Дмитро Тужанський, політолог, аналітик з угорського питання на Закарпатті

Закон “Про освіту”, який днями підписав Президент і який підвищує роль державної мови в освітньому процесі, став справжньою подією для нацменшин в Україні. Зокрема, для угорців Закарпаття, які відтепер навчатимуться українською мовою. У краї щодо закону звучали різкі заяви (в унісон, власне, із заявами офіційного Будапешта), щодо нього збирали навіть скандальну сесію облради – зі зверненням до Президента ветувати закон та проханням направити його до Венеціанської комісії на розгляд. Тим несподіванішим було підписання цього закону Президентом – без резолюції Венеціанської комісії. 

Як розвиватиметься ситуація довкола закону далі? Чи маємо очікувати протестних акцій від угорської меншини? Які аргументи варто використовувати для конструктивного діалогу з сусідами і чому, власне, так важливо вести цей діалог, – говоримо з аналітиком, що системно вивчає ситуацію з угорським питанням на Закарпатті, Дмитром Тужанським. 

МИ ГОВОРИМО ПРО ОСВІТНІЙ ЗАКОН, АЛЕ ЗВОДИТЬСЯ УСЕ ДО МОВНИХ ПРАВ

- Напевно, варто почати розмову з питання, чому цей закон перетворився на такий скандал – і в офіційних відносинах між Києвом та Будапештом, і в Закарпатській області, зокрема. То ж чому, власне?

– Збіглося відразу кілька причин, які підсилюють одна одну. Перше – йдеться про дуже чутливу тему, якою ніхто роками в Україні серйозно не займався. Мова, насамперед, не про реформу освіти, а про права і статус нацменшин. Причому не тільки угорської, яка зараз начебто протестує найбільше, а всіх. Тим паче, що реакція з Бухареста не менш чітка: президент Румунії скасував свій візит до України, який планувався у жовтні, а також прийом у себе голови ВР Андрія Парубія. Велике питання, чи дипломатичною мовою – це не різкіший сигнал, ніж ті заяви топових політиків, які лунають з Будапешта.

Ще один важливий момент, який треба розуміти: хоч дискусії точаться довкола закону “Про освіту”, але зводиться усе насправді до мовних прав. Звідси й з’явилося формулювання «мовна стаття освітнього закону».

На мою думку, аргументація з боку української сторони має якраз стосуватися всього закону, а не лише 7-ї статті. Ми повинні пояснювати колегам із Румунії та Угорщини суть усього закону, його роль і те, як працюватиме в ньому 7 стаття. Бо зараз усі зациклилися тільки на ній. Складається враження, що власне про закон взагалі забули. Хоча він дуже навіть непоганий, сучасний. Це визнають і професійні освітяни з числа представників нацменшин, які стежили за його підготовкою та обізнані з його нормами. 

Водночас, на жаль, в Україні зараз майже не ведеться дискусія, як працюватиме цей новий освітній закон, якщо у нас досі діє закон про мову Колесніченка-Ківалова. А ця дискусія дуже потрібна. Вона може виявитися ще більш складною як всередині країни, так і з нашими сусідами, ніж довкола закону про освіту.

- Тобто, логічно підтягати за цим освітнім законом мовний?

– Це дуже взаємопов’язані речі. До речі, Будапешт ще на початку цього року посилав чіткі та різкі сигнали Києву щодо законопроектів про мову. Тому нинішня реакція Угорщини послідовно різка і прогнозована.

Але не варто зациклюватися на цій різкості та емоційності. Звичайно, це сигнал. Але сучасна Угорщина саме так висловлює свій протест, причому не тільки проти дій України, а навіть Брюсселя чи Бухареста.

Звичайно, зараз це продиктовано також наближенням виборів, які в Угорщині пройдуть у квітні 2018 року, і на яких правляча команда Віктора Орбана дуже сподівається знову здобути конституційну більшість у парламенті. Відтак, не втрачає можливості мобілізувати електорат.

Але не варто списувати усе на вибори, бо згідно зі змінами до Конституції Угорщини, які вступили у дію з 2012 року, захист прав закордонних угорців закріплений як конституційний обов’язок уряду. Для Віктора Орбана і його команди – це не лише політика, це рівнозначне місії, світогляду.

СУСПІЛЬСТВО ДО ЦЬОГО ЗАКОНУ БУЛО ГОТОВЕ, А МЕНШИНИ – НІ

- Підписання закону Президентом стало несподіванкою для закарпатців, адже цього сподівалися лише після резолюції Венеціанської комісії?

- З перших заяв Петра Порошенка на тему закону “Про освіту” було зрозуміло, що він має намір підписати його, але щоб так швидко… Це справді несподівано для багатьох. Хоча це не нівелює ролі Венеціанської комісії та Ради Європи у експертизі цього закону: якщо фахівці дійдуть висновку, що в законі щось не так, то Україні буде важко ігнорувати це. Треба буде вносити зміни. Але дуже важливо, аби можливі зміни в законі не нівелювали його суть.

Варто звернути увагу, що українське суспільство доволі одностайно відреагувало на цей закон, сприйняло його, підтримало, в тому числі, 7-у статтю. Україна справді змінилася після Євромайдану, але ці зміни з різних причин не до кінця бачать і розуміють наші сусіди, зокрема в Угорщині та Румунії. Хочу наголосити: саме зміни в суспільстві, а не в політикумі. Тому закон у цілому відповідає на суспільний запит. А головна проблема тут у відсутності взаємодії з меншинами – бо меншини до цього закону, на відміну від суспільства загалом, виявилися не готовими. Тому для окремих представників нацменшин та урядів країн, які їх підтримують, ухвалення такого закону про освіту виявилося несподіванкою.

З іншого боку – мало би бути значно більше комунікації з українського боку – і до ухвалення закону, і після. Більше пояснень, тлумачень, двосторонніх консультацій, особистих зустрічей дипломатів та урядовців. Саме так виробляється європейська політика – через постійний якісний діалог та вибудовування довіри.

Не можна практики конфліктності та війни, які ми закономірно використовуємо з Росією, поширювати у спірних ситуаціях із нашими західними сусідами. Це абсолютно некоректно і безвідповідально. Так само безвідповідально, як і проводити паралелі між Закарпаттям, Кримом і Донбасом – мовляв, це аналогічні сценарії, сепаратистські тенденції і так далі. Насправді, на цих маніпулятивних настроях і наративах уміло грають проросійські сили в Україні.

- Є думка, що інтереси нацменшин проігнорували ще під час розробки закону.

– Комунікація з нацменшинами була, але ось до її якості є питання. І відповідальність за це лежить на плечах обох сторін, наскільки кожна з них була готова чути і розуміти одна одну, а також спільно працювати на результат. Бо дійсно, зокрема, в угорській нацменшині України є відчуття, що їх вкотре використали для легітимізації рішення, яке було завчасно підготовлено без їхньої участі.

- Можливо, річ у тому, що голосу одного Ласло Брензовича було мало для якісної комунікації?

– Звісно, один народний депутат – це малочисельне представництво, але Ласло Брензович є членом президентської фракції, тобто може безпосередньо впливати не тільки на процес ухвалення рішення, а й на його розробку. Власне, так і було під час підготовки законопроекту, але ось у сесійній залі, коли ухвалювався закон, склалося враження, що Ласло Брензович самоусунувся. На фінальну нараду щодо 7-ї статті до Андрія Парубія пішов не він, а інший закарпатський нардеп Роберт Горват. Було би цікаво почути аргументи Ласло Брензовича, адже він, до речі, – кваліфікований педагог, освітянин, тож він точно міг говорити про закон з позиції експерта, а не лише політика.

ГРАДУС НАПРУГИ ПОКИ ЩО МОЖЕ НЕ ПАДАТИ

- Чи свідчить ситуація, яка складається довкола цього закону, про те, що напруга зростатиме?

– Не певен, що ще зростатиме, бо градус уже доволі високий, але не виключаю, що напруга не спадатиме. У всякому разі, різкі заяви будуть і надалі. Тим паче, якщо зважити на те, що цей закон – лише вершина айсберга чутливих тем в українсько-угорських (і не тільки) відносинах. Складних питань накопичилося чимало. Тому аналогічний резонанс можуть викликати й інші українські законопроекти – про мову, про громадянство тощо.

Але важливо, аби ці різкі політичні за змістом заяви не завели діалог з нацменшинами та країнами-сусідами у глухий кут. А тому не варто аж надто сильно чіплятися за емоційність заяв наших сусідів. Тим паче, якщо бути уважним, то можна помітити, що майже відразу або навіть паралельно з дуже різкою заявою міністра МЗС Угорщини Петера Сійярто лунає обов’язково інша за тональністю когось із угорських урядовців із закликом негайно почати двосторонні консультації та діалог. Те саме з боку Бухареста: у декларації парламенту вони протестують проти закону “Про освіту”, але підтримують євроінтеграційні прагнення України та добросусідські відносини. Це плацдарм для порозуміння і конструктивної дипломатії.

З українського боку також на офіційному рівні заявляють про готовність до діалогу. Вже навіть у ЄС до цього закликали. Україні слід бути проактивною, бо треба дещо надолужити, певний час втрачено, а це руйнує довіру. Її треба негайно відновлювати у відносинах і з Будапештом, і з Бухарестом. Упевнений, там у переважній більшості аналогічні настрої, попри чималі зусилля Росії.

АРГУМЕНТ ЩОДО ЗНО СЛІД ВИКОРИСТОВУВАТИ ДЕЛІКАТНІШЕ

- Повертаючись до Закарпаття: усі ці заяви – не лише на рівні представників меншини, що очікувано, але й від головних чиновників області, – які минулого тижня спровокували інші заяви від українських чиновників – про розпуск Закарпатської облради… Чому такий сплеск емоцій в області? 

- Насправді, нема нічого несподіваного. Угорська нацменшина захищає свій інтерес і – слід зазначити – робить це в межах законодавства: звернення, заяви… Це нормальна практика.

Звичайно, угорська нацменшина хоче засвідчити свій політичний вплив у області, вимагає від своїх політичних союзників, аби ті її підтримали, дотрималися взятих зобов’язань. Усі ці маневри на рівні міських, районних та обласної ради – політична гра. Хтось грає чесно, а хтось – ні. Навіть брудно. Перепрошую за банальність, але це ідеальний момент для виборців оцінити справжній рівень наших політиків і зробити висновки на майбутнє.

- А як можна коментувати цю заяву від патріотичних організацій, що насправді за звернення до Президента про ветування закону голосували в облраді ті 38 депутатів, які боялися втратити угорський паспорт?

- Це запитання до спеціальних служб. Як на мене, куди важливіші питання, чому в дискусії довкола закону про освіту ми не чуємо саме освітян, закарпатських освітян. Вони централізовано самоусунулися, облишивши усе на політиків. Це безвідповідально, адже їхня думка дуже важлива. І не тільки щодо норм закону. Було би цікаво також почути, чому, на їхню думку, Закарпаття третій рік поспіль складає ЗНО найгірше в країні? Наш міністр Лілія Гриневич використовувала результати ЗНО як один з головних аргументів на користь ухвалення саме такої редакції закону, мовляв, представники угорської та румунської нацменшин дуже погано складають ЗНО з української мови. Але з цим треба бути дуже делікатними, бо проблема значно серйозніша і на Закарпатті, і на Буковині. Низькі результати ЗНО з усіх предметів у цих областях – це далеко не відповідальність нацменшин і замкнутих систем освіти рідною мовою, яку вони вибудували досі. 

АКЦІЇ ПРОТЕСТУ БУДУТЬ ЧАСТИНОЮ ПОЛІТИЧНОГО ДІАЛОГУ, НЕ БІЛЬШЕ

- Чи можуть бути якісь публічні акції протестів – після підписання закону? Біля шкіл чи поблизу державних установ?

- Не виключаю цього. Паралельно з конфліктом довкола українського закону про освіту між Будапештом і Бухарестом виник власний освітній мікроконфлікт через закриття угорського католицького ліцею в повіті Тиргу-Муреш. На знак протесту угорська громада разом із викладачами і духовенством вийшла на мітинг. Законний.

Так, можливо, буде і на Закарпатті, хоча новий закон “Про освіту” не передбачає закриття угорських шкіл, як це дехто прогнозує в Угорщині, спекулюючи на темі. Водночас, масових заворушень чи страйків не прогнозую. Будь-які протести будуть частиною політичного діалогу, не більше.

- Ви якраз робили спроби донести до сторін аргументи, завдяки яким можна було б не допустити протестних акцій. Найперше, що цей закон, власне, вигідний для угорської меншини – аби інтегруватися в українське суспільство. У цьому може допомогти знання мови. Бо наразі, без цього угорці майже не комунікують з українським суспільством.

– Останні заяви українських урядовців і дипломатів свідчать про те, що влада працює над аргументами, переглядає і вдосконалює їх. Це дуже добрий знак. Так, Лілія Гриневич уже не таку увагу приділяє поганим результатам угорської нацменшини за підсумками ЗНО з української мови, а все більше наголошує на захисті їхніх прав на здобуття вищої освіти та самореалізації в рідній країні. Також наш міністр згадала, що будь-які блокування євроінтеграційних прагнень України вдарять, насамперед, по нацменшинах. Це аргументи, важливість і цінність яких починаєш усвідомлювати, коли дивишся на закон “Про освіту” очима представників нацменшин і прагнеш знайти його сильні сторони саме для них.

Також українська сторона повинна чітко пояснити нормативну частину закону, зокрема статті 7-ї. У першу чергу частину 4 цієї статті, де йдеться, що деякі дисципліни й після 5 класу можуть викладатися однією з офіційних мов ЄС, а це і угорська, і румунська. Кілька дисциплін – це скільки? Хто визначатиме цю кількість? Тобто йдеться про імплементацію закону, і в цьому процесі можна знайти чимало точок дотику, якщо чути одне одного.

Ще один аргумент: і Будапешт, і Бухарест прагнуть, аби етнічні угорці та румуни надалі жили на їхніх історичних землях, а не емігрували за кордон. Новий закон про освіту допоможе в цьому питанні, бо відкриє нові можливості самореалізації. Більше того, він дозволить виховати з представників нацменшин громадян, які зможуть значно ефективніше представляти інтереси їхньої громади і захищати їх у якості політиків, експертів, дипломатів. Це будуть громадяни, які добре знатимуть, що таке український національний інтерес, і де він перетинається з угорським чи румунським. Ці громадяни зможуть знайти значно більше точок перетину, ніж ми бачимо зараз у відносинах країн-сусідів.

- Тобто, мова про те, що від взаємодії сторін меншина тільки виграє?

- Так, успіх угорської чи румунської меншини в Україні багато в чому залежить від того, наскільки вона зможе розуміти та інтегрувати, умовно, інтереси Києва та одночасно Бухареста чи Будапешта. Презентувати ці інтереси в кожній зі столиць, у діалозі з елітами. Саме через брак цього компонента на Закарпатті досі не курсує потяг Інтерсіті Мукачево–Будапешт, не відкриваються нові пункти пропуску на кордоні, затягується процес реконструкції діючих, зведення окружної довкола Берегова, яка стане частиною міжнародного транспортного коридору, що сполучить Україну з одним із головних автобанів Європи.

Так, це бачення статусу угорської нацменшини в Україні, може, суперечить концепції автономії закордонних угорців, яку активно відстоює Будапешт. Але не обов’язково. Тим паче, що будь які концепції можна корегувати, якщо це в інтересах тієї ж нацменшини.

Створення умовних освітніх чи культурних угорських анклавів у Закарпатті дає зворотний ефект – етнічні угорці починають масово емігрувати з земель своїх предків, хоча, створюючи ці анклави, уряд Угорщини ставив собі за ціль утримати етнічних угорців на цих землях. Парадокс.

Офіційний Київ повинен розуміти справжні мотиви Будапешта у ставленні до угорської нацменшини, не спрощувати усе до брутального сепаратизму, не проводити вульгарних паралелей із Донбасом, а з іншого боку – спробувати вмонтувати амбіції угорської громади у якісну державну політику щодо всіх нацменшин.

– Як, на вашу думку, розвиватиметься ситуація далі?

– Ні Угорщина, ні Румунія не зменшать підтримки відповідно угорської та румунської нацменшин в Україні. Більше того, угорські урядовці вже заявили, що слід додатково збільшити цю підтримку на тлі конфліктної ситуації. Про це ж сказав і спікер угорського парламенту, який побував на Закарпатті на початку цього тижня. Сумніваюся, що дійде справа до блокування ініціатив України на міжнародній арені. Думаю, конфлікт перейде на рівень двосторонніх перемовин та консультацій.

Водночас, ця ситуація стане гарним уроком для всіх, додасть більше розуміння кожній зі сторін одне про одного, у підсумку створить більше довіри у діалозі. Принаймні, дуже хочеться в це вірити, адже це не безпідставний оптимізм, а частина національного інтересу кожної з країн.

Тетяна Когутич, Ужгород