Чи самогубці росіяни?

Росія «стрімко летить у чорну дірку». Її самогубство – тихе, без`ядерне, нервово-паралітичне…

З усієї російської літератури росіяни обрали для себе два моральних імперативи: «Тварь ли я дрожащая или право имею?» та «Так не доставайся же ты никому!»

Порубані сокирою жінки – як шлях студента-маніяка до визнання себе надлюдиною. І помста дрібного клерка, який не може втримати живу жінку і утверджує свою волю над нею мертвою.

Путін, з його нещодавнім: «А навіщо нам такий світ, якщо там не буде Росії?» – оце й є Раскольніков і Карандишев в одному флаконі. Тільки що міжконтинентальному.

Читайте російську літературу!

Те, що кремлівський керманич розуміє, що світ без Росії таки можливий, це добре. Бо до того йдеться – рано чи пізно імперія почне розлазитися на клапті, як стара ковдра. Але ж чи не занадто дорого це може коштувати світові?

Презентація диктатором ядерної машинерії з непередбачуваною траекторією наче б і свідчить про готовність «іти до кінця». Але що то за «кінець»? І чому так життєрадісно плескала в долоні  кремлівська еліта, слухаючи лекцію про всю розмаїтісь інструментів самогубства? Невже вірить, що атомна ракета несе на своїх крилах перемогу?

Натхнені керманичем російські політологи, публіцисти й пророки всіх мастей, як це завше буває, намагаються «усугубити» запропоновану вождем тему. Путін, мовляв, ще дипломатично висловився, а ми скажемо по-простецьки, «по-пацанськи».

Ось уривок із гнівної ескапади такого собі «аналітика» г. Халдєя на одному з російських інформаційних ресурсів: «Якийсь американський справжній полковник сказав, що Росія даремно вважає, що якщо вона застосує ядерну зброю, то це послугує цілям деескалації напруженості… А ми не збираємося добиватися деескалації ПІСЛЯ застосування ядерної зброї. Ми збираємося добиватися деескалації ДО її застосування. А після ми просто вас знищимо – разом з усім іншим світом. У цьому й є мета застосування ядерної зброї. Скажу прямо – був такий радянський фільм «Завтра не наступит никогда».

Хто хоче дізнатися більше – ласкаво просимо до божевільні.

Якщо читати всіх цих «аналітиків» одного за одним без перерви – стає лячно: чи дійсно вони усі там у Росії самогубці? Як секта недоброї пам`яті Джима Джонса, вірні якої в повному складі випили цианід.

Щодо «передових» технологій  ядерного самогубства, які прорекламував Путін, то спеціалісти вже винесли свій вирок. Найкраще й найрозлогіше це зробив російський військовий історик, авіаційний інженер у минулому Марк Солонін. Користуючись джерелами, він доводить, що всі ці «новинки» – викопні проекти «льодовикового періоду» 50-60-х років минулого століття. Причому – або невдалі, або невиправдано витратні. Бавилися ними генерали й маршали по обидва боки залізної завіси аж до кінця 70-х, доки жевріла в них надія, що існує стратегія, яка дозволяє перемогти в глобальній ядерній війні.

Чого тільки не вигадували винахідники пекельних машин – і ядерні торпеди (про які згадує Путін), і ранцеві ядерні фугаси (які солдати мали переносити на спинах), і надмалі ядерні заряди – такі, що могли б поміщатися в автоматній кулі, і гіпербомби на кшталт «кузькіної матері». Провели понад 2000 ядерних випробувань, бідну піхоту ганяли через епіцентри вибухів. І все марно. Як відзначав інший військовий історик – Мартін ван Кревельд (який описав деталі гонки ядерних озброєнь), виявилося, що жодної переможної стратегії у ядерній війні нема.

У принципі, на вщент випаленій Землі може зберегтися підземний бункер із головнокомандувачем  номінальних переможців і його денщиками. Але живі мешканці цього бункера позаздрять мертвим.

Тож  усі пошуки чергових «цар-бомб» зійшли на пси. Перевага у кількості боєголовок виявилася ілюзорною. Бомба стала сприйматися як символ стримування, така собі рушниця на стіні, яка ніколи не вистрелить. Спроби удосконалити її за будь-яку ціну втратили сенс. У вісімдесяті Рейган, оголосивши «зоряні війни», вже просто блефував.

Хрущов у дні карибської кризи свято вірив у те, що «кузькіна мать» дасть змогу комунізму завоювати світ. Брежнєв уже знав, що в ядерній зимі загинуть усі.

Чи знає про це Путін? Безперечно. І всі його пропагандисти знають. То що ж, скажені росіяни готові підірвати себе разом із усім світом?

Якби Путін очолював ІДІЛ або був бойовиком Усами бен Ладена, я б таки повірив, що він разом із своїм почтом і коханками готовий надіти на себе пояс шахіда і зірвати чеку. Але росіяни – не шахіди. Вони не готові до самогубства. Вони бояться смерті й бояться гніву всевишнього – московський православний Бог за це карає пеклом.

Убивати інших? Будь-ласка. Себе? В жодному разі. Це великий гріх!

Родіон Раскольніков не вкоротив собі віку, зрозумівши, що подвійне вбивство не зробило з нього Наполеона. Він розкаявся і пішов на каторгу – страждати і мучитися. Герой «Бєспріданніци» – той взагалі, судячи з фабули, вийшов сухим із води, бо жертва взяла провину на себе. Може він згодом і розкаявся, але потім знову когось застрелив.

У цьому сутність російської ментальності – не вмерти за ідею, а вбити. А потім – страждати й каятися. Бо без страждання немає катарсису, а як страждати, коли ти не вчинив ніякого смертного гріха?

Якби російська еліта на чолі зі своїм царьком прагнула (аби помститися Америці) вчинити колективне самогубство, вона б це зробила. І не треба витрачатися на нові види озброєнь, достатньо підірвати свій власний ядерний арсенал – наслідки будуть такі самі.

Російські терористи хочуть жити – довго і в розкошах. І тому діють тихо, так, щоб лишитися невпізнаними і не отримати «отвєткі». Їх зброя – отрута. Нервово-паралітична, полонієва, телевізійно-інтернетна, мовна. Щоб жертва вмерла в корчах, ворог нічого не зміг би довести, а Бог не спіймав на гарячому – бо «іхтамнєт».

Весь цей показний гвалт із хвацьким «завтра не наступит никогда» – звичайнісінька гра, розривання  кіношним «доцентом» тільника на пузі, «шлях обману», навіяний Сунь Цзи, якого так полюбляє Путін – з його: «Якщо ти сильний, кажи, що слабий. Якщо слабий – кажи що сильний». Нажахана жаба, яка напинається, щоб злякати хижака.

Якби Росія йшла ва-банк, чого б їм не зізнатися: наш це «Новічок», ми його запустили і «можем повторить»?

«У росіян є одна риса – вони відрізняються прямотою. Це полегшує роботу з ними», – пише все той же Халдєй. І це теж правда: не варто шукати в діях росіян багатоходівок. Їх лицемірство видно за версту.

Коли російська еліта верещить із радості від слів Путіна, і плескає в долоні до мозолів – вона не лукавить. Вона аплодує кремлівському хічкоку. Який налякав Європу так, що аж самим стало лячно.

Коли санкції тиснуть, в країні – розквіт мракобісся й невігластва, а застій – у всіх інших сферах, так солодко сказати собі: «Зате від ядерної зими врятувалися». Росіяни чудово розуміють, що Путін бреше, і широта цієї брехні їх захоплює.

Звідси оцей всеросійський хелоуїн довкола «конкурсу назв для нової ядерної зброї». Одну з ракет член союзу письменників Росії, кандидат наук і священик Алєксандр Шумскій, наприклад, так і запропонував назвати: «Раскольніков», іншу – «Карамазов». А найбільшу – «Пушкін»…Чорний гумор – найкращий спосіб перемогти страх смерті – писав хтось із великих.

Російські патриції розуміють, що це розиграш, але ж як холодить серце!

Це як у тому анекдоті про «Купи козу – продай козу». Попервах нажахати самого себе до гикавки, а потім, коли бачиш, що ніхто в світі на цей блеф не повівся, відійти в бік і з полегшенням перехреститися: «Слава тобі, Господи, оминуло!».

Вічно боятися Бога, вічно спокушатися гріхом і вічно радіти з того, що Бог після того не спопелив тебе як Содом і Гоморру – це теж моральний імператив нормального росіянина. Цивілізаційна філософія. Сенс життя.

Армагеддон, навіть уявний, засмоктує. Привчає жити у вічному адреналіні, не сподіваючись на майбутнє, шукаючи його в минулому. Головне – ще одну ніч вистояти!

Цей танок на майбутньому згарищі налякав навіть найстійкішого і найпослідовнішого руськомірца й ворога західної цивілізації – Алєксандра Дугіна. Це зовсім не та Росія, якої він чекав – упевнена, по-барському неспішна, по-купецькому меркантильна, це – якась психлікарня:

«Відчутно, що держава не в своєму розумі, – в розпачі пише Дугін. – Та й чи є вона? Вона все більше присутня, все більше тисне, і все більше цей тиск стає безглуздим і суперечливим… Це – чорні часи. Незрозумілі чорні дірки. І в ті чорні дірки ми вже летимо і летимо стрімко. Ми давно пробили дно, куди ще падати?».

Оце й є самогубство. Тихе. Без`ядерне. Нервово-паралітичне…

Гуморіть, росіяни, гуморіть по-чорному. Може, попустить наостанок.

Євген Якунов. Київ.

Карикатура Сергій Йолкін