навіть якщо він буде проведений, це викличе певну дискусію. Це серйозний хід, це пошук Президентом кам'яної стіни, від якої він хотів би вибудовувати довгострокову, звірену з суспільством, зовнішню політику. Адже це запорука впевненості у завтрашньому дні. У 2004-му році мною в Національному центрі євроатлантичної інтеграції було проведено дослідження громадської думки. Процент прихильників вступу до НАТО був близько 33, проти - теж близько 33 відсотків, ще третина коливалися. Але буквально протягом двох місяців ситуація різко змінилася. Роль зіграли два гасла: про поділ українців на «три сорти» і про переслідування російської мови. І число невизначених зросло до 50%. Після 2014 року ситуація знову змінилася. Кількість прихильників НАТО зросла. Але нам знову стали підкидати деструктивні конструкти про страх перед розривом відносин із Росією, про зниження соціальних стандартів, про погіршення економічної ситуації... Я думаю, що Президент відчув, що знову запахло грозою, і вніс пропозицію про проведення референдуму. Це, звичайно, ризик. Але цей ризик мені подобається.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: О.Худякова